РОЗВИТОК МОСКОВСЬКОГО САМОДЕРЖАВСТВА: СОЦІАЛЬНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ЗМІНИ У СХІДНІЙ РУСІ

Демократичні риси в Київській державі — Автократичні тенденції у Володимиро-Суздальському князівстві — Зникнення міських зборів (віче) — Запровадження в Московії принципу престолонаслідування — Тріумф самодержавства — Москва та монгольські хани — Візантійські політичні ідеї в літературі Київської Русі — Ідеологічне підґрунтя московського самодержавства — Руська Церква підтримує монархію — Релігійна єдність веде до політичної єдності — Великий князь Московський як захисник православ'я, нова хвиля візантійських політичних ідей сягає Москви — Москва як Третій Рим — Монгольські впливи на зміцнення московського самодержавства — Московські князі відмовляються від візантійської спадщини. Відмінності між візантійським та московським самодержавством — Церква й царі — Московське військо реорганізовано за монгольським зразком — Урядування в Московії; монгольський вплив у правознавстві, візантійський вплив на законодавство — Соціальні зміни в Московії — Помісна система з обов'язком військової служби, запроваджена Іваном III — Міста й селянство в Московії — Іван IV та вища знать — Заходи Івана проти аристократії — Опричнина, режим терору — Іванова концепція самодержавства

У політичних перетвореннях Східної Русі від XIV ст. одна риса з першого погляду нагадує розвиток тогочасної Західної Європи, а саме утвердження в Московській державі міцної монархії. Було б, звичайно, помилкою пов'язувати піднесення монархічної системи в Східній Русі з подібністю обставин до західноєвропейських. Крім того, політична структура Московії рано виявила певні аристократичні тенденції, що в західноєвропейських державах спостерігаються значно пізніше і меншою мірою.

Витоки й утвердження самодержавного режиму в Московській державі залишаються однією з найдискусійніших проблем російської історії. Порівнюючи піднесення монархій у Західній Європі та в Східній Русі, не слід забувати про відмінні витоки й причини виникнення. До того ж московській монархії передувала не доба феодалізму, як на Заході, а демократичний устрій з патріархальними рисами, притаманний Київській державі.

У політичному устрої Київської держави було чимало специфічних риc які небагато спільного мали з монархічною системою, і які, здавалося б, унеможливлювали постання сильної монархії на Русі. Держава розглядалася як спільна вотчина династії Рюриковичів, тож логічно мала бути розділена між усіма представниками правлячого роду. Ця система, природно, привела до утворення стількох держав чи вотчин (спадкових маєтностей), скільки було гілок у династії Рюриковичів, тому зберігати єдність Київської держави було надзвичайно складно. Право наслідування за старшинством, яке давало найстаршому представникові династії найвищу владу і передбачало ротаційну систему наслідування у князівствах, було запроваджено засновниками держави з метою узгодити два її основні принципи — розподіл спільної спадщини між представниками династії та єдність держави. Таким чином, небезпека розпаду Київської держави на кілька незалежних князівств певною мірою усувалася, але великий князь, глава династії, не міг претендувати на одноосібну владу. Він був змушений узгоджувати з іншими князями керівництво державою та зовнішню політику.

У політичній системі Київської держави існував ще один принцип, який унеможливлював розвиток міцної монархії. У кожному князівстві стіл успадковувався в межах династії, але саме віче, тобто народні збори, затверджувало престолонаслідування або робило вибір серед кандидатів-суперників. Князь затверджувався чи обирався довічно — тільки в Новгороді та Пскові існували обмеження терміну правління, — але віче також мало право в деяких випадках усувати князя. Коронаційної церемонії, як на Заході, не було, а народ відігравав відчутну роль у настолуванні князя.

Між затвердженим чи обраним князем і його підданими мала існувати єдність («одиначество»). Тому нові князі повинні були укладати зі своїми підданими особливі угоди («ряди»), які закріплювали взаємні права й обов'язки.

Віча становили ще одну перешкоду для виникнення абсолютистської форми правління. Усі вільні люди користувалися правом участі у цих зборах, які скликалися князями, переважно на вічових майданах міст. На вічах вирішувалися важливі питання управління й законодавства, подеколи розглядалися важливі судові справи. В інтересах князя було заручитися підтримкою народу в нагальних військових справах.

За походженням і роллю руська знать суттєво відрізнялася від знаті західноєвропейських народів. Клас знаті поступово формувався з прибічних князівських вояків. Спочатку це були варяги, які формували дружини князів і мешкали разом з ними. Тільки в XII ст. за службу дружинники почали отримувати постійні маєтки, і лише тоді ці іноземні елементи разом з великими місцевими землевласниками утворили єдиний клас, представників якого називали словом болгарського походження «бояри». Вони обіймали різні посади в управлінні й були зобов'язані нести військову службу, але вони мали небезпечний привілей — право будь-коли полишити службу своєму князеві та перейти на службу до будь-якого іншого князя, навіть разом зі своєю вотчиною.

Бояри були ще й членами князівської ради — «думи». Є ще одна помітна відмінність між складом Київської думи та подібних інституцій на Заході. Князь сам обирав собі радників не лише з числа своїх бояр, а й з духовенства та міських старійшин, які представляли народ. Дума звичайно складалася з обмеженої кількості радників. Її склад змінювався, коли князі відвідували різні місцевості свого князівства, бо в цих випадках вони радилися з місцевими боярами, тимчасово чи постійно залученими до їхньої адміністрації, а також місцевим духовенством і старійшинами. Члени думи давали поради в усіх справах, що стосувалися діяльності князя: закордонних відносинах, внутрішніх проблемах, судових, законодавчих та військових справах.

Усе це показує, що притаманна середньовічному суспільству на Заході станова система в Києві так і не сформувалася. Крім бояр та городян — купців і ремісників — існував клас вільних селян. Багаті поміщики, захопивши кращу частину земель, надавали свою власність для обробітку селянам за особливою угодою, яка, наскільки можна судити, передбачала свободу селянських переходів. Це, однак, здійснилося лише за московських часів.

Такі були основні перешкоди для формування сильної монархічної та абсолютистської влади на Русі. Сама доля мала втрутитися, аби появилися умови для усунення цих перешкод.

Добробут Київської держави грунтувався на жвавих торговельних зв'язках Причорномор'я та Візантії з внутрішньою Руссю і країнами Центральної та Західної Європи. Міста та їхні мешканці були головним чинником в економічному та політичному житті держави, і багаті купці домінували на тамтешніх вічах. У зв'язку із занепадом міжнародної торгівлі внаслідок загарбання Південної Русі половцями, які відрізали киян від морських шляхів, зменшилося і значення вічей, хоч обмежити міцно закріплені за ними привілеї було й нелегко.

Це можна було зробити лише в нових містах, заснованих князями на новоколонізованих землях. Таку політику свідомо здійснювали правителі нового Володимиро-Суздальського князівства, заснованого у трикутнику, утвореному Волгою на Півночі та Окою на Південному Сході. Такі міста, як Ростов і Суздаль, засновані колоністами з Новгорода, мали, звичайно, свої віча і ревно стежили за збереженням своїх прав. Але незважаючи на давній інститут віча ¹, князі Суздальські поставили у заснованих ними містах своїх власних урядовців. Найенергійнішим серед цих князів був Андрій Боголюбський. Зустрівши спротив суздальського віча, він переніс свою резиденцію до нового міста Володимира ². Але за цю негнучку та деспотичну політику, що була все ще надто чужою для тодішніх русичів ³, він наклав своїм життям (1175 р.).

Незважаючи на сильний опір, Андріїв брат і наступник Всеволод продовжував накидати свою владу боярам і містам. Таким чином, протягом другої половини XII ст. в руському суспільстві вперше виникла сильна влада з автократичними рисами. Суздальські князі рішуче порвали зі старою київською системою, за якою князівська влада успадковувалась за старшинством. Натомість вони стали розглядати свої землі як власність, якою вони правили як абсолютні суверени. Численні колоністи, яких вони приводили на свої терени, залежали від них, користуючись їхньою землею і потребуючи захисту, тому радо сприймали новий порядок. Отже, суздальські князі посіяли те сім'я, з якого пізніше виросло самодержавство Московії.

Щоправда, режим, запроваджений Андрієм та Всеволодом, був нестійким. Старий руський звичай поділу земель між нащадками було відновлено, і князівство втратило свою цілісність. Але одне важливе нововведення утрималося. Нащадки розглядали свою спадщину — вотчину — як свою приватну власність. Цей новий принцип легко можна було розширити. Амбітніший князь, природно, був схильний вважати не тільки успадковану ним самим частину князівства, а й усе князівство («волость») своєю приватною власністю, успадкованою від батька. Це створювало сприятливий грунт для розвитку ідеї спадкоємної монархії на тих територіях, де згодом постала Московія. Князі Володимиро-Суздальські також поширили значення великокнязівського титулу з самого Києва на певну територію, і відтоді боротьба за володіння цим титулом, що символізував тепер суверенітет над усім руським народом, продовжувалася на цих землях між нащадками Всеволода, князями Твері та Москви. Разом з Ярославлем і Нижнім Новгородом це були новозасновані міста на розлогих землях Суздальського князівства.

Отже, суздальські князі першими здійснили успішний наступ на сильний вплив віче в руському політичному житті. Хоч у деяких випадках віче й пережили монгольську навалу, їхній вплив упродовж другої половини монгольської доби постійно зменшувався. Цьому сприяли важливі економічні та соціальні зміни. Поступовий занепад торгівлі значно зменшив значення міст у політичному житті князівств, і багате купецтво, що мало значний вплив на вічах, перестало існувати ⁴.

З іншого боку, князі отримували підтвердження свого достоїнства від ханів Золотої Орди. Вони мусили особисто поставати перед ханом, аби отримати від нього затвердження на князювання, зване «ярлик». Ханська воля стала головним джерелом їхнього суверенітету, тож «гласом віча» вони могли знехтувати. Тому протягом другої половини монгольської доби руської історії дзвони, що раніше скликали городян на міські збори, замовкли. Тільки в Новгороді, Пскові та деякий час у Вязьмі віче продовжувало існувати й відігравати свою важливу установчу роль. Із занепадом віче зник істотний демократичний елемент руського політичного життя, й одну з найбільших перешкод до встановлення самодержавної монархії було усунуто. Владу князів тепер обмежували лише привілейовані бояри та монгольські хани. Ось за яких політичних умов у Східній Русі розпочалося піднесення Москви.

Але піднесенню та розквіту нового Московського князівства дуже загрожував ще один звичай, що зберігся з київських часів — традиційний поділ вотчини між усіма нащадками. Як уже згадувалося, Іван Калита розділив своє князівство між своїми трьома синами, дружиною і дочками.

Однак він здійснив несміливу спробу зберегти єдність князівства, включивши до заповіту умову, що всі його три сини мають правити в Москві разом під керівництвом найстаршого, Симеона (1341-1353).

Доля зглянулася над Москвою. Симеон, його сини та брат Андрій загинули під час епідемії, і єдиний нащадок роду, що вижив, Іван II (1353-1359), став одноосібним правителем Москви. На щастя, в цьому випадку вотчину не довелося ділити між багатьма спадкоємцями. Водночас принцип первородства, передачі князівства від батька старшому синові, почав сприйматися як норма. Послідовність і впертість, з якою бояри та митрополит Олексій захищали права дев'ятирічного племінника Івана І Дмитрія Донського, добре показує, наскільки сильно монархічний принцип утвердився у Москві.

Дмитрій також підтримав новий звичай, утримавшись від розподілу свого домену між дітьми і залишивши більшу частину старшому синові, Василію І. Перемога Василія II у братовбивчій боротьбі за спадщину Василія І позначає остаточний відхід від старого руського порядку успадкування великокнязівського титулу і перемогу звичаю успадкування престолу «отня и дедня», як це називали сучасники. Так один із головних принципів монархічного режиму міцно утвердився у Москві. Інший принцип був проголошений Василієм І у договорі з великим князем Тверським — принцип божественного права. Його остаточно окреслив Іван III 1488 р. у своїй відповіді посланникові імператора Фрідріха III, який запропонував був йому королівський титул. Іван III проголосив, що він Божою милістю є спадкоємним володарем своєї держави ⁵, отримав це призначення, як і всі його попередники, від самого Бога і не потребує ніякого іншого.

За Івана III у 1480 р. було остаточно визволено Московську Русь від монгольського ярма. Таким чином, було назавжди усунуте головне обмеження влади московських великих князів, а Іван III отримав повне право вважати себе самодержцем, відповідальним за свої вчинки лише перед Богом.

Не дивно, що саме Іван III почав уживати титул царя в своїх дипломатичних зносинах і поводитися як справжній автократичний правитель, «самодержавець», не зобов'язаний звітувати ні перед ким на землі. Він продовжував обговорювати свої плани з боярами, але коли рішення було прийняте, вимагав цілковитої покори, суворо караючи найменший непослух аж до тортур. Цей автократизм сягнув нового рівня за Василія III. Він приймав рішення, не радячись з боярами в думі, відкидаючи будь-яке втручання чи пораду митрополита, і без вагань знищував будь-яку опозицію своїй внутрішній чи зовнішній політиці. Розповідь барона Герберштейна про його посольство до великого князя дає документальний опис автократичного правління Василія III. Вона містить такий пасаж про московське самодержавство:

«Князь має владу над усіма людьми — мирянами та церковниками — і за власною волею та бажанням розпоряджається ними та їхнім майном. Ніхто з його радників не має досить влади, аби протистояти йому чи бодай висловити якусь думку всупереч йому. Вони відкрито визнають, що воля князя то є воля Божа, і що князь діє згідно з волею Божою. Тому вони називають його намісником та слугою Божим. Вони також кажуть, що він є виконавцем Божої волі. Через це коли хтось просить чогось на користь ув'язненого чи про щось інше важливе, князь відповідає: «Якщо буде на те воля Божа, він знову буде вільним». Також трапляється, що коли хтось ставить важливе сумнівне питання, то звичайно отримує відповідь: «Про це відають лише Бог та наш князь»».

Залишався, однак, останній елемент у політичній системі, успадкований Москвою від київських часів, що міг становити небезпеку для повного утвердження самодержавної влади великого князя, — привілеї, якими користувалося боярство. Великі князі могли впоратися з цією проблемою лише тоді, коли всі інші обмеження їхньої влади були усунуті. Привілей бояр міняти князівську службу на власний розсуд був найобтяжливішим для князів, які, починаючи з Дмитрія Донського, намагалися так чи інакше обмежити його. Вони, зокрема, відмовлялися укладати угоди з боярами або з іншими князями, які б забезпечували боярам свободу. Часто, коли такі угоди й укладалися, князі під різними приводами розривали їх. Використання боярами цього права розцінювалося як гріх проти їхнього пана, кримінальний злочин, що заслуговує на покарання.

Попри численні спроби, великі князі до Івана IV все ж не змогли скасувати цей привілей. Іван III, який використав усі засоби, аби запобігти практикуванню цього права в Московії, посилався на нього на користь тих князів і бояр, які хотіли полишити службу великому князеві Литовському і пристати до Московії. Завдяки всім цим діям, цей привілей хоч і не був теоретично скасований, на практиці за Івана III перетворився на довічний обов'язок служити певному князеві. Тільки Іван IV здійснив широкий наступ на привілеї бояр, коли брутальними засобами знищив цю стару верству і створив новий клас — опричників. Відтоді старому боярству вже ніколи не вдалося відновити свої права. Абсолютистський самодержавний режим узяв гору.

Такі були головні етапи розвитку московського абсолютизму. Було, звичайно, багато інших, другорядних причин. Платонов пов'язує швидке.піднесення Московського князівства значною мірою з недалекоглядністю ханів, які не змогли вчасно помітити, що Москва стає потенційно їхнім найнебезпечнішим суперником. Таке твердження не позбавлене певного сенсу. Детальніше вивчення стосунків князя Юрія та його брата Івана Калити з ханом показує, якою мірою вони змогли скористатися з прихильності хана Узбека як для розширення своєї влади, так і в боротьбі з Твер'ю за титул великого князя Володимирського. Юрій навіть породичався з ханом. Спочатку московські князі дотримувалися політики миру та покірності ханам. Але було б перебільшенням вважати, що хани не усвідомлювали небезпеки надання князям Московським такої великої влади. Коли Узбек вирішив скасувати систему прямого збирання податків у Східній Русі татарськими баскаками, він довірив, як це часто вважають, їх збирання не одним тільки князям Московським, а й князям Твері, Рязані та Нижнього Новгорода, поставивши у всіх чотирьох головних князівствах спеціальних наглядачів. Усім чотирьом князям було надано великокнязівський титул.

Звичайно, Велике князівство Володимирське було найбільшим, воно налічувало п'ятнадцять податкових округ, званих «тьма». Рязанське було найменшим і мало лише дві округи; Тверське та Нижегородське були розділені кожне на п'ять округ. Це, звичайно, збільшувало значущість московських правителів, яким було надано титул великих князів Володимирських. Крім того, у 1392 р. хан Тохтамиш дозволив Василію І Московському захопити Велике князівство Нижегородське. Це відкрило Москві шлях до поширення свого сюзеренітету над іншими князівствами.

Піднесенням і розвитком своєї самодержавної влади московські князі завдячують не лише прихильності ханів, але навіть більшою мірою підтримці Руської Церкви. Хоч як це не дивно звучить, але мусимо сказати, що ідеологічне підґрунтя для піднесення Російської монархії було підготовлене церковними письменниками Київської доби. Не можна забувати, що руське духовенство було підготовлене візантійськими місіонерами і творами візантійської літератури, перекладеними старослов'янською мовою.

Нині визнано, що візантійська політична філософія не знала ніякої іншої політичної системи, крім монархії, і прихильно ставилася лише до автократичного урядування. Оскільки політична система Київської Русі мала так багато демократичних рис, вважалося, що візантійські політичні ідеї не вплинули на неї, і що кияни навіть не були знайомі з ними.

Дійсно, давньоруська література не створила жодного з тих трактатів про королювання чи про відносини між володарями та Церквою, що їх так багато в західноєвропейській літературі доби середньовіччя. Натомість народ і правителі Київської Русі мали добрі можливості ознайомитися з головними принципами політичної філософії Візантії і зазнати її впливу ⁶.

З XI ст. руське духовенство, правителі та їхні бояри мали слов'янські переклади збірників візантійського канонічного права — «Зводу церковних правил, розподіленого на п'ятдесят титулів» Іоанна Схоластика та Номоканону в чотирнадцяти титулах разом з перекладами двох візантійських правничих посібників Еклоги та Прохірона. Ці важливі джерела містили багато новел імператора Юстиніана, канонів соборів, звернень імператора до отців собору та інших документів, де знаходили вияв візантійські погляди на урядування. До цих праць додалися переклади грецької патристики, візантійських хронік і збірок висловлювань, приписуваних грецьким філософам та отцям Церкви. Деякі з них були просякнуті духом грецької, елліністичної та візантійської політичної думки. Найважливішою з цих збірок була грецька «Мелісса» («Бджола»), перекладена старослов'янською мовою в Києві у XII ст., яка містила великий розділ про владу та царювання.

У цих писаннях руські мислителі могли знайти всі основні ідеї візантійської політичної думки: божественне походження світської та духовної влади, необхідність якнайтіснішої взаємодії між цими двома провідними чинниками людського суспільства, обов'язок правителя підтримувати гармонію між владою духовною та владою земною та його право, чи радше обов'язок наглядати за Церквою, оскільки він є представником Бога на землі. Деякі з цих ідей, що зустрічаються в оригінальних творах київських авторів ⁷, очевидно, запозичені з візантійських творів.

Тому цілком природно, що деякі риси середньовічної руської політичної організації були відтворені за візантійським зразком. Це важливо для розуміння відносин між руськими князями та візантійськими імператорами. На Русі засвоїли провідну ідею візантійської політичної теорії, а саме, що імператор Константинопольський е представником Бога на землі та головним законодавцем для всіх християн, найвищим правителем на землі, якому кожен християнин має коритися в усіх справах, що стосуються християнської співдружності. Таке визначне становище візантійського імператора визнавали і в Москві аж до першої половини XV ст. У цих стосунках між руськими князями та імператором не було нічого, що можна було б порівняти з васальними відносинами, які існували у західних феодальних державах.

Відносини між Церквою та державою у Київській і Московській Русі також будувалися за візантійським зразком. Збереження гармонійних відносин між духовною та світською владою було одним із головних принципів візантійської політичної філософії, що особливо яскраво висловлено у Шостій новелі імператора Юстиніана ⁸. Цей принцип став провідною зіркою для політичного та релігійного розвитку Русі на багато століть. Звідси стає зрозумілим, чому руська церковна ієрархія зробила збереження добрих стосунків з князями при владі своєю першочерговою метою. Ця мета поставала не так з підпорядкування владі, що часто стверджується, як з успадкованого від візантійської Церкви-Матері принципу. Переносячи прерогативи візантійського імператора щодо Церкви на своїх власних князів, руське духовенство охоче приймало їх опіку та врегулювання церковних справ ⁹.

Тому зрозуміло, що Руська Церква, наслідуючи приклад Візантії, надавала перевагу одноосібному врядуванню. Ця мовчазна схильність до монархії та автократії лежала в основі політичної думки Київської доби. Вона допомогла суздальським князям у їхній першій спробі встановити в своєму князівстві одноосібне правління ¹⁰ і стала в пригоді московським князям при запровадженні їхнього монархічного самодержавства.

Взявши все це до уваги, зрозуміємо, чому митрополити перенесли свою кафедру з Києва до Володимира, а згодом до Москви, а її князі почали претендувати на гегемонію в усіх руських землях ¹¹. Легше зрозуміти зусилля митрополита Олексія щодо забезпечення правління в Москві й титулу великого князя юному Дмитрію Донському, так само як ставлення до князя св. Сергія Радонезького, з благословення якого Дмитрій рушив на величезне татарське військо Мамая. Його перемога на Куликовому полі стала символом руського національного пробудження з благословення Цер. кви і під проводом Москви.

Ідея єдності й неподільності Руської Церкви, уособлювана митрополитом Київським, була іншим важливим чинником, Ідо торував шлях до гегемонії Москви в усій Русі. Цю ідею наполегливо обстоювали імператори та патріархи Константинопольські, які призначали чи принаймні затверджували митрополитів. Спроби створити на Русі іншу митрополичу кафедру довгий час наражалися на опір з боку Візантії, і тільки загроза підпорядкування Риму православних підданих у Литві та в Галичині змусила Візантію неохоче піти на поступки Ольгерду та Казимиру ¹². Відтак Константинопольська Церква надала Русі, й особливо Москві, помітної допомоги в критичні часи.

Таким чином, принцип релігійної єдності всієї Русі став для Москви дороговказом у сфері політики. Значення цього принципу усвідомив уже Іван Калита, який почав називати себе великим князем Володимирським і всієї Русі, відколи митрополит переніс свій осідок до Москви. Цим принципом керувалися Василій II, Іван III, Василій III та Іван VI, безжалісно підпорядковуючи незалежні князівства протягом «збирання Руських земель», у переможній боротьбі проти Твері, Новгородської та Псковської республік, а також в обороні від Литви, яка хотіла здійснити таку саму ідею збирання руських земель навколо Вільни. Унія Литви з Польщею і прийняття нею римського католицизму перетворили це політичне суперництво на релігійну боротьбу, захист руського православ'я проти «єретичного» Заходу. На жаль, ця політична та релігійна ворожнеча звела навколо Московської Русі стіну недовіри й зробила її ізоляцію від Заходу, яка поглибилась упродовж монгольської доби, майже неподоланною.

За цих обставин сталися події, що виявилися фатальними для еволюції Московської Русі та сильно вплинули на подальший розвиток московського самодержавства. Відмовившися від унії, прийнятої греками у 1439 р. на Флорентійському соборі й розірвавши відносини з Константинополем, звинуваченим у ганебній зраді православної віри, Василій II вдався до лексикону візантійських імператорів і проголосив себе захисником православної віри. Здобуття Константинополя турками в 1453 р., до якого багато хто в Московії поставився як до Божої кари за «відступництво» Візантії від православ'я, зміцнювало становище московського князя в очах руських православних.

До того ж шлюб Івана III із Зоєю-Софією Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора Константина XI, в очах багатьох людей правив за своєрідне юридичне підтвердження уявлення про Московську Русь як політичну й релігійну спадкоємицю Візантії.

Руське духовенство, наслідуючи традицію своїх київських попередників, У власних інтересах зробило великий внесок у розвиток цієї нової ідеології-

Якщо Москва була спадкоємицею Константинополя, то митрополит Московський міг вважати себе самостійним охоронцем і тлумачем істинно православної віри, яку мала боронити нова наступниця Візантії. Таким чином, у XV ст. до Русі докотилася нова хвиля візантійських політичних ідей і збагатила візантійське ідеологічне підґрунтя, що збереглося з Київської доби.

Так, наприклад, у 1492 р. митрополит Зосима назвав ¹³ великого князя на візантійський манір «государем і самодержцем усієї Русі, новим царем Константаном нового граду Константинополя-Москви». Добре освічений архієпископ Новгородський Геннадій також прислужився цій тенденції. Він пов'язав нового «царя» московського з візантійським імператором і, вірогідно, шукав у візантійських працях додаткових матеріалів для поширення цих ідей, оскільки в одному зі своїх листів просив надіслати йому копію листа Фотія до болгарського царя Бориса-Михаїла, що являв собою своєрідний трактат з візантійських політичних ідей.

Йосиф Волоцький (Санін), один із найвидатніших церковних діячів тієї доби, був ще послідовнішим у своїх висновках. Він говорив на візантійський лад про небесну монархію, відображену на землі в імперській монархії, і розвивав візантійську доктрину так: «За своєю природою цар подібний до інших людей, але за своїм достоїнством він рівний Всевишньому Богові. Він не просто раб Божий, але Його представник, що оберігає чистоту віри та безпеку Церкви. Для цього Бог дав йому меч». У Йосифовому описі царя, оповитого божественним німбом, помітний відтінок сонячної символіки, такої звичної в елліністичних працях про государювання. Хоч цар підлягає законам, особливо канонічним, його влада необмежена, і кожен, навіть Церква, має коритися йому. Йосиф також вірив у священицьку роль царя і наділяв його «святительським чином». Церква вища за світську державу, але з огляду на царський духовний сан, вона підпорядкована йому, і він має також право призначати й контролювати єпископів.

Учення Йосифа розвинув далі його учень, митрополит Даниїл, призначений Василієм НІ без будь-якої соборної процедури. Даниїл поєднав поняття духовної та світської влади, приписавши їх божественно поставленому цареві. Він наслідував свого вчителя, наділяючи царя правом переслідувати єретиків і ворогів Церкви.

Йосиф був учнем настоятеля Боровського монастиря Пафнутія, який уславився своєю вірністю Москві та її правителям. Пафнутій виховав нове покоління руського духовенства, перейняте тим самим духом, розвинувши ідею божественного заснування Московського самодержавства.

Цілком очевидно, що московське духовенство в його підтримці царського самодержавства надихали візантійські ідеї. Візантійська політична література в ці часи набула в Росії великого поширення. Наприклад, грецький трактат про царську владу, написаний у VI ст. дияконом Агапітом, зберігся у рукописному перекладі старослов'янською мовою, що датується XV-XVI ст. ¹⁴ У цей час були перекладені й настанови про владарювання, приписувані Василію І та адресовані його синові Леву VI. У російському перекладі XVII ст. збереглися праці іншого візантійського політичного теоретика, Симеона Солунського. Грецький трактат про владарювання міститься у руському «Сборнику», списаному у XVII ст., хоч досі не знайдено його російського перекладу. Схоже також, що лист патріарха Фотія Борисові Болгарському про правління і трактат про царювання Феофілакта Болгарського, датовані XII ст., були раніше невідомі на Русі й мали бути перекладені саме в цей час. Усе це свідчить про те, що вивчення грецької політичної літератури було особливо інтенсивним у часи політичної трансформації Росії в XV-XVI ст.

У цій атмосфері народилася ідея Москви як Третього Риму. Автор Хронографа 1512 року, побудованого на болгарському перекладі грецької хроніки Манасії, переймався, схоже, саме цією ідеєю. На завершення своєї праці, після опису падіння Константинополя, він проголошує: «Бог знову запалить іскри в попелі, Він спопелить імперію ізмаїльтян як терня, зробить так, що світло віри засяє знову, і пошле православного царя». На жаль, усі благочестиві царства зруйновані турками, але «наша земля руська... зростає, юна є й підноситься, о, Христос милостивий. Нехай росте вона, буде юною і живе у віки вічні».

Видіння, описане в Четвертій книзі Ездри (4 Езд. 12, 23), яке в ці часи щойно переклали церковнослов'янською, а також пророцтво Даниїла (Дан. 7, 19) про останні царства допомогли далі розвинути цю ідею, яку чітко сформулював чернець Філофей з Пскова у своїх листах до Михайла Мисюря-Мунєхіна та царів Василія III та Івана IV. У посланні до Василія III він звертається до царя так: «Єдиний василевс для всіх християн. Усі християнські царства прийдуть під твою зверхність». Він пояснює, що руська василея, тобто царство, є спадкоємцем Римського та Візантійського царств. Як Римська імперія мала існувати до кінця світу, так і Московське царство, як її спадкоємець, буде останнім царством, після якого настане вічне царство Боже, кероване Христом. Починається нова ера — ера третього й останнього Риму. У посланні до Івана IV Філофей подібним чином тлумачить Апокаліпсис Св. Іоанна Богослова (Апок. 12, 1-11) ¹⁵.

Попри ці зусилля з боку московського духовенства візантинізувати новий політичний режим Москви, нові самодержці не спромоглися сприйняти всі ідеї, запропоновані їхніми мислителями, і не виявили великого зацікавлення своєю новонабутою візантійською спадщиною. Перш ніж ця хвиля візантійських політичних ідей сягнула Московської Русі, великі князі вже не раз мали змогу переконатися в ефективності іншої автократії, а саме тієї, що практикувалася монгольськими ханами. За Чингісхана монголи оволоділи всіма землями від Китаю до Чорного моря та Дніпра. Вони успадкували й політичні системи, які раніше панували на цих теренах, розвинувши їх у деспотичну та жорстоку автократію.

Ясна річ, вплив монголів на Московську Русь не варто перебільшувати. Російський та монгольський народи майже не стикалися. Монголи не селилися на землях підкорених ними народів, а між володарями та поневоленими масами не було значних взаємозв'язків. Російські поселенці досягли монгольських земель лише в XVI ст., в Середньому та Нижньому Поволжі, після зруйнування Іваном IV Казанського та Астраханського ханств. Дле навіть після цього релігійні та культурні відмінності ставали на заваді ближчому спілкуванню двох народів. Певною мірою, звичайно, на цих теренах відбулося потатарщення руської знаті. Багато руських князів одружувалися з татарками, а в часи занепаду татарської держави, особливо з часів правління Василія II, численні татарські знатні роди переходили на службу великим князям і русифікувалися. У XVII ст. в Московії було 156 знатних родів татарського походження ¹⁶. Приплив бояр, призвичаєних до монархічної влади, міг стати в пригоді московським князям в їхній самодержавній політиці. Але ж був і значний приплив знаті з Польсько-Литовської держави та Західної Європи ¹⁷, яка не жила за автократичного режиму.

Таким чином, навіть за відсутності безпосередніх ідеологічних запозичень від монголів монгольська політична й суспільна система з її автократичним абсолютизмом, поза сумнівом, справила глибокий вплив на розвиток Московської Русі. Неможливо собі уявити, щоб ефективність режиму, яка була настільки очевидною для руських князів під час їхніх відвідувань ханського двору, не спонукала московських князів наслідувати вдома приклад своїх сюзеренів. Той факт, що після краху татарської імперії московські правителі вважали себе спадкоємцями хана, є в цьому відношенні дуже показовим, як і безперечний монгольський вплив на руські адміністративну, військово-організаційну, фінансову, податкову та правничу системи.

Цим пояснюється також і те, чому московські князі були не в захваті від вищезгаданої пропозиції, зробленої Іванові III та Василієві III папою Павлом II, імператором Максиміліаном І та великим магістром Тевтонського ордену, — вважати себе спадкоємцями Візантії, їх цікавила лише одна родова спадщина, а саме руські князівства у складі Польсько-Литовської держави. Боротьба за цю спадщину завжди була для них пріоритетною, тоді як турки були насамперед ворогами їхніх суперників ¹⁸. Існували й інші важливі особливості московського самодержавства, що розвинулися напередодні та під час правління Івана IV. Вони значно відрізнялися від візантійської політичної теорії та засвідчують, що руське духовенство всупереч поширеній думці здобуло набагато менше успіхів у своїх спробах наблизити руське самодержавство до візантійського зразка. Є навіть істотні ознаки нерозуміння руськими церковними теоретиками того часу справжнього значення візантійських уявлень про царську владу. Пропагована ними ідея про перетворення Москви на Третій Рим, судячи з усього, принаймні на цій ранній стадії московського самодержавства, передбачала не так спадкоємність Москви по Візантії, як заміну нею Візантії, що зрадила своїй місії і була за це покарана Богом.

Візантійський імператор вважався главою всіх православних християн. Скидається на те, що ця ідея присутня і в деяких заявах церковних авторів, які прислужилися до візантинізації московського самодержавства. Обставини, однак, не дозволили великим князям Московським уповні сприйняти візантійське тлумачення становища імператора. Греки відступилися від православ'я, коли прийняли Флорентійську унію. Істинне православ'я збереглося відтак тільки в Московії, і великий князь був його оборонцем. Ідея, що він має стати главою й оборонцем усього православ'я разом з греками та балканськими слов'янами, не спадала на думку московським правителям.

Візантійська концепція вищого становища імператора також була чужою для московських самодержців. Вивчаючи дипломатичне листування Івана III, з подивом помічаєш, що він прагнув лише довести західним правителям свою рівність їм ¹⁹. Це особливо зрозуміло з відповідей Івана III та його дипломатичного представника Федора Курицина послові імператора Фрідріха III у 1488 та 1489 роках. Іван III навіть не вживає царський титул як відповідник імператорському. Усе, чого він прагне — довести, що є незалежним володарем, який отримав свій суверенітет від Бога, як і його попередники. Коли він каже, що його попередники мали добрі стосунки з ромейськими імператорами у Константинополі, він тим самим, схоже, хоче сказати, що московські правителі були рівні за достоїнством константинопольським імператорам. Це, звичайно, суперечить візантійському уявленню про те, що візантійський імператор був абсолютним правителем, представником Бога на землі, і що всі інші християнські правителі так чи інакше були його васалами, або залежними синами чи братами ²⁰.

Ця тенденція відображати успадкування московськими правителями своїх владних повноважень від своїх предків і рівність їх з іншими західними правителями ще виразніше відбита в політичній літературі, яка поширилася за Івана IV. Легенду про Володимира Мономаха (1113-1125), за якою київський князь отримав регалії від імператора Константина Мономаха (1042-1054), було вигадано задля того, щоб довести славне походження московських князів та давнє виникнення їхнього сюзеренітету. Автор легенди знову представляє руського правителя як рівного візантійському імператорові. Але навіть візантійського походження було недостатньо для московських самодержців. Легендарна генеалогія династії Рюриковичів починається аж від римського імператора Августа, який за переказом правив усім світом, а коли розділив свою імперію, то віддав її північно-східну частину братові Прусу, який і був предком Рюрика.

Московські правителі навіть не турбувалися про забезпечення собі царського титулу. Іван III наголошував, що він був «великим государем» усієї Русі, вживаючи це слово як синонім слова «сюзерен» ²¹. Тільки дипломатичні контакти із західними правителями, особливо з німецькими імператорами Священної Римської імперії, змусили московських правителів шукати титул, який би адекватно виражав їхній суверенітет і положення як рівні суверенітету й положенню правителів Священної Римської імперії. Обстоюючи перед польським двором своє право на царський титул, Іван IV не тільки використав легенди про Мономаха й Пруса, а й наголошував, що він був правителем татарських Казанського та Астраханського ханств, правителі яких мали право зватися царями. Ця аргументація також не містить жодних натяків на те, що Іван IV цілком усвідомлював візантійську спадщину ²².

Визначення Іваном IV свого самодержавства вказує на розбіжність між московською та візантійською концепціями автократії. Він визначав владу царя таким чином: «Самодержавство походить від Бога, і цар виконує волю Бога. Йому належить уся влада над усіма речами, і його обов'язок — нести спасіння довіреному йому Богом народу». Жоден візантійський політичний теоретик не погодився б із таким визначенням. Він розгубився б, якби прочитав деякі місця з Іванового листування з його колишнім радником князем Курбським, який полишив свою службу і втік до Литви. У цих листах Іван IV багато разів наголошує, що влада царя є абсолютною, і що покора, з якою його піддані зобов'язані йому коритися, не має меж. Навіть якщо цар іноді віддає протизаконні чи гріховні накази, піддані мають їх виконувати, бо на те є Божа воля. Вони мають чекати на суд Божий, який однієї днини винагородить їх за кривди під час земного життя. Піддані можуть виявляти непокору лише в одному випадку, а саме, коли цар накаже щось усупереч істинній вірі.

У стосунках між Церквою та державою в Московії також виявилася нова тенденція, що посилила вплив володарів на церковні справи. Оскільки духовенство прихильно ставилося до піднесення московського самодержавства, став можливим компроміс між царським самодержавством і Церквою на підставі старого принципу гармонії між світською та духовною владою, який став традицією російського життя. У Московії виник важливий рух, очолюваний Нілом Сорським та його учнями, спрямований на реформування російського чернецтва. Його учасники цікавилися лише духовними речами, зрікалися користі та багатих пожертв. У відносинах між Церквою та державою вони були проти тісного співробітництва зі світськими властями, задовольняючись старим принципом гармонії між світською і духовною владою.

Іван III, який потребував нових земель для своїх бояр, підтримував ідеї реформаторів, їм, однак, чинив опір інший церковний рух на чолі з Йосифом Волоцьким, який обстоював тісніші відносини зі світською владою в боротьбі проти єретичного руху «зжидоватілих», які нападали на офіційну Церкву та її великі багатства. Інтриги у великокнязівській родині ускладнювали становище. Йосиф підтримував Іванову жінку Софію та її сина Василія проти невістки Олени та її сина Дмитрія. Коли Софії вдалося повернути собі прихильність Івана і забезпечити своєму синові престолонаслідування, Йосиф та його прибічники взяли гору. Сам одноосібний правитель у своєму монастирі, Йосиф був щонайпалкішим прихильником царського самодержавства і вчив навіть, що єпископ має служити не тільки Церкві, а й державі. Перемога йосифлян стала остаточною, коли митрополит Даниїл, вірний учень Йосифа, з огляду на інтереси держави і незважаючи на опір партії реформаторів, розірвав шлюб Василія III з бездітною

Соломонією та благословив союз із княгинею Оленою Глинською, яка народила Василієві двох синів.

Це вилилося в катастрофу реформаторів. Останніх із них винищили за наклепами йосифлян. Будь-яка надія на гідний компроміс між Церквою та державою зникла. Царське самодержавство завдяки запобігливості йосифлян могло наполягати і на своєму праві безпосереднього втручання доцерковних справ. Це певною мірою пояснює причини крайнощів у поглядах на монархію з боку Івана IV, який дістав політичну освіту в митрополита Макарія, також переконаного йосифлянина.

Разом з поступовими змінами в східноруській політичній системі були запроваджені важливі зміни в управлінні державою та її суспільному житті. Багато з цих перетворень здійснювалося за монгольським зразком. Найглибшу трансформацію в Московії старих інституцій Київської доби під монгольським впливом можна побачити в сфері військової організації. У Київській державі основне військо великого князя становили його дружина зі старших бояр, молодші бояри, звані «дітьми боярськими», і міське ополчення, очолюване тисяцьким. Сільське населення не було зобов'язаним до військової служби. Монголи встановили систему загальної військової повинності. Оскільки міста втратили своє колишнє значення в житті народу, посада тисяцького, чи то командувача міським ополченням, зникла.

Великі князі зберегли лише свою дружину. Вони долучили до неї служилих людей, зобов'язаних до військової служби і званих на монгольський кшталт «двором». Разом ці два формування становили збройну силу великого князя ²³. «Двір», таким чином, відрізнявся від бояр, а старе найменування збройного почту, «дружина», вже не вживалося. Після визволення великі князі зберегли свій військовий «двір», але вони зберегли й загальну військову повинність і поділ свого війська на п'ять з'єднань, як у монголів. Московське військо запозичило також монгольську тактику й монгольські зразки зброї, до яких додали використання рушниць та гармат. Останні, ймовірно, були запозичені з Богемії, а рушниці — з Персії та Індії за посередництвом волзьких булгар. Реорганізація московського війська за монгольським зразком надала новим самодержцям значної військової сили, з якою не могли змагатися тодішні західні держави.

Московські правителі зберегли ще одну монгольську інституцію, невідому тодішній Європі — поштову службу, що дозволяла їм тримати під контролем віддалені області й регулярно отримувати інформацію з кордонів і з усіх провінцій держави. Іван III розвинув поштову службу, побудував нові шляхи й заснував нові поштові станції, так звані ями. Ця поштова служба дуже сподобалася Герберштейну та дуже прислужилася Івану IV під час його походів.

Зміни в системі управління Московії також нерідко робилися за монгольським зразком. Великі князі зберегли, монгольську систему оподаткування, до якої звикло населення, і яка виявилася високоефективною. Судові збори становили ще одне джерело прибутків великого князя. Судочинство у містах здійснювали намісники, а в сільських волостях — місцеві начальники («волостелі»), призначувані великим князем та уповноважені на загальне керівництво відповідно в містах чи сільських місцевостях. Цим посадовцям дозволялося залишати собі частину судових зборів, а замість платні вони мали право «годуватися» за рахунок підвладних районів. Така система «кормління» існувала вже за Київської доби, але найбільше розвинулася тільки в Московії.

Крім адміністрації урядових чиновників у Московії була й адміністрація помісна, якій підлягали володіння великого князя, бояр і Церкви. У цьому відношенні адміністративна система Московії була подібна до західноєвропейської. Центром великокнязівської адміністрації був двір великого князя, а головним посадовцем двору був мажордом — дворський, чи дворецький. Він був також суддею і начальником для населення великокнязівських маєтностей. Для управління було створено декілька особливих відділів, керованих спеціальними урядовцями (путниками), які, однак, були безпосередньо відповідальними перед великим князем, їхню винагороду становила частка прибутку, що надходив з відділів.

Інші зміни, спричинені монгольським впливом, можна прослідкувати в сфері судочинства. У Московській державі були запроваджені тілесні покарання та кара на горло, незнані в Києві, але застосовувані монголами, як, імовірно, й тортури, дуже поширені в Західній Європі. Деякий вплив відчувається також у карному та судочинному законодавстві, але не в організації московського суду, яка в основному залишалася такою самою, як і в Київській державі.

Крім монгольських впливів, в адміністративних реформах Івана III можна помітити старі візантійські традиції. Це особливо стосується спроби кодифікації тодішнього російського права. В 1497 р. великий князь видав Судебник, збірник законів, укладений його секретарем Володимиром Гусєвим та ін. Він ґрунтувався на київському кодексі «Руська правда» та інших збірках руських місцевих законів і звичаїв. Крім процесуальних питань, він містив також карне та цивільне право. Ця зацікавленість правничими питаннями показує, що московські правники не забули старих законодавчих принципів, які плекалися в Києві завдяки перекладам візантійського канонічного та цивільного права.

Цей Судебник за Івана IV було замінено 1550 р. іншим кодексом, так званим «Царським Судебником». Він доповнив і розширив кодекс Івана III. Другий Судебник дістав важливе доповнення в галузі канонічного права — так званий «Стоглав», який містив сто розділів з церковноправничих звичаїв. Його було створено за ініціативою Івана IV, який у 1551 році скликав Собор Руської Церкви й виніс на його розгляд різні Церковні проблеми. Відповіді, що їх дали учасники Собору, становлять зміст «Стоглава».

Суспільні зміни, які сталися в Московії протягом та після монгольської доби, також були значними. До ступеня бояр додався новий клас, а саме князі з династій Рюрика та Гедиміна, чиї уділи й землі були захоплені або перебували під загрозою захоплення з боку Московії, і які воліли зректися своїх суверенних прав, за відшкодування чи без такого, на користь великого князя і перейти до нього на службу. Кілька татарських князів, часто званих царями або царевичами, бо вони належали до правлячих родів Казані чи Сибіру, також стали васалами московського царя. За своїм становищем вони були вищі за бояр, проте не мали права на свій розсуд полишити великокнязівську службу. Цей клас князів почав формуватися в XIV ст. і остаточно розвинувся в середині XVI ст.

Васальні князі отримували адміністративні та військові посади, подібні до тих, які обіймали бояри. Хоч і менш вільні в політичному відношенні від останніх, князі посідали вище місце в суспільній ієрархії, ніж бояри, і прагнули його зберегти. Царям довелося запровадити родоводи всіх князівських та боярських родів, з докладними описами посад, які обіймали їхні предки, і обирати своїх радників та вищих урядовців відповідно до цього складного порядку першості, який називався «місництво». Ніхто з князів чи бояр не прийняв би посади, нижчої від належної йому за суспільною ієрархією. Цар також мусив обирати нових членів своєї боярської думи серед вищих князів чи бояр. Згодом звання боярина набуло нового значення — першорядного члена думи, князя або боярина. Представники другого рангу називалися «окольничі», це були особи з царевого почту.

Існували також дві нижчих верстви московського дворянства — «слуги вільні» та «служилі за прибором». Останні підлягали мажордому і тому називалися «слуги під двірським». Вони часто були нащадками збіднілих боярських родин, званими спершу дітьми боярськими. Обом категоріям служилих людей великого князя зазвичай надавалися невеликі родові маєтності. Слуги вільні здебільшого обіймали посади молодших начальників у війську. Служилі за прибором перебували на службі в особистому війську великого князя (дворі); інші були зайняті у керівництві великокнязівських маєтностей чи виконували різні обов'язки при дворі. Багато з них служило при дворах князів, доки обставини не змусили останніх піти на службу до великого князя. Великі князі радо приймали їх, бо потребували дедалі більше надійних людей, щоб обсадити ними укріплені міста та новоприєднані провінції. Там служилі люди становили надійний елемент, який легко можна було мобілізувати у разі небезпеки. Мало хто з боярських та дворянських синів був здатний піднятися до рівня вищого дворянства і стати окольничим чи навіть членом боярської думи.

Практика надання дворянам маєтків для їхнього утримання згодом стала основою для іншої важливої суспільної інституції, запровадженої Іваном III, — помістя ²⁴. Після завоювання Новгорода у 1478 р. Іван III конфіскував вотчини переможених новгородських бояр і розподілив їхні землі серед середніх і молодших начальників свого війська. Позбавленим власності боярам були надані землі навколо Москви. Нові землевласники називалися «поміщики». Вони загалом не мали інших засобів до існування й утримували своє помістя лише доти, доки могли вірою й правдою нести військову службу. Створенням військових ленних володінь Іван III не тільки зруйнував міць старої знаті на завойованих землях, а й водночас створив найнадійніший військовий корпус для підтримки централізованого московського уряду. Сини поміщиків мали вступати на військову службу в п'ятнадцятирічному віці й отримували більше землі лише в тому випадку, якщо земель, наданих їхнім батькам, було замало для забезпечення їм прожитку.

Таким чином, Іван III створив новий військовий клас, який спирався на новий тип господарства, помісну систему. Він став міцною основою московської військової організації впродовж наступних трьох століть. Ніде в Європі помісна система не була настільки успішною, як у Московії. Запровадження цієї системи, яке завершилося у XVI ст., дозволило уряду уніфікувати податкову систему й висилати цих військових землевласників до будь-якої області країни чи на будь-який кордон, де виникала небезпека війни, бо система забезпечувала постійний адміністративний та економічний контроль над ними. З московською помісною системою можна порівняти лише турецьку систему земельних надань-тімарів і вояків-спагі ²⁵.

XVI століття стало також свідком піднесення придворних, «дворян» чи «дворянства». Цар запровадив третій розряд членства в думі, куди могли бути допущені дворяни. Вищі дворяни, які в такій спосіб потрапили до вищої ради царів, невдовзі стали вважатися рівними боярам. Ця тенденція сягнула вищої межі свого розвитку у XVIII ст., коли термін «дворянин» став позначати будь-яку знатну людину, а термін «боярин» перестали вживати.

Містам Московії так і не вдалося повернути собі того значення, яке вони мали в державі за Київської доби. Разом з віче зникли й останні сліди засадничої рівності городян. Купці, поділені на три розряди за своїми статками («гості», «гостина сотня», «суконники»), були звільнені від оподаткування, але їхніми послугами користувалися у справах фінансового управління і збиранні непрямих податків. Інші городяни поділялися на середнє міщанство, яке посідало кращі позиції у торгівлі та ремісництві, і молодше міщанство — дрібних ремісників та робітників; усі вони мали сплачувати тяжкі податки (тягло). Жили вони здебільшого за межами самого міста, у передмісті, яке називалося «посад».

Селяни за монгольської доби дістали нову назву. Їх іменували вже не «смерди», як у Київській державі, а крестьяне, тобто «християни». Ця назва спершу виникла, можливо, на церковних землях, але потім поширилася і на землі царя та знаті. Селяни, які жили на церковних землях, під час монгольського панування були звільнені від сплати тягла, бо сама Церква була звільнена від оподаткування. Ця відмінність між селянами в Церковних маєтностях і селянами в маєтностях знаті перестала існувати після звільнення з-під монгольського ярма. Оскільки вотчинні селяни мали виконувати й відповідні повинності, селяни в церковних маєтностях, вільні від таких обов'язків, сплачували вищий державний податок. До середини XVI ст. селяни все ще мали змогу переходити з одного маєтку до іншого, якщо розрахувалися зі своїм нинішнім господарем. Однак запровадження помісної системи невдовзі спричинило проблему забезпечення робочою силою поміщиків, які були основою московської військової сили. Це змусило уряд обмежити право вільного переходу з помісних земель. Таке обмеження, запроваджене у 1581 р., стало поганим знаком для селянства і передувало запровадженню кріпосного права, яке остаточно сформувалося у 1649 році.

Влиття таких численних князівських родин до лав московських бояр становило певну небезпеку для самодержавного правління великих князів. Оскільки представники цієї вищої знаті звикли урядувати у своїх колишніх князівствах, їм було важко змиритися з новим становищем службовців великого князя. Поставлені на найвищі посади, вони сподівалися, що поділятимуть владу в Московії з новим сюзереном. Перед їхніми очима стояв приклад Польсько-Литовської держави, звідки багато хто з них прибув, і вони сподівалися, що перетворять московський режим на аристократичну монархію. Іван III та Василій III вважали за потрібне вжити суворих заходів проти декого з них, хто діяв надто вже незалежно при виконані нових обов'язків.

Ця небезпека, природно, посилилася за неповноліття Івана IV. Його мати, Олена Глинська, мала докласти усіх своїх сил, аби відстояти права свого малого сина проти зазіхань вищої знаті, яка намагалася посилити свій вплив на владу. Вона навіть була змушена ув'язнити двох братів свого покійного чоловіка і власного дядька. Після її передчасної смерті — були чутки, що її отруїли бояри — інтриги вищої знаті посилилися. Молодий цар зростав у нездоровій атмосфері й ніколи не міг пробачити поганого поводження князям Шуйським, які були його опікунами. В одному зі своїх листів до Курбського Іван IV з глибокою гіркотою пригадує своє нещасне дитинство. Він був сповнений глибокої неприязні та ненависті до бояр, які виявляли так мало поваги до царя, верховну й самодержавну владу якого молодий Іван дуже цінував. Таке ставлення йому прищепив учитель, митрополит Макарій.

Здійснюючи свою політичну програму абсолютної влади, втіленої в особі царя-самодержця, якого поставив Бог і який ні з ким не поділяє владу, Іван IV здійснив глибокі перетворення суспільного й політичного ладу в Московській Русі. У негативному ставленні до вищої знаті його підтримувала знать нижча, яка ворогувала з багатими боярами й була завжди готова підтримати царя в його спробах зламати міць князів. Один із дрібних дворян, Іван Пересвєтов ²⁶, у своїх писаннях заохочував царя вдатися до рішучих дій проти бо.ярства. Він був авантюристом, який служив спершу польському та чеському королям і в своїх творах палко обстоював самодержавство. Він яскраво змальовував зловживання бояр та негаразди їхніх селян, заявляючи, що лише сильна рука царя-самодержця може приборкати їх і захистити народ. Схоже, що чимало людей у Московії думали так само, як Пересвєтов, і були переконані, що лише самодержавний цар може захистити бідних і простих від свавілля можновладців.

Перші дії Івана IV, хоч і виявляли антиаристократичне спрямування, були помірними. Насамперед він поряд з думою запровадив раду наближених (избранную раду), що складалася з обмеженої кількості дворян, у відданості яких він був упевнений (найвидатнішим серед них був Курбський), і з представників нижчих верств (священик Сильвестр та дрібний боярин Адашев). Антиаристократичне спрямування молодого правителя відбилося надалі в його Судебнику та у вступній промові до церковного Собору 1551 року. Владу бояр-управителів було обмежено і частково передано представникам, обраним від міст та волостей (излюбленные старости}, а систему кормління, яка призводила до зловживань, було скасовано. Добір близько тисячі представників нижчого боярства, яким він надав власність поблизу столиці, і в обов'язки яких входило будь-якої миті бути готовими виконати будь-яке завдання царя, можна тлумачити як розширення помісної системи.

Ще неприємнішим для вищої знаті був указ 1556 року, яким бояри позбавлялися привілею переходити у васальну залежність до іншого князя, а військова повинність поширювалася на власників спадкових маєтностей (вотчин). Саме це «приниження», яке поставило їх на один щабель з утримувачами помість, обурило вищу знать. Схоже, що князь Курбський у своєму першому листі до Івана після свого відступництва мав на увазі саме цей указ ²⁷.

Усе це, однак, перевершив жорстокий удар, спрямований проти князів та старих боярських родів — створення нового класу «опричників», людей, безмежно відданих цареві й підібраних ним (1565 р.). Іван IV вдався до такої політики з благословення людності, яка благала його повернутися до Москви і самодержавно правити після його вдаваного зречення. Опричниками, які добиралися серед дворян та дрібної знаті, обсаджувалися вотчини старих боярських родів у центральній частині Московії. Колишніх власників було почасти безжалісно винищено або переселено на новозавойовані території на кордонах держави. Це був революційний захід, який в очах царя санкціонувався ідеєю верховної самодержавної влади, наданої цареві Богом, завдяки якій він міг цілком вільно покладати на будь-якого підданого такі обов'язки щодо держави, такі накази, які він приречений виконувати.

Режим терору, розпочатий цими жорстокими змінами, тривав близько Двадцяти років. Безліч людей постраждало від опричницьких крайнощів, а багатьох було безжалісно винищено ²⁸. Систему опричнини було поступово поширено на інші частини Московії. Наприкінці правління Івана IV вона охопила майже половину всіх володінь, а іншу половину, «земщину», якій

Іван спочатку надав щось на зразок автономії, врешті-решт було підпорядковано контролю опричників.

Створюється враження, що Іванові насильницькі дії надихалися високим поціновуванням самодержавства, яке він завжди сповідував. Сліпо й беззастережно вірячи в цю ідею, він вважав за свій священний обов'язок втілити її в усій повноті. Його особиста схильність до жорстокості та бажання помститися за приниження, яких він зазнав від бояр замолоду, привели його до трагічних наслідків у здійсненні своєї мрії. Приклад попередників, які часто наслідували монгольські методи, якоюсь мірою виправдовував його безжалісні заходи. Він є типовим прикладом людини, що фанатично вірить в істинність ідеї, до здійснення якої ставиться як до священного обов'язку, що виправдовує будь-які засоби. Такі приклади можна знайти за всіх часів.

Тільки після Іванової смерті можна було оцінити міру шкоди, якої завдали державі його реформи. Але загалом Іванові IV вдалося досягти своєї мети. Владу старої знаті було зламано і створено нову знать, яка була цілковито віддана самодержавному цареві. Хоч стара знать пізніше намагалася відновити свій вплив, вона вже ніколи не спромоглася посісти таке становище в державі, яке мала до царювання Івана IV.

Примітки

¹ Це було показано двома видатними російськими істориками — С.М.Соловйовим (Соловьев С.М. История России. 2-е изд. — СПб., 1896. — Т. 1. — С. 458, 490) та В.О.Ключевським (Ključevskij V. Histoire de Russie / Transl. de C.Andronikof. — Paris, 1956. — Vol. 1. — P. 342) і не спростовано запереченнями O. Преснякова (Пресняков А. Образование великорусского государства. — СПб., 1918. — С. 26-47) та О. М. Насонова (Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. — М., 1951. — С. 173-196).

² Ставши великим князем Київським, Андрій Боголюбський відмовився наслідувати приклад свого батька Юрія Долгорукого й утвердитися в Києві, все ще вірному своїй демократичній вічевій системі, й залишився у Володимирі. Таким чином, центр влади на Русі було перенесено з Півдня на Північ.

³ Трагічний кінець Андрія показує, що перед створенням Суздальського князівства в трикутнику між Волгою та Окою міг існувати сильний прошарок бояр, які прибули радше з Новгорода й утвердилися в деяких місцях серед корінного фінського населення. Швидке культурне піднесення князівства у XIII ст. також вказує на те, що суздальські князі будували на міцному фундаменті, який вони знайшли на своїх землях готовим. З цього погляду деякі знахідки О.М.Преснякова та О.М.Насонова можна узгодити з поглядами старшого покоління російських істориків, представленого іменами С. Соловйова та В. Ключевського. Про культурні досягнення Суздаля див.: Dvornik F. The Slavs... — P. 252.

⁴ O. M. Сахаров розглянув цей розвиток у своєму дослідженні про політичну еволюцію міст Північно-Східної Русі після монгольської навали (Caxapoв AM. О политическом развитии северо-восточных русских городов после монголо-татарского нашествия // Вестн. Моск. ун-та. — 1956. — № 2. — С. 3-18). Він дійшов висновку, що протягом першого століття монгольського панування, коли міста мали бути самодостатніми, діяльність вічей пожвавилася. Таке становище, однак, не могло тривати довго, бо містам не вдалося створити такий клас, який був би досить сильним економічно, аби керувати політикою міст. Багаті купці приєдналися до класу землевласників, і бояри накинули містам власну волю.

⁵ Це була саме та ідея, яку руське духовенство допомогло пропагувати. Єпископ Ростовський Вассіан писав Івану III після 1480 р., заохочуючи його продовжувати війну з татарами: «Цар та Самодержець є Божим улюбленцем... Господь віддав у твої руки цю сильну та благочестиву землю, тобі і твоїм синам із покоління в покоління на віки вічні».

⁶ Усі документальні свідчення та бібліографію див.: Dvornik F. Byzantine Political Ideas in Kievan Russia // Dumbarton Oaks Papers. — 1956. — № 9/10. — P. 73-121.

⁷ Особливо у працях митрополитів Іларіона й Никифора, князя Володимира Мономаха, єпископів Луки Жидяти та Кирила Туровського, а також у Якова Мніха та в «Повісті временних літ».

⁸ Це найважливіше місце цитується за слов'янським перекладом новели: «Найбільшими дарами Бога людям, які походять згори, з Його любові до людей, є священство й царська влада, з яких перше слугує божественним потребам, тоді як останнє стоїть на сторожі людських інтересів і пильнує їх: обидва походять з одного джерела і суть окрасою людського життя. Тому ніщо так не потребує піклування царя, як достоїнство священиків, оскільки вони повсякчас моляться за нього Богові... Якщо ці дві інституції виконують свої обов'язки, виникає своєрідна гармонія, яка тільки й може бути корисною роду людському...»

⁹ Перше свідчення знаходимо в церковному Статуті Володимира, що регулює відносини між Церквою та світською владою. Там говориться, що Володимир видав цей статут під впливом напучувань духовенства і після того, як «відкрив грецький Номоканон». У настановах Володимира, доповнених Ярославом Мудрим, можна прослідкувати їхні візантійські витоки. Докладніше див.: Dvornik F. Byzantine Political Ideas in Kievan Russia // Dumbarton Oaks Papers. — 1956. — № 9/10. — P. 97.

¹⁰ Смерть Андрія дала авторові Лаврентіївського літопису нагоду висловити свої симпатії до сильної самодержавної монархії. Порівнявши великого князя з Давидом та Соломоном, він проголошує «Цар своєю земною природою подібний до будь-якої іншої людини, але через його владу йому належить велика честь — як Богові». Ніколи доти влада руського князя так не звеличувалася, як у цьому похвальному слові першому руському самодержцю.

Поиск по сайту: