РОЗВИТОК МОСКОВІЇ ТА ЇЇ ВІДНОСИНИ З РІЧЧЮ ПОСПОЛИТОЮ

Боротьба Василія II за московський престол і його нова політика щодо татар ~ Литва і збирання Василієм східноруських земель — Василій II і Флорентійський собор — Москва, Річ Посполита і Візантія — Іван III, великий збирач — Іван III, Казимир Польсько-Литовський і татари — Іван III, візантійська принцеса ЗояСофія, папа й Туреччина — Василій III продовжує Іванову політику збирання земель — Перемоги Івана IV над Казанню та Астраханню і російська експансія в Сибірському ханстві — Успіхи Івана IV в Прибалтиці — Іванова кандидатура на польський трон і невдачі в Прибалтиці — Іван IV і знать. — Іван IV та арена європейської дипломатії — Федір І, Руський патріархат і згасання династії Рюриковичів

Тоді як Польща й Литва дедалі більше тяжіли до Заходу й мусили брати участь у боротьбі Центральної та Південної Європи проти турків, Москва виграла необхідний час для подолання своєї внутрішньої кризи та продовжила зосередження східноруських князівств довкола себе. Син Василія І, Василій II (1425-1462), успадкував московський престол за новим принципом первородства, який повільно впроваджувався у політичне життя князівства. Схоже, що цей принцип вже настільки добре прижився у тодішній Московії, що коли дядько Василія II Юрій оскаржував права молодого княжича, то не наважився посилатися на віджилий принцип престолонаслідування найстаршим представником династії. Юрій натомість посилався на положення заповіту Дмитрія Донського, хибно тлумачачи їх на свою користь. Дмитрій справді назвав Юрія як наступника Василія І, та лише в тому разі, якщо Василій помре бездітним.

Щоб розсудити суперників, звернулися до хана, і той вирішив справу на користь Василія II. Юрій вдався до зброї і змусив молодого великого князя втекти з Москви. На захист прав Василія II стали московське боярство й людність, змусивши першого облишити свої зазіхання. Коли ж Юрій, якому знову вдалося прогнати Василія з Москви, раптово помер, претензії на наслідування по батькові за правом первородства висунув його старший син Василій Косий. Однак він був переможений, наклавши уділом, очима й власним життям.

На щастя для Василія II державність Золотої Орди, центром якої був Сарай на Волзі, поволі почала розпадатися. Численні угруповання татарських вояків розривали зв'язки зі своїм політичним центром, і їхні ватажки створювали незалежні орди. Інші загони вешталися безлюдними степами як «казаки» — вільні войовники. Василієві II вдалося завдати поразки одній з таких орд, що напала була на Рязань (1443-1444 рр.). У 1445 р. трапився дивний випадок, що знаменував початок нового етапу у відносинах московітів з татарами. Коли хан Улу-Мегмед, ватажок іншої орди, захопив Нижній Новгород біля Городця ¹ і напав на Муром, Василій II спробував прогнати орду з руських земель, але зазнав поразки і потрапив у полон.

Як не дивно, але в полоні Василій зміг зав'язати дружні взаємини з багатьма представниками татарської знаті, в тому числі з двома синами Улу-Мегмеда — Якубом та Касимом. Пообіцявши чималий викуп, Василій був звільнений і повернувся до Москви у супроводі численних татарських князів, відряджених простежити за збиранням викупу ².

Невдовзі після того, як Улу-Мегмед загинув від рук свого старшого сина Мамутека, що утвердився в Казані, Василію II вдалося схилити на свій бік більшість татарських князів, які разом прибули з ним до Московії, разом із зібраними ними грішми. До них приєдналися й інші, які не підтримували Мамутека, але піддалися обіцянкам великого князя. Відтак у Василія з'явилося чимало вірних татарських васалів, які могли стати йому в пригоді не лише у внутрішніх справах, але й у боротьбі з рештою татарських орд.

Зрозуміло, що це викликало обурення з боку власних бояр. Брат Косого, Дмитрій Шемяка, скориставшись із Василевої відсутності в Москві під час його прощі до Свято-Троїцького монастиря, захопив столицю, взяв Василія у полон і осліпив його.

Звільненого за наполегливим проханням Іони, єпископа Рязанського, і висланого Шемякою до Вологди Василія II руські й татарські поплічники знову посадили на престол. Касим і Якуб, які по трагічній загибелі батька знайшли притулок на Черкащині в Середньому Подніпров'ї, прийшли на допомогу Василію й приєдналися до його прибічників. Шемяка був змушений залишити Москву і звільнити Василієву родину, але йому дозволили утримати за собою свою вотчину.

Попри поразку, Шемяка й далі боровся за великокнязівський престол. Тоді Василій II звернувся по остаточний присуд до Руської церкви. Духовенство зайняло дуже тверду позицію і негайно надіслало Шемяці листа з вимогою припинити опір. Цей документ дуже важливий, він свідчить, наскільки міцно в головах сучасників вкоренилися ідеї самодержавства, престолонаслідування за первородством та гегемонії Москви.

У цьому листі єпископи порівнюють заколот батька Шемяки проти великого князя з гріхом Адама, якого Сатана підбурив повстати проти Бога. Дії самого Шемяки порівнюються з учинком Каїна проти безневинного брата Авеля, або з учинком Святополка Окаянного, який замучив великих святих — Бориса і Гліба.

Руська Церква загрожувала князеві відлученням, і цей вирок справді було здійснено, адже він і далі стояв на своєму. Зрештою Шемяка зазнав поразки і був отруєний московським агентом у Новгороді, де знайшов притулок (1453 р.). Цей випадок ще раз підтверджує, що Церква неабияк прислужилася московським князям у боротьбі за панування, і великою мірою позиція вищого духовенства сприяла розвитку ідеї самодержавства у Східній Русі.

Татарські загони на службі Василія II надзвичайно прислужилися Москві, допомігши росіянам відбити напади Казанської, Сарайської та Дніпровської татарських орд у 1449 та 1451 рр. Щоб угамувати протест бояр проти надання руських міст для «кормління» татарським князям і захистити московські рубежі від набігів Казанської та Сарайської орд, Василій II оселив татар під проводом князя Касима у Городці-на-Оці і в такий спосіб заснував нове татарське ханство — Касимовське царство, віддане Московії. Це був великий успіх, який означав, що доба монгольського панування над Руссю наближається до кінця.

Москві пощастило, адже поки відбувалися всі ці події, загроза з боку Литви розвіялась на довгі роки. Вітовтів намір зміцнити автономний статус Литви, надавши її великим князям королівський титул, певний час поділяв його наступник, брат Ягайла Свидригайло. Та всі ці задуми звели нанівець братовбивчі сутички між Свидригайлом і Вітовтовим братом Жигимонтом. За правління великого князя Жигимонта, а особливо після 1440 р. за його наступника, сина Ягайла Казимира, Литва дедалі більше інтегрувалася з Польщею. Після того як Казимир став польським королем, ця тенденція посилилася.

За цих обставин князі Твері й Рязані, які приєднались були до Вітовтової Литовської співдружності 1427 року, побачили більші можливості у боротьбі за московський стіл і облишили ідею союзу з Литвою. За допомогою Твері Василій II переміг Шемяку, а шлюб старшого Василієвого сина Івана з дочкою Бориса Тверського Марією далі зміцнив добрі відносини між Москвою і Твер'ю.

Завдяки цьому Василій II, найменш здібний з московських великих князів, став одним із найуспішніших «збирачів земель руських». Під різними приводами він позбувся князів, які прихильно ставилися до його супротивників, і приєднав Можайськ, Боровськ та Серпухов. Він поставив московського правителя в Рязані, номінально від імені молодого князя, якого помираючий батько віддав під опіку Василія. Далі Василій напав на Новгород, бо це місто-республіка не досить прихильно поставилася до його боротьби за спадкоємність. Новгород втратив Устюг і В'ятку, ще й мав сплатити московітам величезні кошти. Коли ж новгородське віче втратило законодавчі права, місто мусило віддати свою печатку й позбулося права надавати притулок втікачам.

Крім того, релігійні питання створили для Литви нові труднощі в її руських провінціях і дали змогу Василію II проголосити великого князя Московського єдиним захисником православної віри. Нагодою для цього стала унія між Візантією і Римською Церквою, укладена на Флорентійському Соборі (1439 р.). Руський митрополит Ісидор (Сидор) був присутнім на соборі, хоч дозвіл на це великий князь дав з неохотою. Ісидор був кліриком, обраним на митрополита патріархом усупереч бажанням московітів, які пропонували на це достоїнство Іону Рязанського. Перед від'їздом Василій II щиро застерігав Ісидора від укладення з католиками будь-яких угод. Проте митрополит прийняв Флорентійську унію, став кардиналом і папським легатом, а повернувшись до Москви, почав напучувати до об'єднання з Римом.

Цікаво читати у Другому Софійському ³ та Воскресенському ⁴ літописах звіт про подорож Ісидора до Феррари і про сам Собор з погляду сучасника, православного росіянина, вкупі з описом того, як здивувалися великий князь і московіти, довідавшись про унію з латинськими «єретиками». Ісидор звелів нести перед собою латинський хрест і навіть цілував цей символ єретиків у Дорпаті (Юр'єві) перед своєю подорожжю, коли, «спокушений дияволом», згадав у літургії ім'я папи. Але все це не ввело в оману найбільшого християнина серед царів усієї Русі, якого Господь Бог обдарував наймудрішим розумом і розсудливістю. Дізнавшись про всі ці страхіття — адже новонавернений навіть привселюдно прочитав листа папи до православного князя, — Василій II відмовився прийняти благословення від митрополита-єретика, змусив Ісидора спокутувати гріхи в монастирі, позбавив його сану і, врешті-решт, відпустив його «до свого папи» ⁵. Усі єпископи та вся Руська православна Церква вітали такі дії великого князя ⁶. Борис Тверський, якого Ісидор сподівався схилити на свій бік, кинув його до в'язниці, і митрополит не знайшов ніякої підтримки навіть у Литві. Для руського сприйняття речей показово, що навіть коли Шемяці вдалося у 1446 р. захопити Москву й осліпити свого двоюрідного брата Василія II, він не виявив жодного зацікавлення долею митрополита Ісидора, хоч його власний заколот проти великого князя категорично засудили російські ієрархи. Навпаки, Шемяка навіть прискорив події. Оскільки він рішуче відмовився примиритися з Василієм II, який знову взяв гору і повернув собі достоїнство великого князя на той час, доки в Московії не буде митрополита, Василій II скликав Собор (1448 р.) і дозволив єпископам поставити на митрополичий престол Іону, єпископа Рязанського. У справі обрання та настолування митрополита Київського і всієї Русі було цілковито проігноровано Константинопольського патріарха.

Завдяки подіям у Польщі та Литві, новий митрополит мав змогу поширити свою юрисдикцію на православних у Речі Посполитій. Польський король Казимир знайшов у Литві небезпечного супротивника в особі Сигізмундового сина Михаїла. Тому він будь-що прагнув зберегти добрі стосунки з Василієм II, підтвердивши дружні відносини між двома державами угодою, підписаною 1449 р. Унаслідок цього у 1452 р. митрополит Іона дістав офіційне підтвердження своєї юрисдикції в Литві, а згодом — і в польській Галичині. Коли ж у 1452 р. єпископ Данило, висвячений Ісидором, визнав Іону своїм митрополитом, Москва здобула цілковиту перемогу.

Слід наголосити, що Василій II не збирався повністю порвати з Візантією. Князь одразу вирішив написати імператорові Константинопольському Іоанну VIII (1425-1448), щоб поскаржитися на Ісидора й попросити дозволу обрати для Русі нового митрополита без втручання патріарха. Цей лист зберігся, і його першу чернетку слід датувати 1441 роком. Проте великий князь так і не надіслав цього листа, дізнавшись тим часом, що імператор і константинопольський патріарх також прийняли унію з латинянами. Можливо, листа відіслали через два роки потому новому патріархові Григорію Маммі, бо у Другому Софійському літописі вміщено копію цього листа з новою датою.

Є мало відомостей про реакцію, яку цей лист викликав у Константинополі, якщо він туди взагалі потрапив. Справжні наміри великого князя щодо остаточного розриву з Візантією відбито, однак, у його листі, надісланому в 1451 р. імператорові Костянтину XI (1449-1453), в якому повідомлялося, що руські єпископи обрали новим митрополитом Іону Рязанського. Лист надзвичайно шанобливий, і великий князь не шкодував зусиль, щоб пояснити, чому він і єпископи вчинили саме так. Василій пише, що мандрівка до Константинополя сповнена небезпек з боку татар і турків, і, оскільки Церква страждала від роз'єднання, великий князь і руські ієрархи змушені були піти на такий крок. Імператора просили не тлумачити його хибно. Не було й гадки про те, щоб завдати якоїсь образи імператорові чи патріархові, але обставини змусили Русь вчинити саме так. Великий князь хотів також пояснити свої дії патріархові, але він не знав, чи був той у Константинополі 1451 року ⁷.

Лист Василія II є важливим документом, що свідчить про ставлення московітів XV ст. до константинопольських імператора й патріарха. Він також показує, що розрив з Візантією не був таким раптовим, як здається на перший погляд, і що росіяни, можливо, й надалі визнавали б константинопольського імператора головою східного християнства (навіть якби їхніх митрополитів обирали незалежно від патріарха), якби турки раптом не поклали кінець Візантійській імперії у 1453 р.

Ця подія і розвиток Речі Посполитої суттєво вплинули на майбутній статус Східної Руської Церкви. Король Казимир Польський змінив своє ставлення до Іони, митрополита Київського і всієї Русі, та просив Рим призначити нового митрополита Київського як наступника Ісидора. У 1459 р. учень Ісидора Григорій з'явився в Литві і був визнаний митрополитом Київським. Виникла небезпека, що нового митрополита визнають Твер і Новгород, а король Польщі навіть звернувся до великого князя Московського з проханням визнати його. Зрозуміло, що це прохання було відхилене, але оскільки Григорій заявляв про своє висвячення патріархом Константинопольським Григорієм Маммою (1443-1450), видавалося конче необхідним зміцнити становище Іони.

У 1459 р. було скликано собор Руської Церкви, на якому єпископи зреклися Григорія і проголосили Іону та його наступників законними митрополитами Київськими та всієї Русі. Ця ухвала довершила відокремлення руської Церкви від Константинополя й проголосила її незалежність. Хоч литовські єпископи, яких підтримував король Казимир, залишилися вірними Григорію, Іоні вдалося принаймні запобігти переходу Твері та Новгорода на бік суперника. Однак відтоді Західна й Південна Русь в церковноорганізаційному відношенні були відокремлені від Східної Русі. Після смерті Іони його наступник відмовився від старого титулу і став зватися митрополитом Московським.

Проголошення церковної незалежності Москви було доленосним кроком, що мав серйозні наслідки для подальшого розвитку Русі та православ'я в цілому. Руська Церква втратила підтримку далекого, але впливового патріарха Константинопольського і мимоволі ставала дедалі залежнішою від великого князя Московського. З цього часу новий митрополит повинен був обиратися єпископами, але затверджуватися великим князем. Собор 1459 р. особливим рішенням визнав це право московського правителя, чий престиж після цього, природно, посилився.

З іншого боку, «відступництво» Константинополя від православ'я прийняттям Флорентійської унії сприяло зростанню самосвідомості Руської Церкви як єдиної опори істинної православної віри. Іона та його сучасники сприйняли падіння Константинополя як кару Божу за це «відступництво» і запевнили росіян у тому, що їхнє ставлення до унії з «єретичними» латинянами дістало божественне схвалення. Остаточна перемога Василія II над Шемякою і смерть останнього тлумачилися як Божа винагорода за непохитність великого князя у вірі. Усе це утверджувало Руську Церкву в підозрілому ставленні до всіх впливів, які сягали східноруських земель чи то з латинського Заходу, чи то з грецького Сходу, і посилювало її духовну ізоляцію. Невдовзі великого князя стали вважати відважним оборонцем православ'я, який певною мірою перебрав роль імператора константинопольського. Політична ворожнеча між Польсько-Литовською державою і Москвою розбурхувала антилатинські настрої. Так було підготовлено останній етап політичного й релігійного панування Москви, якого було досягнуто за Івана III, Василія III та Івана IV. Усе це мало живити доктрину Третього Риму, яка мала такий потужний вплив на російську думку: першим був Рим, що розклався; другим — Візантія, що зрадила православ'я; третій — це Москва, четвертому ж не бути.

Іван III (1462-1505) був великим князем, який не лише зміцнив підвалини, на яких було збудовано Московську державу ⁸, а й остаточно забезпечив їй панівне становище у Східній Русі та дав знати про її зростаючу силу королівським дворам тодішньої Європи. Василій II, прагнучи забезпечити своєму синові наступництво, змалечку привчав Івана до політичних і військових справ. Батькові невдачі загартували Іванів характер і змусили його вжити всіх застережних заходів, аби нічого подібного не трапилося в майбутньому. Він був сповнений фізичної наснаги, свідомий значення величного становища, яке посідав у державі великий князь, і рішуче прагнув зберегти й зміцнити свою самодержавну владу. Іван мав певні державницькі здібності, був терплячим і кмітливим у переговорах волів досягати своєї мети, не вдаючись до зброї.

У Східній Русі четверо князів — Ярославський, Ростовський, Тверський і Рязанський — все ще зберігали якусь подобу незалежності. Було також п'ять уділів, чотири з яких Василій II надав Івановим братам, а п'ятий, Верея, належав князеві Михаїлу, синові Андрія. Новгород, хоч його права й володіння були обмежені, все ще був могутнім і рішуче обстоював рештки своєї незалежності. Місто-республіка Псков був покірнішим великому князю.

Спершу Іван III зосередився на усуненні потенційних супротивників у Східній Русі. У 1463 р. Москві підкорився князь Ярославський, за ним у 1474 р. — князь Ростовський. У 1465 р. з підступною жорстокістю було ліквідовано незалежність князівства Верейського. Так само Іван учинив зі своїми братами. Тільки-но у 1472 р. помер його брат Юрій, він просто захопив його володіння, зламавши давній звичай, за яким у подібних випадках уділ повинні були розділити між усіма ще живими братами. Іван успадкував уділ наймолодшого брата, але Борис Волоколамський та Андрій Углицький ⁹ уклали союз і виступили проти нього. Нове вторгнення татар змусило Івана укласти з братами мир, але у 1491 р., забувши всі свої обіцянки, скріплені присягою, Іван підступно ув'язнив Андрія та його синів, які так і померли в темниці. Великого князя не зворушило навіть заступництво за них митрополита. Цього разу Іван відверто визнав, що він прагнув позбутися найменшої небезпеки для себе самого чи своїх спадкоємців з боку будь-якого іншого члена династії. Бориса, оскільки він уже не становив небезпеки, залишили у спокої. Напередодні Іванової смерті небіж Бориса заповів великому князеві половину його князівства.

Боротьба за Новгород тривала довше ¹⁰. У самому місті-республіці великого князя підтримувала промосковська партія, яка мала численних прихильників серед незаможних верств населення. Проте на початку Іванового князювання у політиці республіки домінувала потужна пролитовська партія. Через це до Новгорода закликали брата князя Київського, щоб він посів княжий престол і захищав місто. Коли ж архієпископом Новгородським став московський ставленик Феофіл, промосковська партія зміцнила свої позиції.

Під враженням поразки Тевтонського ордену в 1466 р. і його остаточного підкорення Польщі, Новгород уклав з королем Казимиром офіційну угоду. Коли ця звістка дійшла до Івана III, він, не гаючи часу, вторгнувся до республіки (1471 р.), перш ніж польський король спромігся щось вдіяти на захист нового союзника. Новгородці зазнали поразки й мусили сплатити переможцеві величезні гроші, віддати важливі частини своєї території та зректися угоди з Польсько-Литовською державою. З того часу Іван III діяв у Новгороді як верховний суддя. Коли у 1477 р. в місті вибухнуло нове повстання, великий князь ще раз рушив на Новгород і змусив його капітулювати. Іван III проголосив свій суверенітет над містом, знищив останні рештки його демократичних та автономних інституцій, а щоб символічно підкреслити новий статус міста, забрав із собою дзвона, що раніше скликав городян на віче — міські збори.

Новгородцям важко було змиритися з втратою своїх давніх прав. Щоб запобігти повторенню небажаних подій, Іван III зайняв місто, влаштував різанину серед тих, хто готував нове повстання, і вислав з міста сотню аристократичних родин. Нові спроби повстання викликали подальші жорстокі розправи. Понад сім тисяч новгородських городян і купців було силоміць замінено купцями та знаттю з Москви й інших міст. Цей останній захід, завершений у 1488 р., остаточно зламав волелюбний дух міста і спричинив його господарський занепад. У 1494 р. закрили Ганзейську факторію ¹¹. Новгород і його величезні колоніальні землі остаточно ввійшли до складу Московської держави.

У поході на Новгород Івана III підтримував князь Михаїл Тверський ¹². Він надто пізно збагнув, що, допомагаючи Іванові підкорити Новгород, не лише сприяв зростанню могутності Москви, а й втратив цінного союзника. Ідеї незалежності та претензії на гегемонію у Східній Русі, колись такі сильні у Твері, знову заявили про себе у другій половині XV ст. Це відбилося у Тверському літописі, створеному 1455 року ¹³. Літописець змальовує Твер як центр подій у Східній Русі і ганить Москву, доводячи, що її великий князь не мав права виступати як оборонець православ'я. Ця роль має належати великому князеві Тверському. Літопис проголошує, що кінець Візантії нітрохи не змінив становище у православній Церкві, бо патріарх Константинопольський і досі перебуває в тому місті. Тому істинним главою православ'я є патріарх, а не митрополит Московський.

Але для Твері було вже запізно претендувати на таке визначне місце у Східній Русі. Чимало бояр кидали службу великому князеві Тверському, вбачаючи кращі перспективи у службі великому князю Московському. Стривожений зростанням могутності Москви, до чого він сам доклав рук, Михаїл уклав союз із королем Казимиром. Війна, що виникла внаслідок цього між Михаїлом та Іваном, засвідчила слабкість Твері та безнадійність Михаїлового становища. Бояри масово йшли від нього, і місто залишилося безборонним. Допомога з Польсько-Литовської держави не надійшла, і в 1485 р. Твер було приєднано до Москви, а її безталанний останній князь знайшов притулок у Литві.

Рязанські князі не наслідували Михаїла Тверського і залишалися відданими васалами Москви. Іван III успадкував місто Рязань по одному зі своїх небожів і діяв як суверен решти князівства. Такий стан справ його задовольняв, і він полишив приєднання до Московії всього князівства своєму наступникові. Таким чином, майже вся Північна та Північно-Східна Русь, крім Сіверська, що все ще перебував під Литвою, була об'єднана під владою Москви.

Для подальшої експансії на Сході особливе значення слід було приділити новим територіальним надбанням за областю Пермі. Щоб зупинити набіги монгольських племен на московські землі, у 1483 р. князь Федір Курбський пройшов через Середній Урал до Сибіру аж до річок Іртиш та Об, а вже у 1499 р. цей успіх було істотно розвинуто.

Уперше Москва могла подумати про експансію в південних і західних руських князівствах, що були включені до складу Литви. Казимир, правитель Польщі й Литви, не мав змоги зупинити натиск Москви. Багато років він був зайнятий війною проти Тевтонського ордену, допоки Торуньський мир 1466 р. не дав Польщі безпосередній суверенітет над Данцигом, Померанією, Хелмном та Західною Пруссією, а також сюзеренітет над Східною Пруссією, що збереглася за орденом як васальна держава.

З огляду на давнішу загрозу з боку ордену для Новгорода та Пскова, не дивно, що тепер Новгород звернувся по допомогу до Польсько-Литовської держави. Але хоч авторитет Казимира і зріс, заради династичних амбіцій Ягеллонів в Угорщині та Богемії йому довелося занедбати північно-східні рубежі Литви.

По смерті Іржі з Подебрад, короля Богемії, у 1471 р. Казимир підтримував кандидатуру на богемський трон власного сина Владислава всупереч домаганням угорського короля Матяша Корвіна. Внаслідок цього виникла війна, яка відволікла польські сили, а тим часом Іван III розгромив Новгород. Матяш підтримував опір Тевтонського ордену, і лише після того, як Казимир погодився віддати Матяшеві Моравію, Сілезію та Лужицю (Богемія залишалася Владиславу), великий магістр мусив скласти васальну присягу польському королю. По смерті Матяша в 1492 р. Владислав возз'єднав чеські землі, а також отримав корону Угорщини.

Дім Габсбургів заздрісне спостерігав за розширенням володінь Ягеллонів у Центральній Європі. Імператор Фрідріх III (1440-1493) та його син Максиміліан І (1493-1519) вимагали корон Богемії та Угорщини для себе. Усе це пояснює, чому новгородці разом з князем Тверським марно сподівалися допомоги від Польщі, тоді як Іван III міг знайти собі союзника проти Польщі в особі імператора.

Щоб допомогти Новгороду, Казимир спромігся лише укласти союз із ханом Золотої Орди ¹⁴ проти Івана. Але він знову прорахувався, бо Золота Орда могла похвалитися лише тінню колишньої могутності. Від початку XV ст. її імперія почала розпадатися. Зрештою вона поділилася на три основних ханства: Казанське, Золоту Орду та Кримське. Цей розпад Монгольської імперії змусив численну татарську знать разом зі своїми загонами вступати на службу Москві. Іван III, продовжуючи політику свого батька, радо приймав їх, і татарські загони відігравали неабияку роль у його походах. Він був досить кмітливим, щоб користуватися послугами татарської знаті у дипломатичних відносинах, які він зав'язав зі східними сусідами Золотої Орди. Це дало йому змогу ізолювати хана Ахмата, який усе ще плекав сподівання накинути Москві колишнє васальне становище. Але досягненню його мети перешкодило суперництво з ханом Кримським.

За допомогою ще одного татарського князя, Касима, якого Василій II залучив на свій бік, Іван зробив сміливу спробу поставити під свій контроль Казанське ханство. Йому вдалося змусити тамтешнього хана визнати формальний сюзеренітет Московії. У 1474 р. Іван III досяг великого успіху, уклавши союз із кримським ханом Менглі-Гіреєм, батько якого був союзником Казимира. Обставини змінилися, і хан пообіцяв Іванові підтримку на випадок польського нападу. Цей союз не втратив для Івана свого значення і після подій 1475 р., коли Туреччина завоювала Крим і зробила Менглі-Гірея своїм васалом.

Таким чином, коли Ахмат, хан Золотої Орди, в ролі Казимирового союзника рушив зі своїм військом на Москву, позиції Івана III були дуже сильні. Обидва війська зустрілися на кордоні Литви й Московії, але жодне не наважувалося розпочати битву. Іван вагався, бо був не зовсім упевнений у своїх силах, а хан чекав на литовські загони, які так і не з'явилися. Зухвале вторгнення татарських васалів Івана III у степи поблизу Сарая змусило хана відступити. Таким чином, у 1480 р. було остаточно покладено край сюзеренітету Золотої Орди над Руссю, який упродовж останніх десятиліть залишався лише порожнім звуком.

З допомогою свого кримського союзника, Іванові III вдалося поставити казанським ханом Мегмеда-Аміна, що присягнув на вірність Москві (1487 р.). Незабаром московіти і кримчаки рушили проти залишків Золотої Орди. У боротьбі з кримчаками загинули сини Ахмата, і в 1502 р. повністю розбита Золота Орда припинила існування. Отже, Іванова східна політика принесла несподіваний успіх, тоді як Польща і Литва втратили союзників на Сході, бо Астраханське ханство, що виникло на руїнах Золотої Орди, було надто слабке, аби бути для Москви небезпечним.

Зростаючий престиж Москви справив неабияке враження на багатьох князів у Південній і Західній Русі. Релігійні та політичні відмінності послаблювали відданість русичів Казимирові, який зосередив у власних землях керівництво і Польщею, і Литвою. За Казимира серед православного населення посилилася католицька пропаганда, і супротивники унії з латинянами вбачали у великому князеві Московському оборонця православ'я. Казимир мусив піти на деякі поступки своїм православним підданим. У 1432 р. від допустив православну знать до державних посад, а в 1440 р. призначив правителем Києва князя Олександра, родича Василія III. Незважаючи на це, багато південноруських князів покинули служити Казимирові й разом зі своїми вотчинами, боярами та челяддю перейшли на службу Москві. Поміж литовської та південно- й західноруської знаті ширилися. сепаратистські настрої. Коли Казимир відхилив їхнє прохання, щоб один з його синів став князем Литовським, вибухнуло повстання під проводом князя Михаїла, який певний час князював у Новгороді і якого Казимир відмовився поставити на Київський стіл. Цілком імовірно, що ватажки змови мали якісь зв'язки з Москвою. Михаїла Казимир стратив, але численна південноруська знать пристала до Московії. Схоже, що Іван III помстився за страту Михаїла, інспірувавши напад своїх союзників, кримських татар, на Київ (1482 р.). Хан відіслав Іванові священне начиння, яке його вояки награбували у київських церквах.

Іван III, який у власній державі намагався покласти край давньому боярському привілею вільно обирати службу певному князеві, обстоював це право стосовно литовських князів, які переходили на бік Москви. Казимир,надто глибоко втягнутий у справи Центральної Європи і скутий у своїх діях примхами аристократичного польського Сейму, не міг перешкодити цьому відступництву. Становище далі погіршилося, коли у 1492 р. по смерті Казимира було розірвано персональну унію між Польщею і Литвою. Литовці обрали великим князем Казимирового сина Олександра, а польський Сейм запропонував польську корону його старшому синові Яну Ольбрахту (1492-1501). Іван скористався з цієї нагоди для відкритого нападу. Неспроможні чинити опір, литовці запропонували шлюб Іванової дочки Олени зі своїм князем Олександром. Останній мав віддати Іванові (1494 р.) землі тих князів, які перейшли на бік Москви, і місто Вязьму.

На нещастя Олександра, все зіпсувала заповзятливість його церковних радників, яка дала Москві чергову нагоду виступити в ролі захисника православ'я. Під впливом фанатичних католиків Олександр зробив спробу відновити Флорентійську унію і почав усувати московських бояр з почту Олени. Вихід православних бояр, або зміна сюзерена за старим руським звичаєм, розпочався знову і призвів до нової війни з Литвою у 1500 р. Іван III виступив як оборонець православ'я під тим приводом, що його дочку всупереч шлюбній угоді позбавили змоги сповідувати власну релігію; цей закид навряд чи був цілком справедливим. Польщу врятувало військо її васала, великого магістра Тевтонського ордену, але за мирним договором, укладеним у 1503 р., Олександр, уже також і король Польщі (1501-1506), мусив віддати Іванові всі землі князів, які перейшли на бік Москви. Іванові володіння на заході значно зросли, бо здобуті ним терени налічували дев'ятнадцять міст і сімдесят староств. Вони включали Чернігівське та Брянське князівства, а також частини Смоленського і Вітебського князівств.

У боротьбі з Литвою Іван уперше дав зрозуміти, що він вважає головним обов'язком московських великих князів об'єднання під владою Москви всіх князівств, що колись належали до Київської держави. Підписуючи угоду 1494 р., Іван уперше прибрав собі титул «Государ всієї Русі» на велике незадоволення поляків і литовців, які чудово зрозуміли, про що йдеться ¹⁵.

Татарські й литовські проблеми найбільше непокоїли Івана, і він не мав уявлення про інші міжнародні питання, якими переймалися державці тодішньої Європи. Турецька експансія у Придунав'ї становила дедалі більшу загрозу для Центральної Європи й християнства, і папство безнастанно закликало християнських правителів організувати хрестові походи, аби затримати просування турків, звільнити балканських християн та відвоювати Константинополь. Поява на Сході могутньої християнської держави за межами Польщі й Литви наштовхнула папу Павла II на ідею схилити її правителя до благочестивої справи звільнення балканських та грецьких християн з-під турецького ярма. У Римі під захистом папи жила тоді Зоя Палеолог, дочка Фоми, останнього грецького деспота Містри та небога останнього візантійського імператора Константина XI. Фома, який утік до Риму після завоювання турками його земель, віддав дочку під опіку папи. Іван III був удівцем з 1467 р. і шукав собі нової нареченої. Небога візантійського імператора, здавалося, найбільше підходила на роль великої княгині, тим паче, що такий союз збільшив би престиж Москви не лише на Русі, а й у Західній Європі. Оскільки Зоя була вихована в дусі Флорентійської унії, папа сподівався через неї схилити Івана до об'єднання Церков. Переговори, розпочаті вченим кардиналом Віссаріоном, щасливо завершились, і Зоя, що прибрала нове ім'я — Софія, стала Івановою дружиною.

До Москви її супроводжували папський легат, італійські зодчі та дехто з греків. Проте сподівання папи нітрохи не виправдалися. У Московії не було симпатій до унії, про що свідчить випадок напередодні прибуття Софії до Москви. Коли митрополит Московський Філіпп довідався, що папський легат наказав нести перед шлюбною процесією латинський хрест, то відкрито заявив, що залишить місто, якщо клятий латинський символ дозволять внести через його браму. Тому легатові довелося обійтися без хреста, а сам Іван мав лише ґречні відповіді на легатові вмовляння укласти унію. Сама Софія заспокоїла побоювання митрополита, бо, хоч і була вихована католичкою, але на Русі воліла бути дружиною оборонця православ'я.

Іван використав шлюб для підвищення свого авторитету настільки, наскільки це було можливо. Зокрема, вніс важливі зміни у придворний етикет за зразком Візантії та церемоніали західноєвропейських дворів, прибрав собі герб візантійських імператорів — двоголового орла, що залишався на гербовому щиті Росії аж до 1917р., коли його замінили серп і молот. Він спонукав підносити себе як оборонця православної віри, але зовсім не був зацікавлений у візантійській політичній спадщині, а ще менше — у війні проти Туреччини. Його союзник, кримський хан, був турецьким васалом, і турки були небезпечнішими для його литовських і польських ворогів. Крім того, від будь-якого турецького нападу його захищав молдавський господар Стефан Великий, з дочкою якого був одружений Іванів син Дмитрій. У своїх дипломатичних стосунках із Заходом Іван реалістично зосередився на Польсько-Литовській державі та на захисті своїх виходів до Балтійського моря. Це була головна мета його переговорів із Габсбургами та Данією. З цією останньою було укладено союз як засіб захисту проти Швеції, яка почала виявляти дедалі більший інтерес до прибалтійських земель.

Іванів син, Василій III (1505-1533), зберіг відданість реалістичній політиці свого батька. Він довершив батькові задуми щодо об'єднання Східної Русі під пануванням Москви приєднанням Пскова (1510 р.) і Рязані (1517 р.). Хоч кримський хан розірвав союз із Івановим наступником і Розпочав спустошливі набіги на руські землі, Василій III не змінив свого ставлення до Туреччини, під чиїм сюзеренітетом перебував Крим. У 1519 р. великий магістр Тевтонського ордену через свого посланця сповістив Василія III про те, що папа має намір створити протитурецьку лігу і збираєтьзапросити великого князя пристати до неї і, звичайно, також до церковної унії. З такої нагоди папа був готовий коронувати Василія як «християнського, найшляхетнішого і непереможного царя всієї Русі». У кінці свого послання великий магістр виявив сподівання на те, що Василій «боротиметься за константинопольську спадщину». Однак, великий князь не зволив відповісти на це запрошення.

Зусилля Габсбургів зацікавити Василія у майбутній протитурецькій лізі також виявилися марними, їхній посланець Зигмунд фон Герберштейн ¹⁶ від імені імператорів Максиміліана та Карла V двічі приїздив до Москви, але все його красномовство було даремним. Москва вперто відмовлялась у своїй зовнішній політиці зважати на щось поза Південною і Західною Руссю, які залишалися під владою Литви та Польщі.

Спочатку Василій сподівався приєднати ці провінції з допомогою своєї сестри Олени по смерті її чоловіка Олександра. Проте владу над Польщею та Литвою перебрав брат Олександра Сигізмунд (1506-1548), тому Василій мусив вдатися до зброї. У цьому нападі його підтримав Михайло Глинський, магнат татарського походження, який перейшов на бік Москви і брав активну участь у створенні антипольського союзу Москви, Тевтонського ордену та імператора. Ця війна тривала роками, і хоч Польщу й підтримував кримський хан, а задуманий Глинським союз так і не здійснився, Василію III при укладенні перемир'я з польським королем у 1522 р. вдалося зберегти за собою приєднаний у 1514 р. Смоленськ ¹⁷.

Неприємності на Сході, у васальному Казанському ханстві, змусили Василія припинити свою польську кампанію. Васального Русі хана у Казані несподівано скинув брат кримського хана (1521 р.), й обидва хани рушили на Москву, яка ще раз опинилася під загрозою татарського захоплення. Загрозу відвернули, але Василій побачив, що має приділити більшу увагу кримській небезпеці. Він заснував лінію оборони вздовж берега Оки, а далі тричі водив своє військо на Казань. У 1531 р. йому вдалося захопити місто й посадити там хана за власним вибором. Хоч і з меншим успіхом, ніж батько, Василій III дотримувався основних принципів батькової зовнішньої політики.

Своїми успіхами Василій III завдячував державницьким перетворенням свого батька у політичному та суспільному житті Московії. За неповноліття Василевого сина Івана IV (1533-1584) міцність підвалин розвитку Московії, закладених Іваном III, зазнала неодноразових випробувань. Коли Василій III помер, Іванові було лише три роки, тому правителькою стала його мати Олена. Існувала загроза, що Москва піде шляхом, який уже привів Польщу до межі руйнації. Бояри почали вимагати збільшення прав у врядуванні державою. За регентство боролися боярські роди Шуйських і Бєльських. У вісім років Іван залишився без матері, за переказами, отруєної боярами. Шуйські занехаяли виховання хлопчика й не приховували своїх намірів замінити Рюриковичів на Московському престолі кимсь із власних князів.

Незважаючи на це, колеса державної машини, запущеної Іваном III, оберталися й далі, і знову саме Церква врятувала і династію Рюриковичів, і режим самодержавства.

Шуйські висунули двох митрополитів, Даниїла та Йоасафа, але усунули їх, коли ті виявили рішучість перешкодити боярським задумам. У 1542 р. митрополитом, однак, став Макарій, один із найактивніших і найвідоміших московських ієреїв, який через п'ять років боротьби у 1547 р. зміг проголосити Івана повнолітнім. Івановим опікуном аж до 1553 р. було призначено освіченого священика Сильвестра.

Уряд молодого правителя ¹⁸ продовжував розвивати військово-помісну систему, запроваджену Іваном III, яка неабияк посприяла зміцненню військової сили Московії. У 1550 р. було створено особливий прибічний полк з тисячі боярських синів. Його вояки отримали землі поблизу столиці і мали бути готовими до послуг царя у будь-який час. Продовжувалася і модернізація війська з допомогою іноземних фахівців. Відомо, що коли молодий государ вирушив у похід на Казань, то мав у своєму розпорядженні 150 гармат.

Казанське ханство продовжувало блокувати російське просування до середнього Поволжя, і попередники Івана неодноразово намагалися ним заволодіти. Похід, підготовлений Івановим урядом, розглядався як щось на кшталт хрестового походу проти невірних. У 1552 р. Івановому війську, завдяки новим способам облоги міських укріплень, вдалося штурмом здобути фортецю і завоювати все ханство. Таким чином, для російських колоністів відкрилися нові землі. У наступні роки військо Івана проклало собі шлях униз за течією Волги, і в 1556 р. Астраханське ханство також опинилося в його руках. Так для російської торгівлі відкрилися водний шлях Волгою та вільний вихід до Каспійського моря. Експансія сягнула Кавказу, і на річці Терек було споруджено фортецю.

Це була велика перемога. Івана IV порівнювали з найвидатнішими руськими героями: Олександром Невським, Дмитрієм Донським і св. Володимиром. Мусульманський світ був приголомшений і мусив боронитися. Москва, що досі жила у постійному страху перед навалами, які йшли з глибин Азії, перейшла до наступу. Він скінчився підкоренням Сибірського ханства, яке було щасливо довершене з царевого благословення приватними заходами роду Строганових. Строганови, заможні першопрохідці та купці в цих краях, найняли загін козаків на чолі з їхнім отаманом Єрмаком Тимофійовичем, і в 1582 р. завершився перший важливий етап підкорення Сибіру. Він увінчався заснуванням у 1587 р. Тобольська ¹⁹.

Іван IV був першопрохідцем і в інших сферах розвитку. Щойно прийшовши до влади, він збагнув, наскільки важливо для Москви мати вільний вихід до Балтійського моря, відновити старі торговельні традиції Новгорода і торгувати з країнами Західної Європи без посередництва німецької Ганзи. Крім того, він розумів, що вільний вихід до Балтійського моря значно полегшить Москві налагодження тісніших політичних відносин із західними урядами й допоможе його молодій державі дістати більше вкрай потрібних західних фахівців.

Доти налагодити прямий товарообмін з Руссю, через Біле море та порт Архангельськ, обійшовши таким чином Ганзу, вдалося лише Англії ²⁰.

Підприємливі англійські торговці шукали прямого шляху до Центральної Азії і скористалися з руського завоювання Казані й Астрахані, де вони дістали право безмитної торгівлі. Але порт Архангельськ мав той недолік, що діяв лише протягом короткого літньої пори.

Тому Іван IV усе частіше кидав погляди на Прибалтику і, зрештою, вирішив завоювати всю Лівонію з областями Нарви, Ревеля й Риги. Він розглядав завоювання цих земель як частину московітської програми поновного збирання руських земель під владою Москви. Хіба не князь Ярослав Київський заснував Дорпат (Юр'єв), і чи не була ця область частиною вотчини дому Рюриковичів?

Після всебічних військових приготувань Іван IV розпочав у 1558 р. свій похід у Прибалтику. Час здавався для Москви дуже слушним. Лівонський орден, який контролював цей край, переживав занепад, а суперництво між великим магістром ордену та архієпископом Ризьким зменшило військові сили їх обох. Усе це допомогло московітам здобути у перші роки війни знаменні успіхи. Лівонські фортеці не могли протистояти Івановій артилерії. Було здобуто Нарву, мусив здатися Дорпат, обложено Ревель ²¹.

Захоплення Нарви було для Івана дуже важливим, і він зробив усе для того, щоб здобути прихильність її городян. Але його головна мета полягала в захопленні Ревеля й Риги. Російські перемоги прискорили розпад ордену, що вилився у секуляризацію земельних володінь і його, і Ризької архієпископії. Проте ці події дали змогу втрутитися сусідам Лівонії. Естонія з Ревелем визнали суверенітет Швеції, Лівонія — Речі Посполитої, а Данія захопила острів Езель. Тепер замість розладнаного ордену Москві довелося стати на герць з його могутніми та рішучими сусідами.

Це призвело до кількох невдач російського війська на завойованих теренах, причому найнебезпечнішим ворогом виявилася Литва. Тому Іван IV вирішив завдати Литві удару у найвразливіше місце. Перебравши на себе командування військом, цар рушив на Литву і в 1563 р. здобув визначну перемогу, що дала йому змогу зайняти важливе місто Полоцьк і велику частину литовської території аж до Вільни. Проте в 1569 р. Москву спіткали нові труднощі: Литва погодилася на унію з Польщею, і Москві довелося протистояти об'єднаним силам обох народів.

Щоб зміцнити своє становище в Лівонії, Іван IV вирішив припинити пристосування завойованого краю до трибу життя Московії і надав Лівонії автономний статус. Вона стала королівством, а Іванового союзника, датського принца Магнуса було проголошено її королем під Московським суверенітетом. Попри певні успіхи в боях у Лівонії, Магнусові, однак, не вдалося здобути підтримуваний шведами Ревель.

У 1572 р., після смерті останнього представника династії Ягеллонів, несподівано постала можливість унії між Польщею, Литвою та Московією. Значна частина польської знаті прихильно ставилася до обрання королем Польсько-Литовської держави Івана IV. Кандидатуру Грозного підтримував сам Уханський, архієпископ Гнезнинський, заявляючи, що двом слов'янським народам, Польщі та Русі, слід мати одного правителя.

Однак дипломати Франції, Туреччини та Швеції разом з Габсбургами виступили проти здійснення такого зухвалого задуму. Врешті-решт, Іван IV зіпсував усі можливості своїм ставленням до справи і висунутими умовами. Іван наполягав на тому, щоб Лівонія ввійшла до складу Московії, вимагав від Литви поступитися значною частиною руських земель під її владою, насамперед Києвом, а також зажадав окремого обрання королем у Польщі й Литві, та щоб коронував його православний митрополит. Крім того, Іван не виявив прихильності до польської знаті, яка в Польщі була вирішальним чинником. Існували ще й глибоко вкорінені відмінності в релігійній та культурній орієнтації. Тому Іванова кандидатура на польсько-литовський трон зазнала цілковитого провалу.

У 1575 р. Іван поновив свій наступ у Лівонії. Упевнений в остаточному успіху, він відсунув Магнуса на другий план і в 1577 р. розпочав свою найбільшу кампанію для завоювання всієї Лівонії. Він заволодів усією країною, крім Риги, Трейдена і Дюнамюнде. Кампанія вичерпала всі фінансові й військові ресурси Москви, і коли новий польський король, енергійний Стефан Баторій (1575-1586), напав на московські володіння, цареві забракло необхідних засобів, щоб зупинити польсько-литовські війська. Полоцьк здався полякам, Магнус, що приєднався до них, напав на область Дорпата, а шведи просувалися у Фінській затоці. У 1580 р. було втрачено Великі Луки, а наступного року Баторій напав на Псков, залога й городяни якого героїчно боронилися. Шведи здобули Нарву, і водночас до Івана дійшла звістка про нові неприємності в Казані й Астрахані.

Пригнічений і принижений цими невдачами, Іван звернувся до Риму, закликаючи папу втрутитися. Папа, який сподівався досягти своєї заповітної мети, унії Руської Церкви з Римом, відправив на Русь єзуїта Поссевіно. За його посередництвом у 1582 р. було укладено перемир'я, а згодом — мир з Річчю Посполитою та Швецією. Іван мусив відмовитися від усіх завоювань у Лівонії та Литві, а Швеція утримала Естонію з портом Нарва.

Тривалі війни в Прибалтиці виявилися дуже обтяжливими для Московської держави. Аби збільшити свою військову силу, Іванові довелося не лише прискорити створення військово-помісної організації, запровадженої його дідом, а й поширити обов'язок військової служби на бояр, які досі володіли своїми спадковими маєтностями (вотчинами) безвідносно до служби у війську. Такі заходи та Іванова особиста вдача відштовхнули від нього чимало бояр, і дехто з них полишив службу та перейшов на бік литовців. Найвідомішим серед таких бояр був Андрій Курбський, з яким Іван підтримував обширне листування. Ці відступництва поглибили неприязнь Івана до аристократії і змусили його запровадити нову інституцію — так звану опричнину, спрямовану проти старої знаті. Її маєтності було конфісковано й передано опричникам. Усі перетворення в суспільному житті здійснювалися надзвичайно жорстокими методами, і всі ці потрясіння, певна річ, не сприяли втіленню в життя Іванових мрій про експансію.

Проте в автократичній і жорсткій поведінці Івана була й демократична риса. Вона виявила себе в деяких царевих заявах, особливо у 1564 р., коли Іван IV з родиною залишив Москву, оголосивши, що зрікається престолу, бо більше не може терпіти боярських інтриг, за чиї вчинки, як він заявив, аж ніяк не має відповідати руський народ. Іван повернувся до Москви на прохання її городян і продовжив свої соціальні реформи за схвалення народу, яке він отримав на Соборі 1566 р. — російські історики вважають його першим справжнім Земським собором, — на який він запросив також купців і ремісників.

Незважаючи на суспільні заворушення, спричинені царевою автократичною та антибоярською політикою, Московська держава за Івана IV в багатьох відношеннях дуже розвинулася. До і так уже розлогих володінь Московії долучилася безмежна імперія на Сході, кільце ізоляції від Заходу було зруйноване, при царському дворі та в містах з'явилися іноземні майстри й дипломати, а московських послів вперше приймали численні двори Західної Європи.

Мета кількох дипломатичних місій, відряджених до Москви із Заходу, полягала у прихиленні нової могутньої християнської держави до антитурецького союзу. Тому папи та імператори — Фрідріх III і Максиміліан — підкреслювали візантійську спадщину, яка потрапила до рук Москви, і сподівалися, що могутній християнський правитель визволить православних християн на Балканах з-під турецького ярма. Вони намагалися викликати в Івановій уяві образ московського государя, який завойовує Константинополь і приймає у цьому центрі східного християнства присягу на вірність не лише своїх православних підданих, а й представників західного християнства — папи й імператора, — готових вітати його як справжнього імператора, спадкоємця правителів Візантії.

Проте на Івана IV не справила враження ідея, яка надихала пап, а саме те, що християнським світом мають правити два імператори, західний і східний. Він не був схильний недооцінювати могутність Туреччини, під суверенітет якої віддали свої землі кримські хани. У своїй зовнішній політиці Іван IV не втрачав обачності й дотримувався реалістичної програми, яка стала династичною традицією. Замість того, щоб організовувати ризиковані походи проти Криму й турків, він зосередив увагу на узбережжі Балтійського моря і безкраїх степах за Волгою та Уралом, де російське військо зустрічало найменший опір. Обіцяний представниками Заходу імператорський титул нічого для нього не важив. Він прибрав собі цей титул як такий, що належить йому з ласки Божої, адже Бог наділив Івана і його прародителя всією повнотою влади. Він прийняв присягу на вірність патріарха Константинопольського, коли останній визнав його царський титул у 1561 р., але відмовився від патріархової пропозиції прибути до Москви і вчинити нове коронування: царя цілком задовольняло коронування, здійснене в 1547 р. митрополитом Московським. Іван відмовився навіть прийняти благословення, яке патріарх передав йому через грецького митрополита, під тим приводом, що грек, проїжджаючи Литвою, цілував латинські хрести.

Ставлення Івана IV до державних справ дуже показове. Воно свідчить про його намір довести новітній процес в історії Московії до кульмінаційного увінчання і зробити центром православ'я не Константинополь, а Москву. Навіть у цьому відношенні він ані на крок не відступав від династичної традиції, що знайшла вияв уже за правління його предка Василія І, який гордовито наказав не згадувати ім'я візантійського імператора в молебнях.

Москва вступила у цей останній період свого розвитку лише за Федора І (1584-1598), Іванового сина, завдяки розумному кроку регента, Бориса Годунова. Після смерті Федорового дядька Микити Романова Борис став правити від імені свого слабкодухого зятя, неспроможного тримати кермо влади. Скориставшись із візиту до Москви в пошуках коштів патріарха Константинопольського, Борисові вдалося домогтися перетворення Московської митрополії на патріархат (1589 р.). У Новгороді, Казані, Ростові й Крутиці було засновано чотири нових митрополичих кафедри. Як спеціальну відзнаку патріарх прийняв білий клобук, якого, за місцевим переказом, було надіслано з Риму до Константинополя, а звідти привезено на Русь. Мрія Івана IV здійснилася, щоправда, лише частково. Східні патріархи, які в 1590 і 1593 рр. зібрали у Константинополі Собор, щоб затвердити нову фундацію, відвели патріархові Московському поміж східних патріархатів лише п'яте місце після Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалиму.

Борис Годунов виявився добрим урядовцем і здібним правителем. Йому вдалося покласти край спробам старої знаті повернути собі колишній вплив в уряді, надійно захистити південний кордон від татарських нападів спорудженням ланцюга укріплень і продовжити успішне освоєння Сибіру.

Цей багатообіцяючий розвиток, на жаль, перервала смерть царя, який не залишив по собі спадкоємців. Оскільки Іван IV у припадку несамовитого гніву вбив свого старшого сина, а його молодший син Дмитрій трагічно загинув у 1591 р., династія Рюриковичів, яка розпочала своє щасливе сходження у Москві за Данила та Івана Калити, припинила своє існування.

Примітки

¹ Г.Вернадський у своїй книзі «Монголи й Русь» (Vernadsky G. The Mongols and Russia. — New Haven, 1953. — P. 316) цілком справедливо доводить, що напад хана не міг бути спрямований на Нижній Новгород біля злиття Оки й Волги, як звичайно вважають.

² На думку Б.Шпулера, Улу-Мегмед, звільнивши Василія II, втратив найкращу нагоду повністю підкорити Москву (Spuler B. Die Goldene Horde. — Leipzig, 1943. — S. 165). Проте Г.Вернадський стверджує, що хан добре зважив усі свої можливості, й усвідомлюючи, що могутність Москви зростає, дійшов слушного висновку, що це буде найдоцільнішим рішенням (Vernadsky G. Op. cit. — P. 319). Звичайно, хан не передбачив можливої реакції свого сина Мамутека.

³ ПСРЛ. — Т. 6. — С. 151-163.

⁴ Там само. — Т. 8. — С. 100-109.

⁵ В одному уривку із «Степенної книги» Василієву заповзятливість підкреслено ще більше. «Усі були німі, — пише укладач, зображуючи єпископів і бояр як бездіяльних, що занехаяли свої обов'язки. Лише один (чоловік) знайшовся, відданий Богові та Його правдивим заповідям — Василій II» (Там само. — Т. 21. Ч. 2. — С. 462). Цей уривок, здається, відбиває подальший розвиток ідеї царя як самодержця, так, як вона склалася за Івана IV, під час правління якого було написано «Степенну книгу». В іншому фрагменті подано скорочений варіант Воскресенського літопису (Там само. — С. 506-512).

⁶ Докладніше див.: Cherniavsky M. The Reception of the Council of Florence in Moscow// Church History. — 1955. — Vol. 24. — P. 347-359. Тут міститься і непоганий аналіз російських джерел, що стосуються цих подій ґрунтовний огляд літератури щодо Флорентійської унії та її наслідків для Русі подає М.Грушевський у своїй «Історії України-Руси» (Т. 5. — С. 508-618, 657-661). Західну точку зору на унію та її наслідки для Руської Церкви пропонує А.Ціглер (Ziegler A. Die Union des Konzils von Florenz in der russischen Kirche // Das östl. Christentum. Würzburg, 1938. — Hft. 4-5). Про Польщу та унію див.: Halecki O. From Florence to Brest. — Rome, 1958. — P. 33-140.

⁷ Цього листа та інші документи стосовно тогочасних руських церковних справ видано в кн.: Памятники древнерусского каноническаго права. — СПб., 1908. — Т. 2. (Рус. ист. б-ка. — Т. 6).

⁸ Про руську зовнішню політику в другій половині XV ст. див.: Базилевич К.В. Внешняя политика русского централизованного государства. Вторая половина XV века. — М., 1952. Стислий, але корисний огляд західної політики Івана III та Івана IV стосовно Польщі, Литви й Лівонії див.: Ramm-Helmsing H. von. Die Moskauer Westpolitic Ivans. III. und Ivan IV. // Deutsche wissenschaftliche Zeitschrift für Polen. — 1937. — Bd. 33. — S. 61-66.

⁹ Про Углич та місцевих князів є невелика монографія незначної історичної ваги: Соловьев Л.Ф. Краткая история города Углича. — СПб., 1895. Про князя Андрія див.: там само. — С. 24.

¹⁰ Вичерпної історії давнього Новгорода поки що немає. Крім загальних праць з російської історії, детальніші відомості про Новгород можна знайти в таких працях: Соловьев С. Об отношениях Новгорода к великим князьям. — М., 1846; Кочин Г.Е. О договорах Новгорода c князьями // Учен. зап. Ленингр. пед. инта. — 1939. — Т. 19; Костомаров Н.И. Севернорусские народоправства во Бремена удельно-вечевого уклада. Т. 2. Новгород и Псков. — СПб., 1863. Про розвиток Московії у цей період див., зокрема: Пресняков А.Е. Образование великорусского государства: Очерки по истории XIII-XV столетий. — Пг., 1918. Важливі документи XIV та XV ст. опубліковано у кн.: ГрамотьІ Великого Новгорода и Пскова / Под ред. С.Н.Валка. — М., 1949. Там же можна знайти повну бібліографію джерел з історії Новгорода (С. 338-344). Найновіша публікація про Новгород у XVI ст. з важливими бібліографічними посиланнями належить О.П.Пронштейну: Пронштейн А.П. Великий Новгород в XVI веке. — Харьков, 1957. Автор також розглядає дискусію щодо укладення Новгородом 1471 р. угоди з Казимиром Польським. О.О.Зімін погодився з думкою про те, що ця угода існувала лише в запропонованому Новгородом проекті, але його здійсненню перешкодив Іван III, який вже вирушив у похід, коли угода обговорювалася (Зимин A.A. О хронологии договорных грамот великого Новгорода c князьями XIII-XV вв. // Проблемы источниковедения. Т. 5. — 1956. — С. 300-327)

¹¹ Див.: Johansen P. Novgorod und die Hanse // Städtewesen und Bürgertum als geschichtliche Kräfte: Gedächtnisschrift F. Röhrig. — Lübeck, 1953. — S. 121-248; пор. праці Н.А.Казакова (Ист. зап. — 1948. — № 28. — C. 111-131; 1954. — № 47. — C. 259-290); див. також: Лесников М.П. Там само. — 1952. — № 39. — С. 259-279.

¹² Ґрунтовного дослідження історії Тверського князівства і досі бракує російській історіографії. Досі відомі лише дослідження історії Твері В.С.Борзаковсього (Борзаковский B.C. История Тверского княжества. — СПб., 1876). Кілька цінних додаткових зауваг щодо правління Бориса висловив І.Виноградов (Виноградов И. Новые данные по истории Тверского княжества: Княжение Бориса Александровича (1425-1461). — Тверь, 1908). Давніша історія Твері потребує ретельнішого вивчення.

¹³ ПСРЛ. — Т. 15. Про тверське літописання див.: Насонов А. Н. Летописные памятники Тверского княжества // Изв. AH CCCP. Отд. гуманит. наук. Сер. 7 — Л., 1930. — № 9-10; Насонов А. Н. Летописньїе своды Тверского княжества // Докл. АН СССР. Сер. Б. — Л., 1926. — Нояб.- дек.

Подібні настрої віддзеркалені у «Похвалі благочестивому великому князеві Борису Тверському», написаній невдовзі після 1453 р., звичайно приписуваній ченцеві Фомі Тверському і виданій М.Лихачовим (Памятники древней письменности. — М., 1908. — Т. 168. — С. 1-15). див. також.: Philipp W. Ein Anonymos der Tver Publizistic im 15. Jahrhundert // Festschrift für Dmytro Čyževskyj. Slavistische Veröffentlichungen. — Berlin, 1954. — Bd 6. — S. 230-248. В.Філіпп показує, що атрибутування цього панегірика Фомі не можна підтримувати. «Похвала» є анонімним твором.

¹⁴ Класичною працею про Золоту Орду досі залишається твір Б.Шпулера (Spuler В. Op. cit.). Про даний період див.: S. 109. Вичерпна бібліографія: S. 456-516.

¹⁵ Саме це зростання самосвідомості Московії, яку живили численні вдалі військові дії, пробуджувало в руській частині Литовської держави промосковські настрої. Релігійне питання лише сприяло цьому процесу. Слід наголосити, що така тенденція навряд чи існувала в цій частині Литви до останньої чверті XV ст. Докладніше див.: Jablonovski H. Westrussland (див. бібліогр.). — S. 113-132. Тут можна знайти повну слов'яномовну бібліографію цього періоду.

¹⁶ Його «Rerum moscovitarum commentarii» (Vienna, 1549), що були видані декілька разів латиною, німецькою та італійською мовами (рос. видання: Записки о московитских делах / Пер. и коммент. А.И.Малеина. — СПб., 1908. — Ред.),є Дуже важливим історичним джерелом про тодішню Московію. Це був перший опис нової держави, яка в Західній Європі фактично була невідома.

¹⁷ Історію Смоленська до початку XIV ст. вивчав П.В.Голубовський (Голубовский П.В. История Смоленской земли до начала XV века. — Киев, 1895). Це серйозне дослідження розвитку Смоленська під суверенітетом Литви. На с. 87-170 автор аналізує розвиток у Смоленську виробництва й торгівлі та подає міський торговельний кодекс, датований XIII ст.

¹⁸ Монографію С.Ф.Платонова «Иван Грозний» (Пг., 1923) багато хто вважає найвиваженішим описом Іванового правління. Проте російський академік Р.Віппер зобразив Івана у досить неординарний з багатьох поглядів спосіб (Wipper R, Ivan Grozny / Transl. by J.Fineberg. — M., 1947).

¹⁹ Про російське завоювання та колонізацію Сибіру у XVI-XVII ст. див.: Бахрушин С. Очерки по истории колонизации Сибири в XVI и XVII вв. — М., 1928. Г.Вернадський дає у своєму дослідженні непоганий аналіз російської східної експансії — порівняно з експансією США на захід — від початку до сьогодення (Vernadsky G. The Expansion of Russia // Transactions of the Connecticut Academy. — New Haven, 1933. — Vol. 31. — P. 391-425; більш повну бібліографію подано: на c. 391-425). Пор. також праці Ф.А.Ґолдера та Юрія Семенова: Golder F.A. Russian Expansion on the Pacific (1641-1850). — Cleveland, 1914; Semjonov Ju. Die Eroberung Sibiriens: Ein Epos menschlicher Leidenschaften: Der Roman eines Landes. — Berlin, 1937. Численну літературу про давню історію Сибіру можна знайти у кн: Lantzeff G.V. Siberia in the Seventeenth Century: A Study of the Colonial Administration. — Berkeley, Cal., 1943. — P. 215-230. Ha зміну працям першого історика Сибіру Г.Ф.Мюллера (1750) та Й.Е.Фішера (1774) прийшла історія Сибіру, написана В.К.Андреєвичем: Андреевич В.К. История Сибири: В 5 т. — СПб., 1887-1889. Пор. також: Фирсов Н.Н. Чтения по истории Сибири: В 2 т. — М., 1920; 1921.

²⁰ Докладніше про це, а також бібліографію див.: Lubimenko І. Les relations commerciales et politiques de l'Angleterre avec la Russie avant Pierre le Grand. — Paris, 1933.

²¹ Див. також: Schiemann Th. Russland, Polen und Livland. — Berlin, 1887. — Bd. 2. — S. 229. Про Пруссію та Івана IV див.: Forstreuter K. Preussen und Russland con den Anfangen des Deutschen Ordens bis zu Peter dem Grossen. — Gottingen, 1955.- S. 101.

Поиск по сайту: