КАРЛ IV, ІМПЕРАТОР ТА КОРОЛЬ БОГЕМІЇ, І КАЗИМИР ВЕЛИКИЙ, КОРОЛЬ ПОЛЬЩІ

Виховання та вдача Карла — Боротьба за імператорський трон — Правління Карла в Німеччині — Італійська політика Карла — Карл і Кола ді Рієнцо в Празі — Перший італійський похід Карла, критика з боку Петрарки — Другий італійський похід Карла — Імператор Карл і королівство Арелат — Золота булла — Судові та економічні реформи в Богемії, «Maiestas Carolina» — Територіальні здобутки Богемського королівства — Торговельна політика Карла, контроль над водними шляхами Одером та Ельбою — Прага, столиця імперії — Карл і Габсбурги — Польська експансія на Схід за Казимира — Об'єднання Польщі Казимиром — Казимир, Карл IV і Тевтонський орден — Краківський з'їзд — Успіх Казимира на Сході та проти Бранденбургу — Наступництво по Казимирові — Людовік Анжуйський, король Польщі — Люксембурзька кандидатура на польський трон — Карл забезпечує німецький трон своєму синові Вацлаву — Карлова імперська політика

Карл був добре підготовлений до тих важких завдань, Ідо постали перед ним. Хоч замолоду він подеколи відчував ті авантюристичні імпульси, що спонукали його батька стати мандрівним рицарем, від своєї матері з роду Пржемисловичів він успадкував, безумовно, врівноваженішу натуру. Крім того, він вважав своєю батьківщиною не Люксембург, а Богемію, і добре вивчив чеську мову матері. Свою юність він провів у Парижі при найблискучішому дворі тодішньої Європи. Там він не тільки дістав добре виховання, але й ознайомився з механізмом урядування у французькому королівстві, відновленим і вдосконаленим останніми Капетінгами. Париж славився своїм університетом і був центром християнської освіти, представленої найвидатнішими викладачами схоластичної філософії. Усе це збуджувало ревність Карла до навчання та його зацікавлення релігійними питаннями ¹.

Досвід, набутий в Італії, де Карл два роки воював за щонайтяжчих умов, міг тільки загострити його сприйнятливий розум. Там він поринув у хитросплетіння італійської дипломатії з усіма її як блискучими, так і огидними виявами, які швидко й добре засвоїв. Контраст між політичним безладдям у Ломбардії та твердим монархічним і феодальним режимом Франції навчили його розуміти значення стабільного централізованого правління для блага королівства. У Ломбардії він зрозумів важливість стабільних фінансів, а заможність її міст дозволила усвідомити значення торгівлі для процвітання держави. Там, у Луцці, Карл також скуштував деяких спокус пороку. Але яскравий сон про одного з друзів, який за такі самі гріхи був покараний янголом, так глибоко вразив його юну душу, що це стало моральним дороовказом на все його подальше життя. Глибокі релігійні почуття, успадковані Карлом від матері, знайшли вияв у живому зацікавленні теологічними диспутами, у високому поцінуванні добрих стосунків між світською та церковною владами і в пристрасті до збирання релігійних реліквій. У цьому відношенні він піддався настроям свого часу, і хоч його запал нині може здатися надмірним, Карл жодного разу не впадав у фанатичність. Він був по суті своїй реалістом, здатним неупереджено дивитися навіть на церковні справи, пам'ятаючи про інтереси свого королівства ².

Після смерті батька та своєї коронації Карл не гаяв часу і заходився готувати похід проти Людовіка IV. Однак у розпал кризи він дізнався про раптову смерть свого баварського суперника від апоплексії під час полювання на ведмедів. Становище Карла значно поліпшилось, оскільки тепер він міг цілком справедливо заявити свої права на те, щоб стати законним королем. Партію Віттельсбахів було послаблено, і вона безрезультатно шукала підходящого наступника по Людовікові IV. Карл схилив на свій бік курфюрста Пфальцу Рудольфа Віттельсбаха, з дочкою якого він одружився після смерті своєї першої дружини Бланки.

Курйозний випадок допоміг йому остаточно привернути на свій бік решту Віттельсбахів. У Бранденбурзі, де режим Людовіка був дуже непопулярним, з'явився літній чоловік на ім'я Мюллер, який видавав себе за маркграфа Вальдемара Асканія, померлого в 1319 р. Після фіктивного похорону він нібито перебував у Палестині й повернувся, аби заявити права на свою землю. Через імовірну певну схожість із Вальдемаром у старості і через непопулярність Людовіка Баварського у Бранденбурзі цей авантюрист здобув численних прихильників серед простолюду. Цим випадком розумно скористалися сусіди Бранденбургу — архієпископ Магдебурзький, герцог Саксонський і граф Ангальтський, які сподівалися, що після смерті старого самозванця вони зможуть «успадкувати» його землі. Запрошені Карлом для з'ясування вірогідності розповіді самозванця, ці три сусіди визнали її правдивою і вторгнулися до Бранденбургу, їхні воєнні дії виявилися, однак, не такими успішними, як гадалося. Карл, який прийняв був вимоги облудника та сподівався успадкувати по ньому Лужицю, перейшов на інший бік, покинувши своїх колишніх союзників і розпочавши таємні зносини з Віттельсбахами. Йому вдалося умовити їх відступитися від свого кандидата на спадок по Людовікові, графа Гюнтера, та скласти присягу на вірність Карлові після того, як він підтвердить їхнє право на володіння Бранденбургом і Тіролем. Коли Гюнтер помер, Карл особисто був присутнім на похованні. Цей вчинок додав йому нових прихильників і задовольнив прагнення опозиції домогтися підтвердження його королівського титулу другою коронацією в Ахені 18 червня 1349 р., цього разу за традицією. У лютому 1350 р. Віттельсбахи зреклися корони та інших імператорських інсигній на користь Карла, після того як він облишив Вальд_е. мара й у Бауцені (Будишині) урочисто підтвердив їхнє володіння землями як ленами імперії.

Отже, Карл виявив неабиякий дипломатичний хист, здолавши так багато труднощів на шляху до остаточного визнання його королем Німецьким і Римським. Деякі його вчинки показують, що він був здібним учнем лукавих ломбардців. Загалом, він добре зорієнтувався у становищі Німеччини, населення якої втомилося від постійної боротьби за трон і прагнуло спокійнішого життя. Це була одна з причин, чому Карл так часто визнавав за краще долати супротивників хитрощами або прихиляти їх на свій бік грошима чи новими жалуваннями.

Інша причина його стриманості, коли він шукав можливостей виходу із скрутного становища, полягала в нових соціальних потрясіннях у Німеччині. «Чорна смерть», пошесть, що прийшла зі Сходу, у 1348 р. поширилася з Італії в Німеччину та спустошувала негігієнічні середньовічні міста. Розвиток цієї епідемії супроводжувався спалахом релігійної істерії. Процесії несамовитих спокутувальників, які намагалися вмилостивити Бога та відвернути «чорну смерть» самобичуванням, вешталися з міста до міста, сіючи паніку, істерію та розносячи інфекцію. Ці релігійні фанатики безглуздо звинувачували євреїв в отруєнні колодязів та спричиненні епідемії. Знавісніла пропаганда стала причиною цілковитого винищення євреїв у містах. Часто таку різанину радо вітали бюргери, які заздрили економічному добробуту єврейських купців і фінансистів, і заохочував нобілітет, щоб у такий спосіб позбутися боргів єврейським банкірам та збагатитися маєтністю замордованих євреїв. Погроми призвели до такого безладдя й заворушень, що будь-який збройний конфлікт міг тільки ускладнити становище. Країна потребувала миру, і першим завданням нового короля було покласти край цим сум'яттям. Карл, однак, діяв неквапом і не відмовився від певних прибутків для королівської казни унаслідок загибелі заможних купців. Він став енергійнішим тільки тоді, коли заворушення досягли його спадкових доменів ³. Він звернувся до Климента VI з проханням засудити та заборонити громади флагелантів.

Карлове правління Німеччиною також відрізнялося своїми мирними методами. Він був надто реалістичним державцем, аби не помітити, що розпад імперії на незалежні князівства зайшов надто далеко, і що відновити єдність силою зброї вже неможливо. Він використав свою королівську владу для того, щоб зупинити збройні сутички між землями та містами, і спонукав до укладення мирних угод, так званих Landfriede (* Досл. «земельний мир» (нім.), тобто мир громадський. — Ред.), для всієї імперії або для різних її частин. У такий спосіб він примусив різні верстви своїх підданих пам'ятати, що вони належать до одного політичного цілого, та про те, що є все ж таки центральна влада, якій необхідно коритися. Тому він особисто якомога частіше з'являвся у різних частинах Німеччини, нав'язуючи Landfriede та сприяючи кращому поцінуванню ідеї імперії.

Певна річ, це була лише слабка підміна відсутньої в імперії центральної але це було все, що Карл міг і бажав зробити за тих обставин. Такі дії найбільше відповідали його характерові. Він не був войовником, а сильний напад подагри, який він пережив 1350 р., ще більше схилив його до мирних методів. Щоб зробити своє правління ефективнішим, він залишив за собою безпосереднє управління східними землями Німеччини, призначивши свого дядька, архієпископа Трірського, своїм намісником у західній частині ⁴. Він поширив цю систему на Ломбардію та королівство Арелат, де про імператорську владу, звісно, майже забули.

Що ж до Італії, то Карл з власного досвіду знав ті небезпеки, що могли постати за втручання у тамтешню вкрай складну політичну ситуацію. У своїй італійській політиці він не бажав наслідувати приклад ані свого діда Генріха VII, ані Людовіка IV. Його єдиною метою було отримати імператорський титул коронуванням у Римі й примусити численні політичні утворення визнати владу імператора присягою та сплатою імперського податку. Він не мав жодних намірів витрачати ресурси Німеччини та Богемії заради отримання від цього плетива політичних інтриг і феодальної ворожнечі чогось більшого.

Він розумів, що прірва між імперськими Італією та Німеччиною останніми роками значно зросла, і було б більш ніж ризиковано спробувати зупинити цей процес відчуження. З часів появи Людовіка в Італії ворожнеча між гібелінами та гвельфами вщухла, але угруповання в основному залишилися ті ж самі. Вони стали згуртованішими, але не спромоглися скількинебудь помітно просунутися у створенні єдиного італійського політичного цілого. Група гвельфських міст у Тоскані — Флоренція, Лукка, Сієна із залежними від них територіями — протистояла місцевій аристократії, яка здебільшого співчувала гібелінам. Popolo grasso — «жирний» стан торговців і підприємців, що керували цими містами — заздрив свободі знаті та був принциповим противником будь-якої сторонньої влади, насамперед імператорської. На Півночі рід Вісконті, що панував у Мілані, досяг найбільших успіхів у справі об'єднання Італії, поширивши свою владу на всю Ломбардію, Геную та папську Болонью. Скориставшись із нападу короля Людовіка Угорського, який прагнув успадкування Неаполітанського королівства угорською гілкою Анжуйських, Вісконті захопили у П'ємонті кілька міст, що належали королеві Іоанні Неаполітанській. Цей рід був найзапеклішим супротивником папської політичної влади в Італії. У постійній боротьбі з Вісконті авіньйонські папи намагалися через своїх легатів, що номінально виступали як імператорські намісники, захистити свою державу і права імперії.

Тому для Климента VI було природним піклуватися про спрямовану проти правителів Мілана угоду між тосканськими гвельфами (оскільки Флоренція вбачала загрозу в експансії Вісконті) і Карлом. Але Карл не бажав вводити свої війська до Італії заради політичної користі для папства і відпустив флорентійське посольство з неясними обіцянками. Зі свого боку, папа став менше захоплюватися Карлом, котрий не раз доводив свою незалежність і особливо розчарував папу своїм примиренням з відлученими від Церкви Віттельсбахами. Побоюючись, що італійський похід Карла може мати якісь несподівані наслідки, папа визнав за краще пристати на пропозицію Вісконті визнати його владу, ніж укласти пакт з флорентійцями та Карлом. Він також навмисне зволікав із дозволом на коронування Карла в Римі.

Папу могли занепокоїти і спроби зближення з Карлом з боку Кола ді Рієнцо, який усупереч папі ненадовго встановив у Римі свою владу як трибун римського народу. Після свого повалення у 1347 р. Кола, палкий прихильник римської величі, усамітнився в горах з францисканськими ченцями. Там він прийшов до переконання, що римську славу може відродити тільки новий Август, чиїм предтечею має стати він сам. Відтак у 1350 р. він з'явився у Празі й повідав Карлові якісь таємні пророцтва про те, що його, нового римського короля, Провидіння обрало для відновлення давньої слави Риму та об'єднання всього християнського світу під своїм скіпетром ⁵. Карла вразив запал мрійника, хоч пророцтва та ідеї Кола не зворушили його. Побоюючись, що присутність у Празі відлученого від Церкви та звинуваченого в єресі Кола могла далі погіршити його відносини з папою, Карл віддав Кола під нагляд архієпископа Празького. Але навіть із Рудницького замку, де його тримали під наглядом, Кола у листах і трактатах продовжував закликати Карла до renovatio imperii, до якого його обрано Богом. Палкий трибун навіть оголосив себе незаконним сином Генріха VII.

Показовим для Карла е те, що він відповів на листи Кола, високо поцінувавши його освіту, стиль та риторичний хист ⁶. Коли Петрарка закликав Карла здійснити похід на Рим і наслідувати приклад діда, він попросив Рієнцо скласти відповідь на лист Петрарки. Кінець кінцем, за наполяганням папи, Карл був змушений відіслати Рієнцо до Авіньйона. Але судовий процес проти Рієнцо ще не завершився, коли Климент VI помер. Його наступник навіть надав Рієнцо можливість спробувати здійснити свої ідеї за допомогою папства та на користь останнього. Посланого Інокентієм VI (1352-1362) до Риму в якості сенатора, Рієнцо, однак, убили під час повстання, спровокованого проти нього римською аристократією (1354 р.).

Відправлення Рієнцо до Риму було інспіроване політикою нового папи, який облишив ідею папської зверхності над усією Італією та намагався вмиротворити й повернути собі принаймні Папську державу. Для цього йому потрібна була допомога Карла у боротьбі проти Вісконті, які погрожували папським володінням. Тому Інокентій VI не заперечував проти римського походу Карла ⁷. Карл уклав угоди з усіма супротивниками Вісконті, але його зовсім не тішила думка, що його вступ до Італії означатиме війну. З цієї прикрої ситуації його порятувала раптова смерть Іоанна, архієпископа Міланського, найзавзятішого ватажка Вісконті, яка зробила інших членів роду більш схильними до мирних переговорів. За імператорське намісництво надане їм Карлом, вони визнали його імператорську зверхність і забезпечили йому вільний прохід своїми землями. Карл зміг урочисто ввійти до Мілана і коронуватися там залізною короною ломбардських королів.

Скориставшись зі свого дипломатичного хисту, Карл просувався далі на південь, приймаючи присягу правлячої верхівки міст і збираючи імперські податки. Він навіть привернув на свій бік Флоренцію, найзапеклішого ворога імператорської влади, і зібрав з цього міста величезну суму грошей. Прибувши перед Рим, Карл у вбранні прочанина відвідав святі місця, але офіційно вступив до міста лише в день своєї коронації, у Великдень 1355 р., і як і обіцяв папі, надвечір залишив його.

Римський похід Карла дав йому те, чого він прагнув, — імператорський титул і відновлення його влади над імперською Італією без боротьби. Але не цього сподівалися деякі його сучасники в Італії. Кола ді Рієнцо був не єдиним, хто мріяв про відновлення Римської імперії. Був ще один, ще яскравіший мислитель і письменник, який сподівався, що Карл піде стопами свого діда Генріха VII, умиротворить Італію і стане справжнім наступником великих римських цезарів, — Петрарка. Сяйво цього предтечі гуманізму зачарувало Карла, і він запросив Петрарку відвідати його на шляху до Риму. Вони зустрілися у Мантуї, і Карл, захоплений непересічною особистістю Петрарки, терпляче слухав поетових напучувань наслідувати чесноти великих римських цезарів і відновити давню римську велич. Хоч Карл і цінував поетові таланти, аргументи останнього його аж ніяк не переконали. Розчарований у своїх сподіваннях, Петрарка вітав імператора на зворотному шляху гіркими словами докору, які відбивали настрої багатьох інших патріотів Італії. Гібеліни не могли пробачити Карлу його покори бажанням папи і вбачали в його короткочасному перебуванні у Римі приниження імператорської гідності. Розчарування ширилися, і в Пізі Карл ледве врятувався від розлюченого натовпу, що підпалив королівський палац. Усе це, однак, змусило Карла прискорити повернення з Італії.

Позиція Карла нерідко зазнає критики істориків. Дійсно, під час римського походу він часто вдавався до підступної дипломатії, і його ставлення до справи навряд чи могло розпалити уяву деяких італійських патріотів. Але загалом Карл добре оцінив ситуацію і за тих обставин врятував для імперії те, що ще можна було врятувати. Було б цілковитим безглуздям з боку Карла спробувати здійснити плани Генріха VII, як очікував Петрарка. Рієнцо у своїх думках був реалістичнішим від Петрарки. Його мрія про федерацію італійських міст і народів під зверхністю національного імператора в Римі мала принаймні певне реальне підґрунтя, тоді як Петрарка обмежився фантазіями про велич Стародавнього Риму, яку мав би відновити Карл. Італійці все ще поважали ідею імперії, але водночас чинили спротив будь-якій дієвій імператорській владі. Рієнцо та Петрарка разом зі своїми послідовниками опинилися в ізоляції, а їхні мрії насправді не підтримало жодне з численних міст-держав і суверенних земель, які віддавали перевагу власним місцевим інтересам перед будь-якими спільними. Карл ясно прозирав куряву італійських політичних завірюх та інтриг і як державний діяч-реаліст задовольнився тим, чого можна було досягти без зброї. Слід зазначити, що навіть Генріх VII та Людовік IV не змогли силою зброї здійснити те, чого Карл досяг дипломатією, зокрема приборкання гвельфської Флоренції ⁸.

Це був не єдиний похід на Італію, організований Карлом. У 1368 р. Карла знову покликав до Риму його обов'язок як імператора захистити папство ⁹. Карл розумів, що серед щирих християн зростало прагнення до повернення папства з Авіньйона до Риму. Доки престиж Франції занепадав через лихоліття Столітньої війни проти Англії, необхідність повернення папства до Риму не була такою нагальною. Але коли король Карл V Мудрий (1364-1380) знову зміцнив французьку монархію, авіньйонський «полон» викликав дедалі більше обурення поза межами Франції, особливо в Англії та Німеччині.

Папа Урбан V (1362-1370), у минулому бенедиктинський абат, щиро прагнув реформування Церкви. Тому у відповідь на палкі вмовляння, у тому числі й Петрарки, він побажав повернутися до Риму. Але для цього він потребував допомоги імператора. Папській державі в Італії знову загрожували Вісконті, чия непокора змусила імператора відібрати надане їм намісництво. Італія потерпала ще й від банд вояків, які щойно звільнилися від служби у французькому та англійському військах і після укладення миру в Бретіньї (1360 р.) вирушили до Італії. Пропонуючи свої послуги численним воюючим містам і політичним партіям, вони спустошували країну та дерли з нещасного населення грубі гроші. Для захисту від солдатських загонів, що вешталися краєм, папа заснував особливу лігу, але без допомоги імператора марно було очікувати на вмиротворення Папської держави й забезпечення повернення папи до Риму.

Відвідавши Урбана в" Авіньйоні у 1365 р., імператор твердо запевнив його у своїй допомозі й отримав згоду імперського з'їзду на італійський похід для допомоги папі, який у 1367 р. повернувся до Риму. Імператорське військо атакувало Вісконті та їхніх союзників, але дипломатія Карла знову виявилася ефективнішою за його збройні сили. У Модені імператор уклав з Вісконті вигідний мир і знову надав їм імператорське намісництво у Ломбардії. Переконавши їх приєднатися до сформованої папою ліги, він отримав значний військовий контингент для свого походу на Рим, де папа вітав його у 1368 р.

Хоч Карл і віддав папі всі традиційні почесті, визнавши зверхність церковної влади, він був неготовий слідувати порадам папістів щодо розширення Папської держави й подальшого приборкання Вісконті. Навпаки, він спонукав папу укласти з Вісконті мир і дуже неохоче призначив одного з кардиналів імператорським намісником у Тоскані, знаючи, наскільки непопулярним буде такий крок. Події довели слушність його побоювань. У цілому, Карл обмежував свої дипломатичні зусилля зміцненням мирних відносин між землями та містами-державами (синьйоріями). Він зрозумів, що синьйорії репрезентували сили порядку, з якими нерозумно було б боротися. Він виявив ворожість лише до свавільних елементів, особливо загонів найманців, і розгромив одну з найнебезпечніших банд поблизу Ареццо. Завдяки дипломатії Карл домігся в Італії результатів, подібних до наслідків першого походу. Знову навіть Флоренція визнала зверхність Карла, а податки, сплачені його італійськими підданими, покрили витрати на похід.

На жаль, після його від'їзду влітку 1369 р. майже все розвалилося. Вісконті збунтувалися, і ворожнеча між синьйоріями відновилася. Папа, почуваючись у Римі ізольованим, повернувся до Авіньйона, де невдовзі помер (1370 р.). Після цих випробувань Карл в Італії повернувся до своєї попередньої тактики, обмежуючись дипломатичним втручанням і призначенням імператорських намісників.

Подібної політики Карл дотримувався і в королівстві Арелат, яке номінальне все ще входило до складу імперії, але підпало під сильний вплив франції, чиї королі бажали ним заволодіти. Нове серйозне втручання Франції сталося тут, коли граф Дофіне — дофін, який був у боргах, — відступив свої землі спадкоємцю французького престолу (1343 р.). Ця домовленість набула чинності у 1349 р. У той час Карл усе ще боровся в Німеччині за свою корону. Усе, що він міг зробити, аби захистити інтереси імперії від подальших зазіхань, полягало в укладенні дружньої угоди з Францією у 1347 р., а наступного року — з Англією ¹⁰. Він також відділив Савойю та графство Женевське від королівства Арелат і прямо підпорядкував їх імперії. Щоб захистити права імперії в Дофіне, Карл примусив спадкоємця престолу Франції прийняти це графство від імператора як імперський лен. Коли дофін як спадкоємець престолу посів у 1364 р. французький трон, імператор коронувався у 1365 р. як король Бургундії, щоб засвідчити, що вона все ще є частиною імперії. Починаючи з Фрідріха Барбаросси, усі Карлові попередники нехтували цією церемонією. Карл передав папству імперські права на Авіньйон лише після того, як папа придбав цю область в Іоанни, королеви Неаполітанської, яка володіла південною частиною королівства Арелат як імперським леном. Карл також поновив претензії на суверенітет над графством Бургундським, Франш-Конте, яке французи вже міцно прибрали до своїх рук, надавши його (1362 р.) принцу Філіппу як імперський лен.

Такі дії могли вповільнити, але не подолати тяжіння цієї частини імперії до остаточного союзу з королівством Францією. Згодом сам Карл великою мірою цьому посприяв. Аби одержати французьку згоду на успадкування його сином Вацлавом німецького престолу та на шлюб свого другого сина Сигізмунда з принцесою Марією Анжуйською, спадкоємицею угорської корони, він змушений був надати спадкоємцю французького престолу не тільки намісництво в Дофіне та інших сусідніх уділах, але й у всьому королівстві Арелат (1378 р.). Він вважав за необхідне принести цю жертву, оскільки в іншому випадку французька династія могла б висунути претензії на угорський престол, який Карл мав намір забезпечити своєму синові Сигізмунду ¹¹.

Карл добре усвідомлював, що мрії Гогенштауфенів про розширення імперії цілком застаріли, і Ідо навіть шляхетні спроби його діда воскресити імперський ідеал уже повторити неможливо, бо ситуація в Німеччині та Італії зазнала глибоких змін. Як реаліст, він будував свою закордонну та імперську політику відповідно до цих змін. Але з часів Гогенштауфенів ситуація сильно змінилася і в самій Німеччині. Навіть тут Карл діяв як реалістичний державець, намагаючись мирними засобами врятувати те, що ще можна було врятувати.

Певною мірою становище, яке Карл застав у Німеччині, також дісталося йому у спадок від Гогенштауфенів. Фрідріх II, нездатний самотужки правити все більшим числом князів, яким кортіло бути господарями у власних землях, був змушений надати суверенні права найвпливовішим з них, сподіваючись за їхньою допомогою зберегти контроль над королівством. Але виявилося, що не можна надати ці привілеї лише кільком місцевим правителям. Дедалі більше князів набували таких самих прав. На щастя, кільком імперським князям удалося втримати своє привілейоване становище, яке дало їм як курфюрстам можливість відігравати важливу роль під час міжкоролів'я після згасання династії Гогенштауфенів. За правління Людовіка IV курфюрсти набули ще більшого значення як захисники імператорських прав від зазіхань з боку курії.

Карл, певною мірою наслідуючи методи Фрідріха II, зробив курфюрстів своїми близькими союзниками в управлінні мішаниною напівсуверенних князівств, міст і церковних земель. Але оскільки ситуація з часом змінювалася, а права курфюрстів спиралися лише на звичай, імператор вирішив надати їхньому становищу міцнішого правничого підґрунтя. Після тривалого обговорення з курфюрстами та іншими князями на імперських з'їздах у Нюрнберзі та Меці Карл детально опрацював спеціальне законодавство й офіційно оголосив його у 1356 р. Документ, що містив у собі цей закон, покликаний запровадити в імперії щось на зразок конституції, був скріплений імператорською золотою печаткою, внаслідок чого й відомий в історії як «Золота булла».

Передусім було чітко визначено кількість курфюрстів та усунуто будь-які сумніви щодо того, яка гілка роду мала повноваження брати участь у голосуванні. Крім архієпископів Майнцького, Трірського та Кельнського, підтвердження виборчих прав отримали чотири світських князі — король Богемії, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонський і маркграф Бранденбурзький. Доти за це достоїнство часто змагалися різні князівські роди, особливо Баварська і Пфальцська гілки Віттельсбахів і доми Веттінів та Лауенбургів у Саксонії. В обох випадках Карл закріпив право за тією гілкою, яка його підтримувала. Щоб запобігти подібним розгалуженням у майбутньому, було чітко зазначено, що світські курфюрстівства мають бути неподільними та успадковуватися за принципом первородства. Якщо князівський рід, що володів курфюрстівством, вимирав, наступництво визначалося королем або, у випадку Богемії, — за вибором місцевих князів. Крім того, щоб уникнути подвійних імператорських виборів, було чітко визначено, що вибори здійснюються за більшістю голосів і негайно. Архієпископові Майнцькому надавалося право скликати курфюрстів до Франкфурте — місця майбутніх виборів. Коронування повинно було відбуватися в Ахені, а перший імперський з'їзд мав проходити в Нюрнберзі.

Курфюстом було надано й певні привілеї, що виділяли їх з-поміж інших князів, їм були надані регальні права на сіль, копальні, карбування монети та підпорядкування євреїв, їхні суди набули верховної юрисдикції без права оскарження. Королівський суд міг втручатися лише у виключних випадках порушення справедливості. Богемію, однак, було повністю виключено з юрисдикції імперських судів. Особу курфюрстів захищали навіть такі привілеї, які дав сенаторам Юстиніан.

Суттєвим є те, що в Золотій буллі немає і сліду папських претензій щодо імперії та імператора. Тут Карл визнав Рензькі положення, що захищали права курфюрстів і відкидали претензії папи на затвердження результатів виборів та папське намісництво на час міжкоролів'я. В останньому випадку справами імперії мали керувати пфальцграф Рейнський та герцог Саксонський. Пфальцграф мав також право суду над королем. Король, однак, міг уникнути цього, не з'явившись на суд.

Отже, стає зрозумілим, що Карл мав намір перетворити німецьку монархію на аристократичну олігархію. Цей намір ще наочніше ілюструє інший захід, передбачений Золотою буллою. Карл планував щорічно зустрічатися з курфюрстами для обговорення найважливіших справ імперії. Через великі відстані між курфюрстівствами та примітивні засоби пересування це неможливо було здійснити. Карл також прагнув переконати курфюрстів підтримати його ідею імперії як наднаціональної держави з претензією на вселенський характер. З цією метою він зазначив у Золотій буллі, що нащадки курфюрстів мають навчатися не лише німецькій, а й італійській та чеській мовам.

Статті булли, що стосувалися інших князів і міст, головним чином сприяли збереженню феодальних звичаїв та прав. Конфедерації міст могли створюватися лише за дозволом місцевих правителів. Містам дозволялося надавати громадянство тільки їхнім мешканцям, а втікачів, які підлягали іншим юрисдикціям, не можна було приймати. Інші приписи мали запобігати міжусобним війнам і заохочувати конфедерації, місцевих правителів і міст на підставі Landfriede ¹².

А втім, Карл у Золотій буллі не запроваджував нових законів, а лише кодифікував і систематизував те корисне, що містилося у старих законах і звичаях. Він досяг своєї основної мети — рішуче усунути згубні для Німеччини та імперії подвійні вибори та побудувати врядування на новій основі — на підставі аристократичної олігархії колегії курфюрстів. Його кодекс залишався основним законом імперії до 1806 р.

Пам'ятаючи про те, що впливовість імператора в імперії залежала головним чином від міцності й добробуту його родових маєтностей (Hausmacht), Карл докладав усіх зусиль для забезпечення міці й добробуту свого Богемського королівства. Ще за життя свого батька, як маркграф Моравії, а потім як правитель Богемії, Карл сприяв реорганізації економіки та фінансів королівства, які батько майже вичерпав. Одним із його перших задумів як короля Богемії було створення для країни нової законодавчої основи. Ця чеська «Золота булла» — законник, відомий під назвою «Maiestas Carolina» ¹³, — була готова для проголошення у 1355 р. Головною метою Карла було зміцнення влади й управління королівського суду, подолання зловживань у місцевих судах, які перебували в руках знаті, реформування карного законодавства та припинення міжусобних воєн. Сила богемської знаті протягом королювання Яна значно зросла, і це наочно виявилася на сеймі у 1355 р. Сейм не прийняв законника, побоюючись, що його приписи обмежать давні та новонабуті права вищих станів. Карл не наполягав на його прийнятті, бо цього не можна було домогтися без застосування сили. Натомість, свідомий збільшення власної влади та покладаючись на допомогу Церкви і міст, він вирішив досягти мети іншим шляхом.

І справді, згодом Карлу вдалося адміністративними засобами втілити в життя окремі нововведення цього документа. А стосовно деяких положень йому все ж таки вдалося отримати згоду сейму. Сам він найбільше цінував неупереджене відправлення судочинства і був безжальним до свавільних елементів у своєму королівстві. Він особисто очолив похід проти зграй грабіжників, які тримали шляхи в небезпеці й примножилися протягом його тривалої відсутності в королівстві на початку правління. Ця діяльність мала справити особливе враження на його підданих. Одна з тогочасних хронік, а саме Бенеша з Вейтміле (Вейтмюля), захоплено описує, як Карл, зруйнувавши замок одного з найлютіших рицарів-розбійників, затягнув на його шиї мотузку. Раніше цю саму людину Карл нагородив золотим ланцюгом за хоробрість ¹⁴. Цього разу король винагородив його мотузкою, зауваживши, що має для роздачі не самі лише золоті ланцюги.

Над усе Карл дбав про економічний добробут своїх земель. Король не лише піклувався про зростання міст, а й заснував нові галузі виробництва і особливо прагнув підняти продуктивність сільського господарства. Він завіз до Богемії виноградну лозу з Бургундії та сливові дерева з Лотарингії, насадив фруктові сади, заснував нові ставки для розведення риби і приділяв увагу лісництву. Така діяльність з боку короля не могла не привернути уваги і поза Богемією. Один італієць, невдоволений італійською політикою Карла, саркастично відзначав, що імператор, замість того щоб змагатися з Августом, Оттоном І або Гогенштауфенами за імператорську славу, воліє відсиджуватися у Богемії, саджаючи виноградну лозу та смоківниці. Усі ці заходи, разом з пильною увагою до торгівлі й зручних та безпечних шляхів, привели до небаченого господарського розквіту країни.

Цей розквіт забезпечив Карлові необхідні кошти для подальшого розширення його родових маєтностей. Він не задовольнився територіальними надбаннями батька, а здійснював за добре продуманим планом подальше розширення своїх землеволодінь за рахунок найближчих сусідів. Цей план знайшов відображення і в його зверненні до папи з проханням надати архієпископу Празькому достоїнство папського легата, якому підлягали б сусідні єпископства Бамберзьке, Регенсбурзьке та Мейссенське. Цей титул папа надав архієпископові Очку Влашимському.

Першим великим досягненням експансіоністської політики Карла стало включення до складу його королівства останнього сілезького князівства, яке все ще залишалося поза чеською політичною сферою. Він придбав його внаслідок свого третього шлюбу, з Анною, — дочкою князя Свідницького та Яворського (Швейдніц, Яуер). Далі він за згодою місцевого сейму розпочав запровадження законодавства для всієї Сілезії.

Інша турбота Карла полягала у збереженні та розширенні Хебської (Егерської) землі. У свого другого тестя, пфальцграфа, який мав борги, Карл відкупив важливі володіння, які розширив до Дунаю, середньої течії Майну в напрямку до Франкфурта та до Некару. Нюрнберг і Франкфурт отримали нові привілеї і були залучені до сфери впливу короля Богемії.

На півночі Карл розширив свої володіння до Дрездена та Лейпцига. Його надбання тут були настільки істотними, що маркграф Мейссенський, доти стійкий прихильник Карла, почав побоюватися за безпеку своїх власних землеволодінь. Проте головною метою Карла був не Мейссен, а Бранденбург. Скориставшись із ворожнечі між баварською та бранденбурзькою гілками Віттельсбахів, Карл схилив бранденбурзьців укласти договір, за яким його син Вацлав мав успадкувати їхні землі, якщо рід їхній згасне, не лишивши по собі спадкоємця. Після смерті Людовіка Бранденбурзького (1365 р.) Карл з метою закріплення спадщини по ньому за своїм домом віддав свою овдовілу дочку Катерину заміж за маркграфа Оттона, прозваного Ледачим. Потім він відкупив володіння Нижньою Лужицею (1363 р.) та «на вічні часи» приєднав її (1370 р.) до земель Богемської корони.

Решту Віттельсбахів украй перелякало таке розширення влади Люксембургів, і вони стали шукати допомоги з боку Польщі та Угорщини, водночас привернувши маркграфа Оттона до свого табору. Це дало Карлу привід для збройного втручання. Кінець кінцем, він умовив свого зятя продати йому маркграфство за великі гроші та прийняти як компенсацію землі Карла в Пфальці (1373 р.).

Бранденбург був найважливішим придбанням Карла. Імператор не перебирав засобами, аби домогтися його, але присвятив багато часу поліпшенню економічного становища нової території. Тут він також розробив правничий статут для всього маркграфства і надзвичайно дбав про безпеку та добробут його мешканців. Правління Карла у маркграфстві було настільки благотворним, що місцевий сейм висловився за те, щоб залишитися під владою Люксембургів назавжди (1374 р.) ¹⁵.

Водночас з підготовкою приєднання Бранденбургу Карл поширив свій вплив на Західну Померанію шляхом четвертого шлюбу, з Єлизаветою — дочкою Богуслава V, князя Померанії-Вологощі (1363 р.). Очевидно, що все це було складовою частиною ретельно розробленого плану. Завдяки своїм новим придбанням і дружнім відносинам із саксонськими Асканіями та мейссенськими Веттінами Карл контролював ріку Одер від Сілезії до її гирла та більшу частину течії Ельби. Пропозиція, зроблена Карлом Венеції у 1364 р., підтверджує грандіозність його планів. Він звернувся до республіки з проханням вести торгівлю через Австрію та Богемію і використовувати для перевезення товарів до середньовічних торговельних центрів Брюґґе та Лондона не Рейн, а Влтаву та Ельбу. Є думка, що Карл навіть планував спорудження водного каналу, який з'єднав би ці річки з Дунаєм. Незважаючи на те, що цей проект передбачав довший водний шлях, безпечніший і дешевший, його не можна було здійснити. Резиденція Карла у Бранденбурзі, Танґермюнде, мала дістати права головного ринку, але цьому чинив сильний опір Магдебург, що вже мав це право. Крім того, середньовічні купці були менш зацікавлені у дешевших комунікаціях, ніж у проходженні на своєму шляху повз якомога більше число багатонаселених центрів. Майбутнє, однак, засвідчило, що плани Карла були цілком слушними. Ельба згодом стала-таки найважливішим річковим шляхом Німеччини, а Гамбург, «відкритий» Карлом і обдарований ним першими значними привілеями, перетворився на найбільший торговельним центр пізнішої Німецької імперії.

Карл дбав про добрі шляхи сполучення і в інших випадках. Він, схоже, пропонував поєднати каналом Ельбу з Балтикою, що було здійснено пізніше (канал Штекніц). Це сталося у 1375 р. під час його відвідин Любека, провідного міста Ганзи. Хоч Карл і неприхильно ставився до укладення союзів між містами, він чудово усвідомлював важливість Ганзи, яка утримувала абсолютну першість на Балтиці після своєї перемоги над Вальдемаром IV Датським (1370 р.). Він надав Любеку численні привілеї, включаючи надання німецького намісництва ¹⁶.

На початку свого правління Карл приділяв особливу увагу звеличенню та прикрашенню своєї столиці Праги, що водночас була і столицею імперії. Тодішні міста Центральної Європи рідко могли суперничати з Парижем або містами Ломбардії у величі своїх споруд. Карл був зачарований красою Парижа, Лукки та Болоньї, які захоплювали його змолоду, і бажав, щоб Прага їм не поступалася. Поблизу старого міста він заснував нове (1348 р.), у будівництві якого використав увесь тогочасний європейський досвід містобудування. Два міста, прикрашені новими церквами та замком Градчани, мав сполучати новий кам'яний міст. З іншого боку нового міста, на Вишеградському пагорбі, Карл збудував ще один королівський палац. Для зменшення безробіття та злиднів, спричинених низкою неврожайних років, Карл замовив спорудження стіни довкола Градчан та їх передмістя (Малої Страни). її досі звуть «Стіною голоду».

Карл зробив Прагу також інтелектуальним центром імперії, заснувавши перший університет у Центральній Європі (1348 р.). Тут на нього також вплинув приклад Парижа. Центральне місце Богемії в імперії символізував і той факт, що імперські регалії мали зберігатися в Богемії У великій фортеці, побудованій Карлом з цією метою, яка звалася Карлув Тин (Карлштейн) ¹⁷. Двох бургграфів, призначених управителями замку, невдовзі було піднесено до рівня найвищих посадових осіб королівства. Подібне Карл мав на меті, коли розпочав будівництво нового кафедрального собору в Празі і переніс туди мощі святих — покровителів різних імперських земель. Незрівнянний добробут його королівства дозволив Карлові зібрати в Богемії видатних архітекторів і художників тодішньої Європи, котрі збудували і прикрасили численні церковні споруди та пам'ятники, за кладені як ним, так і городянами квітучих міст і духовенством.

У закордонній політиці перед Карлом як королем Богемії стояли такі самі проблеми, що і в його попередників. Він мав урегулювати відносини свого королівства з Габсбургами в Австрії, з Угорщиною та Польщею. Карл вирішив, що Габсбурги становили меншу небезпеку для його планів розбудови імперії, ніж Віттельсбахи. Він не міг боротися одразу з обома родами-суперниками і обрав союзниками Габсбургів, віддавши свою дочку Катерину заміж за герцога Рудольфа IV Австрійського ¹⁸. Поки Карл не мав спадкоємців чоловічої статі, він навіть подумував про те, щоб заповісти свої землі австрійському зятеві. Однак зарозумілість і пихатість герцога зробили дружні стосунки між ними досить сумнівними. Спершу Карлові довелося переконувати Рудольфа відмовитись від деяких титулів, на які той не мав права. Потім герцог дуже образився на те, що його не включили до числа курфюрстів. У 1359 р. він представив своєму тестеві деякі давні документи — із справжніми печатками, — які надавали герцогам Австрійським титули та привілеї, значно більші за надані курфюрстам Золотою буллою. Деякі привілеї сягали часів Цезаря та Нерона. Карл легко розпізнав фальсифікати, але щоб отримати авторитетний висновок щодо їхньої чинності, він попросив Петрарку, як фахівця, дослідити їх. Останнього за спростування їхньої автентичності Карл нагородив золотою чашею.

Стосунки між Карлом та Рудольфом погіршилися, коли народився перший син імператора Вацлав (1361 р.) і Рудольф перейшов на бік ворогів імператора, Угорщини та Віттельсбахів. Карл відповів на це погрозою викликати своїх ворогів на імперський трибунал і визнати сформовану проти Габсбургів Швейцарську федерацію, яку він доти заперечував. Урешті-решт, занепокоєний необхідністю звести рахунки спершу з Віттельсбахами, Карл змушений був укласти з Рудольфом нову угоду, після того як допоміг йому отримати Тіроль, що ним володіли Віттельсбахи.

Угоду було укладено у Брно (1364 р.); у ній обумовлювалося, що кожний з двох домів має успадкувати землі іншого у разі його згасання. Карл тоді не міг передбачити, що не його рід, а суперники-Габсбурги скористаються з цієї угоди у слушний час і впродовж XV-XX ст. урядуватимуть його землями. На Карлове щастя, через рік Рудольф помер, а його наступник Альбрехт III, теж зять Карла, продовжував підтримувати дружні стосунки з імператором.

Відносини між Богемією та Польщею за правління Карла значно поліпшилися. Король Польщі Казимир ¹⁹, справді, лише через силу примирився з утратою Сілезії. І хоч Казимир ніколи повністю не облишив сподівань якось повернути ці багаті землі, він був досить реалістом, аби дозволити собі посваритися через це зі своїм могутнім сусідом. Крім того, він незабаром знайшов слушну нагоду для експансії на Сході. Його двоюрідний брат Болеслав Мазовецький, був обраний (близько 1325 р.) князем Галичини та Волині після згасання місцевої династії, якій він доводився родичем. Ця частина колишньої Київської держави, що називалася також Західною Руссю, все ще перебувала під зверхністю монголів, і заволодіти нею дуже кортіло литовцям. Болеслав отримав підтвердження від монгольського хана та встановив більш дружні стосунки з литовцями. Але представникам місцевої знаті не подобалося Болеславове правління, і в 1340 р. вони його вбили. Казимир заявив про свої права на наступництво та зайняв місто Львів. Бояри, однак, підтримали в ролі Болеславового наступника литовського князя Любарта, одного з семи синів засновника литовської величі Гедиміна, який до того ж був одружений з руською князівною. Любарт захопив Волинь і змусив польського короля забратися з Галичини. Він визнав верховну владу татар і отримав від них підтримку у своїй боротьбі з поляками.

У цьому конфлікті Казимира підтримала Угорщина. Угорські королі також бажали володіти Галичиною та Волинню, які вони звали regnum Galiciae et Lodomeriae (* Королівство Галичини і Володимирії (лат.). — Ред.). Щоб одержати допомогу від Угорщини, Казимир мав спершу провести переговори з Карлом Робертом, а далі з його сином і наступником Людовіком Анжуйським, який був Казимировим власним племінником. В остаточній угоді Казимир, який не мав спадкоємця чоловічої статі, об'єднав питання земель, якими обидва вони бажали володіти, з питанням успадкування Людовіком польського престолу. Було погоджено, що якщо Людовік не стане королем Польщі, він матиме право забрати у польських королів Галичину й Волинь.

Незважаючи на угорську допомогу, Казимир мав очікувати на слушну нагоду доти, доки її не дало втручання Тевтонського ордену в литовські справи. Користуючись послабленням литовської могутності після смерті Гедиміна (1341 р.) та поділом Великого князівства між сімома його синами й братом, орден розпочав нові напади на литовців. У 1345 р. великокнязівський титул перебрав енергійний Ольгерд (1341-1377), якого підтримував брат Кейстут, але було надто пізно. Литовське військо, посилене за рахунок руських підданих, було кінець кінцем ущент розгромлене (1348 р.). Казимир скористався з цього, щоб захопити Галичину зі Львовом у 1349 р. Незважаючи на тривалу боротьбу, Казимир та Людовік Анжуйський не змогли завоювати решту країни. Однак і це вже було значним успіхом і виявило напрямок подальшої польської експансії.

Після укладення миру з литовцями у 1352 р. Казимир звернув усю увагу на зміцнення своєї влади на інших польських землях. У 1355 р. останній князь Мазовії визнав його зверхність, міцно приєднавши, таким чином, цей край до польської корони. Казимир досяг також успіху в об'єднанні під своїм правлінням усієї Куявії. Але важче йому повелося у Великопольші. де старий сепаратизм і відсутність зацікавленості в єдиному королівстві, здавалося, вкоренилися найглибше. Проте він виявив великий хист і терплячість у подоланні опору знаті аж до її відмови від незаконно відчуженої коронної власності. Нарешті, у 1358 р. йому вдалося зламати останню твердиню великопольського сепаратизму. Як і Карл IV у Богемії, Казимир користувався вірною підтримкою Церкви своїх зусиллях щодо об'єднання Польщі та підвищення її економічного й культурного рівня. Правління обох королів багато в чому виявилися подібними одне до одного. Казимир також добре розумів значення торгівлі, і завдяки його торговельній політиці Польща незабаром стала важливою сполучною ланкою між Балтикою та Чорним морем. Він підтримував зростання міст, але захищав польські інтереси в них успішніше, ніж Карл IV захищав чеські. Щоб скоротити число позовів до німецьких трибуналів від польських міст, заснованих на принципах німецького права, він створив у Кракові апеляційний суд для всіх польських міст, що користувалися таким правом. Казимир сприяв колонізації та захищав селянство від зловживань знаті.

У розвитку культури Казимир також ішов тим же шляхом, що й Карл IV. Його найбільшим досягненням стало заснування у Кракові правничої школи, що згодом перетворилася на другий у цій частині Європи університет. Казимир також наслідував приклад Карла IV у сприянні розвиткові освіти, заснуванні нових релігійних орденів та будівництві церков.

Природно, що Карл прагнув підтримувати добрі стосунки з Польщею, коли він усе ще боровся з Віттельсбахами у Бранденбурзі. На щастя, Казимир був також більше зацікавлений у завоюваннях на Сході і аж ніяк не бажав наражатися на конфлікт з Карлом заради непевної дружби з Віттельсбахами. Отже, їм обом було легко порозумітися вже 1348 р. Текст угоди свідчить, що Казимир не облишив сподівання відібрати в Тевтонського ордену та Бранденбургу втрачені польські території. Казимир пообіцяв Карлові військову підтримку проти будь-якого ворога, крім короля Угорщини, але лише після того, як він за допомогою Карла поверне давнє польське порубіжжя на Півночі.

Цю угоду було поновлено у 1356 р., коли Казимир відвідав Карла в Празі. Головний предмет обговорення знову становили відносини з Тевтонським орденом. Тоді орден за правління великого магістра Вінріха фон Кніпроде (1351-1382) перебував у зеніті своєї могутності. Казимир знав, що наодинці він не міг наражатися на будь-який серйозний конфлікт з орденом, але окремих непорозумінь було не уникнути. Карл також не міг розпочати військові кампанії проти ордену, який заявляв, що діє в інтересах християнського світу та імперії. Але він ніколи не мав таких дружніх відносин з орденом, як його батько. Як імператор він обмежився підтвердженням усіх привілеїв, наданих ордену його попередниками, та звільнив його від імперських податків. На зустрічі в Празі Казимир також підтвердив угоду, укладену королем Угорщини, який діяв як його уповноважений у 1353 р. За цією угодою Карл зрікався суверенітету над Полоцьком, завойованим його батьком у Мазовії, а Казимир визнавав за доконаний факт включення Сілезії до корони Богемії.

Казимир також виявив жвавий інтерес до навернення литовців до християнства мирними засобами, на противагу силовим методам, до яких удавався Тевтонський орден. За ініціативи Казимира, один із синів Гедиміна поїхав до Німеччини узгодити з Карлом умови прийняття християнства. Литовці сподівалися, що в разі добровільного прийняття християнства їм повернуть відібрані орденом землі. Ясно, що тоді, коли орден знаходився в апогеї своєї військової могутності, годі було сподіватися на виконання такої умови. Попри добру волю Карла, ініціатива Казимира саме тому й не мала позитивних наслідків. Проте вона занепокоїла орден, а той факт, що Карл був схильний вести переговори з литовцями за польською ініціативою, свідчив, що він чудово розумів спірні аспекти тих методів, які орден застосовував у язичницькій Литві.

Це порозуміння між Богемією та Польщею виявилося під загрозою в 1362 р., коли угорський король Людовік Анжуйський переконав свого польського дядька пристати до коаліції, організованої проти Карла Рудольфом Габсбурзьким. Карл, однак, запобіг цій кривавій військовій сутичці, що могла спалахнути у Верхній Угорщині — сучасній Словаччині, — уклавши перемир'я. Невдовзі, завдяки посередництву Казимира, між Карлом і Людовіком було досягнуто порозуміння. Дружні стосунки між Карлом і Казимиром зміцніли у 1363 р., коли овдовілий Карл попросив у Казимира руки його онуки, княгині Західної Померанії Єлизавети, яка дістала виховання при дворі Казимира. Шлюб навіть відсвяткували в Кракові. Казимир виступав тоді в ролі посередника між герцогом Австрійським та своїм новим родичем Карлом. Досягнуте з його допомогою примирення скріпив тоді вище згаданий відомий договір у Брно (1364 р.).

Дружба між Карлом, Казимиром та Людовіком Анжуйським значно зміцніла після першого міжнародного з'їзду, що відбувся восени того самого року у Кракові ²⁰. Ініціатива зібрання належала королю Кіпру Петрові, який відвідував усі європейські двори з метою зацікавити різних правителів організацією нового хрестового походу проти турків. У серпні його з великою пошаною прийняв у Празі Карл, але імператор вагався давати будь-які тверді обіцянки, пропонуючи натомість спершу зустрітися з королями Польщі та Угорщини. Він запропонував Краків як місце зустрічі, підкреслюючи важливість обох королів.

До імператора і трьох королів у Кракові приєднався Вальдемар II Датський, з яким Казимир уклав союз. Однак лише король Угорщини виявив справжнє зацікавлення хрестовим походом, оскільки його володіння були найнезахищеніші перед турками-османами, які 1363 р. зайняли Адріанополь і Філіппополь. Імператор обмежився обіцянкою рекомендувати хрестовий похід курфюрстам, князям і містам імперії. Час для таких заходів уже минув, і хрестовий похід більше не викликав у Європі такого ентузіазму, як у XII чи XIII ст. Єдиним королем, який ще був настільки романтиком, аби поставитись до цієї справи серйозно, був французький король Іоанн ІІ Коли у квітні 1364 р. він помер, стало ясно, що весь план, про здійснення якого клопотався король Кіпру, був мертвонародженим ²¹.

П'ять королів, що зустрілися у Кракові, скористалися з цієї нагоди для зміцнення дружніх відносин між їхніми країнами. Карл також уклав дружню угоду з Угорщиною, отримавши від Людовіка Анжуйського підтвердження договору, укладеного з Габсбургами у Брно. Для самого Казимира зустріч п'ятьох королів і багатьох інших представників знаті в його столиці була великим особистим успіхом. Польща, майже зневажувана як держава за Локетека, тепер була визнана імператором і рештою Європи як важливий чинник європейської політики. Казимирові сусіди також мали нагоду пересвідчитись, як далеко його країна просунулася в культурному й господарському відношеннях під його мудрим правлінням.

Можливо, під впливом хрестоносних ідей, обговорюваних у Кракові, Казимир сам здійснив у 1366 р. невеликий хрестовий похід проти литовців. Він був успішнішим, ніж похід короля Кіпру. Казимир змусив деяких представників литовської знаті стати його васалами та завоював Західну Волинь. Литовці відповіли вторгненням до Мазовії у 1368 р. Незважаючи на це, стосунки між двома країнами стали більш дружніми, оскільки вони опинилися віч-на-віч із спільним ворогом — Тевтонським орденом.

Казимир не зміг потішити свої амбіції поверненням Польщі земель, загарбаних у неї орденом. Більших успіхів він домігся на польському кордоні з Бранденбургом. Завдяки дружнім стосункам із місцевими правителями він перебрав під свою владу деякі важливі фортеці та невеликі території. Ці невеликі надбання були важливі для Польщі, оскільки вони відокремлювали володіння ордену від Бранденбургу та відновлювали зв'язок між Польщею та Західною Померанією. Ця земля номінальне залежала від імперії, але її князі все ще залишалися великою мірою незалежними. Таким чином, Казимир здобув вихід до моря через дружню землю. Досягнення цього було однією з його головних турбот. Він розумів, наскільки це було важливо для польських інтересів. Навіть у цьому плані Казимир мав Дещо спільне з Карлом.

Інтерес Карла до Польщі посилився, коли стало зрозумілим, що Казимир не залишить по собі нащадків чоловічої статі У своєму подружньому житті Казимир був менш щасливим, ніж Карл. Його перша дружина, литвинка, померла, а його другий шлюб, з Аделаїдою Гессенською, виявився бездітним і закінчився розлученням. Він мав певні клопоти, щоб його третій шлюб, із сілезькою князівною, яку він зустрів був у Празі, визнала Церква. Від першого й третього шлюбів він мав лише дочок, одна з яких могла б бути його наступницею. Тому Карл планував одружити одного зі своїх синів з однією з дочок Казимира в надії успадкувати Польське королівство по його смерті. Але Казимир вирішив, що його трон має успадкувати племінник, Людовік Анжуйський.

Він, утім, не був у захваті від свого рішення про престолонаслідування Казимир, певно, передбачав, що заради згоди польської знаті Людовік зму. шений буде надати їй привілеї, які зашкодять королівській владі в Польщі. Це було видно з вимог, які польська знать уже висувала Людовікові у 1351 та 1355 рр., ще за життя Казимира. Домовленість з Угорщиною, однак, було укладено за часів, коли Польща потребувала союзника і могла знайти його лише в особі Угорщини. Існувала також проблема власного наступництва Людовіка, оскільки він сам на той час також не мав нащад. ків чоловічої статі. З цієї причини у 1368 р. Казимир усиновив свого онука Казимира Щецинського, бажаючи, щоб той успадкував по Людовікові польський трон. Такий вибір дуже характерний для Казимира. Він ще раз засвідчує палке бажання Казимира забезпечити Польщі вихід до моря, заблокований завоюваннями ордену. Неспроможний відвоювати Ґданськ і Східну Померанію, він ніколи не минав сприятливої нагоди зміцнити зв'язки між Польщею та Західною Померанією, сподіваючись, що колись хоча б ця частина втраченої Померанії возз'єднається з Польщею.

Доля, проте, завадила йому зробити більше у цьому напрямку. Він загинув у 60-річному віці 5 листопада 1370 р. внаслідок нещасного випадку на полюванні. Прийдешні покоління назвали його «Великим», і Казимир цілком заслужив цей титул. У багатьох відношеннях він заклав підвалини майбутньої величі Польщі.

Невдовзі по Казимировій смерті виявилося, що прийняте ним рішення стосовно свого наступництва було не найкращим для польських інтересів. Новий король, Людовік Анжуйський (1370-1382), приділяв мало уваги розбудові Польщі. Він з'являвся там лише ненадовго і з великими перервами. Тим часом він залишив регентство в руках своєї матері Єлизавети, а після її смерті призначив регентську раду на чолі з архієпископом Краківським. Жодне з цих рішень не було вдалим ²². Один із мазовецьких князів, Земовіт, повернув собі незалежність, і як останній представник Пястівської династії у Куявії невдало суперничав з Людовіком за трон. У боротьбі з ним у 1377 р. загинув Казимир Щецинський. Він показав чудовий приклад вірності Людовіку, хоч король, побоюючись можливого суперництва, значно обмежив права, надані йому Казимиром Великим.

У закордонній політиці Людовік також занедбав польські інтереси. Нічого не було зроблено, аби розвинути польський наступ на Північ або забезпечити прямий вихід на Балтику. З Тевтонським орденом зберігалося перемир'я, але відносини із Західною Померанією не було зміцнено. На північно-західному кордоні було втрачено важливу фортецю Санток, а на східному литовці відвоювали Володимир. Людовікові навіть не вдалося захистити угорські інтереси на Балканах перед лицем безупинного просування турків. Нехтування цими життєво важливими інтересами королівств пояснювалося його намірами завоювати королівство Неаполітанське та Сицилію для своєї гілки Анжуйської династії і поновленням воєнних дій проти венеціанців. Таким чином, перспективи, відкриті Казимиром, було занехаяно.

До того ж стояло питання наступництва по Людовікові. Не маючи спадкоємців чоловічої статі, Людовік прагнув домогтися від знаті перегляду укладених із Казимиром домовленостей, аби забезпечити польський трон одній зі своїх дочок. Його правління знайшло найбільшу підтримку в Малопольщі, знать якої завжди була у тіснішому контакті зі своїми угорськими сусідами. Династичну політику Людовіка ця знать сприйняла досить прихильно, хоч їй і чинили опір знать і вище духовенство Великопольщі: більш віддалені від Угорщини, вони ще й заздрили піднесенню Кракова порівняно з Гнезно.

Людовік запросив представників польської знаті обговорити з ним цю справу на угорській землі у Кошице на терені сучасної Словаччини. Після тривалих переговорів під час трьох зустрічей короля та знаті у вересні 1374 р. було досягнуто порозуміння, яке знайшло втілення у спеціальній хартії, з якої розпочалася нова доба польської конституційної історії. Знать пообіцяла прийняти як свою королеву будь-яку з дочок Людовіка, яку оберуть король, його мати або дружина. Проте вони погодилися на це лише після того, як отримали від Людовіка нові далекосяжні привілеї. Король був змушений звільнити шляхту від усіх податків, крім кількох суто символічних, дати гарантії, що на посади в провінціях будуть призначатися лише представники місцевої знаті, та пообіцяти, що командувати королівськими замками будуть виключно місцеві уродженці.

Договір став ще одним кроком до встановлення у Польщі правління шляхти. З іншого боку, він засвідчив національну свідомість польської знаті та її опір правлінню чужинців. У цьому відношенні польська знать обстоювала національні інтереси королівства дбайливіше від своїх чеських побратимів.

Певний час здавалося, що королівством Польським правитиме Люксембург. Карл IV, звичайно, уважно спостерігав за розвитком подій, пильнуючи сприятливих можливостей для свого дому в Польщі та Угорщині. Йому вдалося влаштувати шлюб свого другого сина, Сигізмунда, якого він призначив маркграфом Бранденбурзьким, з дочкою Людовіка Марією. Саме Цю королівну по смерті її сестри Катерини у 1378 р. Людовік визначив своєю спадкоємицею в Польщі. Це рішення зустріло затятий опір з боку частини польської шляхти. Проте Людовік був непохитним і примусив шляхту скласти феодальну присягу не лише Марії (1379 р.), а й СигізмунАові (1382 р.).

Однак того самого року, невдовзі після смерті Людовіка, цю угоду було скасовано. Людовік призначив наступницею в Угорщині свою дочку Ядвігу, видавши її заміж у п'ятирічному віці за Вільгельма Габсбурзького і сподіваючись у такий спосіб досягти тіснішої взаємодії між Угорщиною та Австрією. Незважаючи на цей договір, свавільна угорська знать обрала «королем Угорщини» не Ядвігу, а Марію. Отже, здавалося, що персональна унія між двома королівствами триватиме. Проте польській знаті було вже досить таких уній, чиї недоліки вона сповна відчула за правління Людовіка.

Тому знать намовила вдову Людовіка призначити на підставі хартії 1374 р. наступницею Людовіка у Польщі молодшу Ядвігу. Це, однак, створило нову проблему. Національне свідомі поляки не бажали бачити своїм правителем німецького князя. Таке ставлення було достатньою причиною відхилення кандидатури Сигізмунда, маркграфа Бранденбурзького, а кандидатура Вільгельма Австрійського мала Іде менший успіх.

Увага поляків у 1377 р. знову зосередилася на Литві. Велика перемога об'єднаного війська Людовіка над литовцями не тільки поклала край їхнім неодноразовим набігам, а й поширила польський суверенітет на Волинь та деяких литовських князів. На східних кордонах відкривалися нові перспективи, і Ягайло, новий великий князь Литовський, серйозно ставився до можливості прийняття християнства як засобу до більш мирного співіснування зі своїми польськими сусідами. Багато хто з польської знаті звернув на нього свою увагу, а знать Мазовії особливо серйозно почала обмірковувати можливість унії між Ядвігою та великим князем Литовським.

Смерть Карла IV у 1378 р. не дала йому побачити подальший перебіг цих подій. Проте він зробив усе можливе, аби забезпечити своєму синові Сигізмунду принаймні корону Угорщини, якщо вже не Польщі. Безумовно, це був вияв його дипломатичного генія. Була ще одна важлива справа, якою імператор переймався протягом останніх років свого життя. Це було бажання забезпечити наступництво по собі не тільки в Богемії, а й у Німеччині своєму найстаршому синові Вацлаву. Вже у 1363 р. Вацлава було визнано на з'їзді знаті королем Богемії. А от визнання його в Німеччині було пов'язане з певними труднощами. Понад сто років не було такого, щоб спадкоємця німецького трону визнали за життя правлячого короля. Сам Карл значно посприяв зростанню самосвідомості курфюрстів, яких, природно, обурювало будь-яке обмеження їхніх виборчих прав. До того ж папство ще не облишило своїх претензій контролювати вибори шляхом свого затвердження, навіть попри те, що ці претензії відхилила Рензька декларація та дуже кмітливо обминув сам Карл у Золотій буллі.

Дізнавшись про Карлові наміри, папа Григорій XI (1370-1378) поспішив ще раз висунути претензії папства. Карл, однак, уже дістав згоду курфюрстів щодо свого сина, надавши їм нові привілеї. Тепер він розумно використав незадоволення, викликане серед них втручанням папи. Вацлав був одностайно обраний у 1376 р., і його першим учинком стало підтвердження привілеїв курфюрстів.

Це відповідало приписам, закріпленим у Рензе та Золотій буллі, але потреба задовольнити папу все ще існувала. Останній був у скрутному становищі і потребував імператорової допомоги, оскільки він лише нещодавно залишив Авіньйон і знайшов справи у Римі та Італії ще більш невпорядкованими. З іншого боку, Карл потребував допомоги папи для остаточного коронування свого сина. Вони обидва пішли на поступки, які дозволили обом «зберегти обличчя». Карл лише тепер заднім числом звернувся з листом до папи з проханням схвалити обрання його сина, пообіцявши водночас від свого імені та від імені сина утриматися від виборів наступника за їхнього життя. Курфюрстів, зрозуміло, Карлова обіцянка нічим не зобов'язувала, і навіть коли по його смерті Вацлав мав дати аналогічну обіцянку від свого власного імені, аби заспокоїти папство (1379 р.), великий західний розкол і його наслідки перешкодили папам скористатися з поступок Карла та Вацлава. Таким чином, завдяки ініціативі Карла, німецьке престолонаслідування стало водночас спадковим і виборним.

Слід визнати, що імперська політика Карла була добре скоординованою та далекоглядною. Імператор Максиміліан, безперечно, перебільшував, коли звинувачував Карла у тому, що він був добрим батьком для свого Богемського королівства, але вітчимом для імперії. У Золотій буллі Карл дав імперії юридичну основу, яка за відсутності конституції давала можливість урятувати те, що можна було врятувати для королівської влади, покласти край безупинним чварам за трон і забезпечити бодай мінімальний порядок у Німеччині ²³. Це було добрим підґрунтям і могло б принести німецькому народові та самій ідеї імперії значну користь, коли б належним чином було розвинене його наступниками.

Не можна також ставити в провину Карлові ту велику турботу, з якою він дбав про звеличення та добробут свого Богемського королівства. Тут він вдався до політики більшості німецьких королів та імператорів, зосередившись на створенні міцної династичної держави, або Hausmacht, яка забезпечила б його владі принципову підтримку в імперії та Європі. Крім цього, те, в якому напрямку, Карл спрямував свою династичну політику, показувало, що він мав намір створити в Центральній Європі потужну політичну структуру, яка б ґрунтувалася на міцних династичних засадах і в майбутньому стала б провідним чинником європейських справ. Саме тому він був також зацікавлений в Угорщині, яку прагнув закріпити за своїм сином Сигізмундом. Водночас він пішов на значні фінансові пожертви, аби забезпечити вибори свого сина Вацлава королем римлян задля гарантування своїй династії провідної ролі в імперії та Європі. Таким чином, він заклав підвалини могутньої політичної споруди, якій, проте, судилося бути остаточно добудованою не Люксембургами, а Габсбургами.

Поиск по сайту: