КУЛЬТУРНІ ЗДОБУТКИ СЛОВ'ЯН ЗА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Вестернізація чеського християнства, латинська релігійна поезія в Богема — Оригінальні латинські твори в Богемії — Чеські переклади латинських творів — Чеські прозові та віршові твори — Чеська епічна поезія і проза, її західні зразки — Старочеська світська лірика та її відношення до лірики Провансу й Німеччини — Національні чеські почуття в Богемії — Історичні твори, ініціювання Карла IV — Ранній гуманізм у Богеми — Чеська devotio moderna, її представники та зв'язки з голландським рухом — Готичне мистецтво Богемії — Культурний поступ у Польщі, перші латинські твори — Поступове піднесення польської літератури під чеським впливом — Образотворче мистецтво в Польщі — Літературна діяльність у Болгарії — Сербська література — Візантійське тло болгарського мистецтва — Сербська архітектура — Самобутність сербського живопису

Літературні твори за доби раннього середньовіччя, ясна річ, були переважно релігійними за характером. Причини цього цілком очевидні. Багата спадщина класичної Греції, що майже повністю збереглася у східній частині Римської імперії, була фактично втрачена на Заході через навали варварів та подальший розрив політичних і культурних зв'язків між Сходом і Заходом. Те, що збереглося, було пристосоване до роз'яснення і пропагування християнських доктрин і ставало надбанням нових націй Заходу через місіонерів, єпископів та ченців, які навертали їх до християнства латинською мовою своєї рідної Римської Церкви.

Природно, що за таких обставин перші літературні твори на середньовічному Заході мали бути релігійними за змістом, але й розмовні мови новонавернених народів протягом першого етапу культурного життя останніх були малопридатними для літератури.

Ситуація на Сході була зовсім іншою. Скарби класичної та елліністичної літературної творчості там майже повністю збереглися у первісному вигляді й були легкодоступними для кожного, хто бажав збагатити свої знання. Притаманне християнам протягом перших трьох століть упередження проти класики було подолане в IV ст. Відтак поеми Гомера і твори грецьких драматургів читалися в школах; ідеї Платона та Арістотеля вільно обговорювалися, використовувалися або заперечувалися; праці Фукідіда, Геродота й Плутарха наслідувалися церковними істориками. Навіть фривольні твори, такі численні за елліністичної доби, зокрема твори Лукіана із Самосати, копіювалися для подальшого збереження.

Нове класичне відродження у Візантії IX ст. під егідою величної постаті патріарха Фотія відкрило доступ до класичної культури також і для тих слов'янських народів, які потрапляли у сферу візантійського християнства. Але навіть тоді, за християнізації мораван, болгар та русів, першочергове завдання візантійських місіонерів полягало у передачі новонаверненим етносам скарбів своєї власної релігійної літератури, перекладених старослов'янською мовою. Політичні катастрофи, що спіткали ці молоді слов'янські народи в IX, XI та XIII ст., завадили їм збагатити свою літературу світськими творами, хоч переклади грецької патристики, грецьких антологій та інших праць глибоко просякнуті класичною традицією ¹.

Богемію, що успадкувала греко-слов'янську культуру, насаджену в Моравії Святими Кирилом і Мефодієм у IX ст., під кінець XI ст. було цілковито вестернізовано й латинізовано ². Але навіть у сприйнятті західних та латинських культурних скарбів чехи з XII ст. зробили значний поступ, який сягнув своєї вершини в XIV ст.

Перша потужна хвиля західного впливу на релігійні справи Богемії виявилась наприкінці XI ст. у наростанні ворожості щодо використання слов'янської мови у богослужінні ³. Але хоч упродовж XII ст. латинська мова перемогла, інші дисциплінарні реформи, проведені папою Григорієм VII (наприклад, целібат духовенства), були прийняті лише після надзвичайно напруженої боротьби протягом другої половини цього століття. Головним провідником цих реформ був освічений та енергійний єпископ Оломоуцький Здік.

Подальшу вестернізацію чеського християнства здійснювали нові ордени премонстратенів і цистерціанців. Головними монастирями у них були Страговський (1142 р.) у премонстратенів і Седлецький біля Кутної Гори (1142 р.) та Велеградський (1205 р.) у цистерціанців. Ці ордени запровадили нові методи ведення сільського господарства, а їхні монастирі стали важливими освітніми центрами, що забезпечували культурні зв'язки з Францією та Німеччиною.

Прихід францисканців і домініканців у нові міста Богемії, Моравії та Сілезії зміцнив ці зв'язки і налагодив їх також з Італією. З ініціативи принцеси Анежки, провідної речниці ідей св. Франциска та св. Клари, у 1237 р. було засновано суто чеський орден Лицарів Хреста. У 1263 р. Пржемисл II облаштував у Богемії августинців. Протягом XIII ст. прокотилася нова хвиля захоплення релігійними ідеями цистерціанців, що знайшла вияв у заснуванні п'яти нових абатств. Вплив цистерціанців у країні був настільки великим, що головним чином саме їхні абати спонукали, як уже зазначалося, до обрання Іоанна Люксембурзького на чеський трон. Останній заснував поблизу Праги картезіанський монастир, названий «Садом Богородиці», який також став важливим чинником у піднесенні релігійного життя чехів.

Ступінь проникнення західних впливів у чеське християнство найкраще ілюструє поява в чеських землях оригінальних творів латиномовної релігійної поезії та прози. Більшість поезій мала, звичайно, літургійний характер, і писалася на західних зразках — французьких, італійських або німецьких. Однією з найдавніших пам'яток такого роду є «Troparium» собору св. Віта в Празі, що зберігся в рукописі, датованому 1235 р. Він містить кілька складених у Празі літургійних співів-тропарів, а також кілька молитов, які читалися під час меси (зокрема, «Kyrie», «Gloria», «Sanctus» та ін.). Це також свідчить, що Празький кафедральний собор був першим важливим центром латиномовної релігійної поезії у Богемії. Можливо, укладення «Troparium» збіглося в часі з реформою релігійного співу в Празі, приписуваною декану св. Віта. Ця збірка тропарів була зогодом значно поповнена новими композиціями, що зберігалися в «Graduale» св. Віта 1363 р.

Іншими творами такого роду є гімни на честь святих, складені для капітулів і монастирів, та секвенції, що співалися під час меси. Нові латинські гімни складали не лише на честь чеських святих (св. Вацлава, Людмили, Адальберта, Прокопія, Кирила, Мефодія та Ядвіги), але й на честь святих, особливо шанованих у Богемії, а також для деяких популярних літургійних свят. З цією метою складалися нові секвенції. Вони збереглися в «Дражицькому требнику», датованому 1342 р., і в збірці секвенцій 1363 р., створеній в оточенні архієпископа Арношта з Пардубице. За формою та змістом ці твори переважно наслідували зразки давніших церковних гімнів і секвенцій, що відтворювалися у цих збірках разом з новими композиціями.

Більше того, в Богемії було створено цілком нові церковні відправи того самого призначення, частково у віршованій формі. Деякі з цих відправ на честь чеських святих свідчать про патріотичні почуття їхніх авторів. Найдавнішою з них є літургія на честь тернового вінця Ісуса Христа, вірогідно, створена в празькому монастирі св. Георгія на початку XIV ст.

Багато нових релігійних композицій збереглося в численних рукописах. Найважливіший із них — рукопис із Вищебродського монастиря — містить сорок нових пісень. Найдавніші з них прості, але невдовзі їхній зміст поглибився, а обсяг зріс. Деякі з них є складними поетичними творами, на епічну основу яких накладаються особисті мотиви: роздуми, молитви та благання. Цей вид літургійної поезії у Богемії набув особливої популярності; кількість таких творів зростала, особливо в XV ст., і вони справили значний вплив на літургію гуситської доби.

Більшість літургійних поем є анонімними. Утім, ім'я одного з авторів відоме — Ян з Єнштейна, архієпископ Празький (1378 — 1396). Зростання кількості релігійних творів у Богемії другої половини XIV ст., мабуть, можна пояснити допливом викладачів і студентів до Праги після заснування університету (1348 р.) ⁴.

Ця богемська латиномовна поезія розкриває також міру вестернізації чеського християнства і той рівень, за якого Богемія в релігійному плані становила невід'ємну складову частину середньовічної Західної Європи. Чеських літургійних поетів приваблювали ті самі таїнства та доктринальні істини, що й їхніх нерідко талановитіших західних братів. Поклоніння Богородиці, культ людської природи Христа, Його дитинство та Його страсті — мотиви, розроблені св. Бернардом, поглиблені й поширені св. Франциском і його послідовниками, за пізнього середньовіччя були популярні в Богемії так само, як і на Заході.

Цікаву ілюстрацію цієї духовної ментальності можна знайти серед залишків бібліотеки, яку зібрала для себе та своїх сестер Кунгута, дочка Пржемисла II та абатиса празького монастиря св. Георгія (1302-1321). Крім апокрифічних євангелій про дитинство Христа та його страждання, вона містить приписуване св. Бернарду «Зерно страстей», Псевдо-Ансельмів діалог з Марією про страсті Христові, два «плачі», кілька латиномовних творів, що звеличують чесноти Богородиці, «Древо Життя» св. Бонавентури, молитви св. Ансельма, відомий діалог св. Ісидора Севільського «Sinonyma» та «Soliloquim» Гуго з Сен-Віктора. Відправа Тіла Христового, яка містить численні молитви для читання перед причастям або після нього, також збереглася в бібліотеці Кунгути і свідчить про те, що культ Святого Таїнства, так міцно укорінений на Заході, поширився також у Богемії ⁵.

Кунгута ініціювала також створення оригінальних латинських прозових творів аналогічного змісту. Вони збереглися у «Мартиролозі Кунгути», творі, відомому серед спеціалістів із середньовічного мистецтва своїми чудовими мініатюрами, роботи Бенеша, каноніка собору св. Георгія. Два з цих творів — «Притча про звитяжного лицаря з таємничими поясненнями» і «Трактат про неземні оселі» — були написані відповідно у 1312 та 1314 рр. домініканцем Колдою. У першому творі Колда в дусі лицарства описує спокутувальні труди Христа на землі, детально зображуючи знаряддя Його страстей і вдаючись до метафори лицаря, що зазнав численних випробувань заради визволення своєї нареченої з-під влади спокусника, який ув'язнив її. Інший твір натхнений Псевдо-Ареопагітовим описом небесної ієрархії. Цілком можливо, що два «плачі», вміщені в «Страстях» — Марії та Магдалини, — також були написані Колдою ⁶.

У цьому відношенні заслуговує на згадку внесок до літератури такого роду, зроблений картезіанським пріором Альбертом (пом. 1397 р.), другом архієпископа Яна Єнштейнського. Альберт є автором низки віршованих латинських молитов, звернених до різних святих. Вони ввійшли до збірки молитов під назвою «Scala coeli» («Лествиця до неба»), яка містить служби та молитви, що використовувалися тоді у всіх країнах Центральної Європи. Молитви Альберта є радше роздумами про житія святих, а за головне Джерело йому правила відома «Legenda Aurea» (* Золота легенда (лат.). — Ред.) Якова з Варацце. Багато молитов, що увійшли до «Scala coeli», можна також прочитати в збірці молитов «Oracionale» Арношта з Пардубице. Головними ідеями, які надихали ці молитви, знову ж таки, крім культів святих, були культ Богородиці, Страсті Господні та Євхаристія.

Схоже, що збірка Альбертових молитов справила глибокий вплив на духовне життя в Богемії за часів Карла IV. Чимало молитов із «Scala» в другій половині XIV ст. було перекладено чеською мовою. Оскільки ці переклади призначалися для простих людей, яким вони читалися в церквах, то досить часто не були дослівними: затушовувалося багато ліричних моментів і додавалися дидактичні пояснення.

Ці переклади, втім, не були першими творами, складеними в той час чеською мовою. Перші внески до чеської літератури, звичайно, також мають релігійний характер ⁷. Одним із найдавніших зразків чеської релігійної ліричної поезії є так звана «Пісня Острова», яка в чотирьох строфах оспівує Втілення Христа ⁸. її було створено між 1260 та 1290 рр. Дві інші вельми популярні пісні, «Бог Всемогутній» та «Ісус Христос Всеблагий Князь», ймовірно, датуються кінцем XIV ст. Найкрасивішою та найбільш образною з цих композицій є чеська пісня у тридцяти восьми строфах, натхнена євхаристичною поемою св. Фоми Аквінського «Lauda Sion Salvatorem». Цей вірш називають «Молитва Кунгути», оскільки її список міститься в одному з рукописів бібліотеки Кунгути. Ще один дуже популярний у середньовічній Центральній Європі твір — «Пісня про св. Дороту», що в ста тридцяти трьох віршах змальовує мучеництво цієї святої. До цього періоду належать також інші пісні на честь Богородиці, різдвяний гімн та «плачі».

Початком XIV ст. датуються чеські віршові твори «Легенда про Богородицю», «Про апостолів», «Про сходження Святого Духа», «Про Пілата та Іуду». Усі вони грунтуються на Євангеліях або апокрифічних писаннях. На згадку заслуговують і легенди про святих Георгія та Олексія.

Справжньою перлиною серед творів цього жанру є «Легенда про св. Катерину», датована серединою XIV ст. Це вельми солідна епічна поема в 3519 віршах ⁹. Анонімний автор у надзвичайно жвавій манері змальовує історію популярної святої, її навернення у християнство, полеміку з язичницькими мудрецями, що дає йому змогу продемонструвати свою схоластичну ерудованість і змалювати її мучеництво.

Такі віршовані легенди продовжували з'являтися й у другій половині XIV ст. Увагу їх авторів привертали місцеві святі, наприклад св. Прокопій, популярність якого зросла після канонізації в 1204 р., а також ті святі, культ яких набув популярності в Богемії. Поетична цінність цих творів в основному така сама, як і більш ранніх віршованих легенд.

Чеська проза також з'явилася до середини XIV ст. Як і перші чеські ліричні та епічні твори, перші прозові тексти були анонімними та агіографічними за характером. Цей літературний жанр започаткували переклади чеською трьох латинських творів, які найкраще характеризують дух, що панував у середньовічному мисленні. Першим таким твором були «Біографії отців ранньохристиянської доби». Написані в XIII ст., вони набули великого поширення на Заході, а в XIV ст. були перекладені чеською мовою. Ще більше значення мала «Legenda Aurea» — збірка житій святих, упорядкованих за послідовністю їхніх свят у церковному календарі, її склав близько 1270 р. архієпископ Генуезький Яків з Варацце. Твір Якова являє собою синтез агіографічних досягнень середньовіччя. Його стиль був надзвичайно привабливим для середньовічної людини, тому ця праця стала найпопулярнішою в Західній Європі та витіснила всі інші твори такого роду.

«Legenda Aurea», очевидно, потрапила до Богемії невдовзі після того як була створена, оскільки два її списки, що виготовлені у Богемії, датуються кінцем XIII ст. Цей твір набув великої популярності і викликав поетичні наслідування чеською мовою, а до латинських списків чеського походження незабаром додалися декілька житій чеських святих. Чеський переклад цієї збірки називався «Passionale». Його було зроблено близько середини XIV ст., за правління Карла IV, чиє латиномовне «Житіє св. Вацлава» перекладач обрав для відзначення дня цього святого. Перекладач «Legenda Aurea» добре впорався зі своїм завданням, виявивши певну оригінальність. На жаль, критичного видання чеського перекладу ще немає.

Третій твір — це «Meditationes vitae Christi» (* Роздуми про життя Христа (лат.). — Ред.), помилково приписуваний св. Бонавентурі, але насправді написаний наприкінці XIII ст. ченцем-францисканцем. «Meditationes» також стали дуже популярними й були незабаром перекладені західноєвропейськими народними мовами. Чеська версія цього твору — це не простий переклад, а скоріше самостійний твір, що натхнений «Meditationes» і грунтується на них. Авторське цитування Євангелія важливе для вивчення давніх чеських перекладів «Pericopes» — недільних читань Євангелія. Цілком ймовірно, що «Passionale» та «Meditationes» створені одним автором, можливо, домініканським ченцем на ім'я Яків ¹⁰. До цих текстів слід додати також твір «Ансельм», де зображено, як архієпископ Кентерберійський розпитує Богородицю про страсті Христові. Чеський переклад цього твору був особливо популярним.

Епічну поезію XIV ст., хоч і присвячену переважно релігійній тематиці, можна розглядати як перехідну до світських віршових і прозових творів, які незабаром набули значного поширення. До вищезгаданих легенд слід додати перекази «Десять тисяч лицарів», «Свята Маргарита» й «Оповідь про дитинство Христа». До цієї групи належать також інші поеми на біблійні сюжети, такі як «Життя Адама», «Йосип у Єгипті», «Заповіт дванадцяти патріархів», «Варлам і Йосаф», «Олоферн», «Веліал» та «Асенефа».

Чеська світська література, як і релігійні твори, відображає основні особливості західноєвропейських смаків за доби пізнього середньовіччя. Чеських епічних поетів надихали герої, оспівані у французьких і німецьких творах, а популярні на Заході тексти перекладалися й чеською.

Життя Олександра Великого привертало увагу поетів і письменників усієї середньовічної Європи. Він став героєм і найкращої тогочасної чеської епічної поеми «Alexandreis». її анонімний автор узяв за зразок французьку епічну поему про Олександра, створену Готьє де Шатійоном. Він досить близько наслідує цей зразок, але виявляє також оригінальність, переплітаючи оповідь з власними роздумами, які засвідчують широку обізнаність і непересічний розум. Мова автора надзвичайно багата, а спосіб віршування виявляє його неабиякий поетичний талант. Він був і справжнім чеським патріотом, дозволивши собі деякі сатиричні зауваги на адресу німців. На автора поеми також мала вплинути ідея хрестових походів, оскільки він бажає чехам мати короля, подібного Олександрові, який залучив би до Церкви всі язичницькі та єретичні народи, зокрема литовців, татар, пруссів і русів (sic!) ¹¹.

Інші епічні поеми часто набирали форми чеськомовних переробок французьких або німецьких епічних творів. Такими, наприклад, є «Пригоди Трістана», «Кохання Тандаріса до індійської дівчини Флорібелли», «Діяння Штільфріда та Брунцвіка», оповіді про Зигфріда, Кримгільду, Аттілу і Теодоріха.

Два латинські підручники, що використовувались у середньовічних школах, так звані «Двовірші Катона» та «Езопові байки», також були перекладені чеськими віршами. Багато було сатиричних та повчальних поем, як-от «Пояснення Десяти Заповідей» та «Сатири про торговців». Серед драматичних поем найпопулярнішою була «Суперечка між Душею й Тілом». Низку поем було створено у зв'язку з тогочасними подіями, наприклад пісня про зраду пана з Штернберка, яка є радше баладою. Як і на Заході, драматична поезія розвивалася на ґрунті зображень Христових Страстей та Воскресіння. П'єса «Продавець цілющих мазей» — бурлескний додаток до одного з таких драматичних творів.

Найкращі епічні та дидактичні поеми створили Сміл Флашка з Пардубице та його школа. Його «Новий Собор» складається з 2116 строф. Твір являє собою цікаву алегорію парламенту тварин, які дають поради своєму королю-леву. Це радше своєрідний посібник для князів, або відображення доброго князя. Автор мав бути знайомим із західноєвропейськими зразками цього жанру: в його творі помітні французькі та англійські впливи. Серед інших творів цього автора — «Батькові напучування своєму синові» та цікава збірка давніх чеських прислів'їв ¹².

Прозові твори також надихалися західними зразками. Це чеська переробка французького «Роману про Трою» та оповідь про Олександра Великого, укладена за пізніми римськими та грецькими описами його життя. Поширення набули цикл «Gęsta Romanorum» (* Діяння римлян (лат.). — Ред.) та «Роман про Аполлонія, короля Тірського». На початку XIV ст. чеською мовою було написано також правничу працю — «Книгу старого пана Рожмберського», в якій перелічувалися звичаї й закони, чинні в тодішній Богемії. Тоді ж чеською мовою та латиною було укладено збірку під назвою «Порядок земського суду» («Ordo judicii terrae») — посібник для приватного вжитку, відомості щодо звичаєвого права й законів, яких дотримувалися земські суди.

Давня чеська лірична поезія світського характеру лише недавно привернула увагу чеських фахівців. Уважний аналіз творів цього літературного жанру привів до вельми цікавих відкриттів стосовно його походження та зв'язків з поезією трубадурів Провансу й німецьких мінезингерів ¹³.

Джерелом, з якого розвинулася давня чеська світська лірика, були народні пісні. Дві з них, танок «Прощавай, серденько» і балада «У Страхотовому гаї», збереглися досі й засвідчують той високий рівень, якого рання чеська поезія досягла до поширення в Богемії поезії куртуазної. Дуже багато народних пісень непоправно втрачено, але деякі з них пізніше було перероблено в дусі куртуазної поезії. Існує достатньо джерельних свідчень, які дають змогу простежити існування цих народних пісень аж до передхристиянських часів.

Чеська лірична творчість також була багатою, але збереглася лише незначна її частина. Ті поеми, що дійшли до нас, свідчать, що їхні автори були добре обізнані з усіма вимогами західноєвропейської куртуазної поезії. Серед творів чеської поезії є пісні, освідчення в коханні, романси, балади, фрагмент пасторалі та три альби. Детальніше вивчення цих творів показало, що давньочеські альби мають усі типові риси aubades, що їх складали трубадури в найдавніший період провансальської поезії — у ХІІ-ХІІІ ст. Тоді Богемія не мала безпосередніх контактів з Південною Францією. Яким же чином стара провансальська куртуазна поезія досягла Богемії?

Здається, все вказує на те, що джерелом її можна вважати італійські двори, куди поезія трубадурів проникла з Провансу, 3 Італії вона поширилася в Рейнську землю, Баварію та Австрію. Німецькі мінезингери принесли це нове поетичне мистецтво до празького двору. Справді, є певні свідчення, що за часів Вацлава І (1230-1253), а ще більшою мірою за Пржемисла II (1253-1278) при празькому дворі почали прищеплюватися лицарські манери. За правління Пржемисла II новий жанр творчості проникав до Богемії не лише завдяки мінезингерам з Австрії та Баварії, а й унаслідок безпосередніх контактів між Богемією та Італією, відколи Альпійські землі опинилися під сюзеренітетом чеського короля.

Найпалкішим популяризатором цього поетичного мистецтва у Празі, здається, був італійський емігрант Генріх Ізернійський. Він не лише навчав граматики та риторики, а й був автором любовних послань, яким притаманні всі риси італійської куртуазної та інтимної поезії ¹⁴. За Вацлава II (1283-1305) лицарська поезія при празькому дворі розквітла. Вважається, Що сам король склав три пісні про кохання у стилі мінезингерів.

Чеські твори цього жанру набули більшої своєрідності лише на початку XIV ст. Невдовзі впливові представники чеської знаті влаштували свої власні невеликі двори, і завдяки цим новим центрам чеська лірична поезія стала розвиватися дуже швидко. Вона невдовзі поширилася також серед нижчих суспільних верств, надто в нових містах, особливо розквітла за тієї Доби добробуту, якою було королювання Карла IV.

Світські ліричні твори, що дійшли до нас, є анонімними. Збереглося ім'я лише одного чеського поета — Завіша. Одні вчені ототожнюють його з магістром мистецтв Завішем із Запа, котрий жив ще 1421 року й був каноніком в Оломоуці, інші — з августинським ченцем з таким самим ім'ям, що був другом архієпископа Єнштейнського. У будь-якому разі його літературну діяльність слід датувати кінцем XIV ст. Завіш був також і видатним композитором літургійних співів. Йому належить авторство найвідомішої давньочеської поеми про кохання, що називається «Пісня Завіша», для якої він створив і мелодію. Його музична композиція має особливо важливе значення для історії чеської музики. Вона засвідчує, що під впливом французької музики чехи почали звільнятися від німецької музичної традиції і створювати свою власну музичну школу ¹⁵. Велика також і літературна цінність цієї поеми, її можна без вагань порівняти з найкращими творами західноєвропейської середньовічної лірики, і вона є цінним чеським внеском у цей жанр середньовічної літератури ¹⁶.

Такий бурхливий розквіт чеської літературної діяльності з другої половини XIII ст. і багата виразність старочеської мови ¹⁷ передбачають тривалу еволюцію й суперечать думці про те, що в XII-XIII ст. інтелектуальне життя Богемії було повністю онімечене ¹⁸. При дворі Пржемисла II і Вацлава II німецькі мінезанги були творами іноземних поетів, гостей чеського короля, і було б невиправданим вважати, що їхній вплив поширювався на все інтелектуальне життя Богемії. Численні вияви глибоко вкоріненої чеської національної свідомості збереглися навіть від тих часів, хоч бракує свідчень про те, чи наслідувала чеська знать у цьому відношенні приклад королівського двору. І навпаки, як ми вже бачили, представники чеської знаті, яким Пржемисл II доручив управління Альпійськими землями, віддавали перевагу своїй рідній мові навіть у німецькому оточенні. Так, Вільгельм Заїц з Вальдека, що відіграв таку видатну роль за правління Іоанна Люксембурзького, після своєї смерті (1319 р.) був оспіваний у чеському плачі як «друг чеської мови».

Більше того, схоже, що пам'ять про слов'янську добу чеського християнства у Богемії ніколи повністю не зникала, її відлуння збереглося у деяких легендах про місцевих святих, а залишки традиції відродилися у 1204 р., коли Пржемисл II домігся канонізації св. Прокопія, засновника Сазавського монастиря. Свідомість етнічної спорідненості чехів і поляків, висловлена у маніфесті Генріха Ізернійського, та наголошення спільного походження чехів і сербів у листі Карла IV до царя Душана можна цілком пояснити лише пам'яттю про спільний для історії цих народів слов'янський субстрат. Карл IV ще виразніше висловив це, коли звернувся до папи з проханням про відновлення в Богемії літургії слов'янською мовою. Папа дозволив йому заснувати лише один монастир римського обряду, але з богослужінням слов'янською мовою, — Емаузи у Празі. Його було укомплектовано ченцями з Хорватії, де слов'янська літургія все ще існувала поряд з латинською, але невдовзі до хорватських братів приєдналися ченці чеського походження.

До згаданих віршових чеських творів слід додати Далімілову хроніку, складену на початку XIV ст., перший літопис, написаний чеською мовою. Її автор був палким чеським патріотом, який ніколи не минав нагоди дати вихід своїм патріотичним почуттям і своїй антипатії до німців. Про важливість цієї хроніки для кращого розуміння гуситського націоналізму піде мова далі.

Історичні твори, призначені для інтелектуальних кіл, продовжували, звичайно, писатися латиною. Чудова Хроніка Петра з Циттау (Житави), абата Збраславського, яку також називають «Chronicon aulae regiae» (* Хроніка королівського палацу (лат). — Ред.), охоплює правління останніх Пржемисловичів та Іоанна Люксембурзького до 1338 р Це дуже важливе історичне джерело, написане сучасником, який сам брав активну участь у богемському політичному житті.

Учений і патріот, єпископ Празький Ян з Дражице ініціював створення «Chronicon Pragense» (** Хроніка Празька (лат.). — Ред.) — синтезу всіх відомих на той час у Празі історичних творів, починаючи з найдавнішої Хроніки каноніка Козьми і до 1283 р. Ця праця особливо важлива для вивчення історії XIII ст. Її продовження єпископ доручив своєму капелану Францискові на прізвисько «Pragensis». Проте його праця розчаровує, оскільки єдині нові відомості, які вона містить, стосуються єпископа Яна, уславлення якого автор насамперед мав на меті. Архієпископ Арношт з Пардубице, незадоволений цією другою частиною «Chronicon Pragense», доручив Вейтмільському каноніку Бенешу Крабіце переглянути й продовжити Францискову працю ¹⁹.

Ознайомившись з роботою Бенеша, Карл IV ²⁰ вирішив доповнити подану тогочасними істориками інформацію своєю автобіографією. Це була перша спроба такого роду, зроблена світською особою на Заході за середньовіччя. Імовірно, Карл написав свою автобіографію близько 1350 р., але довів її лише до 1340 р. ²¹. Невідомий продовжувач додав до неї опис шести наступних років Карлового життя. Карл також написав латиною легенду про св. Вацлава.

Помітивши інтерес Карла до історичних творів, Франциск Празький здійснив другу редакцію своєї хроніки, доведену вже до 1352 р., і подарував її імператорові. Однак його друга редакція була не набагато краща за першу. Карл прагнув, аби історію Богемії було висвітлено на ширшому тлі світової історії. Для втілення цієї мети він обрав італійського брата меншого (*** Брати менші, мінорити — інші назви ченців-францисканців. — Ред.) Іоанна Маріньйолу з Флоренції, що вславився своїми подорожами на Далекий Схід, де провів п'ятнадцять років як папський легат. Маріньйола прибув до Праги і прийняв пропозицію, але його твір виявився прикро невдалим, наскільки можна судити за єдиним збереженим списком. Подібна спроба, яку на пропозицію Карла зробив Неплах, настоятель монастиря в Опатовице, також зазнала невдачі.

Прагнучи одержати, нарешті, добру історію Богемії, Карл зініціював написання іншого літопису, відомого як Пулкавська хроніка. Хоч ця праця й містить деякі нові відомості, важливі для історії Бранденбургу, їй властиві численні недоліки. Незважаючи на це, вона набула значної популярності й невдовзі була перекладена чеською мовою. Її доведено лише до 1330 р. Згодом Бенеш Крабице зробив нову редакцію своєї хроніки, продовживши оповідь до 1374 р. Прикро, що Карл IV, який так цікавився історієписанням, не зміг знайти історика рівня Петера з Циттау. З пізнішого періоду до нашого часу збереглося лише кілька уривків з анналів, складених у монастирях для власних потреб.

Варто тут згадати також Мартіна з Опави (1239 р.), часто званого також Поляком (Martinus Opaviensis або ж Martinus Polonus), історика чеської Церкви, який уклав аналітичний посібник з історії всесвітньої та римської церков, дуже поширений за середньовіччя. Наприкінці XIV ст. Бенеш з Горжовице переклав його твір чеською мовою за німецькою редакцією. Ця «Світова хроніка» була в Богемії дуже поширеною.

Невідома особа з канцелярії Карла IV уклала латиною цікавий трактат, подібний до популярних за середньовіччя численних «Свічад доброго принца». У ньому Карл IV наставляє свого сина Вацлава IV, як хороший принц повинен уникати певних поганих рис. Кілька згадок про твори Петрарки, Ціцерона та Сенеки — говориться, зокрема, що Карл IV брав їхні твори у подорожі, — ймовірно, вказують на те, що деякі з них могли справді бути відомі й читатися в Празі за Карлових часів. Увесь згаданий трактат пронизаний поширюваними Петраркою гуманістичними ідеями ²².

Це є свідченням того, що ранній гуманістичний рух, який виник в Італії, досяг Богемії і був досить потужним за правління Карла. Першим у Богемії палким прихильником цього руху був єпископ Празький Ян IV з Дражице. Він брав участь у Віденському вселенському соборі (1311-1312), де познайомився з предтечами гуманізму та Відродження. Оскільки Ян обстоював права свого духовенства від зазіхань францисканців, які тоді в Богемії були переважно німецького походження, останні звинуватили його перед папською курією, і він мав провести одинадцять років у Авіньйоні до свого виправдання в 1329 р. Нові ідеї, поширені у цьому важливому центрі цивілізації XIV ст., де батько гуманізму Петрарка досяг своєї духовної зрілості, надихнули Яна на підтримку гуманістичних і релігійних студій у себе на батьківщині. Він запросив до Богемії августинців і розташував їх у Руднице. Ця фундація мала стати богемським осердям гуманістичних студій, до яких єпископ прилучився у Франції.

Отже, єпископ Ян IV став провісником великої культурної та духовної діяльності у Богемії, що досягла вершини за часів Карла IV і Вацлава IV. Його наступник Арношт з Пардубице, перший Празький архієпископ, що навчався в Болоньї та інших важливих освітніх центрах, продовжував надихати цей рух. Монастирі августинців, що почали множитися в Богемії та Моравії, стали центрами цього раннього гуманізму. Класичні студії набули нового значення й стали інтенсивнішими. Латинською мовою писали та розмовляли з витонченою елегантністю. Культ краси знайшов свій вияв не лише в літургії, але й у створенні рукописів, що їх писали й прикрашали з бездоганним смаком, та в інших творах мистецтва. У духовній сфері близькі стосунки між Богом і людиною було поставлено на індивідуальну основу.

Поряд з Яном із Дражице видатним представником раннього гуманістичного руху в Богемії був Ян з Неймаркта (зі Стржеди, de Novo Foro), начальник імператорської канцелярії, що помер 1364 р. в сані єпископа Оломоуцького. Серед інших виділялися єпископи Альбрехт Штернберський і Петер Єлітовський. Ян з Неймаркта в елегантному та вишуканому стилі складав імператорські та королівські листи Карла IV ²³. Його бібліотека містила чимало з римської класики й твори Данте. Його рукописи прикрашалися чудовими мініатюрами ²⁴. Одним з його учнів був Ян з Шуттви (Щиборжа) — автор діалогу «Der Ackermann aus Bóhmen» («Богемський орач»). Дехто з фахівців розцінює цей твір як чудовий приклад впливу, який справили на Європу три великих предтечі Ренесансу — Данте, Петрарка та Кола ді Рієнцо. Цей прозовий твір вважається найпершим і найкращим витвором німецького гуманізму, хоч намір його автора полягав лише у доведенні, що такі тексти можна створювати німецькою мовою не гірше, ніж латинською. Цей німецькомовний твір спонукав невідомого чеського інтелектуала написати подібний діалог чеською мовою. Німецький автор зображує, як орач картає смерть за те, що вона забрала його дружину. У чеському діалозі, що особливо важливо, ткач (tkadlećek) сперечається з недолею про втрату своєї коханої, яку пошлюбив інший. Хоч за взірець чеський автор мав німецький діалог, він виявив оригінальний дух і написав твір, значно довший за твір Яна з Шуттви, багатший за стилістичною виразністю, цілком оригінальний за своїми ідеями та художньою цінністю.

Попри численні ремінісценції та цитати з класиків, якими чеський твір сповнений навіть більше, ніж його німецький зразок, і попри той вплив, який на автора справила амурна література, обидва діалоги глибоко просякнуті духом християнства. Їхні автори також виявили сильну індивідуалістичну тенденцію. Ця тенденція, прагнення віднайти ближчий зв'язок між Богом і особою, характеризує «нову побожність», так звану devotio moderna, культивовану в Богемії у XIV ст., центрами якої були августинські й картезіанські монастирі. Німці й чехи однаковою мірою зазнали впливу цієї нової релігійності. Серед німців її видатними представниками були теолог Матвій з Кракова та августинець Конрад Вальдгаузер.

Початок чеській devotio moderna поклав Міліч з Кромержижа, який також був учнем Яна з Неймаркта, під керівництвом якого працював нотарем в імператорській канцелярії. Дуже близьким до Міліча був освічений богослов Адальбертус Ранконіс (Войтех Раньку), який у 1355 р. був ректором Паризького університету. Згодом, за Вацлава IV, головним виразником чеської devotio moderna став архієпископ Ян Єнштейнський. Іншими видатними представниками цього руху були магістр Матвій з Янова, Томаш Штітний та учні Міліча, які створили новий центр у заснованій їхніми ревними прихильниками Віфлеємській каплиці в Празі. Інші центри містилися у південній Богемії та Моравії.

Характерною рисою всіх представників нової релігійності було особливе шанування Євхаристії. Це видно з праць Матвія з Кракова, домініканця Генріха Біттерфельдського, Томаша Штітного, Міліча та Матвія з Янова ²⁵. Як відомо, таке шанобливе ставлення до Євхаристії було найхарактернішою рисою західноєвропейського середньовічного благочестя. Багатьох фахівців дивує, чому ця шанобливість не зумовила частішого причащання віруючих у середньовічній Західній Європі. Такий логічний висновок справді було зроблено в Богемії у XIV ст. Матвій з Янова був особливо ревним речником щоденного причащання пастви. Міліч, схоже, також пропагував цю ідею у своїх проповідях і богослужіннях для мирян.

Іншою характерною рисою цього руху є загальнодоступність змісту релігійних праць, написаних народною мовою. Шлях до цього вторував знову ж таки Ян з Неймаркта німецькими перекладами «Soliloquia» св. Августина та твору св. Ієроніма й укладанням молитов для мирян. Численні молитви чеською мовою створив Міліч. Ця школа започаткувала також німецькі й чеські переклади Біблії. З-поміж чехів найвидатнішим діячем у цьому відношенні був знатний мирянин Томаш Штітний, котрий переклав чеською мовою кілька релігійних праць, які вважав класичними — твори святих Августина, Віктора, Бернарда, Бонавентури та Фоми Аквінського. Він популяризував також схоластичну спадщину у кількох оригінальних творах чеською мовою — «Про загальні християнські справи», «Вчені розваги», «Служби на недільні та святкові дні». За цю популяризацію він зазнав нападів з боку викладачів Празького університету, але завзято захищав своє починання — унікальний випадок за середньовіччя.

Цей рух слід пов'язувати з процесами, які розпочалися в Нідерландах наприкінці XIV ст. Тією самою мірою він випливав зі щирого прагнення церковної реформи і стимулювався поширенням у Богемії раннього гуманізму. Цікаво, що Флорентіус Радевінс, засновник ордену «Брати спільного життя», чиї монастирі становили ядро голландської devotio moderna, навчався у Празькому університеті, де міг спілкуватися з деякими представниками цього руху в Богемії ²⁶.

Чеський рух витворив також кілька праць аскетичного змісту, які сприяли поширенню ідей богемської devotio moderna за кордоном. Найвідоміший із них — «Malogranatum», посібник з духовного життя, написаний, можливо, в картезіанському монастирі поблизу Праги. Гідний згадки у цьому зв'язку також рудницький пробощ Петро Кларифікатор. Ян Єнштейнський пропагував деякі його ідеї у Римі, де жив у вигнанні через розбіжності з поглядами Карлового наступника Вацлава IV. Звичайно, ці твори не можна порівнювати зі славетним «Наслідуванням Христа», класичним твором голландської devotio moderna, що склав Фома а Кемпіс. Негаразди XV ст. поклали кінець подальшому розвитку цього цікавого релігійного руху в Богемії, якому досі приділено замало уваги істориками та дослідниками релігійних течій ²⁷.

У розвитку цього руху, звичайно, були й деякі небезпечні тенденції. Щире прагнення церковної реформи та кричуща неспроможність папства її здійснити призвели до того, що деякі релігійні ентузіасти скотилися до потурання радикальній критиці руйнівного характеру. Деякі з них дотримувалися думки, що антихрист уже встановив своє царство на землі (Міліч), інших підозрювано в єретичності їхнього вчення про Церкву (Матвій з Янова та його «Правила Старого й Нового Заповітів»), але загалом рух залишався на міцному грунті ортодоксальної католицької доктрини.

Богемія досягла також видатного поступу в мистецтвах, що їх глибоко заторкнули готичні впливи в архітектурі та образотворчості. Готична архітектура проникла до Богемії з німецькими колоністами після 1230 р. На противагу розвитку цього стилю в Німеччині, богемська готична архітектура не має жодних слідів стилю романського. Рання готика була сприйнята мало не революційним чином в якнайчистішому вигляді. У Південній Богемії вкорінилася баварська готика, а на решті території королівства — готика саксонська. Однією з перших готичних споруд у Богемії були францисканський монастир та церква, засновані принцесою Анежкою. Французькі впливи у пізнішій готичній архітектурі стали відчутними за правління Іоанна Люксембурзького. Готичний стиль переважав у нових містах, і недалеко вже був той час, коли церковна архітектура набула характерних рис, особливо у довжині та висоті нефу.

Цей розвиток архітектури досяг вершини за правління Карла IV. За ініціативою Карла французький архітектор Матвій з Арраса розпочав будівництво собору св. Віта; але справжнім піонером богемського мистецтва виявився його наступник Петро Парлерж із Швабії. Саме він розвинув деякі характерні риси готичного стилю, який він застав у Богемії. Підкреслюючи єдність простору за рахунок звичного готичного вертикалізму, Парлерж став найвидатнішим архітектором XIV ст. та одним із творців пізньоготичного стилю. Досконалість досягнень заснованої ним школи засвідчують не лише собор св. Віта та церкви у Коліні та Кутній Горі, але й Карловська церква у Празі, відома своїм чудовим арковим склепінням, Мостова вежа та церква св. Якова у Брно. Школа Парлержа справила глибокий вплив у Центральній Європі та сягнула Відня, Баварії, Швабії, Страсбурга, Бреслау, Кракова й навіть Мілана.

Петро Парлерж започаткував також новий напрямок у готичній скульптурі. Під його керівництвом чеські та німецькі митці вирізьбили в Празі, зокрема в трифорії собору, низку майстерних портретів у камені, що відзначаються своїм реалізмом, відтворюючи кожну рису зображуваної особи. Під впливом цієї нової художньої ідеї в Богемії було створено численних готичних Мадонн. Реалістичне зображення Богородиці і Немовляти нагадує про вплив Парлержа, але багатство драпірувань та витонченість виконання мало не упереджують Ренесанс. Богемські Мадонни належать до визначних творів тогочасної європейської скульптури і справили значний вплив на скульптуру в Німеччині та Австрії.

Найбільших здобутків досяг живопис. Чеський готичний живопис виник досить пізно. Французький вплив у мініатюрах, виконаних близько 1320 p., наприклад у «Мартиролозі Кунгути». Італійські впливи збагатили ці традиції, і невдовзі чеські художники та мініатюристи досягли такого рівня досконалості, що їхні роботи можна вважати найкращими творами такого роду в Європі XIV ст. Найвидатнішим майстром цієї готичної та італійської техніки був анонімний митець, який створив цикл «Страсті», що зберігся у Вищебродському монастирі. Його учні працювали не лише у Богемії, але також і в Австрії. Вони та інші чеські майстри намалювали декілька зображень Мадонни, що являють собою оригінальне перевтілення візантійсько-італійських ікон. Художник Теодорік створив кілька надзвичаино реалістичних портретів ²⁸.

Найвидатнішим серед мініатюристів був майстер, який прикрасив требник єпископа Яна з Неймаркта (Стржеди). Надзвичайно оригінальна його праця відповідає найвищому рівню мистецтва мініатюри, досягнутому в середньовічній Європі. На початку другої половини XIV ст. досяг вершини і фресковий живопис. Дуже досвідчені митці, зокрема королівський маляр Теодорік, працювали в замку Карлув Тин (Карлштейн), заснованому Карлом IV для зберігання імператорських інсигній, в Емаузькій церкві та в інших місцях.

Найвидатнішим художником цієї доби був анонімний майстер, який прикрасив панелі вівтаря Августинської церкви у Тржебоні. Він продовжував працювати в готичній традиції, але використовував нову техніку, для якої особливо характерна індивідуалізація зображуваних осіб. Його мистецтво справило неабиякий вплив не лише на Богемію його власних часів і XV ст., але й на Австрію, Франконію, Сілезію та Польщу. Ці традиції продовжувалися в Богемії і за часів Вацлава IV, який сам був великим бібліофілом. Лаврін із Клатова особливо уславився своїми мініатюрами для так званого Газенбурзького требника, закінченого в 1409 р. за правління Вацлава.

Готичне мистецтво рано проникло також і на північ Угорщини, в сучасну Словаччину. Основними популяризаторами цього стилю були німецькі колоністи, приваблені відкритими у цьому регіоні срібними та золотими рудниками. Готичний стиль переважав у Словаччині до першої половини XVI ст. Вплив богемської школи Петра Парлержа помітний у Братиславі в поховальній каплиці церкви францисканців, зведеній в останні роки XIV ст. Августинська церква в Новому Місті наслідує Карловську церкву в Празі.

Вплив школи Парлержа, що поширювався, ймовірніше, з Відня, можна виявити також у наймонументальнішій споруді у Словаччині — Кошицькому соборі. Нові риси, властиві школі Парлержа, можна також простежити в інших готичних церквах Словаччини.

Найкращим з усіх місцевих архітекторів був майстер Стефан — друга половина XV ст. — будівник Кошицького собору та інших пам'яток. У готичному стилі було перебудовано також багато замків і ратуш.

У Словаччині збереглося дуже мало зразків кам'яної скульптури. Найкращими з них є роботи майстрів Стефанової школи в Кошице. Збереглося більше творів різьбярства з дерева, переважно вівтарів. У цьому відношенні найпродуктивнішим періодом була друга половина XV ст. з центром знову-таки в Кошице, де працював німецький майстер, школа якого створила кілька визначних творів. Вплив польської школи, що склалася навколо німецького майстра Віта Штосса (Ствоша) у Кракові, можна простежити в Бардейові та у Левочі, де працював його учень Павло.

У малярстві помітний італійський вплив, що його принесли майстри, запрошені представниками Анжуйської династії. Після 1400 р. в деяких мініатюрах можна прослідкувати чеський вплив. Крім цього, у картинах, створених на півночі Угорщини, видно сілезькі та австрійські впливи. Деякі з цих творів є монументальними шедеврами, найбагатшим серед яких є вівтар Кошицького собору, що складається з сорока восьми панелей. У багатих рудничних містах видатні майстри створили кілька чудових вівтарних розписів ²⁹.

З XI ст. Польща також здійснила значний поступ у культурному розвитку, особливо після остаточного відновлення в XIV ст. власного королівства. Географічні умови, насамперед значна віддаленість від розвиненої в культурному відношенні Західної Європи, і політична роздробленість призвели до того, що польські досягнення в галузі культури аж до початку XVI ст. були не такими виразними, як досягнення чехів. Крім того, цей поступ у Польщі очолювало духовенство; темпи підготовки місцевих священиків для заміни іноземних місіонерів були повільними, а поширення християнського способу життя після першого спалаху ентузіазму за правління Болеслава Великого було досить важким.

Це повільне поширення західних ідей у Польщі ілюструється тим фактом, що церковні реформи Григорія VII були сприйняті в Польщі лише на початку XIII ст., набагато пізніше, ніж у Богемії.

З найдавніших часів поляки підтримували жваві культурні зв'язки із Західною Європою, особливо з Францією. Навіть їхнім першим істориком був, очевидно, француз або валлон, священик-анонім на прізвисько Галл ³⁰. Його хроніка, написана в Польщі латиною між 1110 та 1135 рр., є найважливішим джерелом з давньої історії цієї країни. Працю Галла продовжив єпископ Краківський Вінцентій Кадлубек. Твір останнього, хоч нерідко тенденційний та заснований на легендах, був особливо популярним. Єпископ отримав освіту в Парижі і помер у 1223 р. цистерціанським ченцем — дві обставини, які унаочнюють загальну ситуацію серед тогочасного освіченішого польського духовенства. Іншими хроністами були Богуфал, єпископ Познанський, Мартін на прізвисько Поляк, хоч він, схоже, був чехом, мешканцем Сілезії, та Ян з Чарнкува (помер 1389 р.). Останній був сучасником Казимира III, але, на жаль, мало що зміг розповісти про правління видатного короля, цікавлячись більше королюванням Людовіка Угорського, До якого відчував антипатію. У 1347 р. Малопольща також отримала свій перший правничий кодекс, прийнятий на з'їзді знаті у Віслиці ³¹.

Нові релігійні ордени, запроваджені в Польщі, — премонстратени, цистерціанці, францисканці й домініканці — стали у Польщі, як і в Богемії, новим і важливим чинником зв'язку з культурно розвинутою Західною Європою. У язичницьких Пруссії та Литві зростав інтерес до християнських місій. Польський францисканець Бенедикт супроводжував Плано Карпіні в його місії до Монголії (1245-1247). Він описав їхню подорож до двору хана Батия, додавши до звіту Карпіні декілька цікавих подробиць.

Як і в Богемії, створення релігійних творів латиною свідчило про остаточну інтеграцію Польщі до сфери західної, латинської культури. До числа цих творів входять декілька віршованих антифонів на честь св. Григорія та св. Адальберта, віршова збірка псалмів, історія св. Адальберта, пісні про св. Станіслава, епітафії, гімни, молитви та проповіді. Цих творів не так уже й багато, і їх не можна порівняти з подібним доробком Богемії у XIII-XIV ст.

Численнішими є віршовані латиномовні тексти світського характеру. Це короткі твори на честь збройних сутичок поляків з їхніми ворогами або на смерть церковних діячів, святих і князів; декілька невеликих епічних пісень, частина з яких збереглася в хроніці Галла, а також епіграми та написи. Серед дидактичних поем слід зазначити двовірші Катона. Цих поетичних творів також стає більше у XV ст. ³².

Заснування Празького університету значно сприяло поширенню в Польщі західноєвропейської культури, оскільки численна польська молодь отримала там освіту. Заснування в 1364 р. у Кракові університету, або радше правничої школи (хоч він мав також дві медичні кафедри та одну з вільних мистецтв), з трьома кафедрами канонічного права та п'ятьма права римського, надало нового імпульсу розвитку освіти в Польщі. Казимир створював університет не на паризький зразок, а скоріше на кшталт Болоньї та Падуї, — обставина, що свідчить про тісніші зв'язки між Польщею та Італією. Хоч, попри багатообіцяючий початок, ця вища школа існувала недовго, її було відроджено в 1400 р. Цей заклад надав полякам почесніше місце у тогочасній Європі.

Від початків своєї історії Церква справляла значний вплив на польський народ, а своїм відновленням польське королівство завдячує церковним діячам. Одним із наслідків такого становища було те, що культурне життя Польщі латинізувалося більше, ніж будь-якого іншого європейського народу. Але це не означає, що культурний поступ ширився лише зусиллями духовенства. Знання латини було поширенішим, аніж деінде, й інтелектуали послуговувалися цією мовою для висловлення своїх ідей. Як наслідок, національна література в Польщі розвинулася значно пізніше, ніж у Богемії, і польська літературна мова формувалася дуже повільно. Лише нещодавно усвідомлено, як глибоко позначився чеський вплив на розвитку польської літературної мови та польської національної літератури ³³, Деякі богемізми, очевидно, збереглися у найдавнішій польській релігійній пісні на честь Матері Божої «Bogurodzica dziewica». Богемізми можна помітити навіть у деяких написаних у Польщі латинських творах, що містять пояснення польською мовою, а також у хроніках та інших документах ³⁴. Близьку спорідненість двох слов'янських мов поляки органічно відчували.

Серед найдавніших зразків старопольського письменництва є переклади з латини релігійних творів. Типовими прикладами такого роду є «Проповіді Свентокшизькі та Гнезнинські» ³⁵. У монастирі Mons Mariae (* Гора Марії (лат.). — Ред.) у Кладско (Глаці), заснованому близько 1350 р. архієпископом Празьким Арноштом з Пардубице, було укладено Псалтир св. Флоріана. Його написано трьома мовами — латиною, польською та німецькою ³⁶. Як вказують його численні богемізми, польський переклад, очевидно, було зроблено за допомогою чеського Псалтиря. Він міг бути написаний для діви-короля Ядвіги. Переклади деяких молитов і молитовників, наприклад молитовника Вацлава («Modlitwy Wacława»), також датуються цим періодом. Збереглися також кілька коротких форм заприсяження польською мовою з кінця XIV ст. і пізніше.

Чеські твори мали бути в обігу в Польщі та копіювалися там, як свідчать численні полонізми у чеських манускриптах, наприклад у списку чеських віршованих і прозових молитов, рукописі Краківського університету та пісні про св. Дороту. Польська легенда про св. Олексія зберегла, зрештою, епічну форму чеських легенд.

Польська релігійна лірика також виникла лише наприкінці XIV ст. і взорувалася на чеських релігійних піснях. Відомо щонайменше шість перекладених з чеської польських пісень на честь Воскресіння Христа. Окрім того, польською мовою було перероблено два чеські гімни й пісню про Святого Духа. Польською також були перекладені три інші пісні з чеського Марийського циклу, як і моління св. Дороти ³⁷.

Світська лірика почала розвиватися в Польщі лише з XV ст., і тут знову позначився чеський вплив. Чеські мовні та літературні впливи проникали в Польщу переважно з Сілезії, де чеські елементи в усіх відношеннях були найчисленнішими. Уже в XIII ст. в офіційних документах з'являються нотатки чеською мовою. Завдяки своїм зв'язкам із Богемією у XIII-XIV ст. Сілезія була найрозвинутішим у культурному плані регіоном Польщі.

В образотворчому мистецтві Польща також досягла свого вищого рівня лише в XVI ст. Доти вона задовольнялася наслідуванням еволюції мистецтв у Західній Європі, знаходячи зразки та стимули для цього у своїх сусідів — Німеччини й Богемії, а також у Франції та Італії. Стиль церковної архітектури — ротонда з апсидами, — що розвинувся в Богемії за доби Пржемисловичів, уторував собі шлях до Польщі, і зокрема до Кракова. Релігійні ордени принесли до Польщі як романські, так і готичні мистецькі традиції, поширені в країнах їхнього походження. Завезений цистерціанЦями архітектурний стиль розвинувся у Польщі протягом XIII ст. Це поєднання романських елементів зі стрілчастими арками застосовувалось і в будівництві францисканських і домініканських церков. Найцікавішими прикладами такої архітектури є монастирі в Сулеюві, Вахоку та Могилі, а також домініканський костьол у Сандомирі, в архітектурі та оздобленні якого наявні й деякі ломбардські елементи.

Готичний стиль поширився у Польщі протягом XIV-XV ст. На півдні, особливо в районі Кракова, домінувала французька готика. Німецька готика поширилася на Заході й Півночі Польщі. Значно сприяли розвитку готичного мистецтва у заснованих ними містах німецькі колоністи. Тевтонські рицарі, великі магістри яких нерідко були хорошими будівниками, перейняли той специфічний стиль готичної архітектури, що розвинувся у ПівнічноСхідній Німеччині, в заможних містах Ганзи. Деякі зі споруджених рицарями відомих будівель, такі як церква Матері Божої у Данцигу (13451503) і найзначніша цегляна споруда — палац великих магістрів у Марієнбурзі (1276-1335), справили великий вплив на будівництво у ПівнічноСхідній Польщі. Проклало собі шлях до Польщі і чеське готичне мистецтво, представлене учнями Петра Парлержа. Але пізньоготичний стиль розквітнув у Польщі лише в XV ст.

Найдавнішими скульптурними пам'ятками Польщі є оздоблення романських церков, зокрема бронзова брама собору в Гнезно (1129-1137) і двері собору в Плоцьку. Готичні скульптурні пам'ятки датуються XIV-XV ст. Найвідоміші з них — статуї князів династії Пястів, що збереглися у Вроцлаві, Ополі, Кресобожі, Любуші й Кракові. Із середини XIV ст. значного розвитку у Польщі набуло різьбярство. До наших часів збереглося кілька гарних зразків різьблених дерев'яних вівтарів.

До кращих зразків живопису належать мініатюри та орнаменти в манускрипті, що містить житіє св. Ядвіги, створені Миколаєм Пруссом (1353 р.). Богемське мистецтво мініатюри, що було поєднанням французької та італійської традицій з оригінальними чеськими елементами, сягнуло Польщі лише в XV ст.

Як уже зазначалося, словаки, хоч і переживали процес культурного розвитку разом з Угорщиною, зазнали впливу з польських і чеських земель. Землі словенців, перебуваючи під владою німецьких князів, входили до сфери німецької культури і мали чекати на формування словенської літературної мови та перші словенські літературні твори аж до XVI ст.

Культурне життя болгар і сербів розвивалося зовсім інакше. Обидва народи мали змогу розбудовувати свою культуру на грунті своєї візантійської спадщини. У Болгарії за часів Другого царства література продовжувала розвиватися за тими ж напрямками, що й за правління Симеона Великого та Самуїла ³⁸. У великій кількості копіювалися давні літературні твори, що засвідчується багатьма рукописами переважно македонського походження, — твори, що постали в XI, XII, XIII ст. Численні «збірники» здебільшого являють собою зібрання богословських, апокрифічних творів і легенд: достеменна ознака того, що літературні твори попередніх років зберігали популярність.

Для вивчення історії богомільства дуже важливий Синодик царя Борила ³⁹, створений у 1211 р., що містить протоколи собору, скликаного ним у Тирново для боротьби з цією єрессю. До оригінальних творів належать легенди про кількох нових місцевих святих, зокрема св. Іоанна Рилського та царя Петра. У болгарських збірках житіїв святих містяться й оповіді про руських та сербських святих. У 1371 р. сербський монах Ісайя переклав твори Діонісія Псевдо-Ареопагіта, привернувши таким чином увагу своїх співвітчизників до неоплатонічної філософії, що надихнула цю працю. Переклад призначався і для болгар.

Болгарською мовою було перекладено також твори інших грецьких письменників-містиків, зокрема Симеона Нового Богослова, Микити Стифата, Григорія Синаїта та ін. Перекладено і дві богословські праці — «Шестоднів» Северіана з Гавали та «Panoplia» Євфимія Зігабена, що належала до головних богословських книг візантійців.

Твори грецьких містиків користувалися широкою популярністю у старих і нових перекладах, а також в оригіналах. Грецький містичний рух ісихастів знайшов у Болгарії численних прихильників. Одним із них був найвидатніший тогочасний реформатор Феодосій Тирновський, який жив за правління царя Івана Олександра (1331-1371), великого шанувальника освіти й науки. Учень Феодосія, чернець Діонісій, був славетним перекладачем творів Іоанна Златоуста. Інший учень, Євфимій, обраний у 1375 р. патріархом, заснував літературну школу болгарських, сербських і руських авторів. Його твори, здебільшого житія місцевих святих і листи до видатних церковних ієрархів, є важливим джерелом з історії XIV ст. Він також зробив спробу перегляду старослов'янських біблійних і літургійних текстів.

Іоасаф, митрополит Бдинський і, найімовірніше, один із учнів Євфимія, написав житіє св. Філофеї Тирновської. Два інших учні Євфимія — Кипріян, котрий помер у 1406 р., посідаючи Київську митрополичу кафедру, та Григорій Цамблак із Тирново — започаткували літературну діяльність на Русі. Останній серед інших творів написав двадцять чотири повчання та панегірики Євфимію й Кипріяну. Цікавий його життєпис сербського короля Стефана Уроша II. Приписуване перу Григорія Цамблака житіє св. Роміла було насправді написане пустельником на ім'я Григорій. Третій болгарський учений з цього кола, Костянтин Філософ, після падіння Болгарії знайшов притулок у Сербії, де сприяв розвитку літературної діяльності.

Протягом цього періоду мали бути написані й декілька оригінальних історичних творів, оскільки можна знайти певні натяки на їхнє існування, але, на жаль, жоден з них не дійшов до нашого часу. Все, що збереглося, зводиться лише до короткого запису про заснування болгарського патріархату та «Споменика» — переліку померлих царів, а також імен їхніх друЖин, патріархів, єпископів і найвпливовіших боляр. Від початку XIII ст. зберігся «Синопсис народів і мов», що подає відомості про різноманітні Мови та абетки.

Єдина важлива пам'ятка давньоболгарської історіографії, перелік давньоболгарських каганів, зберігся в об'ємній історичній компіляції, складеній за ініціативою царя Івана Олександра і відомій у двох редакціях. Перша датується 963 р., а друга — 1204 р. Цей «Хронограф», або «Літопис», скомпільований з творів Малали та Георгія Амартола, легенди про Олександра та деяких апокрифічних творів. Він набув і великого поширення на Русі.

Цар Іван Олександр ініціював також переклад грецького літопису Костянтина Манасси слов'янською мовою. Цей переклад дуже добре виконаний і містить численні інтерполяції, здебільшого запозичені перекладачем з візантійських джерел. Твір дає версію легенди про Трою, яка, можливо, перекладена з латиномовного західноєвропейського джерела і записана болгарською мовою XIV ст.

Світська література у цей період збагатилася перекладом повісті «Стефаніт та Іхнілат», уривком з індійської «Панчатантри». Значно змінена персидська редакція цієї повісті увійшла до всіх середньовічних європейських літератур. Грецький переклад твору було зроблено в XI ст., а в наступному столітті його переклали старослов'янською мовою, найімовірніше, у Сербії, звідки він потрапив до Болгарії.

Болгарський літературний доробок цього періоду не зажив такої самої слави, як твори часів золотого віку X ст., проте літературна творчість Другого Болгарського царства була досить значною.

Інтелектуальний розвиток середньовічної Сербії, природно, зазнав впливу тих центрів слов'янської культури, що існували в Болгарії, бо саме звідти серби отримали літургійні книги та Святе Письмо слов'янською мовою. Ці слов'янські книги з Болгарії переписувалися в Сербії і відповідно пристосовувалися до сербської народної мови. Як і болгари, серби захоплювалися апокрифічною літературою, і внаслідок цього сербські рукописи, як виявилося, містять більшість відомих у Болгарії та Русі апокрифів, а саме: «Оповіді про Адама», «Книгу Єноха», «Оповіді про Авраама», «Сказання про Соломона», «Апокаліпсис Баруха», «Євангеліє від св. Фоми», «Євангеліє від Никодима», «Євангеліє від св. Якова», «Послання Абгара», «Діяння апостолів», «Запитання апостола Варфоломія» та «Запитання Іоанна Богослова». Схоже, що найпоширенішими апокрифами у Сербії були «Ходіння Богородиці по муках», «Розмова патріарха Мефодія» про кінець світу, «Параліпомена Ієремії» та «Видіння Ісайї».

Повісті, що були популярними в Болгарії, поширилися і в Сербії. Герой сербської «Александрії», втім, перетворений на лицаря-християнина. Повість про Трою у тому вигляді, як вона збереглася у зробленому в Болгарії перекладі Манасси ⁴⁰, схоже, була перекладена з латинського оригіналу в Боснії або Далмації, причому записана спершу глаголицею. Сербам були відомі романи про Трістана та Бову Д'Анстона і Сказання про Індійське царство християн пресвітера Іоанна. Існують відомості, що із Західної Європи до Далмації та Сербії проникли легенди про Карла Великого, а також є підстави вважати, що в середньовічній Сербії була відома західна легенда про Артура. Це є ще одним свідченням того, як у Сербії поєднувалися східні та західні елементи. Серби також читали легенди про Варлаама та Іоасафа, повість «Стефаніт та Іхнілат». Повість про Соломона та Кітовраса, здається, проникла до Болгарії з Сербії.

У кількох рукописах XV ст. зберігся сербський варіант «Фізіолога», який значно відрізняється від грецького та сирійського оригіналів. Цей твір містив описи реальних і міфічних тварин, був дуже популярним у середньовічній Європі.

Оригінальні твори середньовічної сербської літератури — це здебільшого біографії сербських правителів та архієпископів. Найдавнішими з них є житіє Стефана Немані, або св. Симеона, написане його сином, царем Стефаном Первовінчаним, і житіє св. Савви ⁴¹. Ці твори приваблюють своєю простотою, свіжістю й щирістю і виразно демонструють, наскільки глибоко християнські ідеї вкоренилися в душах сербів XIII ст.

Св. Савва також написав два «Типікони» — статути для монастирів Студениця та Хіландарі. Хіландарі, по суті, був важливим культурним центром протягом усієї історії середньовічної Сербії. На візантійських матеріалах св. Савва уклав новий старослов'янський «Номоканон» («Кормчу книгу»), який став класичним твором слов'янської православної канонічної літератури ⁴². У XIV ст. сербською мовою також було перекладено грецьку канонічну збірку Матвія Бластара ⁴³.

Учень Савви, монах Дометіян, продовжив започатковану його вчителем традицію і написав два оригінальні твори — житія св. Савви та св. Симеона. Перше з них у XIV ст. було відредаговано Феодосієм. До цього періоду належить збірка «Цароставнік» (літопис царів), звана також «Родословом» (родоводом), приписувана архієпископу Даниїлу. Вона містить біографії царів Радослава, Владислава, Уроша, Драгутина, Милутина, Стефана Уроша III та цариці Олени, а також сербських архієпископів ⁴⁴. Інший життєпис Уроша III написав, як зазначалося, болгарин Григорій Цамблак. Болгарин Костянтин Філософ, який знайшов притулок при сербському дворі, написав «Житіє деспота Стефана Лазаревича» (1432 р.), один з найкращих оригінальних творів старосербської літератури ⁴⁵.

Існує близько тридцяти літописів, датованих різним часом, від найдавнішої 1371-1390 рр. до останньої — 1526 р. ⁴⁶. їхня літературна цінність незначна, але вони являють собою історичні джерела, якими не можна нехтувати. Найкращі з них — літописи Печський, доведений до 1391 р., Копоринський, написаний у 1453 р. дияконом Даміаном, і Карловицький, датований 1503 р.

Існує також низка популярних книжок з таких питань, як тлумачення сновидінь і засоби для лікування хвороб, що становлять невелику цінність з літературного погляду.

Поиск по сайту: