Примітки. 1 За Четвертим Новгородським літописом (ПСРЛ

¹ За Четвертим Новгородським літописом (ПСРЛ. — Т. 4) у 1212 р. Псковського князя Володимира Торопецького скинули, через те що він видав свою дочку за брата німецького єпископа Альберта Ризького, засновника Лівонського ордену Лицарів Меча. У 1233 р. з Києва вигнали домініканців. Гучне відлуння цієї ворожості можна помітити і в сучасній російській історіографії. І.П.Шаскольский приписує папству організацію антируського «хрестового походу» 1240-1242 рр.(Шаскольский И.П. Папская курия — главньїй организатор крестоносной агрессии 1240-1242 гг. против Руси // Ист. зап. — 1951. — № 37. — С. 163-188); див. також популярну працю про Олександра Невського: Пашуто В.Т. Александр Невский и борьба русского народа за независимость в XIII в. — М., 1952.

² Про історію та політичний лад Литовсько-Руської співдружності див.: Любавский М. К. Очерк истории литовско-русского государства. — 2-е изд. — М., 1915; Любавский М. К. Областное деление и местное управление литовскорусского государства. — М., 1893. Критику праць В.Т.Пашуто щодо походження Литовської держави (Вопр. истории. — 1947. — № 8. — С. 74 і далі.; Изв. Акад. Наук СССР. Сер. ист. — 1952. — №. 9. — С. 29 і далі.; Вест. ист. — 1958. — С. 40-62.) див: Helmann M. Zu den Anfängen des litauischen Reiches // JGO, N.F. — 1956. Bd 4. — S. 159-165; Stoki G. // Ibid. 1958. — Bd 6. — S. 482. Автори погодилися з тезою Пашуто, що просуванню литовців у руські князівства після підкорення останніх татарами сприяло бажання князівських дружинників з підпорядкування татарам перейти на службу до литовських князів, єдиних, хто міг протистояти татарам. Це також пояснює, чому слов'янське населення без опору сприйняло владу литовців. Про початки литовського врядування див. також: Paszkiewicz H. The Origin of Russia. — London, 1954. — P. 185-232. пор. також: Hellman M. // Saeculum (див. бібліогр.). Про відносини між Ягеллонами та Москвою в XIII-XIV ст. див. також: Paszkiewicz H. Jagiellonowie a Moskwa, Litwa a Moskwa w XIII i XIV wieku. — Warszawa, 1933.

³ Про ранню історію Москви див. публікацію Академії Наук СРСР: История МосквьІ. — М., 1952. — Т. 1, де також міститься зведена російська бібліографія. Працю І.Є.Забєліна (Забелин И.Е. История города Москвы. — М., 1905.) тепер у питаннях раннього періоду замінила книга: Тихомиров М.М. Древняя Москва. — М., 1947.

⁴ Досі, коли йдеться про історію північноруських князівств за татарських часів, часто цитується праця: Экземплярский А. В. Великие и удельные князья северной Руси в татарский период. — СПб., 1889-1891. — Т 1-2.); див. також: Очерки истории СССР / Под ред. Б.А.Грекова, Л.В.Черепнина и В.Т.Пашуто. — М., 1953. — Т. 3.

⁵ Пам'ять про неї з гордістю береже й сучасна Росія, як свідчить історичний роман Сергія Бородіна, відзначений Сталінською премією за 1942 р. Його переклали англійською мовою Іден та Пол Цедар (Borodin S. Dmitri Donskoi. — London; New York, 1944).

⁶ Опубліковано у дослідженні: Черепнин Л. Договорные и духовные грамоти Дмитрия Донского // Ист. зап. — 1947. — №. 24. — С. 247-250. Пор. згадку про цей документ: Halecki O. Imperialism in Slavic and East European History // The Amer. Slavic and East Europ. Rev. — 1951. — Vol. 11. — P. 6. Точно не з’ясовано, хто саме був ініціатором польсько-литовського зближення — поляки чи литовці. Г.Пашкевич висунув деякі нові аргументи на підтримку тези, що ініціатива виходила з Литви (Paszkiewicz H. Origin of Russia. — P. 233-254). B усякому разі, Ягайлові було нелегко зробити вибір між двома державами. Лише прийняття латинського християнства могло зупинити «місіонерську» діяльність Тевтонського ордену, на той час найнебезпечнішого супротивника Ягайла. З іншо-

го боку, це рішення означало облишення амбітних планів литовських князів зібрати всі руські князівства навколо Вільни.

⁷ Найкращі праці про Польсько-Литовську співдружність польською мовою див.: Kolankowski L. Dzieje Wielkiego księstwa Litewskiego za Jagiellonów. T. 1. 1377-1499. — Warszawa, 1930; Halecki O. Dzieje unji Jagiellońskiej. — Kraków, 1919-1920. — T. 1-2; Kutrzeba St. Unjia Polski z Litwą. — Kraków, 1914; Paszkiewicz H. Jagiellonovie a Moskva. T. 1. Litwa a Moskwa w 13 i 14 w. — Warszawa, 1933.

⁸ Про Вітовта див. монографію: Pfltzner J. Groszfürst Witold von Litauen als Staatsmann. — Brünn, 1930. Вона містить огляд польських, російських та німецьких досліджень про Вітовта (S. 9-12), найповніший перелік джерел і бібліографії з історії цього періоду та польсько-литовської унії (S. 225-239). Про Литву й Росію в XV ст. див.: Jablonowski H. Westrussland zwischen Wilna und Moskau. — Leiden, 1955, з детальною бібліографію.

⁹ Докладніше див.: Vernadsky G. The Mongols and Russia. — New Haven, 1953. — P. 263-282. Про Тамерлана див.: Lamb H. Tamerlane the Earth Shaker. — New York, 1928. Пор. також загальний огляд татарського періоду на Русі: Масонов А. Монголы и Русь. — М., 1940.

¹⁰ Детальну інформацію про релігійну політику Литви та Москви з посиланнями на слов'янські та інші джерела й праці див: Аттап А. Abriss der Ostslavischen Kirchengeschichte. — Vienna, 1950. — S. 73-129.

" «Тому, мій сину, незаконно говорити, що ми маємо Церкву без Василевса, оскільки для Християн неможливо мати Церкву і не мати Василевса. Імперія та Церква мають так багато спільного, що їх не можна розмежувати. Християни можуть відкидати лише тих імператорів, які стали єретиками, борються з Церквою або запроваджують доктрини, несумісні з ученням Апостолів та Святих Отців. А великий та святий самодержець, милістю Божою, є православним та віруючим, поборником Церкви, її захисником та месником, так що для єпископів неможливо не згадувати його ім'я в літургії. Про кого ж тоді говорити Отцям, соборам та канонам? Завжди і скрізь вони голосно говорять про єдиного законного Василевса, чиї закони, едикти та грамоти мають чинність в усьому світі, і лише його і нікого іншого християни повсюди згадують у літургії». (Miklosichl., Müller І. Acta et diplomata graeca (див. бібліогр.). — Vol. 2. — P. 188).

¹² Боротьбу Свидригайла та його популярність серед південно-західних руських князів детально описав М. Грушевський (Історія України-Руси. — К., 1993. Т. 4. — С. 184-226. Монографію А. Левицького (Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły. — Kraków, 1892) доповнює дослідження про останні роки Свидригайла О.Галецького (Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków, 1915). Твердження Левицького, що Тевтонський орден відіграв роль в укладенні у 1408 р. Свидригайлом пакту з Москвою (Lewicki A. Op. cit. — S. 58), спростував К.Форштрейтер (Forslreuter K. Preussen und Russland (див. бібліогр.). — S. 49). Про спроби Свидригайла забезпечити унію своїх православних підданих з Римом див.: Amann A. M. Ostslawische Kirchengeschichte (див. бібліогр.). — S. 127-219. Про роль Тевтонського ордену як союзника Свидригайла в цій справі під час Базельського собору (1431-1435) див.: Forstreuter K. ( Op. cit. — S. 51). Унійна політика Свидригайла, зрозуміло, викликала вороже ставлення Ягайла та Сигізмунда до ідеї унії, і навіть після Флорентійського собору (1439) Польща ще деякий час зберігала недовіру до неї. З іншого боку, унійна політика Свидригайла неминуче мала відвернути від нього прихильників у слов'янських провінціях. Про заходи Свидригайла щодо унії див: Halecki O. From Florence to Brest. — Rome, 1958. — P. 39.

Поиск по сайту: