ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ СЛОВ'ЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ

Давній слов'янський принцип поділу влади подолано у Богемії — Найдавніший політичний устрій Богемії — Виникнення чеської знаті — Характерні риси чеського феодалізму, «земське право» — Перетворення знаті на особливий клас — Становище вищого духовенства та бюргерства в Богемії — Богемія як. дуалістична держава — Спроби створення нового правничого кодексу — «Maiestas Carolina», корона як символ держави — Особливості формування польської знаті — Становище вищого духовенства і бюргерства в Польщі — Польська знать як правлячий клас — Corona regni Poloniae, regnum — престолонаслідування в Польщі, реформи Казимира — Адміністративні реформи — Словенці — Словаки і політичний розвиток Угорщини — Матуш Чак і словаки — Реформи королів Анжуйської династії і словаки — Політичний статус хорватів — Хорватські сабори, угорський вплив у Славотї — Збереження римсько-візантійського права в Далмації. Дубровник (Рагуза) — Устрій Другого Болгарського царства за візантійським зразком — Візантійські та західноєвропейські елементи у середньовічній Сербії — Походження сербської аристократії, ргопоіа, релігійна ситуація, сербські міста, Законник Душана

Починаючи з XII ст., доля чехів, словаків, поляків, хорватів і словенців тісно пов'язана з долею Західної Європи, чиї взірці здебільшого надихали й скеровували їхній суспільний, релігійний, літературний і культурний поступ. Отже, слід було чекати, що політична організація цих держав також зазнає впливу західних інституцій.

Політичному й соціальному розвитку чехів і поляків протягом XI-XII ст. перешкоджав давній слов'янський принцип, за яким країна була своєрідним уділом правлячого дому, всі члени якого мали право на участь в урядуванні нею ¹. Цей принцип призвів до поділу цих країн на дрібні князівства, які поступово втратили відчуття спільних інтересів у єдиній державі. Застосування цього принципу виявилось особливо згубним для Польщі і, зрештою, спричинило втрату двох цінних провінцій — Сілезії та Померанії. Але і в Богемії суперництво князів Пржемисловичів ледь не призвело до розпаду країни, на певний час поставивши всіх князів у пряму залежність від імператора. Ця небезпека особливо зросла за правління імператора Фрідріха Барбаросси.

На щастя, цьому лихові в останній момент запобіг Пржемисл І. Те, що династія Пржемисловичів була менш численна за польських Пястів, і що між 1200 і 1204 рр. удільна система перестала існувати, врятувало Богемську державу від перспективи розділити у цьому відношенні долю Польщі чи Київської держави ². Як було показано вище, стосунки Богемії з імперією було зрештою впорядковано і суверенний статус королівства було підтверджено Золотою Сицилійською буллою та Золотою буллою Карла IV. Таким чином, було затверджено спадковий принцип чеського престолонаслідування, хоч принцип первородства, чіткіше запроваджений 1216 року Пржемислом І, остаточно утвердився лише з 1341 року. Втім, навіть тоді права спадкоємця обов'язково мали бути підтверджені зборами народу, репрезентованого знаттю, і визнані імператором.

Влада князя Богемії була спершу абсолютною, і він не був зобов'язаний із кимсь її ділити. Він призначав посадових осіб свого двору і правителів провінцій, утворених, ймовірно, на грунті об'єднання слов'янських племен у Богемії протягом IX-X ст. У Моравії система князівських уділів визначила специфіку поділу на провінції. Князь сам контролював жупанів (supanis beneficiarius), згодом званих «коміт» (comes), praefectus, castellanus, яким доручалося керівництво провінціями. Князь обирав усіх кандидатів на посади з-поміж власного почту. Управління провінціями здійснювалося із замків, які являли собою резиденції жупанів, тобто намісників ³. Провінційний жупан командував замковою залогою, а в разі війни також усіма загонами ополчення, що його виставляла провінція. При дворі поступово запроваджувалися різноманітні посади західноєвропейського зразка. Перша з них, посада жупана двору (comes palatinus), зникла дуже рано, але посада першого камергера (summus camerarius) зберегла своє значення.

Намісники замків також здійснювали контроль за дотриманням порядку в провінції, фінансами та судочинством. Лише з першої половини XIII ст. почали призначатися спеціальні королівські урядовці (villici), які, перебравши в намісників судові функції, діяли як поліцейські комісари округів. Намісники винагороджувалися за службу певними князівськими пожалуваннями і часткою від зібраних ними податків.

Західні традиції вплинули також і на виникнення чеської знаті та зростання її ваги у державі. Дехто з вільних людей піднісся понад рівень простолюду, перебуваючи на безпосередній службі в князя чи завдяки багатству, набутому на війні або на князівській службі. Утім, формування знаті у Богемії та Польщі здається дещо уповільненим. Чеська назва знаті ślechta свідчить про німецький вплив на становлення цього стану ⁴, оскільки утворена з давньогерманського slachta (сучасний німецький відповідник — Geschlecht), що означає «рід». З часом постала відмінність між вищою і нижчою шляхтою, причому нижчу шляхту становив той прошарок вільних людей, котрі могли відбувати військову службу як вершники. Але цей процес проходив набагато повільніше, ніж деінде в Європі. У XII-XIII ст. вільних людей, що служили вершниками, все ще називали просто «воїнами другого Ряду» (milites secundi ordinis) і не вважали шляхетними. Їх визнано шляхтою лише в XIV ст., відколи їх стали називати rytíři або vladyky, тобто «рицарі» або «шляхтичі», щоб відрізнити їх від давнішої та вищої шляхти, представників якої називали «баронами» (barones, domini). Наслідуючи німецькі звичаї, князі та вища шляхта почали використовувати своїх кріпаків для виконання різноманітних обов'язків при дворі та в господарствах або в управлінні своїми маєтностями (villici, ministeriales). Німецькі впливи помітно і в таких звичаях, як запровадження геральдичних гербів, спорудження замків та прийняття родових титулів.

Вплив вищої знаті на управління державою в Богемії зростав так само, як у Німеччині й решті країн Західної Європи. Утім, Богемії притаманна одна важлива відмінність. Певна річ, феодалізм поширився також і з Князівстві Богемському, але його засади ніколи не розвинулися в Богемії такою мірою, як на інших теренах Західної Європи. Як уже зазначалося, феодалізм розколов Німеччину та Італію на численні князівства, але у Франції та Англії він став, принаймні на деякий час, підґрунтям нового й міцного політичного ладу. Нічого подібного не сталося в Богемії. Шляхетні роди були мало зацікавлені у ленних володіннях і посадах, які не були спадковими. Їхні представники прагнули отримати алоди, які спадково залишалися б у володінні роду.

Західна феодальна система надавала шляхті певні гарантії проти засилля королівського абсолютизму, захищала їхні вільності та привілеї, забезпечувала їй реальну участь в управлінні державою. У Богемії вищій знаті вдалося досягти подібного, плекаючи й обстоюючи ті права й вільності, що розвинулися на грунті давніх місцевих звичаїв і загальних уявлень або на підставі поступок і гарантій, отриманих від князів і королів. Ці права й вільності дістали назву «земського права» (Zemské právo, ius terrae). Такий розвиток мав ту перевагу, що він запобіг перетворенню князівства Богемського на аморфну сукупність напівнезалежних баронетв. З іншого боку, кодифікація територіальних прав неминуче призводила до значного обмеження центральної влади.

Перше підтвердження таких привілеїв знать одержала від князя Конрада Оттона у 1189 р. Оригінали статутів не збереглися. Але акти наступників Конрада, що.підтверджують його Статути, iura Conradi, надавали вільній людності певні гарантії проти зловживань королівської влади та надужиття місцевих судів, що перебували в руках могутніх князівських жупанів. Вони містили важливі зміни щодо права успадкування, поширивши його на дочок і братів покійного шляхтича. Крім цього, вони гарантували шляхті більшу безпеку положенням про те, що її представники можуть зазнати вигнання або конфіскації майна лише по тривалій правничій процедурі за усталеним місцевим звичаєм.

Запровадження Статуту Конрада Оттона однозначно поклало край добі історії Богемії, яку можна визначити як період патріархального деспотизму князів. Хоч ці зміни зачіпали всі вільні верстви і знать добилася їх за допомогою нижчої верстви рицарів, нове становище виявилося найвигіднішим саме для вищої знаті, її вільності та привілеї були підтверджені й розширені останніми Пржемисловичами і стали тією основою, на якій сформувалися Богемські стани.

Дрібні землевласники також мали користь з цього становища. Отримавши важливі гарантії безпеки своєї власності й статусу вільних людей, вони більше не повинні були шукати таких гарантій під протекцією вищої знаті й погоджуватися на феодальну залежність. Наслідком цього стало зростання чисельності вільного рицарства, яке могло претендувати на статус дрібної шляхти.

Утім, усе це не означає, що вища знать гребувала феодальними зобов'язаннями. Придворний ранг або провінційна урядова посада значно підвищували впливовість та владу особи. Тому знать намагалася не лише розширити свої спадкові вотчини, але й посилити свою владу шляхом отримання королівських бенефіціїв. Невдовзі, однак, вона почала вважати бенефіції додатком до феодальних обов'язків, а самі обов'язки — спадковими. Так розвинулося вотчинне право, і протягом XIII ст. знать звичайно здійснювала пряме судочинство над підданими своїх вотчин.

Незважаючи на цю тенденцію, єдиним джерелом права, звичайно, усе ще вважався король, який виявляв свою верховну владу, надаючи в багатьох випадках імунітет від юрисдикції своїх власних урядовців. Відтак він опосередковано санкціонував новий стан справ, обмежуючи свою власну владу.

Підбадьорена своїми успіхами, шляхта повстала проти короля Вацлава І, ставши на бік його сина Пржемисла. Королю вдалося зберегти своє становище, однак відтоді шляхта являла собою окремий стан, який замінив колишніх жупанів і відрізнявся від решти населення шляхетним походженням своїх представників, їхнім багатством і привілеями у приватному й суспільному житті. Шляхтичі, які не обіймали жодних посад, згодом також увійшли до цього стану. Так з'явився стан знаті з її пишними дворами та численними почтами ⁵.

Іншим станом, що почав формуватися, був стан вищого духовенства. За правління Пржемисла І Богемія стала свідком бурхливої боротьби за інвеституру. Повернувшись з Риму, де він був присутнім на скликаному Інокентієм III Латеранському соборі (1215 р.), єпископ Празький Андрій розпочав боротьбу за повне звільнення Церкви в Богемії від будь-якого світського втручання. Це була тривала й запекла боротьба. Але, попри свої інтердикти та пряме втручання Риму, Андрій не зміг уповні досягти своєї мети. Богемська Церква не отримала звільнення від податків та інших державних повинностей. їй вдалося певною мірою домогтися права на власну виняткову юрисдикцію (privilegium fori) та більшу свободу щодо призначень на Церковні посади. Як і вища знать, вище духовенство, зрозуміло, також прибрало до своїх рук цивільне судочинство над мешканцями своїх вотчин.

Городянам нових міст, що почали виникати у королівстві з кінця XII ст., не вдалося у цей період домогтися визнання як окремого стану. Міста засновувалися переважно німецькими колоністами, яких закликали останні Пржемисловичі, і були організовані за німецьким зразком, послуговуючись у своєму врядуванні магдебурзьким або нюрнберзьким правом. Міста були звільнені від юрисдикції жупанів і від державних повинностей, мали свою власну юрисдикцію і право утримувати військові загони.

Городяни найзаможніших міст — Праги і Кутної Гори (Куттенберга), що була найважливішим центром видобутку срібла в Богемії, у 1309 р. вдалися до відчайдушної спроби домогтися участі в управлінні країною, ув'язнивши головних урядовців королівства. Ця спроба, однак, зазнала невдачі, і бюргерство як окремий стан було визнано лише у 1421 р. Як і в Німеччині, бюргерство та вище духовенство Богемії були кращими союзниками королів у їхній боротьбі проти зростаючого впливу вищої знаті.

Найважливіший результат розвитку iuris terrae полягав у тому, що з початку XIII ст. Чеську державу можна характеризувати як дуалістичну, оскільки політичною владою в ній було наділено не лише короля, а й привілейовані класи, що уособлювали «народ». Яскравою ілюстрацією цього явища є той факт, що відтоді вища знать як стан, до якого пізніше приєдналися інші стани, звана «народом», мала власну печатку, яка прикладалася до державних документів поряд із королівською. З часом посади і суд королівського двору трансформувалися у посади й суд країни. Останній, контрольований знаттю, тимчасово заступав інституцію снему, яка остаточно склалася лише протягом XV ст. Запровадження «Tabularum terrae» — кадастру поземельної власності, чеського відповідника «Книги Страшного суду» — також виразно ілюструє це цікаве явище, характерне для Королівства Богемії.

Як уже зазначалося, підґрунтя «земського права» полягало в місцевих звичаях у тому вигляді, як вони склалися на кінець XII ст. Однак королівська влада тричі намагалася створити новий правничий кодекс. Першу спробу зробив Пржемисл II 1271 року. На жаль, не збереглося жодної інформації щодо мотивів і характеру цього наміру. Пржемисла II міг надихнути приклад французького двору або він міг прагнути кодифікувати королівські права в процесі їх обмеження принципом ius terrae ⁶. Його ініціатива, однак, не мала наслідків через опір вищої знаті.

Друга спроба, здійснена Вацлавом II, викликає більший інтерес, а щодо її мотивів і характеру маємо більше інформації. Молодий король зазнав явного впливу французького двору і був великим шанувальником нової школи римського права, що розквітла в Болоньї. Вацлав II запросив одного з італійських правників, Ґоцціо з Орвієто, до Праги як радника у питаннях запланованої кодифікації. Але Вацлаву пощастило не більше, ніж англійському королю Едуарду І (1272-1307), який готував подібні реформи у своєму королівстві. Англійська знать, яку цілком задовольняли англійське звичаєве право та «Велика хартія», відкинула пропозицію короля і категорично заявила: «Nolumus leges Angliae mutari» (* Не бажаємо, аби закони Англії зазнали змін (лат.). — Ред.). Чеська знать несвідомо наслідувала приклад Англії.

Перебування Ґоцціо при богемському дворі, втім, не було даремним для історії чеського права. Кодекс рудного законодавства ⁷, чудовий зразок юриспруденції, виданий Вацлавом II, був головним чином справою Ґоцціо. У своїй передмові до акту Вацлав, демонструючи своє захоплення римським правом, за прикладом римських імператорів називає себе lех animata, тобто «живий закон».

Третю спробу кодифікації богемського права зробив Карл IV. Його кодекс, «Maiestas Carolina» ⁸, (** Букв. «Величність Карлова» (лат.). — Ред.) судячи з усього, не зазнав впливу нової школи римського права, хоч Карл був добре з нею обізнаний. У передмові до кодексу Карл вказує, що за зразок для нього правила передмова Фрідріха II до його «Costitutiones regni Siciliae» 9*** Установлення королівства Сицилії (лат.). — Ред.). Укладаючи 109 статей, Карл керувався місцевими звичаями та своїм бажанням не лише зміцнити королівську владу, але й прищепити своїм підданим краще розуміння держави, інтереси якої вищі за егоїстичні цілі знаті або цілковиті примхи правителів.

Крім викладу громадянського та конституційного права, кодекс містив норми карного й цивільного права, а також приписи щодо процедури судочинства. Карл особливо прагнув прискорити процедуру в карному праві і особливо зазначив, що карні злочини мають бути вилучені з-під юрисдикції земських і провінційних судів і повинні розглядатися так званими виконавцями (popravČi). Схоже, що посади цих виконавців існували й перед правлінням Карла, але саме він сво'їм кодексом розширив їхню юрисдикцію щодо карних злочинів.

Незважаючи на те, що цей кодекс не був систематичним уложенням богемського права, і що його не прийняли як офіційний документ, бо деякі нововведення викликали обурення знаті, «Maiestas Carolina» мав велике значення для зміцнення монархічного принципу в устрої Богемського королівства ⁹. Заслугою Карла також було посилення зв'язку монархічної ідеї з вищою концепцією держави, символізованої королівською короною Богемії. Як відомо, ця концепція виникла на Заході ¹⁰, але в Богемії її практиковано вже в другій половині XII ст. Корона набула ще більшого значення як символ держави, коли з припиненням династії Пржемисловичів зник і династичний принцип, що об'єднував землі та людність. Значення Цього символу добре усвідомлював навіть Іоанн Люксембурзький. Карл навчився у Франції поціновувати символічне значення корони та коронаційної церемонії і використовував ці символи для вираження свого вищого розуміння ідеї держави. Саме це він мав на увазі, коли замовив для своєї коронації нову корону, яку мали покласти на череп «спадкоємця Богемської землі» св. Вацлава (помер у 929 р.), і коли так дбайливо укладав новий церемоніал коронування ¹¹. З Богемії ця ідея корони королівства (corona regni) як символу вищої концепції держави потрапила і до Польщі. Там вона також сприяла відродженню і консолідації королівства за часів Локетека та Казимира Великого.

Соціальний та політичний розвиток середньовічної Польщі виявляє у певних рисах подібність до розвитку Богемії, але в інших відношеннях він значно відрізняється від будь-яких надбань решти тогочасних центральноєвропейських народів. Як і в Богемії, влада князя стала абсолютною з часу об'єднання племен на ранньому етапі історії Польщі династією Пястів. Цей період патріархального абсолютизму тривав у Польщі, як і в Богемії, аж до XIII ст. Упродовж Х-ХІ ст. видатні Пясти від Мешка І (960-992) до Болеслава III Кривоустого (1102-1138) створили дуже міцну та потужну монархічну систему, якою мудро користувалися ¹².

У соціальній сфері первісна Польща не знала ні знаті, ні феодалізму. Усі члени родів були вільними, за винятком військовополонених і рабів. Одначе класове розшарування виявило себе дуже рано. Було цілком природним, що старійшини родів (starosta) почали вважати себе вищими за решту людності. Усі вільні чоловіки були потенційними воїнами, але князі утримували свої власні загони — дружини (drużyna) або охоронців. Члени цих загонів були не лише воїнами та командирами ополчення з вільного населення під час війни, але також і управителями укріплених князівських замків (grody), що були центрами політичного керівництва в країні.

Таким чином, поступово стала виникати верства привілейованих осіб, що вирізнялися своїми багатствами або високими посадами, наданими правителем. Чисельність привілейованих осіб значно зросла за доби, коли Польща розпалася на окремі князівства, оскільки кожен князь мав власний двір і власну дружину. Необхідність захисту рубежів і ведення воєн зумовила потребу у значній кількості воїнів-рицарів, краще навчених військовій справі, ніж звичайні ополченці. Князі звичайно винагороджували їх за службу земельними пожалуваннями, і незабаром рицарі стали вважати себе вищими за посполитих. Так виникла верства нижчої знаті. Вільні селяни поступово ставали тісніше пов'язаними зі знатними родами або церковними закладами. Досить різкий поділ на верстви — магнатів, лицарів і народ, все ще в принципі особисто вільний, — ставав дедалі виразнішим, хоча, на противагу подібному процесу в Богемії, рицарі користувалися такими ж привілеями шляхетності, як і магнати. Відмінність шляхти від простих людей підкреслювалася також запозиченням німецького звичаю використання гербів і родових титулів. У Польщі герби ввійшли в ужиток пізніше, ніж у Богемії, а саме з другої половини XIII ст., а загального поширення набули лише наприкінці цього періоду ¹³.

На відміну від розвитку Богемії, першим як окремий стан у Польщі утвердилося вище духовенство, посівши таким чином важливе становище в державі. Духовенство становило освічену верству. Саме священики забезпечували листування князя з іншими правителями та укладали його правничі акти й судові вироки. Вони також першими здобули важливі привілеї і гарантії від зазіхань держави. Перші привілеї духовенства було ухвалено на Ленчицькому синоді в 1180 р. і розширено в 1211 (1210) р. та 1214-1215 рр. завдяки Генрику Кетлічу, архієпископу Гнезненському у 1199-1219 рр. Він був у Польщі чільним речником церковних реформ у дусі Григорія VII. Церковна власність була звільнена від майже всіх державних податків, і духовенство отримало повну автономію у вирішенні своїх справ через власні синоди. Духовенству було надано також важливі судові привілеї завдяки благотворному впливу, котрий Церква справила як головний поборник єдності Польщі в часи роздробленості, і ролі, яку Папство часто відігравало у захисті незалежності Польщі від зазіхань імператорів. Таким чином, вищі ієрархи Церкви змогли здобути і зберегти свої позиції привілейованого стану — на відміну від перебігу подій у Богемії.

Слідом за вищим духовенством в особливий стан сформувалося бюргерство. Польські міста частково розвинулися з передмість, що виникали навколо замків, частково з поселень, заснованих поблизу монастирів і церков, почасти — із звичайних сіл. Як і в Богемії, першими городянами були німецькі поселенці. Невдовзі вони отримали широкі привілеї та імунітет від державних податків, користувалися автономним статусом, заснованим на магдебурзькому праві. Нововиниклі міста в Мазовії практикували шродське та хелминське (кульмське) право, що походили з магдебурзького ¹⁴.

Вища знать, яка володіла величезними маєтками і традиційно обіймала вищі посади на місцях і при дворі, та набагато чисельніша нижча шляхта усвідомили свої особисті привілеї і свободи, а також своє становище як стан тоді, коли згасла Пястівська династія на польському троні. Прагнучи забезпечити трон своєму племіннику, угорському королю Людовіку Анжуйському, Казимир Великий був змушений дозволити шляхті взяти участь у переговорах. Шляхта належним чином скористалася з цього випадку, аби домогтися від Людовіка обіцянки щодо подальших широких привілеїв за визнання його королем Польщі (1355 р.).

Ці пільги було підтверджено та поширено на всю шляхту як клас «Кошицьким привілеєм» від 1374 р. В обмін на згоду визнати одну з дочок Людовіка королевою, король звільнив шляхту від усіх податків, окрім суто номінального податку на їхню власність у розмірі двох грошей з лану. Крім того, король пообіцяв, що офіційні посади у провінціях обійматимуть лише представники тамтешньої знаті, і що королівські урядовці (старости) У двадцяти трьох найважливіших замках завжди будуть призначатися з числа польської шляхти.

Самовпевненість шляхти значно зросла під час міжкоролів'я (1382-1384) по смерті Людовіка і в перші два роки правління десятирічної дитини-«короля» Ядвіги. Іншу нагоду для розширення своїх привілеїв представники знаті отримали, коли визнали новим королем Польщі Ягайла Литовського, влаштувавши його шлюб із «Дівою-Королем». Вони домоглися й подальших поступок у 1399 р., коли Ядвіга померла, не залишивши нащадків.

Отже, сталося так, що правлячий клас у Польщі складався з вищої знаті, яка не лише володіла найбільшими маєтностями, але й обіймала усі головні посади при дворі та в провінціях. Цей клас разом з вищим духовенством утворював Раду панів, через яку здійснював великий вплив на короля. Ця виняткове й привілейоване становище знаті не забезпечувалося жодним особливим актом, проте визнавалося й поважалося, оскільки магнати становили міцний і монолітний прошарок.

Як уже зазначалося, традиція вважати королівську корону символом держави проникла до Польщі з Богемії. Ця ідея утвердилася і в Угорщині, а дружні стосунки Польщі з Угорщиною сприяли готовності сприйняття цього звичаю в Польщі, де він набув особливого значення. Перед об'єднанням Польщі престолонаслідування в багатьох Пястівських князівствах було спадковим, але обмежувалося лише певним князівством. Розпочинаючи справу об'єднання, Локетек міг з повним правом претендувати на суверенітет лише над своїм власним князівством. На щастя, ідею Польського королівства вже до Локетека відродили Генріх IV, Пшемисл II (1295) і Вацлав II Богемський ¹⁵. Лише після свого коронування Локетек зміг надати законності своїм претензіям на сюзеренітет над рештою князівств. Символ королівської корони вельми сприяв подоланню труднощів у передачі сюзеренітету. Вираз Corona regni Poloniae (* Корона королівства Польщі (лат.). — Ред.) використовувався, таким чином, на означення усіх польських земель, що підлягали королівській владі, але слово regnum (** Королівство (лат.). — Ред.) позначало лише терени, які прямо підлягали королю ¹⁶.

Усе це свідчить, наскільки важливе місце посіла у польській конституції сама церемонія коронування короля. У XIV ст. цей ритуал здійснювався за римським коронаційним обрядом, який у XV ст. був пристосований до польських звичаїв на зразок чеського коронаційного статуту. Хоча коронування мало здійснюватись у Кракові, його проведення залишалося прерогативою архієпископа Гнезненського. Лише після коронування король набував усіх своїх прерогатив.

Оскільки феодалізм не був власне польським явищем, перед першими двома королями Польщі постала важка проблема виразнішого відображення їхнього верховенства. Казимир, проте, швидко зрозумів переваги феодальної системи, яка дозволила Іоанну Богемському поступово залучити Сілезькі князівства під богемську корону. Казимир добре засвоїв цей урок і застосував його в своїх успішних спробах включення Мазовії з Полоцьком і Варшавою, все ще керованої Пястівським князем, до складу польських королівських доменів.

Після відродження королівства польська корона лишалася спадковою. На жаль, політичні зміни другої половини XIV ст. вторували шлях і для перетворення спадкового престолонаслідування на виборне королювання. Казимир Великий, мабуть, сподівався, що по смерті його небожа й визнаного наступника Людовіка Угорського трон посяде його онук і прийомний син Казимир, князь Слупська в Померанії ¹⁷. Якби так сталося, спадковий принцип міг і зберегтися. Але вимога Людовіка визнати своєю наступницею одну зі своїх дочок, а також смерть бездітної Ядвіги створили можливість прямого втручання знаті у справу успадкування польського трону. Таке втручання неодмінно мало спричинити фундаментальні зміни в порядку престолонаслідування.

З кінця XII ст. верховна влада польських правителів була значно обмежена вільностями та привілеями, що їх у силу обставин було надано духовенству, релігійним орденам, знаті й рицарству. Казимир Великий здійснив кілька сміливих спроб призупинити цей процес і зміцнити королівську владу. Він урегулював систему поземельних податків (poradlne), відновив королівські права на державну власність і поновив надходження регальних (* Regalia — букв, «королівські» (лат.). — Ред.) прибутків з митних служб, копалень і монетних дворів. Особливе значення слід надати його грошовим реформам і спробам кодифікації польського права. Доти польська законодавча система та судочинство грунтувалися виключно на звичаєвому праві, яке часто відрізнялося в окремих князівствах. Казимир зібрав і упорядкував ці закони за певною системою, додавши нові приписи та статути. Утім, він мав зважати на місцеві відмінності колишніх князівств. Статут для Малопольщі було прийнято в 1346 або 1347 р. на з'їзді знаті у Віслиці, а статут для Великопольщі — того ж року на з'їзді в Пйотркуві. Мазовецький князь Земовит III наслідував цей приклад і в 1377 р. видав статут для Мазовії, в основу якого було покладено статути Казимира ¹⁸.

Кодифікуючи польське законодавство, Казимир наслідував короля Богемії Карла IV. У цій кодифікації відчуваються чеські впливи, але, як можна гадати, римське та канонічне право справили на Казимира більший вплив, аніж на Карла IV. Він, очевидно, особливо прагнув зміцнити підвалини польської юриспруденції, котру він позбавив попереднього безладдя. Для забезпечення своєї країни достатньою кількістю кваліфікованих юристів і теоретиків права Казимир заснував у Кракові правничу школу, котра згодом перетворилася на польський університет.

Інша важлива проблема, що постала перед першими правителями відновленого королівства, була пов'язана з посиленням залежності різних провінцій від короля. Колишніми князівствами все ще врядували тамтешні палатини або воєводи, що здійснювали контроль через власних посадовців. Вацлава II Богемського, коли він став королем Польщі, спіткали ці ж труднощі. Він спробував подолати їх запровадженням у кожній провінції особливих посад — старост, підпорядкованих королю. Локетек наслідував його приклад, а Казимир удосконалив цю нову систему. Старости призначалися до кожної провінції Великопольщі як представники короля. Вони мали контролювати адміністрацію, військові та судові справи. Урядування Малопольщею залишалося безпосередньо за королем, який поступово запроваджував розмаїті посади урядовців, котрі мали допомагати йому в цій царині. Посади воєвод та каштелянів — начальників королівських замків, які зберігалися за представниками місцевих можновладних родів і часто вважалися спадковими, — не скасовувалися, але втратили своє значення. Завдяки діяльності старост вплив короля у провінціях зростав, а управління всім королівством дедалі більше централізувалося. Найважливіші королівські чиновники Малопольщі — королівський regnum, канцлер, підканцлер і підскарбій, поступово набували повноважень у всьому королівстві. Однак воєводи, незабаром компенсували втрату свого значення у провінційній владі. Щоб заручитися підтримкою деяких нововведень або отримати пораду з важливих питань, король продовжував скликати урядовців і знать кожної провінції для обговорення справ. Такі з'їзди, що називалися wiec, могли скликатися й старостами. На цих асамблеях воєводи очолювали місцевих урядовців і знать провінцій. Ці нові функції, природно, значною мірою підвищили їхній престиж. Саме з цих з'їздів розвинулася відома польська парламентарна інституція — сейм.

Іншим слов'янським народом, історія якого тісно пов'язана з історією Священної Римської імперії, були словенці, їхня політична незалежність тривала недовго ¹⁹. Провінції, які вони населяли, — Штирія, Каринтія, Крайна та Істрія — потрапили спершу під владу Баварії (745-788), потім — франків і, врешті, на короткий час — під владу мадярів (907-955). Коли ж імперія поширила своє панування на всі Альпійські землі, словенців спіткала доля герцогства Баварського, поділеного на дрібніші князівства і землі. Протягом XI-XIII ст. країною словенців правили дрібні німецькі династії — Бабенберги, Андекс-Мерани, Шпангейми, графи Ціллі, патріархи Аквілейські та графи Горицькі. Лише на короткий час словенці знову опинилися під управлінням слов'янського володаря, коли Пржемисл II Богемський перебрав спадщину Бабенбергів і Шпангеймів. Після його поразки всі словенські землі опинилися під владою Габсбургів.

Пам'ять про первісну політичну незалежність словенців зберігалася в церемонії інтронізації герцогів Каринтійських на кам'яному престолі поблизу Крнскіграду та Госпи-Светей (Марія-Зааль) у долині Целе. Цей ритуал, який за Габсбургів вийшов з ужитку, детально описаний у віршованій австрійській хроніці Отакара ²⁰.

Процес поділу населення на знать і простолюд серед словенців розпочався, як і в їхніх німецьких сусідів, у IX-X ст. У документах цього періоду та початку XI ст. декілька знатних осіб словенського походження згадуються в ролі урядовців німецьких герцогів. Однак, протягом першої половини XI ст. більшість родів словенської знаті згасла, і їм на зміну прийшли німецькі.

Попри германізацію управління, деякі давні словенські звичаї, спільні для всіх слов'янських народів, пережили добу середньовіччя. Наприклад, у південній Штирії і Фріулі старости словенських сіл зберегли стару слов'янську назву жупанів (supane), а в їх урядуванні можна віднайти сліди самостійної організації ²¹. В інших соціальних і політичних аспектах словенці мали наслідувати звичаї, розвинуті в їхніх німецьких володарів, а простір їхнього розселення поступово зменшувався через доплив німецьких колоністів.

Два інші слов'янські народи, словаки і хорвати, у цей період були залучені до процесу соціально-політичного розвитку неслов'янського народу, з яким їх об'єднувала спільна держава, а саме угорців. Хорвати зберегли свій автономний статус, і з Угорщиною їх об'єднувала лише особа короля. Словаки не мали таких привілеїв. Є деякі свідчення, що після остаточного приєднання словацьких земель на початку XI ст. ²² угорські королі звичайно надавали землі на півночі Угорщини, що охоплюють більшу частину сучасної Словаччини, своїм синам як ducatus, тобто князівство. Тим не менш, словаки та їхні землі ніколи не мали в Угорщині такого статусу, як Хорватія.

Перетворення за західними зразками, що розпочалися в Угорщині за Іштвана (Стефана) Святого на початку XI ст., тривали й надалі. Вища знать, яка складалася з представників найстаріших та найзаможніших мадярських родів, вождів мадярських племен, згуртувалася й набрала сили. Як і знать в інших країнах, вона зосередила землі в своїх руках і зруйнувала попередній устрій країни, який адміністративно і юридично спирався на королівські замки. У XII ст. почала виникати також нижча знать, що складалася з королівських воїнів (milites), королівських урядовців (ministeriales) і «королівських слуг» (servientes regis) — вільних людей, що мешкали на королівських землях. До цієї верстви слід додати залоги королівських замків (milites castri, iobbagiones), воїни котрих досягали вищого статусу серед вільних людей і ставали землевласниками. Ці замки містилися переважно поблизу кордонів королівства і значення їхніх залог постійно зростало. В цей період розпочалася також колонізація Угорщини німецькими поселенцями.

Започатковану Іштваном Святим практику надання маєтностей друзям і прибічникам продовжили з ширшим розмахом його наступники. Внаслідок цього поступово виріс численний клас провінційних магнатів, які за рангом зрівнялися з родами колишніх племінних вождів. Швидке зростання цієї олігархічної верстви дедалі більше позначалося на становищі вільних людей. Багато з них потрапляло в залежність від магнатів, тоді як вплив королівської влади значно зменшився. Цей процес досяг апогею на початку XIII ст. Король Андрій (Андраш) II (1205-1235), котрий прискорив такий перебіг справ своєю щедрістю на користь магнатів, був змушений видати відому Золоту буллу (1222 р.), аби захистити свободи вільних людей і підтвердити привілеї знаті. «Королівські слуги» та iobbagiones отримали такий самий шляхетський статус, як і магнати. Магнати втратили право ув'язнювати їх поза належною процедурою. Уся знать звільнялася від будь-яких податків, могла відмовлятися від військової служби за межами країни і підлягала судочинству, докладно розробленому, аби запобігти будь-яким зловживанням. Усім представникам знаті було гарантовано право з'являтися на щорічне судове засідання, яке провадив король або його вищий урядовець — палатин, і висловлювати там свої скарги. Подібний імунітет було надано духовенству, а 1282 року його ще розширено. Знать і духовенство отримали також привілей чинити опір королю у випадку порушення ним дарованих буллою вільностей.

Після видання Золотої булли, яка багато в чому нагадувала англійську Велику хартію вільностей, вплив нижчої знаті на управління країною значно зріс, і король часто шукав її підтримки проти зазіхань магнатів. У графствах, число яких зросло з 45 в XI ст. до 72 у XIII ст., лише намісника (foispan) продовжував призначати король, і ця посада за приписами Золотої булли не була спадковою. Представники судді, збирачі податків, нотарі та всі інші члени місцевого врядування обиралися на з'їздах місцевої знаті. Закони також оголошувалися на цих з'їздах, а їхнє виконання забезпечували службовці графств. До з'їздів графств король апелював також у випадку скликання війська.

Після 1435 р. графства збирали навіть королівські податки і мали утримувати королівське військо. Таким чином, представники нижчої знаті, хоч нерідко й зубожілі, брали участь в управлінні королівством нарівні з магнатами.

Золота булла мала на меті гарантувати свободи нащадкам давніх мадярських завойовників. Вона захищала їх від закріпачення магнатами. Не лише мадяри, але й багато словаків і румун незабаром також увійшли до числа знаті. Іноді королі надавали шляхетство цілим селам. Хоча нижча аристократія була внаслідок цього досить численною, її набагато переважало невільне населення, котре перебувало у кріпосній залежності і становило до дев'яти десятих населення країни.

З іншого боку, слід визнати, що Золота булла відкрила шлях до феодалізації Угорщини, а відтак до посилення кріпосництва. Бела IV (1235-1270) помітив цю небезпеку і намагався спинити поширення феодалізму й приборкати сваволю баронів. Татарська навала звела його зусилля нанівець. Колонізація спустілої країни язичниками-половцями зрештою зміцнила неслов'янський, елемент у ній і й позбавила слов'янське населення останньої можливості відігравати провідну роль в Угорському королівстві. За правління останніх Арпадів значення баронів продовжувало зростати. Їхні володіння поглинули графства, а численні «королівські слуги» потрапили до них у феодальну залежність. Уся країна розділилася на напівнезалежні одиниці, керовані угрупованнями баронів. Лише центральна частина її території та ще дві невеликі області прямо підлягали королю. Це був період олігархічного правління, який тривав від 1301 до 1310 рр.

Якби Словаччина становила в межах Угорського королівства єдине ціле, то один із сильних баронів мав би можливість утворити на півночі Угорщини якийсь напівнезалежний лен. Таку спробу дійсно зробив Матуш Чак, один з могутніх магнатів, впливовий член олігархічної групи, від якої після згасання династії Арпадів залежала доля угорського трону.

У західній і центральній частині сучасної Словаччини Матуш Чак створив напівнезалежний терен, центром врядування якого з 1299 р. став Тренчинський замок. Ставши палатином, Чак організував свій власний двір і через феодальні відносини поширив свою владу на багатьох вільних людей. Саме Чак привернув значну частину угорської знаті на бік чеського кандидата на угорський престол — Вацлава III. Зрада Чака стала також головною причиною, яка змусила чехів залишити Угорщину. Завдяки підтримці Чака переміг Карл Роберт. Але невдовзі магнат повстав проти короля з Анжуйської династії, котрий у тривалій боротьбі з олігархами відвоював більшість земель, керованих Чаком. Та лише після смерті Чака (1321 р.) Карлу Роберту вдалося здобути Тренчин, осердя Чакової влади.

Попри те, що Чак правив значною територією Словаччини, він ніколи не мав наміру створити щось на зразок Словацького князівства і навряд чи покладався на національні почуття своїх підданих задля зміцнення своєї влади. Він був лише одним з могутньої мадярської олігархії магнатів, які прагнули розширити свій вплив і владу.

Багато інших магнатів згинули разом з Чаком під час воєн, які вів проти них новий король Карл Роберт Анжуйський (1308-1342), сповнений рішучості применшити їхню міць і зміцнити королівську владу. Він досяг успіху і створив нову, більш покірну волі короля аристократію, наділяючи конфіскованими землями тих, хто підтримував його в боротьбі з олігархами, нерідко іноземців. З цих магнатів, вищих урядовців і прелатів король створив лояльну королівську раду. Він реорганізував свій двір і канцелярію, передавши судочинство особливому органу, очолюваному секретарем, але підлеглому верховному канцлерові (supremus cancellarius), який керував також іншими напрямками діяльності.

Карл Роберт, між іншим, запровадив в Угорщині традиції французького та італійського лицарства. Він визначив становище нової вищої знаті на феодальних засадах, зобов'язавши її споряджати до королівського війська особливі загони, чисельність яких залежала від розмірів земельних володінь, та вести їх у бій під своїми власними корогвами (banderia). Військові підрозділи нижчої знаті входили до складу корогв графств. Його наступник Людовік (Лайош) Великий (1342-1382) продовжив таку політику і 1351 року наново кодифікував права та обов'язки угорської знаті. Аби не зашкодити новій організації війська, він обмежив право знаті вільно розпоряджатися своєю земельною власністю, усунувши, таким чином, загрозу поділу великих доменів на дрібні маєтки.

Карл Роберт реформував також королівські фінанси і заклав міцні підвалини угорського господарства своєю успішною грошовою реформою, заснованою на золотому стандарті. Ці реформи, звісно, відчутно позначилися на словаках. Відкриття срібних і золотих копалень у північній Угорщині стало поштовхом до заснування нових квітучих гірничих міст на терені теперішньої Словаччини. Карл Роберт організував гірничу справу в Словаччині за чеським зразком. Кремніца, найважливіша з нових міст, отримала рудний кодекс Кутної Гори, а Банській Штявниці надано той, що діяв в Іглаві в Моравії. Іншими заснованими на теренах словаків гірничими містами були Банська Бистриця, Гельниця, Рожнява, Пуканець.

Першими рудокопами та мешканцями нових міст були, природно, німецькі колоністи, які врегульовували міські справи за магдебурзьким або нюрнберзьким правом. Проте незабаром місцеве населення почало проникати до міст і поступово змінило їхнє обличчя. Місто Жиліна, наприклад, вже отримало від Лайоша І особливий «привілей слов'янам» (privilegium pro Slavis), що свідчить про певне збільшення словацького населення у нових містах. Крім цього, з початком дедалі глибшого проникнення словацьких келоністів до лісистих теренів, у країні з'являлися нові селища. Водночас до Північної Угорщини просувалися українські колоністи, на додачу до того слов'янського населення, яке почало переходити Карпатські гори протягом X ст. Вони не користувалися окремим статусом, як багато інших колоністів, особливо половці, секлери (szekelyek), саксонці або румуни в Трансільванії, оскільки їхня колонізація Угорщини не була масовою та одноразовою. Вони, однак, мали своїх власних старост, званих солтисами, які відігравали роль суддів у їхніх селах.

Політичний статус хорватів був відмінним від статусу інших народів і колоністів в Угорщині. Наступники короля Кальмана дотримувалися положень угоди, укладеної 1102 р. з представниками хорватської знаті, котрі визнали його королем Хорватії. Отже, землі хорватів вважалися не завойованими (partes subiugatae), а приєднаними (partes adnexae). Винятковий статус Хорватії підкреслювався також і особливою церемонією коронування угорського короля як короля Хорватії. Хоч цим особливим хорватським коронуванням було знехтувано у XIII ст. — ймовірно, у 1205 р., за інтронізації короля Андраша II, — навіть після цього незалежний статус Хорватії все ще поважався. Як королі Хорватії, правителі Угорщини користувалися титулом «Король Хорватії і Далмації» (rex Croatiae et Dalmatiae). Хорватією керував бан — вища посадова особа королівства, представник короля. Іноді королі вважали за краще посилати до Хорватії управителями своїх синів або молодших братів, яких називали воєводами (voivoda, dux). Воєводи чи бани мали титул «Воєвода або Бан Славонії» (dux, banus Slavoniae), а інколи й «усієї Славонії» (totae Slavoniae) — щоб наголосити, що їхні повноваження поширювалися на все Хорватське королівство.

Але з другої половини XIII ст. королі стали призначати двох банів, одного — для тієї частини Хорватії, яка звичайно звалася Паннонською Хорватією і охоплювала землі між річкою Дравою, горами Гвозд та річкою Савою, а другого — для решти королівства. Відтоді перша частина країни дістала назву Славонії, а землі між горами Гвозд та Адріатикою стали називатися Хорватією і Далмацією.

Воєводи поводились як справжні королі, називаючи себе «Воєвода милістю Божою». Вони також призначали своїх банів і єпископів, підтверджували королівські привілеї, були верховними суддями, карбували свої власні монети, розпоряджалися фінансами королівства і скликали сабори. Бан також мав значну владу, хоч і не таку широку, як воєвода. Його представником був віце-бан (vicebanus), а його печатку зберігав протонотар, якого мав обрати з'їзд знаті.

З'їзди знаті спершу були, як у Богемії та Польщі, власне, не парламентом, а судовими сесіями. Окрім магнатів та вищого духовенства, у цих з'їздах брали участь також нижча знать і представники міст. Головував на зібраннях король, воєвода або ж бан. Хоча з XIII ст. існували два сабори, один для Славонії, а інший — для Хорватії та Далмації, іноді сабори скликалися для всього королівства (congregatio totius regni Slavoniae). Лише з XV ст. з'їзди набувають характеру політичних сеймів.

Країна залишалася поділеною на жупи, керовані жупанами. Жупан головував на суді своєї жупи, але вирок жупана можна було оскаржити в суді бана. Залогами королівських замків командували каштеляни, яких називали gradśćik. Землі, що належали Церкві та спадковій аристократії (perpetui comites, kneżije), мали імунітет від юрисдикції жупанів і безпосередньо підлягали судочинству банів.

Останні королі з династії Арпадів надали численні імунітети від юрисдикції банів. У 1325 р. Карл Роберт скасував усі подібні привілеї, залишивши тільки дозвіл апелювати до короля, оскаржуючи рішення суду бана. На жаль, цей захід призвів до обмеження незалежності хорватів. Король передавав такі апеляції до верховного суду Угорщини, який, таким чином, отримав свого роду зверхність над судами банів. Таке становище спричинило протести хорватів.

У Хорватії дедалі відчутнішими ставали угорські впливи. Особливо помітними вони були у Славонії, найближчої до власне угорських земель. Наприклад, хоча у самій Хорватії племінні жупи лишалися непорушними до XIV ст., однак у Славонії вони були невдовзі об'єднані у крупніші одиниці за угорським зразком. Крім того, у Славонії незабаром почали з'являтися представники угорських аристократичних родів, а Карл-Роберт створив нову чиновничу аристократію. Проте власне Хорватія змогла зберегти свою національну аристократію. До Славонії проникали й інші угорські звичаї, іноді навіть сягаючи Хорватії та Далмації. У Славонії, як і в самій Угорщині, засновувалися нові міста і села за німецьким законодавством. Потроху мадяризація хорватського суспільства та хорватських традицій надавала Славонії дедалі відчутнішого угорського характеру. Ця асиміляція продовжувала розвиватися у XV ст. (1442 р.), відколи сабори Славонії почали посилати своїх депутатів (nuntii, oratores regni Slavoniae) до угорських сеймів.

Землі іншої частини королівства — Хорватія та Далмація — виявляли більш незалежний дух. Одна з причин цього полягала в тому, що цей регіон зміг виробити свої власні юридичні норми не лише на основі звичаєвого права, але також і права римсько-візантійського. Останнє збереглося у містах прибережної смуги і на островах Адріатики, які становили частину Візантійської імперії і володіти котрими завжди прагнули місцеві хорватські королі ²³. Невдовзі слов'яни просочилися на острови та в міста, і тісний зв'язок між цими залишками Римсько-Візантійської імперії та Хорватією вплинув на розвиток хорватського громадського й приватного права.

Прибережні міста змогли зберегти свій автономний статус навіть за часів венеціанської окупації і під хорватською й угорською зверхністю. Як правило, ними управляв голова, що називався коміт (comes), або князь (knez), часто призначуваний венеціанцями. Йому допомагав заступник (vicarius) і судді, яких обирали міські збори. Дубровник (Рагуза) мав три різновиди рад — велику, апеляційну, подібну до сенату, та меншу, що займалася управлінням. З часів Візантійської імперії у містах збереглися також загальні збори всього населення, але їх перестали скликати наприкінці XIV ст. У Дубровнику, наприклад, функції загальних зборів перейшли до великої ради.

Усі ці міста мали свої власні статути, що спиралися на давні традиції римських і візантійських часів. Вони були доповнені нормами слов'янського звичаєвого права і зазнали сильного впливу італійської та насамперед венеціанської юридичної традиції. Найважливіший з них — Статут Рагузи, liber statutorum civitatis Ragusii, датований 1272 p., хоча він зберігся лише у пізніших списках. Свій власний статут, датований 1240 р., мав також Спліт (Спалато), хоча зберігся лише статут 1312 р., похідний від нього, який демонструє поряд із нормами звичаєвого права значні запозичення з римського та канонічного права. У другій половині XIV ст. було здійснено його нове доповнене видання.

Статут Зари (Задару) також датований початком XIV ст. Він демонструє певні італійські впливи, а одна з його книг містить морське законодавство Зари. Місто Шибеник (Себеніцо) також мало давній статут, який склався між 1305 та 1322 рр. Протягом XIV-XVI ст. він поступово доповнювався. Цей статут цікавіший, оскільки він за своїм походженням переважно слов'янський. Місто Шибеник було хорватським поселенням. Існують також окремі статути островів Адріатики, а саме Корчули (Курзоли), Брачу (Брацци), Гвару (Лесіни), Ластово (Лагости) та Млету (Меледи). Ці статути мають більше слов'янських рис і містять закони та приписи стосовно рільництва, виноградарства і рибальства. Найдавнішим з них є статут Корчули, частина якого існувала вже 1214 р. ²⁴

Найважливішим для історії хорватського права є «Закон Винодолу», що був укладений хорватською мовою у 1288 р. У XIII ст. жупа Винодолу простягалася вздовж хорватського узбережжя від Нові (Новіград) до Рієки (Фіуме). Цей статут справив великий вплив на історію хорватського права. Він містив приписи публічного права щодо обов'язків громадян стосовно жупана та Церкви і приділяв більше уваги карному, ніж цивільному праву. Він також містить цікаві дані про звичаєве судочинство ²⁵.

У цей час одне з міст Адріатичного узбережжя, Дубровник, почало перетворюватися на напівнезалежне місто-республіку. Дубровник був заснований у VII ст. втікачами з Епідауруму — римського міста, зруйнованого навалою аварів і слов'ян. Спершу його замешкували латиняни, але з X ст. до міста стали просочуватися слов'янські елементи. У 1199 р. головою (comes) Дубровника став слов'янин Доброслав. До 1205 р. місто перебувало під сюзеренітетом Візантії, у 1205-1358 рр. — під зверхністю Венеції, а у 1358-1526 рр. його номінальним сюзереном був король Угорщини й Хорватії.

Уже в XII ст. Дубровник почав укладати торговельні угоди з італійськими містами. Його значення зросло протягом XIII ст., коли він приєднав кілька островів — Локрум (Лакрому), Колочеп (Каламоту), Лопуд (Далафоту), Ластово (Лагосту) та Млет (Меледу). Територія Дубровника збільшилася протягом XIV ст. завдяки політиці царя Душана та боснійського короля Стефана, що прихильно ставились до цього зростаючого торговельного центру на Адріатиці. Обсяг торгівлі Дубровника з балканськими країнами був особливо значним у XIV ст.; згодом його громадяни зайнялися переважно морською торгівлею. Термін «argosy» (* Велике торговельне судно (англ.). — Ред.) походить від назви цього міста, процвітання якого стало міцною основою для розвитку хорватської цивілізації у наступний період.

Небагато нового можна сказати про державний лад Другого Болгарського царства і його соціальний розвиток. Симеон Великий пристосував устрій країни до візантійської моделі, а візантинізація управління та напрямку суспільного розвитку сталася впродовж тих двохсот років, коли Болгарія була візантійською провінцією. Незважаючи на ворожість наступних царів до Візантії, їм нічого не залишалося, як продовжувати цю саму традицію.

Вони так само користувалися титулом, який Симеон Великий запровадив на взірець Візантії — «Христові Господу правовірний цар і самодержець усіх болгар і греків». Говорячи про себе, вони також на візантійський кшталт уживали вираз «моє царство». Цього звичаю дотримувалися і сербські правителі.

Знаменно, що замість грецького терміна «василевс» — відповідника латинському «імператор» — болгари, а згодом серби та росіяни, використовували титул царя, що походить від латинського «цезар». Найчіткішу вказівку на цю етимологію можна знайти в давніх слов'янських документах, які використовують термін «цесарь», а пізніше «цьсарь». Це слово виникло у ті далекі часи, коли слов'яни все ще контактували з римлянами, і перейшло До слов'ян, ймовірно, через посередництво готів.

Хоча Калоян отримав корону разом зі скіпетром і корогвою із зображенням св. Петра від папи, царів часто зображували у візантійській діадемі. Сама корона також називалася грецьким словом «діадема». Часто зображається скіпетр, прикрашений хрестом або кулею; кулю з хрестом зображено лише на монетах Асеня II. Під час урочистостей царі вбиралися у багряну мантію та оздоблені дорогоцінностями столу і пояс, що наслідували візантійські церемоніальні шати.

Двір болгарських царів також був улаштований за візантійським зразком. На позначення рангу щаблем нижче за імператора царі запровадили титул деспота і надавали його управителям ряду провінцій. Родича царя, як у Візантії, титулували sebastocrator. Канцлер царства звався logothetes, а міністр фінансів — protovestiarios, також в обох випадках на візантійський кшталт. Словом, майже усі візантійські придворні титули мали свої відповідники при Тирновському дворі.

Адміністративні провінції позначалися грецьким словом chora, а вищі судові, адміністративні та фінансові урядовці — грецьким словом kefalotes, що означає «головні». Система оподаткування була майже така сама, як за візантійського панування, і включала податки на будинки, худобу та ріллю; окремий податок збирався на утримання провінційних урядовців.

Номінально цар був самодержцем, але в дійсності, як видно з політичного розвитку Другого Болгарського царства, боляри значно обмежували його владу. Боляри, як і за часів Першого царства, поділялися на дві категорії — вищу та нижчу знать. Нижча відповідала західному рицарству. Схоже, що розрізнення цих двох категорій згодом ставало дедалі виразнішим. Чисельність боляр також значно зросла з влиттям до їхніх лав багатьох знатних половців.

Природно, що царі обирали своїх урядовців та службовців з числа боляр. Боляри входили до царевої ради і брали участь у сеймах, які скликав цар. Протягом частих міжцарів'їв боляри керували державою і обирали нового царя з власного середовища. Вище духовенство — єпископи та настоятелі монастирів — також були членами царевої ради, а на сеймах вони посідали почесніше місце, ніж болярство.

Це свідчить про те, що вище духовенство відзначалося більш привілейованим становищем, тоді як його чисельність зменшилася. До Тирновського патріархату входило лише сім єпископій, тоді як за царя Петра — сорок. Але вище духовенство користувалося широкими привілеями, зокрема імунітетом від державної юрисдикції та звільненням від податків. У країні було багато монастирів, найвідомішим з яких був Рилський. Болгари мали також кілька монастирів на Афоні, найважливішим з яких був Зограф.

Духовенство нижчих рангів поповнювалося представниками простолюду. Подібно до ремісників або міських торговців, воно було «вільним», але не вважалося привілейованою верствою.

Селяни у більшості підлягали болярам, безпосередньо як челядь, або ж обробляючи болярську землю. Вони називалися paroikoi (грецькою мовою), парики (болгарською). Були також вільні селяни (epoikoi), які володіли землею і були зобов'язані лише сплачувати податки і виконувати різні державні повинності. Але їх кількість зменшувалася із зростанням тягаря податків та інших обов'язків, бо багато з них визнавали за краще стати париками болярина або церковного закладу.

На противагу розвитку подій у середньовічній Західній Європі, міста Болгарії не набули якогось політичного статусу. Більшість з них являла собою давньоримські центри, хоча й декілька нових міст виникли навколо укріплень, які стали адміністративними центрами. Головним заняттям міщан була торгівля, в часи Другого Болгарського царства досить значна — переважно завдяки тому, що країну перетинали кілька важливих торговельних шляхів з Італії та Адріатики до Фессалонік і Причорномор'я ²⁶.

Політична й соціальна еволюція сербів у цей період була складнішою, ніж у болгар, оскільки серби мали прямі контакти не лише з Візантією, але також із Заходом. Тому природно, що в розвитку сербів можна побачити і західний, і східний впливи.

Влада сербських правителів була більш абсолютною, ніж у болгарських царів. Це пояснюється тим фактом, що на початку незалежного політичного життя Сербії в країні не було аристократії. Єдина згадка про існування знаті, а також і князя, є у відомостях про нарентан. Померлі королі проголошувалися святими, як траплялося і в Болгарії. Цей звичай був свого роду пережитком титулу «божественний» (theios), який надавався римським і візантійським імператорам. З XIII ст. сербських королів за життя називали «святонародженими», оскільки вони були спадкоємцями та нащадками св. Симеона (Стефана Немані), канонізованого Церквою. Це сербський варіант візантійського porphyrogennetos — «багрянородний», титулу, що надавався нащадкам правлячого імператора.

Сербські королі також претендували на візантійський титул autocrator як вираження абсолютної влади монарха (samodrža, або carikralj). Навіть Стефан Душан додав цей титул до помпезного «Імператор Сербії та Романії (Візантії)», зберігаючи королівський титул для спадкоємця престолу.

Серби наслідували ще одну візантійську практику — призначення членів династії співправителями. В деяких випадках цей звичай мав компенсувати недолік сербського державного устрою. Він був зумовлений тим, що спадковий принцип престолонаслідування не набув достатнього розвитку, і король обирав своїм спадкоємцем будь-якого члена династії на свій розсуд або за рекомендацією зібрання знаті, яке представляло народ. Повністю принцип виборності застосовувався в Боснії і став однією з головних причин падіння недовговічного Боснійського королівства.

Візантійські та західноєвропейські елементи можна також віднайти і в символах королівської влади. Сама корона мала західне походження і була надана Стефану Урошу І папою. Трон часто зображується на фресках і монетах. Король, сидячи на троні, тримає в одній руці скіпетр, або меч, або увінчану хрестом державу, а іноді корогву та хрест. Він одягнений у багряну мантію та оздоблений дорогоцінностями пояс. Як і візантійці, болгари та серби не знали жодних геральдичних символів. Утім, золотий двоголовий орел або лев з'являються-таки у гербі деспотів і, очевидно, були запроваджені завдяки західним впливам. Боснія, що була у тіснішому контакті з Угорщиною, наслідувала угорську традицію щодо геральдики.

Як і в попередній період своєї історії, Сербія залишалася поділеною на провінції, що називались żupa, кожною з яких керував жупан. Він представляв короля і не лише тримав у своїх руках урядування провінцією, а й водночас був місцевим суддею та командувачем провінційного війська. Фінансами відали спеціальні урядовці, які займалися також збиранням податків. Спершу будь-який службовець від старости села до міністра та члена династії називався knez — титул, що відповідав латинському comes. Пізніше цей титул став застосовуватися виключно до членів вищої знаті, а під кінець сербської політичної незалежності він майже прирівнювався до титулу королівського. Службовці називалися владарями (vladalac, vladusti). 3 XIII ст. було запроваджено деякі візантійські титули, наприклад sevast, від грецького sebastos (величний), та kefalija, спершу для означення воєначальників у прикордонних містах. Придворні мали такі самі титули, що й при всіх інших дворах, але на додачу з епітетом «великий» — ще одним запозиченням візантійського звичаю.

Прийнявши титул імператора, Стефан Душан запровадив багато візантійських посад і титулів, але він уникнув повного відтворення візантійського придворного церемоніалу. Він скасував титул жупана і замінив жупанів управителями з грецьким титулом kefalija, а також створив нову посаду придворного судді. Посади жупанів збереглися лише у Боснії. Канцелярія сербських королів і царів була загалом організована на візантійський зразок.

Аристократія у Сербії почала виникати лише з кінця XII ст. під впливом як Західної Європи, так і Візантії. Представники вищої знаті, що походили з родів жупанів, з числа інших провідних службовців і нащадків відгалужень королівської династії, спершу називалися velmoże (вельможі, тобто великі люди), але пізніше став уживатися переклад слова archon (командувач, правитель) — vlastelin, мн. vlastela. Представники нижчої знаті звалися, як у Візантії, воїнами (stratiotai: vojnici). Таким чином, сербський vojnik був також відповідником і західноєвропейського рицаря.

Вплив знаті на королівське врядування здійснювався, по-перше, через королівську раду, яка складалася з вищих службовців, призначуваних виключно з числа знаті, представників найзначніших родів і вищого духовенства, і, по-друге, через собори. Сербські собори (zbor, skupština, stanak) згадуються з часів правління Стефана Немані. Вони скликалися королем і складалися з вищих службовців, вищої знаті, воєначальників (voivode), деяких представників нижчої знаті та духовенства (поза Боснією). Оскільки ані в Сербії, ані в Боснії не було постійної королівської резиденції, собори скликалися там, де в призначений час мав перебувати королівський двір. Вони обговорювали справи щодо престолонаслідування, інтронізації співправителів або зречення престолу. Обговорювалися також важливі церковні справи, такі як вибори нового архієпископа чи заснування нової фундації. Собори Боснії мали більший вплив на державні справи і користувалися правом вибору нового суверена ²⁷.

Славнозвісний Законник Стефана Душана, найважливіший сербський правничий документ, ухвалений також собором, що відбувся у Скопле 1349 р. Цей кодекс не містить сербського цивільного законодавства, а спеціалізований на публічному та карному. На цьому можна простежити деякі впливи візантійського законодавства, але головними джерелами кодексу були закони, ґрунтовані на сербському звичаєвому праві і запроваджені попередниками Душана ²⁸. Візантійське приватне та цивільне законодавство домінувало в іншому сербському збірнику цього періоду — так званому «Законі Юстиніана».

Піднесення до рангу знаті обумовлювалося володінням спадковим маєтком з необмеженим правом власності, що називався baština. З кінця XIII ст. королі запозичили візантійську практику жалувати знаті землі або села як лени (гр. pronoia; серб, pronija). Тримач такого лену не міг вільно ним розпоряджатися (хоча лен можна було успадкувати) і був зобов'язаний нести військову службу. Система pronija діяла в Сербії та Зеті (Чорногорії) до кінця XV ст. Вона не практикувалася в Боснії ²⁹.

Сербське духовенство користувалося великою повагою. Після заснування архієпископії було створено вісім нових єпископій, а після запровадження патріархії їхня кількість значно зросла. Багато єпископів мали резиденції у монастирях, які були особливо чисельними і зазвичай краще забезпеченими, ніж єпископії. Головні монастирі (Студеницький, Раський, Градацький, Жицький, св. Георгія в Скопле та Хіландарі на горі Афон) звалися «королівськими монастирями» і мали імунітет від юрисдикції єпископів — наслідування візантійської традиції. Представники нижчого духовенства діставали засоби до існування або з якоїсь власності, що була подарована їхній церкви, або з частки від «трьох ланів за законом». Будь-яка їхня власність була вільна від оподаткування. Вони також отримували прибуток з особливого податку, що збирався з їхніх парафіян.

Римо-католики, більшість з яких мешкали на узбережжі, підлягали архієпископу Барському (Антибарійському) та єпископові Каттарському (Которському). У цьому регіоні було багато римсько-католицьких бенедиктинських монастирів.

Сербським містам ніколи не вдалося відіграти якусь дуже важливу роль у політичному розвитку країни. Нові міста розвивалися з містечок, що виникали поблизу укріплених замків, тобто адміністративних центрів. Це добре ілюструє той факт, що одне й те саме слово «град» означало як місто, так і замок. Деякі міста стали важливими центрами торгівлі, але ніколи не набули такого значення, як на Заході. Містом керували управитель (kefalija) замку, knez, який наглядав за торговельною діяльністю, і третій службовець, Що пильнував збирання податків. Під владою Сербії грецькі міста зберегли свій устрій і керувалися управителем та суддями, обраними з числа впливових громадян.

Лише прибережні римські міста зберігали свій автономний статус. Зберігся Статут Каттаро (Котора), Knez або komes, який представляв короля, мав заприсягтися, що дотримуватиметься статуту. Загальні демократичні збори усіх городян у XIV ст. перетворилися на велику раду, що складалася з найвпливовіших громадян, які становили місцеву знать ³⁰.

Поиск по сайту: