МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ПЕРШИХ РОМАНОВИХ

Три царі — Московія, Швеція, Польща, Туреччина — Експансія на Півночі та в Сибіру — Реформи Філарета — Умови Уложення 1649 р. — Нововведення в оподаткуванні та урядуванні — Початки промисловості та західні впливи — Соціальні заворушення — Собор (Народні збори) — Виклик царському самодержавству, російське двовладдя — Никонівська реформа богослужіння — Розрив між патріархом і царем — Никон і західна теорія переваги духовної влади — Візантійська концепція царювання — Візантинізація царського двору? — Старообрядці — Іноземці та київська наука в Москві — Московські історичні твори — Нова течія в біографічній літературі — Українські вчені та письменники — Українська та московська поезія — Виникнення російської драми — Західні романи в московській літературі — Московська архітектура та вплив бароко — Нові течії в московському живописі

Обрання на трон Михайла Романова сповістило про початок нового періоду московської історії. Його можна назвати періодом переходу від традиційно російського способу життя, що склався за династії Рюриковичів, до нової доби, яка розпочалася з реформами четвертого Романова, Петра Великого. 1613-1682 рр. позначилися зусиллями перших трьох володарів нової династії відновити старі звичаї та інституції, засновані першими царями та порушені потрясіннями у Смутний час. Але хоч вони й шукали натхнення в минулому й намагалися дотримуватися старовинних традицій, перші Романови не могли не зважати на нові тенденції у державництві, урядуванні та в розвитку цивілізації, які вони могли спостерігати у своїх західних сусідів. Не могли вони й уникнути наслідування деяких з цих тенденцій у відбудові своєї власної держави.

Іншою вражаючою рисою цього періоду був той факт, що відбудову зруйнованої держави було успішно здійснено за володарювання царів, яким була притаманна разюча посередність. Слід визнати, що саме ця обставина і, звичайно, провідне становище роду та спорідненість з Рюриковичами спричинили обрання Михайла у 1613 р. Це привернуло на його бік консервативних членів Земського собору й допомогло усунути кандидатури іноземців, таких як Владислав Польський або шведські чи Габсбурзькі князі.

Земський собор мав добру нагоду обмежити владу обраного царя й підвищити власну роль у державних справах, проте його провідні члени не спромоглися повторити приклад своїх польських побратимів, які ніколи не втрачали таких можливостей нагоди для збільшення власних привілеїв. Можливо, через посередність шістнадцятирічного правителя така завбачливість видавалася зайвою, а радше ідея самодержавства вже настільки глибоко вкоренилася в московській ментальності, що навіть ліберальніше настроєні бояри не насмілилися проявити таку ініціативу. Будь-яке пояснення вимагає врахування того факту, що позиція старих боярських родів, скомпрометованих протягом Смутного часу через їхню поведінку та переговори з поляками, в 1613 р. значно похитнулася.

Освітою юного царя цілком злегковажили, і він був неспроможний правити самостійно. Тому він залишив керівництво справами в руках своєї амбітної матері, Марфи, яка залишила монастир, куди її силоміць відправив Борис Годунов, та своїх родичів, зокрема Салтикових. На щастя, у 1619 р. до Москви з польського полону повернувся батько царя Філарет, який посів патріарший стіл і міцно перебрав у свої руки кермо держави. Правив він грубо, усунувши всіх своїх суперників разом з колишньою дружиною, але низка реформ, проведених ним, допомогла врятувати становище. Уперше в російській історії було запроваджене своєрідне двовладдя, коли патріарх перебрав титул «Великий государ», звичайно належний цареві, і став правити від імені свого сина. По смерті Філарета (1633 р.) рід Салтикових знов набув впливу при дворі.

Син Михайла, Олексій (1645-1676), був освіченіший за батька і навіть мав певні літературні амбіції. Його грубі манери пом'якшувалися великою добротою. Він був консерватор і devot (* Святенник (фр.). — Ред.), що полюбляв товариство юродивих, яких тоді в Росії дуже поважали. Олексій, однак, прийняв пропозиції деяких зі своїх прогресивніших улюбленців і запровадив при дворі певні зміни на західний манір. Проте урядування залишилося в руках кількох фаворитів, найвидатнішими з яких були його наставник Борис Морозов, патріарх Никон та Артамон Матвєєв. Інтриги царевих родичів, утім, часто робили їхнє становище непевним.

Наступнику Олексія Федору (1676-1682), старшому сину його першої дружини, було чотирнадцять років, коли помер батько. Він був вихований Симеоном Полоцьким, видатним київським ученим, і навіть пробував писати вірші, але його хвороблива натура не дала йому можливості взяти участь в управлінні державою. Князь Василь Голіцин був найпомітнішим та найздібнішим серед фаворитів, які порядкували справами замість нього.

По смерті Федора інтриги родів двох дружин Олексія надалі ускладнювали правління регентів. Брат Федора Іван був недоумкуватим, і хоч його було проголошено спадкоємцем Федора разом із своїм зведеним братом Петром, до 1689 р., коли Петро перебрав владу, справжнім регентом за допомогою Милославських та царевого прибічного війська, стрільців, була їхня сестра Софія.

Проблеми, з якими зіткнулися московські правителі протягом цього періоду, були величезними й важкорозв'язуваними. Загрози з боку Речі Посполитої вдалося уникнути тільки тому, що польський Сейм відмовився надати Владиславові необхідні засоби для походу на Москву. Смоленськ та Сіверськ, однак, залишалися в руках Польщі, і зроблена у 1632 р. спроба відвоювати Смоленськ завершилася для Московії катастрофічно. Не дивно, що після цього Олексій вагався, коли козацтво запропонувало йому в 1651 р. підпорядкування України.

Успіх у війні 1654-1656 рр., унаслідок якої було повернуто Смоленськ та окуповано Литву, став можливим завдяки виступу козацтва та шведському вторгненню до Польщі. Сподівання Олексія на польську корону зруйнував Карл X Шведський (1654-1660), який проголосив себе королем Польщі й забажав зайняти Литву, яка тоді перебувала в руках Москви. Це скінчилося миром між двома країнами, укладеним у Столбово в 1617 р., який дозволив Московії повернути Новгород за значну контрибуцію. Новий конфлікт, який розпочався в 1656 р., закінчився у 1661 р. Кардиським миром. Московія не тільки не змогла повернути втрачені території на південному узбережжі Фінської затоки, завойовані Борисом Годуновим і втрачені у 1617 р., але й була змушена поступитися Швеції частиною Лівонії, окупованої російським військом. Знову Московія втратила вихід до Балтійського моря. Карл X міг похвалитися тим, що жодне російське судно не могло з'явитися в його морі без дозволу.

Здобутки на Півдні, закріплені Андрусівською угодою (1667 р.), знову опинилися під загрозою через авантюри Дорошенка та вторгнення в Україну Мегмеда IV. Спільна турецька загроза вперше звела Польщу й Московію в одному таборі. Щоб захистити Київ, Олексієве військо зайняло ставку Дорошенка, розташовану на правому березі Дніпра на півдорозі з Києва до Чорного моря. Гетьман-авантюрист повернувся на бік Москви, але змушений був відмовитися від булави, і цар згодом призначив його воєводою у В'ятці. Поляки поступилися туркам значною частиною своїх володінь в Україні (1676 р.).

У 1677 р. російське та турецьке війська вперше в історії зійшлися під Чигирином. Успіх росіян справив велике враження на двір султана. Але Москва ще не відчувала себе досить сильною, щоб продовжувати війну проти свого могутнього сусіда. Коли турки вислали нове військо, щоб поставити гетьманом у своїй частині України Юрія Хмельницького в новій ролі турецького васала, московіти разом з козаками-союзниками залишили Чигирин і зберегли за собою тільки Лівобережжя.

Почалася масова міграція українців до підросійської частини. Вони селилися на терені сучасної Харківщини, що з того часу почала називатися Слобідською Україною, керовані особливим урядовцем, якого призначав цар. Перемир'я, укладене між Туреччиною та Московією у 1681 р., забезпечило Москві володіння цією частиною України.

Перший відкритий конфлікт між Московією та Туреччиною стався за правління Федора III. Відповідальність за подальший розвиток відносин між Польщею, Туреччиною та Московією лежала головним чином на Голіцині, який продовжував вести справи навіть під час регентства Софії. Король Ян Собеський прагнув схилити Московію до участі в антитурецькій лізі. Регенти вагалися, усвідомлюючи, що ідея польсько-московського альянсу може не сподобатися козацтву. Наслідки польсько-турецьких воєн, однак, змусили московітів подолати свою нерішучість, а перемога Собеського під Віднем також справила на Москву велике враження. У 1686 р. між двома країнами було створено союз під назвою «Вічний мир». За обіцянку Москви підтримувати поляків у війні з турками та значну грошову субсидію поляки остаточно відмовилися від своїх претензій на Київ і пообіцяли надати цілковиту свободу віросповідання православному населенню свого королівства.

Голіцин, однак, виявився поганим полководцем. Його похід на Крим у 1687 р., здійснений усупереч порадам козацького гетьмана Самойловича, завершився поразкою. Нещасного гетьмана звинуватили в поразці і вислали в Сибір. Новий гетьман, Іван Мазепа, супроводжував Голіцина у другому поході в 1689 р., але обидва вони зазнали поразки біля Перекопа. Ця поразка була однією з головних причин падіння Голіцина та Софії. Балтійське й Чорне моря залишилися для Московії закритими, і відкрити вікно для Московії в обох напрямках лишилося новому цареві Петру.

Успішнішим виявилося московське просування за перших Романових на Північ та Схід крізь сибірські степи. Колонізація Сибіру постійно розвивалася. У 1618 р. було засновано Єнісейськ, у 1632 р. — Якутськ, у 1652 р. — Іркутськ, а в 1654 р. — Нерчинськ. У 1637 р. московіти досягли північного узбережжя Тихого океану. У 1648 р. смілива експедиція вирушила Північним Льодовитим океаном від гирла Колими до гирла Анадира.

Окупація Приамур'я у 1649 р. вперше привела московітів до прямого контакту з китайцями та їхніми імператорами маньчжурської династії Цин. Перша сутичка в 1652 р. завершилася перемогою росіян. Однак перше московське посольство, яке дісталося Пекіна в 1656 р., не змогло вирішити цих непорозумінь. Китайці вдалися до наступу, і сутички з переговорами тривали. Голіцин, зайнятий своїми кримськими планами, схоже, занедбав справи на Далекому Сході. Тому укладений у 1689 р. мир був невигідним для Московії, яка втрачала Приамур'я і мала визнати китайський суверенітет над Монголією. Тоді російська експансія обернулася на Північний Схід. У 1697 р. було зайнято Камчатку, і росіяни вперше вступили в контакт з Японією.

Хоч перші Романови не спромоглися здійснити всі свої експансіоністські наміри, вони заклали солідні підвалини для подальшого розростання московської території за Петра Великого та його нащадків. Якщо врахувати безнадійне становище Московської держави наприкінці Смутного часу, то це справді видатне досягнення.

Смутний час, звичайно, залишив глибокий слід у соціальній, економічній та фінансовій структурі Московії. Старий порядок сильно похитнувся, країна виснажилася, управління розладналося, уряд залишився майже без коштів. Треба було щось робити, аби уряд міг захистити країну та якось упорядкувати врядування. Перші реформи, проведені Філаретом, диктувалися саме цими потребами.

Для поповнення державної скарбниці та запобігання найкричущішим зловживанням недобросовісних збирачів податків Філарет наказав укласти нові земельні реєстри, призначивши нових податкових чиновників із числа самих платників податків. Було запроваджено непрямі податки, нерідко дуже дошкульні, та посилено державну монополію на постоялі двори й шинки, введену Іваном IV. На жаль, потреба підвищити оподаткування підданих призвела до погіршення становища селянства. Дедалі більше селян, переобтяжених феодальними повинностями та сплатами до державної скарбниці, кидали свої землі, а часто й родини, і приставали до козаків або селилися в прикордонні. Численні тримачі помість та вотчин не могли виконувати свій військовий обов'язок через втрату великої кількості селян, які обробляли їхні землі. Під впливом скарг дворянства уряд Філарета надав землевласникам право повертати назад збіглих селян, якщо вони прожили на новому місці менш ніж п'ять років, — термін, пізніше підвищений до десяти років. Це стало подальшим кроком до встановлення кріпацтва. З іншого боку, Філарет поліпшив становище купців та ремісників, які мешкали в посадах — передмістях довкола міст, що були осередками місцевого врядування. Цього досягли оподаткуванням їхніх конкурентів — царевих «служилих людей», які мешкали там же чи неподалік у так званих слободах.

З метою поліпшення врядування Філарет збільшив кількість центральних урядових установ — «приказів», які з'явилися ще за перших царів.

Філаретові реформи, хоч і не завжди вдалі, було завершено за царя Олексія та законодавчо закріплено в Уложенні — зводі законів, що ґрунтувався на візантійському та литовському праві, руських «судебниках» (правничих кодексах), указах царя й ухвалах різних приказів, — прийнятому Земським собором у 1649 р.

Уложення — це важливий документ, який не тільки є визначним кроком в історії російського права, але й ілюструє соціальні, фінансові та адміністративні умови розвитку Москви за перших Романових. Долю селянства було вирішено остаточно. Селянам не дозволялося залишати своє законне місце проживання, а їхні повинності щодо землевласників стали спадковими. Таким чином, було законодавчо закріплене кріпацтво. Крім того, на селянську общинну організацію — «мир» — було тепер не тільки покладено відповідальність за своєчасне сплачування податків кожним селянином зокрема, але й повноваження регулярного розподілу землі для обробітку між її окремими членами.

Уложення подає детальнішу інформацію про холопів-невільних та новий клас кріпаків, уперше згаданий у Судебнику 1550 р., — «закладчиків». Це були люди різних верств, які були ладні служити своєму кредиторові все життя, аби тільки уникнути податків чи сплатити борг і високі відсотки за нерідко фіктивною угодою. Така практика заборонялася, і були вироблені заходи проти пов'язаних з нею зловживань, особливо проти звичаю саджати закладчиків поблизу посадів, де вони займалися торгівлею або ремісництвом на користь своїх господарів. Мешканці цих поселень біля посадів, званих слободами (вільними поселеннями), відтепер оподатковувалися так само, як і мешканці посадів, а утворювати нові слободи заборонялося. На жаль, захищаючи свої фіскальні інтереси, уряд заборонив мешканцям посадів міняти місце проживання і, таким чином, значно обмежив свободи, необхідні для здорового розвитку торгівлі та промисловості. Це обмеження було однією з головних причин, чому міста московських володінь так і не змогли відіграти в державі таку ж роль, як міста Західної Європи.

Уряд мав намір сприяти розвитку російської комерції. Але Уложення позбавило всіх іноземних торговців привілеїв, наданих Іваном IV. їм було дозволено торгувати тільки в Архангельську. Найбільше цей припис зачепив англійських купців: їхні товари тепер обкладалися митом, а привілейоване становище в російській торгівлі було втрачене ¹. Уряд заохочував зростання російської торгівлі іншими указами. Один із таких указів від 1667 р. усував іноземців з будь-якої роздрібної торгівлі. Місцевих купців також заохочували вести безпосередню торгівлю з Азією.

Усі ці заходи, однак, не дали бажаних результатів. У Московії не було такого організованого класу купців, як у західноєвропейських містах. Торговельна монополія, яку зберігали до 1649 р. іноземні, здебільшого англійські, купці, не сприяла формуванню місцевого купецького стану. Фіскальна політика уряду, кодифікована Уложенням, гальмувала розвиток цього стану і після 1649 р.

Знову-таки головним чином з фіскальних міркувань Церкві довелося погодитися на істотні обмеження її привілейованого становища. Уложення не тільки забороняло селянам шукати захисту («закладу») в церковних землевласників, які не підлягали оподаткуванню, й передбачало вжиття суворих заходів проти збільшення церковних маєтностей з метою запобігти зменшенню оподатковуваної землі. Крім цього, правничі, адміністративні й фінансові справи духовенства та селян, що мешкали на церковних землях, передавалися під юрисдикцію особливої установи — Монастирського приказу. Виняток було зроблено тільки для патріарха та інституцій, що прямо від нього залежали.

Найбільше новий лад Уложення сприяв одній верстві населення, а саме царським службовцям («служилим людям», «дворянам»). Вони були зобов'язані нести не тільки військову службу, більш чи менш обтяжливу, відповідно до розміру помістя, наданого їм царем, а й цивільну. Відмінності між цим новим класом аристократії та старими знатними родами, що утримували свої спадкові маєтності, вотчини, дедалі більше стиралися. Цей процес прискорився після 1682 р., коли було скасовано стару систему місництва, яка зобов'язувала царя в жодному разі не призначати представників офіційної ієрархії на посади нижчі, ніж обіймали їхні предки.

Загальна тенденція Уложення 1649 р. та інших заходів, ужитих першими Романовими, полягала в поділі населення царства на різні групи, кожна з яких мала певні обов'язки щодо держави, та забороні переходу з однієї групи до іншої. Вдаватися до таких кроків уряд змушували примітивність фіскальних методів, зростаючі витрати держави та її надзвичайне розширення.

Попри свої численні недоліки, Уложення стало помітним кроком уперед у правничих справах. Хоч багато з його приписів було надалі скасовано, воно діяло в Росії двісті років і було замінене новим Зводом законів лише в 1833 р.

Ті самі фінансові потреби змусили уряд вдатися до кількох експериментів в оподаткуванні та грошовій системі. Досі одиницею оподаткування була стара «соха» — площа орної землі, яку можна обробити одним плугом за день. Але в 1646-1678 рр. з метою примусити селян обробляти більше землі оподаткування базувалося на всьому господарстві — «дворі». Крім цього податку, було запроваджено ще три: «ям» для утримання державної поштової системи, невільничий податок для звільнення росіян з татарського полону та стрілецький податок на утримання стрільців, які становили основу постійного війська й забезпечували охорону царя.

Декілька спроб запровадити непрямі податки, зокрема на сіль і тютюн, мали руйнівні наслідки. Податки були надто високі й накладалися невміло. Постійний прибуток приносив лише податок на горілку, що продавалася в шинках за державною монополією. Інші заходи засвідчили дуже невміле ведення фінансової політики. Серед них були введення в обіг німецьких талерів, перекарбовуваних в Архангельську, та присвоєння їм номінальної вартості, вдвічі вищої за реальну. Ще одна операція — заміна срібних монет мідними, які повинні були мати однакову зі срібними вартість — спричинила в Росії першу інфляцію, а для багатьох її мешканців обернулася фінансовим крахом.

Перші Романови внесли важливі зміни в управління державою. Адміністративні новації, запроваджені здебільшого Іваном IV, набули подальшого розвитку. У Смутний час зросло значення посади воєводи (правителя області). Він мешкав в укріпленій частині міста, «городі», інколи званій також «кремлем», і не тільки відповідав за збирання податків, а й був суддею у цивільних справах і командувачем місцевого ополчення. Ця посада надавалася вихідцям із дрібнішого дворянства на царській службі, «служилих людей», але іншого урядовця — «губного старосту», який головував у суді з карних справ, обирала знать.

Воєводи та члени їхнього апарату не отримували платні від уряду, а утримувалися населенням області. Внески населення на утримання воєвод регулювали старости, обрані мешканцями посадів та селянством областей. З цією метою вони мали щорічно збиратися в «земськой избе» посаду. Але ця своєрідна демократична інституція виявилася невдалою. Воєводи поводилися як абсолютні володарі, втручалися у вибори й невдовзі через ненажерливість і хабарництво почали згадуватися у російських прислів ях.

Зростання значення воєнних дій у прикордонних областях Московії змусило уряд об'єднати багато областей на Заході, Півдні та Південному Сході у більші територіальні одиниці, що звалися «розрядами». Це були автономні військові одиниці, очолювані «розрядними воєводами», яким підлягали всі воєводи областей. Вони мали у своїх «розрядами» усю повноту військової та цивільної влади і відповідали за набір та утримання свого війська. «Розряди» стали зародком, з якого розвинулася адміністративна реформа Петра Великого — поділ держави на губернії, керовані губернаторами.

Ті самі воєнні потреби змусили перших Романових приділити більше уваги реорганізації свого війська. Основу московського війська все ще становила знать, яка володіла помістями, але її бойові якості дедалі погіршувалися. Поміщики більше цікавилися управлінням своїми помістями та поверненням збіглих селян, ніж військовою службою. Багато з них розорювалися і були нездатні виконувати військовий обов'язок. Інші уникали служби, підкуповуючи чиновників, які набирали військо, або просто тікали з війська, незважаючи на жорстокі покарання за дезертирство перед лицем ворога.

Озброєння кавалерії та піхоти застаріло, військо було погано навчене. Єдиний військовий контингент, здатний ефективно битися, становили мушкетери-стрільці, організовані Іваном IV. Усе це змусило перших Романових за прикладом останніх Рюриковичів набирати іноземних найманців не тільки для захисту південного кордону, але й під час походів на західних сусідів. Реорганізацію московського війська розпочав знову-таки Філарет. Для навчання місцевих вояків премудрощам сучасної військової справи та командування ними було запрошено іноземних офіцерів, здебільшого поляків, німців та англійців. Одним із них було надано помістя, інші отримували високу платню. Були сформовані нові військові частини. Нова кіннота на західноєвропейський кшталт дістала назву рейтарів. Нові піхотні «солдатські» полки формувалися зі служилих людей північно-західних областей для протистояння славнозвісній шведській армії, тоді як драгуни, вишколені і для кінного і для пішого шикування, були придатнішими для дій у степах. Нові військові формації набиралися із зубожілої знаті, стрілецьких синів, безземельних селян, нереєстрових козаків тощо.

Водночас було зроблено першу спробу запровадити загальну військову повинність. Було встановлено, що кожна сотня господарств мала виставляти одного кіннотника та одного піхотинця, а великі родини мали віддавати до царевого війська одного-двох синів, які були не потрібні у сільському господарстві. Набір рекрутів із помість за старою системою постійно зменшувався. На початку 80-х років XVII ст. поміщики були спроможні виставити тільки 13 тис. вояків.

Завдяки всім цим заходам військова міць Московії помітно зросла. Після приєднання України цар був здатний мобілізувати понад 200 тис. чол. Зрозуміло, що постійне військо становили тільки стрільці та іноземні найманці. Решта мобілізованих, як правило, після закінчення кампанії могла повернутися додому. Але навіть тут перші Романови заклали підвалини, на яких Петро Великий та його послідовники мали розбудовувати військову міць царської регулярної армії.

Наступне важливе поліпшення стосувалося спорядження війська. Старовинна зброя поступово замінювалася вогнепальною різних калібрів. Було модернізовано артилерію та збільшено її чисельність. Таке оновлення надало царевому війську безперечну перевагу над татарським і хороші шанси у сутичках зі звитяжною польською кавалерією та піхотою. Але воно навряд чи могло зрівнятися зі шведською армією, найкраще навченою та найдисциплінованішою в Європі XVII ст.

Спершу Московії доводилося купувати сучасне військове спорядження за кордоном, здебільшого у Швеції та Англії. Робилися спроби оселити іноземних зброярів та інших ремісників, зайнятих у виробництві вогнепальної зброї та амуніції в московській слободі та в інших містах. Цього, однак, виявилося не досить, і тому, щоб менше залежати в цьому важливому військовому аспекті від інших країн, потенційних супротивників, царі були змушені заохочувати виробництво зброї.

Спершу в усіх куточках московських володінь розпочалися пошуки необхідних для цього копалин. Далі в 1632 р. голландець Андрій Вініус отримав концесію на відкриття в Тулі першої великої збройової мануфактури. У Москві з допомогою іноземних фахівців почали виробляти гармати всіх калібрів. Німецькі спеціалісти допомогли заснувати ливарні для виробництва церковних дзвонів.

Наслідком пошуку копалин було виявлення багатих родовищ залізної руди в басейнах річок Ваги, Костроми й Шексни. Перші важливі металургійні центри в цих північних регіонах заснував Марселіс із Гамбурга. Слідом за цим почали виникати інші промислові підприємства, такі як перша скловарня. За Олексія було зроблено перші кроки в текстильній промисловості. Поступово почали з'являтися інші види промисловості, але з меншим розмахом. Навіть Петру Великому не вдалося прискорити розвиток сучасної промисловості, як того хотілося. Протягом тривалого часу росіяни чіплялися за примітивні форми промислового виробництва, що базувалися на домашньому ремісництві, яке перебувало в руках сімейних угруповань.

Водночас це свідчить про те, що Московія за перших Романових почала відчиняти свої двері західним впливам у багатьох галузях. Джерелом цих впливів були здебільшого Англія та Голландія, завдяки жвавим торговельним зв'язкам між цими двома країнами та Московією від часів Івана IV. Постійна ворожнеча зі Швецією спричинила зближення Московії з Данією, яка у XVII ст. була могутньою державою і контролювала вхід до Балтики.

Коли антитурецькі настрої, завжди наявні у Москві, але притлумлені через побоювання османської воєнної могутності, почали проявлятися дедалі сміливіше, Венеція відчинила свої ворота московським послам. Перші посли справили дуже погане враження своїми незграбними манерами, але політичні міркування допомогли венеціанцям подолати його та вторувати шлях до Москви. Близько 1670 р. московіти навіть пропонували створити антитурецьку коаліцію, — це було виявом їхньої нової політичної ініціативи.

У другій половинів XVII ст. пожвавилися дипломатичні зносини з німецькими князями, тому що Московія намагалася забезпечити нейтралітет курфюрстів під час своєї війни з Польщею. Польські й турецькі справи відкрили російським послам шлях і до Відня. Водночас до Москви прибували сербські та болгарські біженці, а православні християни з Балкан дедалі більше пов'язували з Москвою сподівання на звільнення від турків. Усе це ілюструє позитивні зміни та зростання престижу Московії в тодішній Європі.

Незважаючи на зусилля уряду поліпшити внутрішнє становище, для правління перших Романових були характерні постійні народні заворушення. Попри свою поразку, козаки, які не увійшли до війська, продовжували чинити неприємності протягом перших років царювання Михайла. Їх нерідко підтримував роз'ятрений люд прикордоння. До загального безладдя додавалася поява нових самозванців, які проголошували себе нащадками правителів доби Смути.

Багато заходів, що їх уживав уряд, були непопулярними й непродуманими, а правління фаворитів викликало незадоволення. Повстання 1648 р. було спрямоване проти Олексієвого фаворита та шурина Бориса Морозова, але водночас це був протест проти податку на сіль. Скасування системи добровільного рабства за Уложенням 1649 р. наразилося на рішучий протест добровільних рабів та їхніх господарів — факт, який висвітлює специфіку соціального та економічного становища в Московії. Наївні та болісні маніпуляції з грошовою системою підкидали дрова до вогнища загального незадоволення й викликали народне повстання 1662 року, яке було жорстоко придушене.

Найбільше повстання вибухнуло на Дону (1669-1671), й очолив його донський козак Степан Разін. Утвердившись між Доном та Каспієм, Разін провів морський похід до перського узбережжя Каспійського моря й повернувся з багатою здобиччю. До нього приєдналися численні донські козаки — переважно кріпаки-втікачі та непокірний люд, і з цим військом він здобув Астрахань і Царицин. Цей рух переріс у соціальне повстання селян і місцевих племен Поволжя проти землевласників.

Після цих успіхів Разін рушив на Москву. Але його військо з наброду не змогло протистояти кільком полкам, навченим сучасній військовій справі, які Москва змогла вислати проти нього. Розбитий і покинутий донськими козаками, Разін був схоплений у своїй твердині на Дону і страчений у Москві. Цареве військо остаточно придушило повстання наприкінці 1671 р. здобуттям Астрахані. Ця перемога зміцнила повагу до Москви серед козаків, але подвиги популярного ватажка далі оспівувалися в епічних піснях, і він вважався героєм боротьби за звільнення від кріпацтва.

Може здатися дивним, що Московській державі вдалося вижити та розростися під час царювання таких слабких правителів і після такої кількості потрясінь, що розхитували її підвалини. До певної міри це можна пояснити взаємодією правителя та народу, представленого на Земському соборі, який обрав Михайла Романова і став постійною інституцією Московії. Здавалося, що Москва у такий спосіб поверталася до демократичного київського віча. І справді, Земський собор регулярно функціонував з 1613 до 1622 р а потім його декілька разів збирали Михайло та Олексій для обговорення важливих питань. Зрозуміло, що між російським Земським собором, київським віче та середньовічною або сучасною парламентськими системами Західної Європи багато відмінностей. Земський собор складався, скоріше за все з боярської думи, розширеної за рахунок представників нижчої знаті, вищого духовенства, дворян, купців та інших городян. Дума являла собою своєрідний сенат і функціонувала тоді, коли собор не збирався. Члени «нижньої палати» номінально обиралися, але фактично нерідко призначалися місцевою владою. Бракує повної інформації про склад і функції Собору, але він часто впливав на провадження державних справ за допомогою критики або співучасті. Можливо, саме висловлене невдоволення деякими заходами уряду спричинило відмову від цієї інституції після 1653 р.

Незважаючи на своє нетривале існування, Земський собор справив глибокий вплив на концепцію держави. Держава перестала бути простою «вотчиною», спадковою власністю правителя, як це було за Рюриковичів. Завдяки такому співробітництву народу та володаря посилилося усвідомлення національної та релігійної єдності, а поняття російської землі дедалі більше зрощувалося з поняттям російського народу.

Члени Земського собору ніколи й не думали про обмеження влади абсолютного володаря. Концепція самодержавства, якому право на владу дане згори, настільки глибоко вкоренилася в умах московітів, що іншу політичну систему їм годі було навіть уявити. Політична програма перших Романових полягала у здійсненні та зміцненні старовинних московських традицій, і самодержавство було одним із головних принципів, санкціонованим Церквою і загальновизнаним. Тому не дивно, що таке нововведення, як народні збори, виявилося в московському політичному житті таким недовговічним.

Судячи з усього, царському самодержавству несподівано кинули виклик двоє церковних діячів. На перший погляд, саме так можна тлумачити правління патріарха Філарета. Уперше в російській історії було встановлено свого роду теократію, яка успішно функціонувала впродовж життя цього енергійного патріарха. Насправді, однак, його сучасники не розглядали роль, яку відігравав патріарх, як революційний крок у відносинах між царем та Церквою. Філарет був батьком царя і сам колись претендував на трон. Він правив від імені свого слухняного сина, як багато інших фаворитів слабких царів до нього та після нього. До того ж, крім нього залишалася влада Собору. Наступники Філарета, патріархи Іоасаф та Йосиф, не виявили бажання брати участь в управлінні державою. Традиційні гармонійні відносини між світською та духовною владою, колись так міцно встановлені в Київській державі ², було поновлено.

Приклад Філарета легко було наслідувати, тим паче що він значно посилив престиж і владу патріарха. Філарет контролював величезну церковну територію, яка простягалася від Білого моря до кордону України та від Брянська на заході до В'ятки, з понад сорока містами. Він отримав підтвердження своєї прямої юрисдикції над усіма церквами, монастирями та релігійними фундаціями на цій величезній території разом з правом здійснювати судочинство над місцевим населенням в усіх справах, крім карних. Щоб здійснювати цю майже суверенну юрисдикцію, Філарет заснував свій власний приказ адміністративних, фінансових та юридичних справ, запровадив власні податки й організував їх збирання. Щоб усвідомити, наскільки важливим було положення патріарха, досить пригадати, що на тій території, над якою у XVII ст. єдиноосібну та пряму юрисдикцію здійснював патріарх, у XIX ст. було засновано шістнадцять діоцезів. Таке становище створювало якомусь амбітному церковному діячеві спокусу претендувати на більш видну роль в уряді Московії.

Такою особою став Никон, який насмілився кинути виклик глибоко вкоріненим московським уявленням про відносини між двома владами. Крім цього, його ім'я пов'язане і з реформами, які, хоч і давно назрілі й здійснені з кращими намірами, були проведені погано й спричинили в Руській Церкві розкол, що зберігається донині.

Никон ³, син селянина, народився у 1605 р., у хрещенні дістав ім'я Микита. Він здобув певну освіту в монастирі і став священиком у Москві. Зазнавши емоційного потрясіння від смерті своїх дітей, він переконав дружину стати черницею, а сам пішов у монастир на Білому морі, прийнявши ім'я Никон. Коли у 1646 р. він відвідав Москву як ігумен монастиря, його зовнішність, поведінка та красномовство справили таке велике враження на молодого царя, що Олексій призначив його архімандритом московського монастиря, де містилася фамільна усипальниця Романових. Никон став близьким другом царя і дуже швидко зрозумів, як зберегти й примножити свій вплив на царя та його уряд. У 1648 р. його призначили митрополитом до Новгорода, другого за величиною міста Московії.

Перебування Никона у Новгороді було, можливо, найпліднішим у його житті. Там він виявив щиру турботу про духовний добробут своєї пастви й запровадив проповідування й релігійне навчання. Це була новина, тому що релігійне життя Московії на той час зводилося виключно до відвідування літургійних відправ. У відправленні літургії Никон виявився палким реформатором. Досі з метою економії часу було звичним поєднувати довгі читання та молитви зі співом хору. Зрозуміло, що в такому гаморі слова годі було розібрати. Никон заборонив це зловживання, а цар за його ініціативою поширив цю заборону на інші діоцези. Никон також реорганізував за візантійським зразком хоровий спів, а цар впровадив цю реформу у власній каплиці, звідки вона поширилася на інші церкви. Никон зміг довести свою корисність і в політичних справах, і коли в Новгороді в 1650 р. розпочалося повстання, він ризикував своїм життям, щоб його припинити.

У 1652 р. цар запропонував Никонові зайняти спорожнілий патріарший стіл, проте він погодився тільки тоді, коли отримав від царя письмове запевнення, що уряд не втручатиметься в церковні справи. Як патріарх, Никон прискорив перегляд богослужбових книг, потреба в якому вже давно назріла через численні текстуальні помилки, спричинені неуважністю переписувачів.

Така необхідність відчувалася ще за часів Івана IV, а в 1551 р. синод ухвалив здійснити такий перегляд. Перші книжки були дуже погано надруковані в 1564-1565 рр. ⁴ Після Смутного часу потреба в нових богослужбових книжках ще більше зросла, бо багато з них були знищено. Церковні діячі, яким було доручено цей перегляд, були палкими реформаторами, але їм бракувало бодай якоїсь філологічної освіти та знання грецької, тому їхнє втручання лише збільшило кількість помилок. Крім помилок у формулюваннях, у московській літургії була ще й низка помітних відмінностей від богослужіння Грецької Церкви, на що звернув увагу патріарх Єрусалимський під час візиту до Москви у 1649 р.

Хоч деякі з цих відмінностей були незначними — йшлося, наприклад, про кількість колінопреклонінь, сугубо чи тригубо співати «Алилуйя», хреститися двома чи трьома пальцями, — для московітів XVII ст. з їхнім літургійним способом мислення все це мало надзвичайно велике значення. Для них літургія була єдиним способом спілкування з Богом, і якщо вона виконувалася неправильно, то втрачала цінність перед Богом і не приносила користі тому, хто молиться. Тому розумніші клірики висловилися за перегляд книжок згідно з грецькими оригіналами, оскільки Візантійська Церква була материнською Церквою для Руської та джерелом православної християнської традиції.

Цей рух, однак, наразився на сильну опозицію з боку традиціоналістів, які вихваляли московське православ'я і не могли змиритися з думкою, що їхні праотці неправильно молилися. Вони стверджували, що Візантія втратила своє провідне становище через «віровідступництво» у 1439 р., уклавши унію з Римом, і що їй не можна було довіряти, бо вона перебувала під ярмом невірних. А Москва, як стверджували деякі з них, була Третім Римом та єдиним оборонцем православ'я.

Никон опинився у скрутн'ому становищі. Після приєднання України він відчував необхідність узгодити мову літургійних книжок, використовуваних у Московії, з мовою українських богослужбових книжок, нещодавно відредагованих Могилою. Найкращий спосіб уніфікувати церковну та книжну мову Московії та України, на його думку, полягав у виправленні московських богослужбових книжок за українськими. Це була смілива спроба мовного зближення двох говірок, покликана допомогти подоланню відмінностей між двома народами.

Крім цього, Никон був цілком переконаний у православ'ї Грецької Церкви та мав рішучий намір довести до кінця перегляд російських богослужбових книг порівнянням їх з грецькими оригіналами. Отримавши дозвіл на такий перегляд від Церковного собору в 1654 р., він надіслав патріарху Константинопольському довгий перелік спірних питань. Посланці Никона, очолювані Арсенієм Сухановим, зібрали майже сімсот грецьких рукописів ⁵, з яких лише сім стосувалися літургійних питань. Оскільки в Московії не було клірика, який знав би грецьку, довелося запрошувати фахівців: з Греції — Арсенія й Діонісія та з Києва — Єпіфанія Славинецького. Хоч їхня праця не задовольнила б вимоги сучасної науки, вона все ж сприяла поліпшенню ситуації в цій сфері, і в 1655 р. виправлений російський требник затвердив новий Собор, на якому були присутні патріарх Антіохійський та патріарх Сербський Гавриїл. Інші Собори затвердили Никонові зміни в російській літургійній практиці, і всім росіянам тепер було наказано хреститися трьома пальцями за грецьким зразком.

Реформи, що здійснювалися поспіхом і часто на дуже хитких філологічних підставах, викликали сильний опір. Радикальні московітські націоналісти відмовилися прийняти виправлені книжки з їхніми українізмами. Вони стверджували, що серед тих, хто здійснював перегляд, були київські вчені, підозрілі через знання латини та контакти з римськими «єретиками». Опозицію очолював гурток «справщиків», яких патріарх Йосиф призначив, а Никон розпустив.

Опозиція знайшла дуже здібного й пристрасного лідера в особі протопопа Аввакума. Народжений близько 1620 р. Аввакум ⁶ ще замолоду виявив свою дуже незалежну вдачу та мало не пристрасне бажання постраждати за свої переконання. Спочатку він не ставився вороже до ідеї виправлення богослужбових книг, проте його нажахала кількість змін, затверджених Никоном, і він відкинув їх, проголошуючи своє бажання жити й померти в старій вірі, неспотвореній греками. Його численні послідовники називали себе «старовірцями». Їх оголосили розкольниками, і Никон почав їх нещадно переслідувати. Хоч цар глибоко поважав ревного протопопа, він не міг примиритися з його опозиційністю. Аввакума ув'язнили, піддали тілесній карі й вислали спершу до Тобольська, потім далі в Сибір, але все це він виніс зі смиренням та відвагою, а його дружина вірно поділяла з ним гоніння.

У переслідуванні тих, хто чинив опір реформам, Никон виявив надзвичайну нещадність. Багато з його реформ здійснювалося навіть без санкції собору, а методи, за допомогою яких він їх здійснював, були щонайжорстокіші. Цар і його дружина не поділяли цієї ворожості до інакодумців. Схоже, що саме самочинна позиція Никона в цій справі значною мірою спричинила відчуження між ним та Олексієм, яке стало очевидним у 1658 р. Безпосередній привід для розриву був тривіальний. Никон образився на те, що цар, який перестав відвідувати служби Никона, не запросив його на офіційний бенкет. Збентежений патріарх послав одного зі своїх підлеглих дізнатися про причину такої зневаги. Його посланцеві придворні влаштували поганий прийом, а цар нічого не зробив для покарання винних у цьому. Ображений патріарх зрікся столу й залишив Москву, щиро сподіваючись, що цар особисто проситиме вибачення й благатиме його повернутися до Москви та знову обійняти посаду.

Але в своєму запалі Никон переоцінив значущість свого положення у Московії. Його владні манери та зарозумілість підбурили проти нього багато кого при дворі, а дедалі більше втручання патріарха в державні справи роздратувало царя, який уже сягав зрілості. Олексій не поїхав просити Никона про повернення і, хоч ця подія гнітила його сумління, утримався від будь-яких кроків до примирення. Никон, побачивши, що зайшов надто далеко, проголосив, що він не зрікається свого достоїнства. Таким чином, він запобіг обранню іншого патріарха, але його спроби повернути колишній вплив при царському дворі виявилися марними. Зрештою, цар скликав у 1666 р. Собор і, намагаючись надати йому більшої ваги, запросив і східних патріархів. На Соборі були присутні патріархи Антіохійський та Александрійський, які водночас представляли патріархів Константинопольського та Єрусалимського. Собор висунув звинувачення Никонові, який поводився дуже зарозуміло, особливо щодо східних патріархів. На разі його не тільки позбавили патріаршества, а й єпископського достоїнства й вислали в монастир.

Заява двох східних патріархів про те, що російський патріарх зобов'язаний коритися цареві в усіх політичних питаннях, виявляє справжнє підґрунтя всього конфлікту. Никон намагався запровадити в московську політичну систему вчення, яке було ні російським, ні візантійським, а саме про перевагу духовної влади над світською. Мабуть, Никон познайомився з цим ученням у Новгороді, який завжди був відкритішим для західних впливів. Схоже, що деякі з його реформ у тому місті, особливо увага до проповідування й релігійного навчання були навіяні римською практикою, про що знову було наголошено на Тридентському соборі. Через Новгород росіяни в XV ст. познайомилися і з відомою латинською підробкою — Donatio Constantini (* Константинів дар. — Ред.). За цим документом перший християнський імператор, перш ніж переїхати з Риму до Константинополя, нібито зробив пап верховними над усіма єпископами і віддав їм увесь Захід разом з привілеєм носити імператорські регалії ⁷. Ця підробка стала однією з підвалин, на яких в XI ст. розробили теорію вищості духовної влади над світською. Протягом середньовіччя автентичність цього документа ні в кого не викликала сумніву. Він сприймався навіть греками, які почали сумніватися в його достовірності лише в XV ст. Тільки-но цей документ почали вводити до російської канонічної літератури, як два гуманісти, Лоренцо Валла та Миколай Кузанський, довели, що це груба підробка.

У Московії «Константинів дар» використали Собор 1503 року для захисту церковної власності від Івана III та митрополит Макарій у 1550 р. проти Івана IV ⁸. З погляду Никона, цей документ чітко доводив перевагу духовної влади, яку він намагався остаточно встановити в Московії. Він включив «Константанів дар» до слов'янського зібрання канонічного права і діяв у цьому дусі, коли вимагав у царя запевнення, що той не втручатиметься в церковні справи. Перш ніж Никон став патріархом, вплив «Константинового дару» був уже очевидним у його палких протестах проти обмеження привілеїв духовенства за Уложенням, яке він називав законом антихриста.

Никон часто посилався на «Константанів дар» у своїх відповідях Паїсію, єпископу Гази. Останній зволив відповісти на запитання, поставлені йому боярином Симеоном Стрешнєвим стосовно поведінки Никона, і його твердження відіграли важливу роль у засудженні патріарха. Никон у своїх відповідях відмовляє цареві в будь-якій юрисдикції над священиками і в будьякому праві скликати собори, призначати патріархів та єпископів або розпоряджатися майном церкви. Він також відверто висловлює переконання, що духовна влада вища за світську: «Хіба ж ти не розумієш з того, що написано вище, що найвища влада духовенства не одержана від королів чи царів, а навпаки, саме духовенством володарі помазуються на царство? Таким чином цілком ясно, що священство набагато величніше за царство...» ⁹

Безперечно, це мало здатися чимось новим та дивовижним для свідомості московіта й цілком суперечило традиційному напрямку російського політичного розвитку. Для Никона було б краще, якби він посилався не на латинський документ, облудно приписуваний Константину Великому, а на справжній грецький документ, а саме на Шосту новелу кодексу Юстиніана. Вона підкреслювала велич та важливість царства й священства та стверджувала, що добробут роду людського залежить від гармонії між цими двома «найбільшими дарами Божими людині, що сходять згори з любові Божої до людства». Цей документ здавна входив до руського канонічного права й надихав митрополитів Київських у їхніх відносинах зі світською владою ¹⁰.

Спроба Никона запровадити в Московії ¹¹ цей чужинський принцип переваги духовної влади над світською виявилася запізнілою, бо була зроблена в момент навряд чи сприятливий для її прийняття. На Заході духовна влада відступала перед абсолютизмом Бурбонів, і хоч Московія XVII ст. була глибоко просякнута релігійною атмосферою, процес секуляризації тут уже розпочався. Його започаткували заворушення Смутного часу, а антиклерикальні заходи Уложення показали, як далеко він уже зайшов. Цих заходів було вжито за наполяганням мирян, представлених на Земському соборі, і цар був змушений затвердити їх попри свої особисті симпатії до Церкви. Опір народу реформі богослужіння, прийнятій Церковним собором, також показав, що, хоч Руську Церкву очолювало вже не чернецтво, як за Івана III та Василія III, а ієрархія, єпископська влада над віруючими була не такою міцною, як можна було очікувати.

Таким чином, давні візантійські концепції царства й священства знову запанували у відносинах між Церквою та державою з наголосом на праві правителя контролювати Церкву. Це підкреслив Паїсій у своїх відповідях на запитання, а також східні патріархи на Соборі 1666-1667 рр., що засудив Никона. Напевно, щоб задовольнити царя, патріархи більшою мірою наголосили потребу Церкви коритися главі держави, ніж це було виражено в Шостій новелі Юстиніана та в Епанагозі Фотія. Обидва документи були відомі російським ієрархам, бо входили до російського зібрання канонічного права — Кормчої книги. Дехто з московського духовенства протестував проти формулювань, запропонованих патріархами, відчуваючи, що вони не відповідають московським уявленням. Їхні сумніви виявилися виправданими, бо таке визначення відносин між двома владами стало знаряддям, яке пізніше звело Церкву до ролі покірного слуги держави відповідно до концепцій, що не були ні російськими, ні візантійськими.

Здавалося, що жваві контакти з православними патріархатами Сходу повертали Московію назад не тільки до візантійських літургійних традицій, але й до давніших концепцій царського самодержавства. Досі царів не турбували натяки представників Заходу, що вони є нащадками Константинопольських імператорів ¹². Вони не претендували на лідерство в усьому православному християнстві, бо вважали греків відступниками від православ'я.

Однак моральна підтримка греків у суперечці щодо виправлення літургійних книг спричинилася до нового зближення офіційних кіл Московії з Грецьким і трьома іншими східними патріархами. Знову Візантію стали шанувати як джерело руської віри, і Москва почала все більше цікавитися долею східного православ'я. Тамтешні єпископи завжди отримували щедрі дари, коли відвідували Московію, а Олексій почав виявляти жвавіший інтерес до їхніх напучувань, а саме що він мусить діяти, як єдиний православний володар і стати захисником усіх православних народів. Патріарх Єрусалимський Паїсій (1608-1644) порівнював свої візити до Москви з присягою на вірність, яку його попередники мали складати імператорам Константинополя. У 1653 р., під час свого перебування в Москві, колишній вселенський патріарх Афанасій III закликав Олексія завоювати Константинополь, свою спадщину, стати новим Костянтином і повернути вселенського патріарха до цього міста.

Крім того, православні України благали царя про допомогу, а біженці з Півдня стікалися до Московії, єдиної вільної православної держави, сподіваючись на звільнення з допомогою православного царя. Сербський патріарх Гавриїл відвідав Собор 1655 р. і мав нагоду розповісти цареві про сумну долю своєї пастви. Здавалося, що навіть католики-хорвати воліли визнати царя Московського сувереном усіх слов'ян. Таким було враження, справлене у Москві вченим, хорватським священиком Крижаничем, якого Олексій прийняв до себе на службу у 1659 р. Зрозуміло, що хорватський священик сподівався схилити царя до союзу з Римом.

Олексій також не відмовлявся від візантійської концепції царства як оборонця православ'я. Зробити щось більше, ніж надати моральну та фінансову підтримку своїм грецьким та слов'янським прихильникам він ще не міг, однак ця ширша концепція російського царства, безсумнівно, вкоренилася в Москві за часів Олексія. Вона навіть зміцнилася, коли за Федора Московії довелося вперше зіткнутися з військом султана. Відтоді ідея визволення православних народів від ярма мусульман перетворилася на один із принципів російської політики.

Подальше повернення до візантійської традиції планувалося за царювання Федора. Юний цар, добре обізнаний з літературою, разом зі своїми радниками мав намір запровадити при дворі давні візантійські достоїнства й титули. Новий список достойників Московської держави було розроблено невдовзі після 1682 р. для заміни старої системи місництва, яка мала бути скасована. Автори цього проекту досить добре знали устрій візантійського імператорського двору. Надання візантійських титулів московським достойникам (посади існували вже раніше) виявилося непотрібним з практичних причин і зробило очевидним намір якомога більше уподібнити московський двір візантійському двору, який таким чином відроджувався в Москві.

Запровадження пропонованої реформи рангів було пов'язане не тільки зі згадкою про корону, яку Володимир Мономах нібито отримав від візантійського імператора, але й із вшануванням батька Федора, Олексія, як осяяного «Грецькою славою». Це був очевидний натяк на грекофільські тенденції, виявлені Олексієм. Більше того, є деякі свідчення про те, що під час правління Федора планувалося перекласти весь кодекс Юстиніана російською мовою і зробити його основою московського законодавства. Крім того, у статуті академії, заснувати яку збиралися Федір та його радники, наголошувалося, що цар понад усе бажає наслідувати імператорів Константина, Феодосія та Юстиніана ¹³. Хоч цей заклад мав навчати не тільки «слов'янською» та грецькою мовами, а й латинською та польською, це було представлене, як бажання царя наслідувати приклад цих візантійських імператорів у галузі освіти. Усе це дуже цікаво і є свідченням того, що Московія повільно виходила зі своєї ізоляції та намагалася знайти нове натхнення у Візантії, яка була її першою вчителькою і на чию спадщину вона починала претендувати. Можливо, якби царювання Федора було тривалішим, Московія спромоглася б знайти вирішення деяких своїх проблем на ріднішому для її характеру та минулого ґрунті. Це б допомогло їй пом'якшити перехід до нової доби, що наставала, і зменшити потрясіння, що його неминуче мала завдати різка вестернізація московських інституцій та всього життя.

Незважаючи на ці спроби знайти нове натхнення за межами Московії, у релігійному та культурному житті держави все ще переважав дух ізоляції. Смутний час зруйнував багато досягнень останніх Рюриковичів, а ворожі дії московських сусідів, католиків-поляків та протестантів-шведів, змусили московітів ставитися до західних впливів зі ще більшою підозрою. З Візантії не могли надійти нові культурні імпульси, оскільки багато хто все ще вважав її «відступницею» попри розрив греками унії. Отже, Московія залишалася ізольованою, непохитно тримаючись за київську культурну спадщину, на якій вона розвивалася по звільненню від монгольського ярма.

Наслідки такого становища стали фатальними для московської Церкви. Шалений опір виправленню літургійних книг свідчив про глибокий застій у богословській думці та брак релігійної освіти серед московського духовенства. Уся релігійна діяльність зосереджувалася навколо довгих літургійних відправ, які в очах неосвіченого духовенства та віруючих перетворилися на майже магічні дії. Вони нібито могли справити бажане враження на Бога тільки в тому разі, якщо здійснювалися за приписами, без змін у жодному слові. Цей крайній формалізм московської набожності разюче контрастував з інтенсивним теологічним теоретизуванням тодішнього Заходу.

Старообрядці не припинили своїх зусиль щодо усунення Никона. їх знову очолив Аввакум, якого викликали із заслання, але який відмовлявся мовчати, попри умовляння Олексія. Собор 1666-1667 рр. підтвердив Никонів осуд розкольників, і переслідування поновилися. Ченці Соловецького монастиря на Білому морі повстали і витримали тривалу облогу царського війська. Тільки у 1676 р. монастир було здобуто з допомогою ченця, який зрадив свою братію. Аввакума було знову заслано в Сибір, де він зазнав нелюдських умов існування та страждань, яскраво змалювавши їх у своєму Житії. Але ніщо не змогло позбавити його фанатичного запалу. Зрештою, за наказом царя Федора його спалили на вогнищі у 1681 р. Дві боярині, Федосія Морозова та її сестра, княгиня Євдокія Урусова, які вели зразкове життя, але пристали до розкольників, зазнали катувань і померли у в'язниці.

Послідовники Аввакума виявляли надзвичайний фанатизм. Зміни в літургійних книгах вони вважали справою антихриста, якого спершу ототожнювали з Никоном, а далі з царями, які дали наказ про гоніння. У своєму містичному запалі вони чекали кінця світу. Тікаючи з центральних областей, старовіри селилися переважно на Півночі та Сході, уникаючи будь-якого контакту з офіційною Церквою та державою. Серед фанатиків, які прагнули втекти від земного зла, почалася епідемія масових самогубств через голодування або самоспалення. Найнемилосердніші переслідування чинилися протягом регентства Софії, але ніщо не змогло зломити опору старообрядців, які на превелику шкоду Церкві збереглися аж до нашого часу ¹⁴.

Хоч відвідування служб у неділю, свята й протягом Великого посту стало обов'язковим, і хоч здавалося, що все життя московітів визначає Церква, моральні стандарти суспільства загалом були низькими, як це можна побачити за всіма описами Московії, зроблені в цей час мандрівниками ¹⁵. Усіх їх шокували загальна неписьменність та невихованість, а також засилля пияцтва й інших пороків. Звільнитися від них не можна було без поліпшення освіти та сприйняття ідей з-за кордону.

Певне контактування із західною цивілізацією відбувалося в іноземному кварталі Москви, що називався Німецька слобода. Його населення становили переважно протестантські — німецькі, англійські та голландські — купці, ремісники й наймані солдати, тому що католики вважалися небезпечнішими для православ'я, ніж протестанти. Патріарх Філарет з особливою неприязню ставився до поляків, які вісім років тримали його в полоні. Тому він ставив поляків та інших католиків на один рівень з язичниками й мусульманами і звелів хрестити новонавернених католиків ¹⁶.

Іноземці жили своїм власним життям, мали власні церкви та школи. Хоч уряд намагався запобігти будь-якому зараженню православних єресями, їхній стиль життя знайшов наслідувачів серед вищих верств Москви. Звіти російських посланців західним урядам також підтримували прагнення запровадити у Московії деякі західні звичаї. Цар і деякі представники його знаті вели перед у сприйнятті західних манер. Олексій виявив жвавий інтерес до театральних вистав і заснував у 1673 р. першу московську трупу балету й драми під керівництвом німецького пастора Йоганна Готфріда Грегорі.

Це були перші несміливі контакти із західною цивілізацією. Однак був ще й інший, більш сприйнятний культурний центр, з якого до Московії могли проникати західні звичаї та знання, — Київ ¹⁷. Митрополит Петро Могила заснував у Києві академію, яка була організована за взірцем навчальних закладів єзуїтів. Вона навчала «слов'янською», грецькою, латинською та польською мовами і стала важливим центром православної вченості ¹⁸. У 1640 р. Могила запропонував цареві Олексію створити в Москві монастир, де київські ченці наставляли б дітей московської знаті у грецькій та слов'янській грамоті. Гурток «справщиків», члени якого були вкрай консервативними та впливали на перебіг релігійних справ, не довіряв православним ченцям, які мали контакти з латинами та читали їхні книжки. Однак невдалі спроби московських богословів навернути в православ'я датського принца Вальдемара, що змусило царя відмовити йому в руці своєї дочки, переконали їх, що добрі знання грецької та латини поліпшать їхню богословську підготовку. Таким чином, після сумного досвіду з греками вони повинні були звернутися до Києва, зокрема тому, що цар у 1648 р. попросив Могилу відрядити йому двох учених, здатних перекласти Біблію з грецької на російську.

Наступник Могили, Сильвестр Косів, відправив до Москви двох представників академії, Славинецького та Сатановського, які почали переклад релігійних праць з грецької та латини. «Справщики» прийняли також Катехізис Петра Могили й надрукували його у Москві після певного редагування.

У 1649 р. сталася велика подія, коли боярин Ртищев, один із найвпливовіших фаворитів царя та друг «справщиків», заснував біля Москви монастир св. Андрія та запросив туди київських ченців. Таким чином, у Московії з'явилася перша богословська школа. Вона мала дуже обмежену кількість учнів, але справила значний вплив на московську вченість. Із Києва прибуло ще кілька вчених, і Никон доручав їм виправлення літургійних книг. Розрив зі старовірами, непримиренними опонентами західної науки, розрядив атмосферу, і в 1666 р. уряд виступив з першою офіційною ініціативою щодо заснування вищої школи. Така школа, очолювана київським ученим Симеоном Полоцьким, якому Олексій доручив виховання власних дітей, проіснувала, однак, недовго. Тільки у 1682 р. учень Симеона Медведєв став ректором школи, створеної за зразком Київської академії, де перевага надавалася латинському навчанню. Того ж року було засновано іншу школу, де домінувало навчання грецькою. Кілька років обидва заклади, репрезентуючи дві течії у московському суспільстві, суперничали: одна школа воліла контактувати з латинським Заходом, друга — з Грецією. Але в 1687 р. вони злилися й перетворилися на Слов'яно-греко-латинську академію з виключним правом викладання іноземних мов та вільних мистецтв. На жаль, ця монополія поширилася й на контроль над усім, що вважалося небезпечним для православ'я, особливо на все, що походило від латинян. Антилатинські упередження особливо проповідували двоє грецьких ченців, брати Ліхуди. Коли в 1693 р. їх засудив і відкликав їхній власний патріарх, академія дещо втратила свій престиж, але вона знову стала важливим навчальним закладом, коли гору взяли пролатинські вчителі.

Незважаючи на низький рівень освіти, літературна діяльність у Московії була досить жвавою ¹⁹. У літературі, як і в інших аспектах, московіти намагалися наслідувати давні традиції. Це особливо помітно в деяких працях, що описують Смутний час. У 1606 р. анонімний чернець склав «Інше сказання» про Смуту; «Плач про полонення й кінцеве розорення Московської держави» датується 1612 роком; «Временник» Тимофєєва був написаний між 1616 та 1620 рр.; Паліцин описав облогу поляками ТроїцеСергієвого монастиря. Усі ці автори наслідували патетичний стиль часів Макарія, інколи обмежуючись сухим переліком подій та осіб за традицією руського літописання.

Князь Хворостинін, великий шанувальник західних звичаїв та літератури, повернувся до цієї традиції у своїх історичних «Словесах», можливо, щоб реабілітуватися у зв'язку зі ставленням до нього як до великого єретика. Князь Шаховськой виявив більше оригінальності у своїй «Повісті» про вбивство Дмитрія, яке він приписував Борису Годунову. Кращою з усіх цих численних сказань та плачів є «Літописна книга» князя КатиреваРостовського (пом. 1640 р.), де автор описує події з 1607 по 1611 рр. з точністю історика, намагаючись водночас уникати надто риторичного стилю, властивого іншим творам того часу. Він спромігся досягти цього рівня досконалості, тому що також шукав натхнення в західній літературі. На його стиль і мову вплинула «Троянська війна» Гвідо де Колонни, яку він вивчив у російському перекладі.

Утім, деякі інші історичні праці все ще писалися на манір середньовічних літописців, у той час як у решті країн Європи вже досить значного розвитку набули критичні історичні методи. До таких праць можна віднести оповідь про обрання царя Михайла, укладений Матвєєвим посібник московського Іноземного приказу та хронографічну повість про початок Москви й російського народу Каменевича-Рвовського. Інші праці завдячували своєю натхненністю та жвавістю народним епосам, яким драматичні події надавали нових тем. Такі твори описували раптову смерть Михайла Скопіна-Шуйського, героя війни з Польщею — одна з кращих праць того часу — та оборону Азова, здобутого донськими козаками, від атак турків (1641 р.). Остання праця написана у формі листа до царя Михайла, якого просять взяти місто під свій захист.

Двоє авторів залишили описи, що дають жваву картину життя в Москві у XVII ст. Перший із них написаний Григорієм Котошихіним, дяком з Іноземного приказу, який переметнувся до шведів і подав шведському урядові упереджений опис життя в Московії та її політичного й економічного устрою з усіма його вадами. Хорватський місіонер Юрій Крижанич, який бажав бачити Московію сильною державою, оскільки вона була його єдиною надією на звільнення слов'ян, у своїй «Політиці» ²⁰, написаній під, час сибірського заслання, благав провести у Московії реформи за західними зразками. У цій та в інших працях він обговорював економічні, торговельні, військові та промислові питання і пропонував методи, на допомогою яких цар міг би зміцнити свою державу. Він також уклав граматику загальнослов'янської мови, яку розробив шляхом поєднання церковнослов'янської мови з народними мовами.

Дві біографії висвітлюють життя та діяльність двох великих антагоністів, патріарха Никона та Аввакума. Житіє Никона уклав його прихильник, чернець Іван Шушерін. Уникаючи глибше обговорювати причини падіння Никона, він обмежується наслідуванням агіографічного зразка, за яким раніше писали житія святих.

Житіє Аввакума зовсім інше. Воно започатковує велику новацію в російській літературі, оскільки це автобіографія, написана жваво, навіть пристрасно, віддзеркалюючи затятість і гіркоту цього фатального конфлікту з владою. Аввакум зробив революційний крок і в галузі літератури, облишивши старослов'янську книжну мову та користуючись російською народною мовою. Таким чином, він підготував шлях для утворення сучасної російської літературної мови.

Поиск по сайту: