Розділ ІІІ. Вплив Візантії на прийняття християнства на Русі

Із сукупності свідчень візантійських джерел можна зробити висновки, що візантійська політична і релігійна еліти з самого початку, познайомившись із словʼянами виношували плани християнізації словʼян. З політичною централізацією Київської Русі в ІХст. візантійський культурний і релігійний впливи стають відчутнішими. З цього часу історія Русі висвітлюється на шпальтах візантійських джерел. В основному це торгові та політичні взаємовідносини, але у середині ІХст. Візантійська імперія починає висвітлювати і релігійні потуги щодо Русі. [1, с.201]

Християнізація Русі проходила в декілька етапів і зайняла десятків років, а то й століття, але і на даний час залишаються послідовники давніх кумирів, так званої «рун віри», які таємно, за давніми звичаями продовжують їх вшановувати. Християнські ідеї вперше проникають на Русь після остаточного хрещення міст Північного Причорноморʼя. Тому закономірно, що святі, які вшановуються українською церквою: Андрій, Климент, Капітон діяли на території Причорноморських міст-держав. За легендами саме із Причорноморʼя Андрій Первозванний вирушив на Київські гори. «Андрій навчався у Синопі. Прибувши в Корсунь, побачивши недалеко звідсіль Дніпровський лиман. Бажаючи попасти в Рим, він дістався до Дніпровського гирла, звідкіля проїхав угору Дніпра й несподівано опинився на березі, у стін дніпровських гір. На другий день устав і заговорив до приявних учеників своїх. – Бачите ці гори? На цих горах засяє благодать Божа; великий город там стане й Бог побудує в ньому багато церков. І вийшов на ці гори, поблагословив їх, заткнув хрест і помолився Богові, де й в майбутньому постав Київ». [3, с.220]

У ІХст. За часів князювання Аскольда і Діра християнство починає проникати на Русь. В окружному посланні 866-867рр. патріарх Фотій сповіщає про «хрещення народу Русь». Тут же він дає характеристику щойно хрещеному народові, відомому своєю самостійністю і войовничістю. В окружному посланні йдеться не лише про сам факт хрещення Русі, але й про обумовленні політичні взаємовідносини, в подальших століттях відомі у договорах між Візантійською імперією і Київською Руссю. Фотій наголошує: «замінивши язичницьку віру християнською, Русь прийняла єпископа, із ворога перетворилася в союзника пообідцявши Візантії військову допомогу». Свідчення патріарха Фотія підтверджуються «Життєписом імператора Михайла», котрий «встановив дружбу і згоду й переконав русів хреститися». Візантійський історик XVст. Георгій Кедрін пише, що «народ скіфський прислав в Царгород посольство і просив святого хрещення, яке і отримав». Візантійський імператор Констянтин Багрянородний згадує «Руську єпископію» серед єпархій Константинопольського патріархату. З його свідчень можна зрозуміти, що Руська єпископія знаходилась десь на окраїні імперії. Характерно, що церковний статут великого київського князя Володимира теж коротко згадує про хрещення Русі при патріархові Фотії. [7, с.6]

Про хрещення Русі при князях Аскольді і Дірі згадує і Ніконівський літопис чий текст тотожний із текстом «Повісті минулих літ». Однак тут же йдеться і про заключення миру греків з русами, і про те, що у свідченнях грецького Паралипомена Зонари згадується, що «Руси зволікали з хрещенням». Очевидно, спочатку хрестилися князі і якась частина князівської дружини, що дозволило в подальшому князям-язичникам здійснити переворот і відновити язичницьку віру. Тогочасна Русь не сприйняла християнство у тих зразках і методах його впровадження, як правило насильницьких, які пропонувала Візантія. Відповіддю на те було вбивство Аскольда і Дірам язичницьким князем Олегом. [7, с.7]

З князюванням Олега, а згодом Ігоря на Русі, Русь знову повертається до язичництва, християнство забороняється і переслідується. Князі-язичники розпочинають військові походи проти Константинополя, вони користуються загальною підтримкою дружини, оскільки протистоять християнській Візантії. Однак в руській дружині зʼявляються перші воїни-християни. Так в договорі князя Ігоря з імператором 944 року частина руського війська присягала св. Іллі. Таким чином, із добре відомих фактів випливає, що Русь була зацікавлена в добросусідстві з Візантійською імперією. Візантійська імперія в ІХст. панувала на Чорному морі, сюди в Константинополь сходилися дороги світової торгівлі, культур та релігій. До Константинополя з Дністра, Дніпра і Дону прибували купці, котрі пізнавали візантійську культуру, в тому числі – християнство. Столиця Константинополь з багаточисленними храмами вражала прибулих русів. Легенди про Візантію-Константинополь та його багацтво поширюються і на Русі разом із християнством. Без сумніву, що в Києві все це знали і враховували позицію християнства у країні. У цей час у Києві відчувалося зміцнення позицій християнства, княгиня Ольга обдумувала плани щодо хрещення Русі і перетворення християнства у панівну релігію всієї держави, однак зустріла опір з боку Святослава і бояр. Всі ці її плани, очевидно були предметом переговорів з імператором Константином. Її визначеність у християнстві доведена самим хрещенням її в Константинополі в 946 році. [1, с.196] Що ж до хрещення Русі, то Візантійська імперія в цей час, знаючи, що при владі могутній язичницький князь Святослав, теж не бажала втягувати себе в переговори з княгинею, знаючи, що це загрожуватиме війною з Київською Руссю. Всі ті міркування були взяті із прощальних слів княгині Ольги патріарху: «Люди мої і син мій язичники, хай збереже мене Бог від усякого зла». [8, с.57]

За часів князювання Святослава, який був впертим язичником, як і його батько князь Ігор, і в своїх політичних прагненнях дотримувався збереження стародавніх політичних і релігійних традицій Київської Русі, на противагу зростаючому впливові християнства. Переговори між князем-язичником і княгинею християнкою не дають ніякого результату, кожна сторона залишається при своєму. «Жила ж Ольга разом з сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися, та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хотів своєю волею охреститися – Святослав і його дружина не боронили, але глумилися з того. Адже для невіруючих віра християнська юродство єсть». Отак і Ольга часто Святославові говорила: «Я, сину, Бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш Бога, то радуватися станеш. Але він не слухав цього, кажучи: Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне! Вона тоді сказала йому: Якщо ти охрестишся, – всі це саме вчинять.Та він не послухав матері і додержував поганських звичаїв». [17, с.44]

Після Смерті Святослава між його синами починаються політичні міжусобиці. Деякий час у Києві править Ярополк – старший син Святослава, проте у 980 році Володимир виганяє Ярополка з Києва і стає князем Русі. Перемога Володимира була цілком логічною. Якщо вірити, що Ярополк був християнином, одружений на грекині, намагався утвердити християнство і тим самим виконати заповіт баби Ольги щодо Християнізації Русі, а цьому тоді протистояли язичницьке суспільство та дружина – верства князя Володимира. Аналіз джерел дає підстави говорити, що перемога Володимира над Ярополком – це чергова перемога язичництва над Християнством. [1, с.201]

Прийшовши до влади Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язичництва, запровадження на Русі культури єдиного Бога – громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзеркалювала розклад політичних сил у середині країни, адже верховним божеством було визнано не полянського Дажбога, а Новгородського Перуна. Очевидно Володимир мав зважати, як Новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався – громовержець Одін – брат – близнюк словянського Перуна, був покровителем скандинавів. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу, вона гальмувала розвиток Русі. 986 р. прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віримо в Бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похідь блудну. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав це з насолодою. Але се було йому не до вподоби: про їду свинячого мяса, пиття особливо. Він сказав: Русі веселість – пиття, ми не можемо без цього бути». [11, с.100]

Цікавими видаються причини, з-за яких були відхилені пропозиції Риму. На той час Рим вважає себе єдиним правонаступником всіх християнських церков. Папство прагнуло панувати над світською владою, але в середині Хст. стає виразником інтересів німецьких імператорів, які через посередництво Римскої курії диктують свою волю іншим країнам. Володимир був обізнаний в цьому і не хотів поділяти владу з духовенством, і бути в залежності німецьких імператорів, тому і відхилив цю пропозицію. А потім прийшли німці з Риму, говорячи: «Прийшли ми, послані папою». І сказали вони йому: «Земля твоя така, як віра наша. Віра бо наша – світло». Володимир тоді запитав: «Яка є заповідь ваша?» І вони сказали: «Постити по змозі». Якщо хто п`є чи їсть – усе во славу Божу – мовив учитель наш апостол Павло. Володимир же сказав німцям: «Ідіть назад, бо предки наші сього не прийняли». [17, с.45]

Володимир відхилив пропозицію іудеїв, які не мали своєї землі. Коли почули це жиди хазарські, то прийшли вони, кажучи: «Чували ми, що приходили болгари і християни, навчаючи тебе, кожен віри своєї. Християни ж вірують у того, що його ми розп`яли, а ми віруємо в єдиного бога Авраама, Ісаака, Іакова». І запитав Володимир: «Який є закон ваш?». Вони ж сказали: «Обрізатися, і свинини не їсти, ні заячини, суботи додержуватися». Він тоді запитав: «То де єсть земля ваша?» І вони сказали: «В Єрусалимі». Він же спитав: «А чи там вона єсть нині?» І вони сказали: «Розгнівався Бог на предків наших, і оддана була земля наша християнам». Володимир тоді мовив: «То як ви інших учите, коли самі ви одкинуті Богом? Як би Бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти». [17, с.45]

Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка і це зовсім не випадково. По-перше, за часів існування античних міст-держав, для Подніпров`я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «З варяг у греки». По-друге у державної еліти вже існували досвід і традиція хрещення – Аскольд, Ольга, повязані з Константинополем. По-третє, відповідно до Візантійської моделі християнства світська влада домінувала, над релігійною, що цілком влаштувало великого князя. По-четверте, візантійське православ’я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювал і спрощувало процес поширення та утворення нової релігії. Єдине, що тривожило Володимира – це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії. [7, с.8]

Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986р. Візантійська імперія опинилася у дуже складному міжнародному політичному становищі. Болгарське військо здобуло велику перемогу над візантійцями, що ними командував сам Василій ІІ, котрий врятувався втечею гірськими стежками, а над імперію нависла, смертельна загроза. В цей же час на півдні імперії спалахує повстання полководця Варди Скліра, котрий зумів підняти проти Василія ІІ. Варда Склір проголосив себе імператором, вінчав себе Імператорською короною, взяв червоні імператорські чоботи, що було державним злочином, оскільки право взувати їх має лише. Діючий імператор Васиій ІІ послав до бунтівного полководця посла намагаючись з ним домовитися наголошуючи, що не час для розладу в державі, що зовнішній ворог стоїть біля воріт Константинополя. Однак Варда Склір показав послу червоні імператорські чоботи, наголосив, що одягнувши їх уже не скидають. Отже, переговори закінчилися так і не почавшись, а Варда Склір готувався до походу на Константинополь. У цей же час Василій ІІ рятуючи імператорський трон, викликає із заслання з монастиря на о.Хіха відомого полководця Варду Фоку. Варда Фока швидко зібрав і очолив військо, і виступив проти проголошеного самовільно імператора Варди Скліра. Суперники вступили в переговори і Варда Склір запропонував Варді Фоці розділити імперію: він стане володарем східної частини, а Варда Фока – Західної. Скоро про переговори стало відомо Василію ІІ, ситуація для нього була не безпечною, трон під ним захитався серйозно. Враховуючи обставини, що протягом попередніх десяти років відбулося ряд творцевих переворотів, а саме: Констянтин VII був отруєний, Роман отруєний, Никифор Фока – обезголовлений, Іоан Цимісхій – отруєний. За останні три десятиліття жоден імператор не вмирав своєю смертю, тому згода Василія ІІ на союз з Руссю є цілком логічним і закономірним явищем. У такій складній ситуації, можна сказати в безвихідній, він починає переговори з великим Київським князем Володимиром Святославовичем. У якийсь момент він призупиняє переговори, оскільки в 987р. Військо Варди Фоки розбиває військо Варди Скліра, а сам новоспечений імператор був осліплений і відправлений в Константинополь. Задоволений Василій вже не потребує військової допомоги Русі, чекаючи на повернення Варди Фоки з військом у Константинополь. Однак переможець Варда Скліра сам взуває «червоні чоботи», проголошує себе імператором і йде на Константинополь. Військ у Василія ІІ було явно не достатньо для відбиття нападу і він був змушений звернутися до Володимира за допомогою. [7, с.8] Ось як зображує ці події всезнаючий про справи Візантійської імперії, християнин Ахья ібн Санд, Ахья Антіохійський, що писав по-арабськи: «І стало тяжким становище його і цим був схвильований цар Василій по причині слабкості його військ і можливій перемозі над собою. І примусило його тяжке становище послати до царя русів, а вони його». [17, с.46] На прохання візантійських імператорів, братів Василя ІІ та Коннстянтина VII, Київський Великий князь Володимир послав шеститисячний загін варягів на придушення бунту полководця Варди Фоки. Але брати-імператори відмовилися виконати обіцянку, яку раніше дали Володимирові, видати за нього свою сестру принцесу Анну. Розлючений Володимир оточив Херсонес (Корсунь) і після шести місяців облоги, завдяки вмілими діями варяга Жуберна, оволодів містом. «У рік 6496(988) пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та заперлися корсуняни в городі і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города. Володимир обложив город, і знемагали люди в городі. І сказав Володимир городянам: «Якщо ви не здаєтися, буду стояти три роки». І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Володимир послів до цесаря Василія і Констянтина, говорячи так: «Ось город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте. Тож якщо її не отдасте за мене, то вчину вашому городу те, що й сьому вчинив». І почувши це, опечалилися цесарі, і послали йому вість, так говорячи: «Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати жінок за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її. Якщо ж сього не вчинеш – не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе». [7, с.8-9]

Хрещення відбулося 988 року. Володимир попередив жителів своєї столиці: «Той хто відмовиться від обряду, вважатиметься особистим ворогом князя». Взагалі хрещення Русі тривало упродовж кількох століть, оскільки населення вперто небажало розстатися зі звичною вірою предків.

Прийняття християнства для Русі мало велике політичне, економічне, культурнее значення. Русь перестала бути «темною», як її до того називали в Європі, отримала визнання тогочасних провідних Європейських держав. Основний чинник на прийняття сааме християнської віри справив її південний сусід – Візантія.

Висновки

Відносини Візантії з Київською Руссю складалися протягом століть і мали дуже важливе значення для обох держав. Візантія, як домінуюча держава тогочасної Європи і правонаступниця Римської імперії, прагнула поширити свої сфери впливу на інші народності і держави, подавляюючи і принижуючи їх своєю величчю і цивілізованістю. Однією з таких держав була східнослов`янська держава – Київська Русь, з якою Візантія повинна була рахуватися і змушена була підтримувати, як політичні так і торгівельні відносини. Перші етапи цих відносин базувалися на грубій воєнній силі і укладалися внаслідок руйнівних завойовницьких походів – шляхом примусу. Та все ж ці відносини мали неабияке значення для обох держав. Внаслідок одруження Володимира з грецькою царівною Анною і поширенню християнства, зв`язки Русі з Візантією стали дуже близькі. Під візантійським впливом розвивалося також мистецтво, освіта та письменство – по всій Київській Русі будувались величні храми, монастирі, школи, відкривались перші бібліотеки, переписувались книги, візантійські впливи проявлялися у праві, монети Володимира також виконані за грецьким зразком. Після прийняття християнства з Візантійської імперії Київську Русь почали визнавати у Європі, вона перестала бути «темною», як її тоді називали, з нею стали налагоджувати відносини провідні країни тогочасного світу.

Відносини Візантії з Київською Руссю мали велике значення для обох держав, завдяки яким обидві держави досягли, як значних економічних так і культурних надбань.

Список використаної літератури:

1. Балух В. О. Візантіїстика: Курс лекцій – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 606с.

2. Борисенко В. І. Курс історії – Київ, 1996 – с.48.

3. Володимир Р. Андрій Первозванний: Історична повість. – Київ: Україна, 1997 – с.220.

4. Вернадський Г. Древняя Русь – Тверь, Москва 1996р. – с.553.

5. Иордан. Готская история ∕∕ Свод древнейших письменних известий о славянах. В 2-х т. – Т1 – с.382.

6. История Болгарии ∕ издательство: академия Наук СССР. Москва 1954р. – в 2-х т. – Т1. 576с. – с.89-94.

7. Ідзьо В. Політичні та релігійні взаємини України-Руси з Візантійською імперією у ІХ-Хст. – Мандрівець – 2003. – V3 – с.3-9.

8. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів ∕ За ред. Коцура А.П., Терес Н.В., Київ – Чернівці: Книги – ХХІ. 2008 – 1100с.

9. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі ∕ Петровський В.В., Радченко Л.О., Семенко В.І. – Вид. 2-ге, виправлене та доповнене. – Х: ВД «Школа», 2008 – 608с. – с.45.

10. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. Київ. Видавництво «Україна» 1993р. С.22-23.

11. Котляр М.Ф. Русь язичницька. – Київ 1995р. – с.100.

12. Крупчан С., Корольова Т., Скопненко О., Іванюк О. – 4-те вид. Перероблене і доповнене – К.: ТОВ «КАЗКА», 2009. – 736с. – с.66.

13. Кушинська Л.А. Про джерело права русько-візантійських угод Хст. ∕∕ Український іст. журнал, 1999, №6. – с.89.

14. Маврикій. Стратегикон ∕∕ Свод древнейших письменних известий о словянах, в 2-х т. – Т.1. – с.382.

15. Прокопий Кесарийський. Готская война ∕∕ Свод древнейших письменних известей о словянах. В 2-х т. – Т.1 – 1991 – с.3.

16. Під редакцією Смолія В.Л. – Історія України – Київ, Альтернативи, 1997 – с.28. – ISBN 5-86248-127-3.

17. Толочко П.П. Київська Русь. – Київ 1996р. – с.187.

18. Червінський В.І., Обушний М.І. Історія України джерельний літопис – Київ «Дирекція ФВД» 2008 – 799с. – с.44-46.

19. Чорній В.І. Історія Болгарії. – Львів ПАІС, 2007 – с.404.

Поиск по сайту: