Розділ І. Візантійсько – Руські відносини від Аскольда до Святослава

Вступ

Після загибелі Західної Римської імперії – Візантія, як її правонаступниця зайняла провідне місце в тогочасній Європі. Щоб не повторити долю Західної Римської імперії Візантії потрібно було перш за все налагодити відносини з її сусідами, а це варварські держави і племена, і провідною з цих держав була східнословʼянська держава – Київська Русь, з якою Візантія повинна булла рахуватися, як з могутнім суперником і змушена булла вести політичні та економічні відносини.

Актуальність теми. вивчаючи історію східних словʼян та Київської Русі ми повинні неодноразово зачіпати історію її південного сусіда – Візантійської імперії, вплив і відносини якої посприяли на становлення державності, культури та запровадженню нової релігії – християнства, що мало великі економічні, політичні та культурні наслідки.

Обєктом дослідження виступають відносини Візантії з Київською Руссю у ІХ-ХІ столітті.

Метою нашого дослідження є поетапне вивчення відносин Візантії з Київською Руссю, прослідкувати яким шляхом вони формувалися, які наслідки мали для обох держав, визначити причини прийняття християнства на Русі та роль у цьому Візантійської імперії.

Хронологічні рамки дослідження визначаються ІХ-ХІ століттям.

Розділ І. Візантійсько – Руські відносини від Аскольда до Святослава.

У системі політичних взаємин Візантії з оточуючими її країнами і народами упродовж ІХ-ХІст. важливе значення мали відносини з її північними сусідами. Варварський світ Північного Причорноморʼя переживав у ту епоху бурхливі соціально-економічні потрясіння, що відобразилися і на політичній ситуації на узбережжі Чорного моря. Найсуттєвіші зміни в політичну ситуацію на північних берегах Чорного моря внесло піднесення і зміцнення нової держави Київської русі. [1, с.136]

Зовнішньо-політичні відносини між візантійською імперією та словʼянами зафіксовані ще в VI-VIIст. Прокопієм Кесарійським [15, с.3], Іорданом [5, с.382], Псевдо-Маврикієм [14, с.382] та іншими авторами. Уряд Візантійської імперії мусив рахуватися зі словʼянами, як з реальною військовою силою, що становила справжню небезпеку для її східних кордонів.

Дотримуючись принципу «поділяй і владарюй» візантійська дипломатія зосередила свої зусилля на тому, щоб завадити поширенню словʼянсько-руського впливу на Причорноморʼя, ізолювати Русь від Чорного моря. Тривога за свої позиції в Причорноморʼї і за північні кордони були головними мотивами в політиці Візантії по відношенню до Київської Русі. Ця боротьба на початках немогла перерости в тривалий збройний конфлікт – географічні умови виключали можливість ведення широкомаштабних військових дій. Русь була в змозі час від часу завдавати відчутних ударів по важливих Візантійських центрах. Візантія ж у відповідь діяла чужими руками, направляючи на Русь сусідні народи, крім того одним із засобів Візантійської політики стає християнізація Русі. Візантія, безумовно, розраховувала, що за релігійним пощастить поширити і політичний вплив. Уява про право імператора володіти всією «Ойкуменою» складала невідʼємну рису політичного світогляду візантійських державних мужів, дипломатів і філософів. Але ця доктрина залишалася марною догмою там де імперія немогла утвердити її за допомогою матеріальних засобів. Саме так складалися відносини Візантії з Київською Руссю: імперія змушена була здавати одну позицію за одною. [1, с.136]

Зростання могутності Давньоруської держави викликало занепокоєння у візантійців, яким відома булла тяга «варварських держав» до багацтв імперії, що готова була з міркувань безпеки кордонів нехтувати торговим зиском від відносин із «варварами-язичниками». Ці побоювання мали за собою підстави. Купці варварів ще поєднювали торгівлю з грабунком, а уряди молодих держав, намагались утвердити свої права на міжнародній арені не зупинялися перед суто грабіжницькими походами на чужі території. [1, с.136-137]

Візантійська імперія вважалася законною спадкоємницею римської правової культури. У 534 році тут був створений «Свод цивільного права», що мав фундаментом римське право. Русь немогла успадкувати чиюсь правову культуру, оскільки небула утворена на уламках попередньої імперії, держави. Як молода поліетнічна держава вона сама творила своє право, маючи за основу стародавній звичай і ним керувалася.

Київська Русь стала ініціатором у розвитку звʼязків з Візантією. Зацікавлена в установленні регулярних взаємин із Константинополем вона з допомогою зброї долала перешкоди, створені зусиллями візантійської дипломатії. [13, с.89]

Першим етапом у розвитку візантійсько-руських торгових відносин стало встановлення звʼязків з візантійською колонією в Криму – Херсонесом. Русичі були невдоволені торговельними митами в Херсонесі. Арабський письменник Ібн-Гордабег у 40-х роках ІХ століття повідомляв, що «руські купці вивозять хутра, білок, чорнобурок, мечі з крайніх меж словʼянства до Румського моря і бере з них десятину румський володар.» [1, с.137]

Другий етап візантійсько-руських відносин характерезується спробами русичів встановити безпосередній звʼязок із містами прибережних чорноморських провінцій Візантії. Візантійці знали русичів задовго до їхньої появи під стінами Константинополя. Напевно встановлення безпосередніх торговельних зносів русичів із містами метрополії проходили далеко не мирним шляхом. Руські війська здійснювали грабіжницькі напади на прибережні міста Понта, хоча готові були і до мирних відносин з греками. [1, с.137]

Третій етап візантійсько-руських відносин – початок безпосередніх контактів із Константинополем. Спроба встановити регулярні торговельні відносини із столицею імперії належить до першої половини ІХ століття. При імператорові Феофілі в Константинополі зʼявилися посли якогось кагана. Не маючи можливості повернути на батьківщину звичайним шляхом. Оскільки його перекрили ворожі народи, посли повернулися окружною дорогою і в 839 році прибули в Інгельгейм до Людовіка Благочестливого. Посли назвали себе руссами, хоча хроністи чомусь вважають їх сведами (шведами) Правда, відомо, що серед послів руського князя часто були і норманські дружинники. [1, с.137-138]

Не випадково патріарх Фотій послав своїх найталановитіших учнів-місіонерів Кирилла і Мефодія – найперше в Крим. Своїм проникливим розумом він осягнув, що з країною на Півночі, за Чорним морем, Візантії дуже швидко доведеться мати поважні справи. І ці справи не змусили себе довго чекати. Коли Кирило і Мефодій були в Криму до Візантії прибули з великим військовим загоном 860 року київські князі Аскольд і Дір. Відчайдушно сміливий похід на столицю «світової імперії» середньовіччя вчинений тоді мало кому відомими народами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивилися на інші народи. Про несподіване вторгнення руського флоту, до здавалось би неприступної бухти Константинополя розповів у двох своїх проповідях і «Окружному посланні» східним єпископом 867 року тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. З його проповіді ми дізнаємося, що причиною нападу русів є недотримання договору, що його заключив імператор. Патріах Фотій наголошував: «коли приплили варварські кораблі, наповнені воїнами з грізно піднятими мечами, ми зрозуміли, що ті, котрих ми за невеликі провини пригнічували і за мале повертали в рабство, прийшли, щоб відомстити нам за наші борги… Вони найшли нас, як морська хвиля і знищили всіх хто жили на цій землі, як польовий звір траву…» [7, с.3]

Напад словʼян на Константинополь описує і Венеціанська хроніка Іоана Диякона, згідно зі свідченням якої, словʼяни не змогли взяти Константинополя, «непереможне місто» залишилося цілим, однак словʼяни розгромили передмістя настільки і перебили народу наскільки змогли, – пише Іоан. Імрератор заключив з народом «Рос» договір миру і любові і обідцяно вільну торгівлю. Проте Константинополь не поспішав із товарообміном, і Аскольд із Діром навідалися до греків удруге 866 року з ще більшим загоном. Знаючи настирливість русичів Василій просто відкупився від них. Задовільнивши Київ бажаною для нього торгівлею, Василій до кінця свого правління не наражався на неприємності з київської сторони. [10, с.22]

У 882 рдці Олег захоплює Київ, Вбиває Аскольда і Діра, обʼєднює Славію і Куявію в єдину державу Київську Русь. Олег захотів від свого імені вступити в контакт з Візантійською імперією на основі договорів 860-867 років і можливо отримати данину, Але зустрів рішучий опір і відказ, що можливо послужило причиною походу Олега на Константинополь у 907 році. П.П.Толочко вважає, що саме в цей час русько-візантійські відносини стали на твердий грунт юридичної регламентації. [16, с.187]

В історіографії нерідко говориться, що похід русів на Константинополь 907 року був чисто грабіжницьким. Однак ця грандіозна експедиція потребувала мобілізації великих ресурсів, як матеріальних так і людських. Здобич від походу на Візантію могла не охопити тих затрат, які були витрачені. Та і сам характер воєнних дій русів в передмісті Константинополя свідчить про те, що не тільки грабували, а громили околиці передмістя і поселення сусідніх районів, безжально вбиваючи їх жителів. Це була поміркована тактика, «Варвари демонстрували силу у столиці імперії, щоб не тільки їй, але і іншим «була чутна і знайома» молода держава, щоб правителі Візантії дружили з русами». [9, с.45]

Згідно з переказами Олег у 907 році привів під візантійську столицю не більше і не менше, як 80-ти тисячне військо, хоча ця цифра є малоймовірною. З цією силою Лев VІ Мудрий не міг рахуватися. Його чиновники сіли за стіл переговорів з Олеговою делегацією. В результаті був укладнений перший візантійсько-руський торгівельний договір. Насамперед русичі домоглися того, що греки погодилися утримувати все військо поки тривили переговори: надавали хліб, вино, рибу, овочі і сплатили контрибуцію з розрахунку по 12 гривень на кожного вояка. На зворотний шлях їм надавалося з боку Візантії якорі, паруси, канати, продукти харчування. Місцем перебування русичів встановлювалося передмістя Константинополя поблизу храму св. Мами. Договір 907 року передбачав належне забеспечення візантійцями руських купців у їхній країні продуктами харчування, житлом, корабельним спорядженням. Купці руські і русичі отримали право вільно входити за мури Константинополя в місто групами по 50 осіб через кожну браму, але без зброї. [2, с.48]

У 911 році Олег з військом знову прибув у Константинополь. Договір 907 року був доповнений. Доповнення до договору стосувалося правових питань. Сторонни зобовʼязалися нести відповідальність за порушнння прав громадян іншої держави і за вчинені злочини, сторонни взаємно обіцяють мир та дружбу і передбачають форму й спосіб спорів, що можуть виникнути між греками та русинами, і в разі потреби надавати одне одному військову допомогу. [11, с.100]

Нові імпульси отримали візантійсько-руські відносини в Хст. За князювання в Києві Ігоря (912-945рр.). Два Ігоревих походи в Константинополь – в 941 і 944 роках – були зумовлені тим, що Візантія часто порушувала Олегові договори укладені з Левом VI Мудрим. Наступні царі Македонської династії Констянтин VII Багрянородний і Роман І Лакапен фактично не виконували взятих забовʼязань. Ігорів похід 941 року закінчився поразкою для Русі. Флот Русичів при вході в бухту Константинополя зустріли кораблі, які застосували «грецький вогонь» і знищили багато руських суден. [7, с.4]

Другий похід Ігоря 944 року був більш вдалим для русичів: русичі змусили візантійців знову вести переговори і підтвердити давні забовʼязання, але з дещо невигідними для Києва обмеженнями й уточненнями: було скасовано низку переваг для русичів на території Візантії, купці повинні були сплачувати Візантії мито, уряд Ігоря забовʼязувався не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар через територію Русі, захищати Херсонес від чорних болгар і стримувати руські загони не нападати на візантійські землі. [2, с.48]

945 року, в результаті повстання древлян загинув князь Ігор. На час його смерті, йог осин Святослав був ще просто дитиною, тому його вдова, княгиня Ольга взяла владу в свої руки. Ольга внесла нові виміри в візантійсько-руські відносини. Вона усунула з цих відносин фактор сили і погроз, натомісць ввела фактор взаємних інтересів у політиці, економіці, торгівлі та релігії. [4, с.553] По смерті чоловіка вона вела ретельну підготовку до свого миротворчого візиту в Константинополь, посилаючи імператору Константину VII Багрянородному сигнали про добрі наміри Києва, щодо Візантії. 946 року княгиня таки поїхала в Константинополь не з військом, а з мирною делегацією. Оточення княгині було великим. Візантійські джерела зазначають, що воно складалося з 10 особливо наближених до княгині осіб, серед яких її племінник, однак його не названо. Потім названо 22 посли від руських князівств, серед яких декілька послів від Святослава. Далі 42 купці, що свідчить: торгово економічним відносинам княгиня надавала великого значення. У свиті княгині Ольги було 3 перекладачі, 16 візантійок, котрі становили її найближче оточення. У складі посольства був і священник. За свідченням Ольги імператорського прийому вона очікувала дуже довго. Перед архонтисою вибачалися, що Ольга сприйняла за образу. 9 вересня 946 року в тронному залі палацу відбувся імператорський прийом, що закінчився парадним обідом на честь архонтиси руського посольства. Сам текст переговорів нам невідомий, оскільки відсутні будь-які джерела з цього питання, однак відомо, що княгиня Ольга була не дуже задоволена ними. Візантійсько-руські відносини при Святославові знову набули характеру жорсткого протистояння. Щойно ставши князем, Святослав негайно почав вибиратися зі своїм численним військом на Балкани «визволяти» болгар і «повертати» їх до язичницької «віри батьків». [1, с.262]

Розділ ІІ. Залучення київських князів до розвʼязання проблем зовнішньої політики Візантії на Балканах.

12 травня 912 року помер Лев VI Македонянин. Влада перейшла до рук Олександра, легковажного гульвіси, який доводився малому, заледве шестирічному Константинові дядьком із боку батька. Новий імператор насамперед прагнув порвати з усім, що його повʼязувало з покійним попередником. Імператрицю Зою він звелів увʼязнити в монастирі, а всіх найзначніших поплічників Лева VI усунув з посад і замінив своїми прихильниками. Було відсторонено від влади і Євтимія, а патріархат знову очолив Миколай Містик. Ця зміна володаря на візантійському троні мала дуже серйозні наслідки для зовнішньої політики Візантії. Легковажний імператор відмовився платити данину, яку за угодою 896 року Візантія забовʼязувалася виплачувати болгарам. Цього й тільки чекав Болгарський цар Симеон, могутність якого постійно зростала і який давно шукав приводу, щоб розпочати воєнні дії проти Візантії. Олександр помер 6 червня 913 р., невдовзі після початку війни, яку сам накликав. Єдиним представником Македонської династії залишився Константин, семирічне хлопʼя, тож тягар влади ліг на регентську раду на чолі з патріархом Миколаєм Містиком. [18, с.404]

Симеон, ніде не зустрічаючи значного опору, просувався до столиці Візантії й у серпні 913р. Вже був під її мурами. Почавши облогу Симеон швидко збагнув, що посягнув на цілком неприступну, найміцнішу фортею тогочасного світу, і вдався до переговорів з Візантійським урядом. Патріарх Миколай урочисто прийняв його в столиці, в присутності малолітнього імператора Константина VII. Наляканий тимчасовий уряд під час переговорів пішов на великі поступки, і власне кажучи капітулював перед могутнім царем Болгарії: одна з дочок Симеона мала стати дружиною Константина VII, а сам цар із рук патріарха отримав імператорську корону. Щоправда визнано його не співімператором, а тільки басилевсом Болгарії, проте він мав уже підстави сподіватися, що близький до осягнення своєї мети, адже, як тестю малолітнього імператора і маючи імператорський титул, йому неважко було стати фактичним володарем Візантії. Отож, уклавши мир, Симеон міг спокійно повертатися в Болгарію. [1, с.187]

Та невдовзі після припинення воєнних дій у Візантії сталися зміни, які поховали зухвалі сподівання Симеона. Уряд патріарха Миколая впав, мати-імператриця Зоя повернулася до палацу і перейняла владу у свої руки, проект шлюбного звʼязку між двома монаршими дворами був відкинутий, а коронацію Симеона визнано юридично неправомірною. Війна між Болгарією і Візантією спалахнула з новою силою, в якій Симеон знову не зміг захопити Константинополь і владу, його випередив Роман Лакапен, який досяг усього, за що даремно боровся Симеон – став тестем і співправителем законного монарха, а отже, й фактичним володарем Візантійської держави. Протистояння між Симеоном і Романом тривало до смерті першого – 27 травня 927 року. [6, с.89]

З правлінням Петра, в Болгарії розпочинається феодальна роздробленість і політична нестабільність. Скориставшись цим, сербський князь Чеслав утік з Преслава, де він перебував у полоні, й очолив на сербських землях антиболгарське повстання 927р. підтримане Візантією, воно завершилося відновленням незалежності Сербії. [6, с.90]

В першій половині Х століття стало могутнім Угорське царство. Особливо його приваблювала Візантія з її матеріальними багацтвами. Шлях на Візантію пролягав через Болгарське царство і райони, через які проходили угорські війська спустошувалися і зазнавали великих руйнувань, і вели до значного послаблення країни. У джерелах зафіксовано ряд найбільших угорських походів на візантійські володіння – 934, 943, 961-962, 968. Не в силах самотужки протистояти угорцям Петро був змушений укласти з ними угоду, що дозволяла угорцям вільно переходити через Болгарію. Зі свого боку угорські ватажки обідцяли не грабувати болгарських земель, проте вони не завжди виконували узяті на себе забовʼязання. Домовленості болгар з угорцями, а також дипломатичні контакти з німецьким імператором Оттоном І, Константинополь трактував, як порушення болгарсько-візантійської мирної угоди 963р. На цій підставі Візантія не тільки перестала платити Болгарії данину, а й розпочала 967 року проти неї військові дії, які, радше, нагадували демонстрацію сили. У такий спосіб візантійський імператор Никифор ІІ домагався від Болгарії розриву недавно укладених домовленостей з угорцями. Але Петро не міг піти на такий крок, бо він неминуче спрвокував би болгаро-угорську війну. [18, с.404]

Прагнучи помститися Болгарії і при тому самому не встрявати в конфлікт з нею, оскільки візантійське військо було виснажене недавнім походом на арабів, Никифор ІІ Фока вирішив наслати на болгар їхніх північних сусідів – русичів. З цією метою він відправив до Києва спеціальну дипломатичну місію. Очолював місію Калокір, патрицій і головний магістрат Херсонеса. Однак, бувши хитрим політиком Святослав попрохав субсидію для підготовки до болгарського походу і отримав її. Лев Диякон повідомляє, що Калокір заплатив йому 1500 фунтів золота, як завдаток. [10, с.22]

У 967 році Святослав напав на Болгарію, ведучи за собою не менше ніж 40-ка тисячну армію маючи Калокіра на чолі допоміжного підрозділу греків. У районі Добробуджі, на лівому березі Дунаю, Святослав зіткнувся з 30-ти тисячною болгарською армією, яку йому вдалося відразу ж розгромити. Зайнявши Північно-Східну Болгарію Святослав обрав місцем свого перебуванням фортецю Переяславець, що на Дунаї. Святослав не приховував, що має намір закріпитися тут і перенести сюди свою столицю. Це занепокоїло візантійського імператора, і змусило його змінити ставлення доо Болгарії, яка до речі тепер не становила жодної загрози візантійським інтересам. Старий і хворий Петро, який був уже неспроможний управляти країною, прийняв малу монашу схизму і в розпалі війни зі Святославом відійшов від влади. За таких критичних обставин болгарські можновладці звернулись за допомогою до Візантії, а водночас направили своїх послів до печенігів. Оскільки прагнення до порозуміння між Болгарією та Візантією виявилося взаємним, то досягти його обуло неважко. Насамперед візантійська сторона дозволила синам царя Петра Борису та Роману повернутися до Преслава. Старший з них Борис ІІ посів болгарський трон. Незабаром до болгарської столиці прибуло візантійське посольство. Відбулися переговори, внаслідок яких Візантія забовязалася надати Болгарії допомогу в боротьбі з Руссю. [1, с.189]

Тим часом за намовою болгар, а можливо й візантійців, печеніги напали на Київ і взяли його в облогу. Мати Святослава – Ольга, що сиділа разом із його синами в Києві спромоглася послати гінця, благаючи сина врятувати місто. Залишивши сильний гарнізон для підтримки Переяславця, Святослав повів свою дружину назад на Київ 968 року. Розбивши печенігів він знову пішов на Болгарію. Влітку 969 року Святослав з дружиною знову появився в Добробуджі, розгромив болгарське військо і зайняв усю Північну Болгарію, зокрема й столицю країни Преслав. Обідцяної допомоги від Візантії цар Борис не одержав. За таких обставин йому нічого іншого не залишалося, як стати вимушеним союзником, а фактично – заручником Святослава. Залишивши у Преславі гарнізон на чолі з воєводою Свенкелом, основні сили Святослава разом із союзними їм загонами болгар, печенігів, угорців навесні 970 року пішли походом на Константинополь, однак зазнавши поразки під Аркадіополем Святослав змушений був відступити назад у Болгарію. Візантійський імператор Іоан Цимісхій, який став імператором внаслідок державного перевороту наприкінці 969р., усвідомлював, що на цьому війна із Святославом не закінчиться, тому ретельно готувався для її продовження. Навесні 971 року Іоан Цимісхій на чолі величезної армії вирушив на Преслав. На початку квітня 971 року після недовготривалої облоги Цимісхій штурмом здобув Преслав, узяв у полон царя Бориса ІІ, пограбував царську скарбницю і рушив на Доростол, де зосередилися основні руські сили на чолі з Святославом. Русичі опинилися у вкрай важкому становищі, шансів на перемогу у них небуло, а повернутися додому вони немогли, бо візантійський флот перекрив гирло Дунаю. [6, с.93]

Наприкінці квітня 971 року сухопутна армія імператора підійшла до Доростолу і розпочала його облогу, яка тривала три місяці. Численні втрати і затяжна облога змусили Святослава у липні 971 року погодитися на мир. За його умовами Святослав забовʼязувався здати Доростол, звільнити усі зайняті ним на Балканах території, а також відмовитися від претензій на Херсонес Таврійський. Зі свого боку, Цимісхій давав русичам безперешкодно покинути територію Добруджі та обідцяв забезпечити харчами на дорогу. Після підписання миру Святослав з військом прямував на Русь. Імператор Іоан був вражений силою і мужністю руських воїнів та полководським талантом князя Святослава і вирішив позбутися небезпечного суперника в Причорноморʼї. Іоан Цимісхій змовився з печенігами, аби усунути київського князя. Навесні 972 року повертаючись до Києва, на Святослава зненацька напала печенізька орда хана Курі. В запеклому бою загинуло багато воїнів, серед яких сам Святослав. За наказом хана Курі з черепа Святослава було зроблено кубок, з якого він пив на бенкетах і написано: «Чужого шукаючи – своє загубив». [6, с.94]

Поиск по сайту: