АРІСТОТЕЛЬ

ПЛАТОН

(427–347 до н. е.) Естетична спадщина Платона пов'язана з дослідженням природи естетичного почуття, джерел талановитості, проблем естетичного ви­ховання. Особливу увагу Платон приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін у V–IV ст. до н. е. Афінська демократія відстояла право на безплатне відвідування театру, народною повагою користува­лися поети і музиканти. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: мистецтво виховує як позитивні, так і негативні якості. Платон розширює естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах при­сутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у поста­новці і вирішенні окремих естетичних проблем.

Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон, з одного боку, захоплю­ється «божественною» силою митця, а з іншого – свідомо принижує його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця. На думку Платона, не поету, а лікарю чи реміснику слід віддати перевагу, адже їх діяльність практично значуща. Проблема ролі мистецтва у духовному розвитку людини, у формуванні її почуттє­вої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої та ремісничої діяльності мистецтво втрачає свою само­бутність і самоцінність.

Порівнюючи бога – поета – рапсода – глядача, Пла-тон відводить поетові роль посередника, який від бога передає бла­го людині. Це формальна функція, і високий зміст творчості втрача­ється.

Ще однією дискусійною проблемою є спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядальна людина, і світ абсолютної ідеї, і душі, які здатні пізнавати сутність.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля, а саме його роботи «Поетика», «Риторика», «Політи­ка», «Метафізика», «Етика», що висвітлюють широке коло естетичних проблем.

АРІСТОТЕЛЬ

(384–322 до н. е.) У теорії Арістотеля також простежується захоплення Космо­сом – носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії.

Народився у грецькій колонії Стагіра у Фракії. Пізніше Арістотель отримав прізвисько Стагірит. Батько Арісто­теля був лікарем македонського царя і мав змогу дати сину блискучу освіту. У 367 р. до н. е. Арістотель оселився в Афінах і почав навчатися в «Академії» Платона, де він про­був 20 років, аж до смерті свого вчителя. У 343 р. до н. е. філософ був запрошений вихователем до сина македонського царя Александра – майбутнього славетного пол­ководця. У 335 р. до н. е. Арістотель повер­нувся до Афін і заснував філософську пери­патетичну школу (від грец. регіраіео – прогулююся).

Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обгрунтування основного прин­ципу творчої діяльності митця – «мімесису» (подражание искусства действительности) – наслідування дійсності. Арістотель вважав, що мімесис властивий людині з дитинства. Саме цим – здатністю до наслідування – людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Естетичні погляди Арістотеля пов'язані не лише з етичною проб­лематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати – роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей міме­сису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми.

«Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його пере­дачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Арістотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла.

Естетична спадщина Арістотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних роз­робках філософа займає процес дослідження нових естетичних по­нять і подальше теоретичне обгрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімесису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Арістотель залучає до ана­лізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» – система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» – насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» – образне іно­мовлення.

Саме погляди Арістотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, спираючись на який ес­тетика у подальшому стала самостійною наукою.

Поиск по сайту: