Буття людини як проблема філософії

Філософи античності розглядали людину як образ Космосу, "малий світ", мікрокосм. Соціальне і природне часто ототожню­валося ними. Платон розумів людину як комбінацію душі і тіла, вважав, що душа належить до світу ідей. Арістотель наполягав на єдності душі і тіла.

У середньовічній філософії народжується уявлення про лю­дину створену по образу і подобі Божій, істоту, яка має волю у виборі добра і зла, про людину як особистість.

Філософія епохи Відродження (Ренесансу) аналізує людину як автономну істоту, живу цілісність. Єдність душі і тіла - це пе­ревага людини перед іншими творіннями. Ідеал людини пов'яза­ний з утвердженням її самобутньої індивідуальності й одночасно універсальності. В цю епоху виникають гуманізм і антропоцент­ризм, що прославляють людину як вищу цінність.

Філософія Нового часу акцентує увагу на духовній сутності людини. Людина - істота розумна і моральна, здатна до безмеж­ного творчого розвитку, пізнання таємниць і законів природи й активного використання цих знань у практично-перетворюючій діяльності.

Гегель розвиває ідею історичності людини. Для нього люди­на - носій загальнозначущого духу, суб'єкт пізнавальної й істо­ричної діяльності, що створює світ культури.

Л. Фейєрбах і М. Г. Чернишевський розглядають людину як чуттєво-тілесну істоту.

Марксизм пов'язує розуміння сутності людини із суспільно- історичними умовами її розвитку. Суспільне буття визначає сві­домість людини. Суспільство детермінує властивості особистості.

"Філософія життя" (Ніцше, Бергсон) на перший план висуває волю, інтуїцію. Свідомості часто протиставляється несвідоме.

Фрейд підносить несвідоме над свідомістю. Джерела релігії, культури, усього людського він бачить у несвідомому.

Феноменологія (Гуссерль) прагне перебороти замкнутість особистості, вважає, що переживання споконвічно спрямовані на зовнішній світ.

Значні зрушення у вивченні проблем людини припадає на початок XX ст. М. Шелера, X. Плеснера, А. Гелена. Під впливом їх ідей філософська антропологія стає спеціальною дисципліною.

Екзистенціалісти (Сартр, Камю) намагаються "врятувати лю­дину", ізолюючи її від життя, від реальних зв'язків зі світом при­роди і суспільства. Страх, туга і розпач відштовхує її від буття, людина замикається в собі, у своїй самітності.

В українській і російській філософській традиції антрополо­гічні мотиви завжди були провідними, визначали специфіку і ха­рактер усього духовного життя (Г. Сковорода, В. Соловйов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Бердяєв та ін.). Сучасні україн­ські філософи (В. Шинкарук, М. Попович, В. Табачковський) зберігають і розвивають антропологічний напрямок, досліджую­чи актуальні проблеми людини.

Аналізуючи сутність буття людини, можна виділити такі ха- ракиерні моменти:

- життєдіяльність людини є процесом свідомої, доцільної дія­льності, спрямованої на пізнання і перетворення світу;

- життєдіяльність людини є безперервним процесом задово­лення, відтворення і народження нових потреб, здійснюваних на основі матеріального виробництва;

- життєдіяльність людини є процесом вільної, творчої діяль­ності відносно світу і самої людини, процесом, у якому необхід­ність свободи стає умовою самої життєдіяльності.

З урахуванням викладеного вище можна дати таке визначен­ня людини як унікальної істоти: людина - це біосоціальна істо­та, відмітною рисою якої є володіння мовою і свідомістю. Вона генетично пов'язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки трудовій діяльності.

Існує два способи буття людини - "ззовні" і "зсередини". У першому випадку воно є продуктом дії космічних сил і історич­них соціальних обставин, у другому - носієм індивідуального на­чала і можливістю існування.

Сутність людини не є чимось раз і назавжди даним. У певний момент часу людина перебуває в конкретних умовах, що дикту­ють їй цілі, засоби, впливають на вибір життєвих цінностей. Сво­бода вибору свого життєвого світу - фундаментальна риса люд­ського буття.

При розгляді питання "Сенс життя як функція людського буття" слід пам'ятати, що при аналізі буття людини не можна за­лишити без уваги питання про сенс людського існування.

Сенс життя є осмисленням людиною свого призначення, "самовиправдання" своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрої і лінію поведінки людини.

Сенс життя не заданий людині споконвічно. Людина зміню­ється із зміною суспільних відносин, особистого життя, форм життєдіяльності. Разом з цими змінами відбувається зміна і сенсу життя. До того ж, людина існує в багатьох формах буття, тому зміст її життя є багатовимірним.

В історії духовних шукань людства можна виділити три го­ловних підходи до рішення проблеми сенсу життя.

Згідно з першою точкою зору, сенс життя перебуває за ме­жами життя - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособис- тісних цінностях, у божественному началі. З цієї точки зору, єди­не, що робить усвідомленим життя і додає йому абсолютного значення, - дієва співучасть у житті, що направляється надприро­дними силами.

Друга точка зору полягає в тому, що сенс життя вважається споконвічно властивим життю в його глибинних основах, іншими словами, цінність і сенс життя - у самому житті. Згідно з цим пі­дходом, людина здатна перевлаштувати світ на засадах добра і справедливості. Ця прогресивна мета і надає змісту людському існуванню.

Згідно з третьою точкою зору, сенс життя задається самою людиною, завдяки її зусиллям по самореалізації. Згідно з цим пі­дходом, життя саме по собі не має раз і назавжди заданого сенсу. Людина завдяки своїй діяльності свідомо або несвідомо, навмис­но або стихійно надає йому змісту і тим самим обирає і творить свою людську сутність.

Поиск по сайту: