Натурфілософський напрямок філософії Відродження

Боротьба за істину в епоху Відродження мала значення інтелектуального і морального подвигу, тому що створена нова картина світу протистояла теології та схоластичній традиції. У зв'язку з розвитком виробництва і науки філософія знову повернулася до вивчення природи. Винайдення книгодрукування, компаса, пороху, доменно-металургійного процесу; зацікавленість в астрономії, фізиці, анатомії, фізіології; розвиток експериментального природознавства - все це розширювало людський світогляд, зміцнювало владу людини над природою. Математично обґрунтована М. Коперником геліоцентрична система світу суттєво змінила середньовічні погляди на світ, підірвала авторитет геоцентричної системи Птолемея. Значний внесок у нове осмислення природи роблять такі видатні вчені, як Т. Браге, Г. Галілей та ін.

• Галілео Галілей (1564-1642 рр.), якого називали «Колумбом неба», відкрив кратери і гірські хребти на Місяці, побачив супутники Юпітера, плями на Сонці. Займаючись механікою, Галілей прийшов до висновку, що існує природна необхідність, і він вводить поняття закону природи. До цього висновку в тій чи іншій формі приходили Б. Телезіо (1509-1588 рр.), Дж. Кардано (1501-1576 рр.), Ф. Петріці (1529-1597 рр.) та ін.

Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософія (філософія природи). Як наслідок зв'язку з середньовічною філософією центральною для неї залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, характерною рисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому підході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божественного начала. Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато в чому бачиться непорушним Отже, новий зміст втілюється у старі форми.

• Один з найцікавіших і характерних представників філософії епохи Відродження - виходець з Німеччини Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Народився у простій сім'ї, але як особливо здібний потрапляє до школи «братів спільного життя» в Девенторі (Голландія). Настанови цієї школи передбачали для всіх спільне майно, заперечували багатство, славу, все мирське і, навпаки, вимагали проповідування аскетизму, благочестя, за допомогою чого намагалися наблизитись до Христа Після закінчення школи Кузанський вчиться в Падуанському університеті, стає доктором канонічного права, займається богословською діяльністю, працює в папській курії. Упродовж усієї діяльності він захоплюється античністю, віддає багато часу вивченню грецьких і візантійських рукописів. Постійно спілкується з гуманістами. Наприкінці життя Кузанський досягає звання кардинала

Як більшість філософів того часу, Кузанський орієнтується на традиції неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм («Єдине» протистоїть «неєдиному», «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Ця філософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Оскільки «Єдине» не має протилежності, то воно тотожне безмежному, нескінченному. Нескінченне — це більше над усе, воно — максимум, а «Єдине» — це мінімум, найменше від усього.

Центральним пунктом онтології М. Кузанського є вчення про збіг протилежностей - абсолютного мінімуму і абсолютного максимуму. Оскільки абсолютний

максимум є всім, в якому є все і він єдиний, є найвищою межею — остільки йому нічого не протистоїть, остільки з ним у той же час збігається мінімум. Максимум, будучи абсолютним, впливає в дійсності на все можливе і, не маючи сам ніяких обмежень, обмежує все. Цей абсолютний максимум - Бог, він не має

«Я вважаю за потрібне знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про величні питання, не досягаючи ніякої істини».

Г. Галілей

людських рис, а є загальною філософською категорією - абсолютом. Він містить у собі все, він є розвитком усього тому, що сам є всюди. У знаменитому творі «Про вчене незнання» М. Кузанський пояснює, що якщо відсторонити Бога від творінь, то залишиться небуття, ніщо. Внаслідок пізнавальної діяльності людина приходить до висновку, що існує нескінченна недосяжна єдність, в якій всі протилежності збігаються, і вона дізнається, що нескінченність недосяжна. Збіг абсолютних максимуму і мінімуму Кузанський ілюструє за допомогою геометрії: нескінченна мінімальна кривизна збігається з нескінченно максимальною прямизною.

Звертаючись до проблеми людини, Кузанський не відділяє її від світу, вони єдині. Як у кожній частині людини відображується вона вся, так у кожній речі відображується весь Всесвіт. Але як у голові людини найбільшим є відображення її ж самої, так і в цілому в людині - відображення Всесвіту, який досягає повної досконалості в ній як найвищій межі розвитку природи. Саме людська природа найбільш повно відображує Всесвіт, тому що має глибокі емоційно-вольові основи і є психологічно первинною щодо дискурсивного мислення. Релігійна віра трактується як форма єднання людини з Богом, як канал, через який Бог впливає на пізнавальні здібності людини, оздоровлює і вдосконалює їх.

Ідеалом для Кузанського є людина мисляча, творча, активна. Адже Христос приходить у світ не тільки для врятування людини, але й для того, щоб вказати людині на її могутність, велич, здатність до досягнення нескінченності. Людська сутність і є Христос. Він - не боголюдина, а людино-бог — є загальним поняттям людства. Оскільки сутність людини втілено в Христа - вона нескінченна; оскільки цю сутність обмежено в кожному окремому індивіді - людина має кінець. Отже, людина — кінцево-нескінченна істота. Людина не стільки творіння, скільки творець; саме в цьому проявляється уподібнення людини Богу. Мета життя полягає в пізнанні, духовному освоєнні світу. Ці роздуми знаменитий художник Л. Дюрер підсумував так: «Бажання багато знати і через це досягнути сутності всіх речей міститься в нас від природи».

• Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 рр.). Вихідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття

«верх» і «низ» та їм подібні може бути застосовано до окремих, обмежених систем, але не до Космосу, вічного і нескінченного. У праці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно — синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу. Головне завдання філософії і науки - проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей Аж. Бруно стверджує, що не тільки природа - це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без тілесного, матеріального світу.

Натурфілософські погляди Бруно поєднуються з елементами стихійної діалектики. Відзначаючи постійну мінливість усіх речей і явищ, він стверджував, що впродовж багатьох віків змінюється поверхня Землі, моря перетворюються на континенти, а континенти - на моря. Людина (мікрокосм) тісно пов'язана з природою (макрокосмом). Безмежна любов людини до пізнання нескінченного, сила розуму підносять її над світом

Філософія Аж. Бруно - новий етап у розвитку філософської думки. В жодній з попередніх філософських систем середньовіччя і Відродження думка про єдність світу, про тотожність Бога і людини не проводилася з такою послідовністю. Натурфілософія Аж. Бруно — форма пантеїзму, що межує з його матеріалістичним розумінням. Ці погляди філософа не відповідали інтересам церкви. Після тривалих переслідувань у 1592 р. Аж. Бруно звинуватили в єресі й заарештували. Вісім років інквізиція піддавала його тортурам, але від своїх поглядів він не відмовився. Відповідно до вироку в 1600 р. мислителя було спалено на вогнищі в Римі, на площі Квітів. Перед стратою він сказав: «Спалити — ще не означає спростувати». У здійсненні подвигу в ім'я істини і справедливості він є послідовником Сократа. Життя Аж. Бруно — служіння істині, при цьому сама вона та служіння їй є нероздільними. У Дж. Бруно істина об'єктивна, вона є змістом свідомості, відмова від неї рівноцінна самогубству. Тому інквізиційний процес став апофеозом його особистості.

«Віра потрібна для настанови грубих народів, які повинні бути керовані, а докази - для тих, хто споглядає істину, хто вміє управляти собою».

Дж. Бруно

«Як неможливо двічі увійти в одну річку, і більше того, як кажуть, навіть і один раз, так неможливо двічі поіменувати одну і ту ж складну річ; більше того - поки її іменують, вона вже інша»

Поиск по сайту: