Філософія постпозитивізму. Концепція наукових революцій Т. Куна

«Четверта» історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення багатьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 рр.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналізму — теорію зростання наукового знання. На противагу як скептицизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму — визнання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи принцип об'єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб'єктивного характеру знання.

До постпозитивізму належать також концепція наукових революцій Т. Куна; методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса; «раціоналістична антропологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення методологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

• Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особливу роль відіграє діяльність наукового співтовариства. Визначальна вага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Якщо та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної науки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Парадигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої логічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару. Кун звертає особливу увагу на значущість соціальних і психологічних моментів у науці.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домагається визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій та ін.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів пост-позитивістського періоду, можна відзначити такі:

• Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

• Проблема правдоподібності наукових теорій.

• Проблема відповідності наукових теорій. Кун і Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.

• Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінюється більш широким і розпливчастим.

• Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.

Поиск по сайту: