ЕСТЕТИЧНІ ІДЕЇ КАНТА

Кант Іммануїл. (1724–1804) – німецький філософ, вчений, фундатор класичної німецької філософії. Був переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, лише людство може бути ідеалом досконалості. Поняття «досконале» Кант розглядав як важливу координату формування гармонії, ідеалу.

Головні свої філософські твори І. Кант написав в останні десятиліття життя: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790).

Розроблюючи принципи «критичної філософії», І. Кант обґрунтовував ідею про непізнані «речі в собі» й розпізнані явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду. Він визначає два види пізнання: апріорне (додосвідне) та емпіричне. Перше спирається на свідомість, отже, осягає істину, друге пов'язане з відчуттями і не вважається достеменним, науковим.

За Кантом, апріорні форми знання закладені в свідомості кожної людини. Цю апріорну істину (свідомість) він називає трансцендентною.

Естетичні погляди І. Канта, які спиралися на принципи «критичної філософії», викликали широкі дискусії на початку XIX ст. Особливу увагу привернула кантівська ідея про естетику як критику смаку. У роботі «Критика здатності судження» він розробляє механізм естетичної оцінки, порушує принципово важливу тезу про безсторонність естетичного судження: «Краса – це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення про мету».

Розмірковуючи про сутність прекрасного. Кант пише, що прекрасне є не тільки якість або ознака предмета, об'єкта, а й ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Такий підхід закладав теоретичні засади естетики XX ст.

Особливу увагу І. Кант приділив аналізові специфіки вияву естетичного судження в мистецтві. Філософ вважав, що судження естетичного смаку ґрунтується не на розумінні, а на особливому задоволенні, яке ми отримуємо при спогляданні форми естетичного предмета. Естетичне судження суб'єктивне, і його оцінка не може бути доведена. Проте в естетичному судженні мистецький твір розглядається як доцільний. Однак доцільність не є зовнішньою, не привнесена у творчість митця, скажімо, якимось суспільними завданнями. Це доцільність без цілі. Прекрасне подобається нам незалежно від практичного інтересу.

Аналізуючи мистецтво, І. Кант залучає поняття «гра», «уява» і розглядає мистецьку діяльність як гру, приємну саму по собі, як задоволення від «чистого» (тобто необумовленого практичною необхідністю) руху людської уяви. Кант використовує поняття «уява», використовує його в естетико-мистецтвознавчому контексті.

З ім'ям І. Канта пов'язане і нове розуміння видової специфіки мистецтва, яке він поділяє на:

механічне – безпосереднє відтворення якогось предмета;

естетичне – відтворення предмета з метою викликати почуття задоволення;

приємне естетичне – задоволення від сприймання твору на рівні відчуття;

витончене естетичне – чуттєве задоволення від твору, що стимулює пізнавальну діяльність людини.

Отже, від задоволення на рівні «приємних естетичних мистецтв» людина може піднятися до «витонченого естетичного мистецтва» – мистецтва, яке має особливе призначення, а саме – стимулює розвиток людської культури, розширює уявлення про навколишній світ, допомагає спілкуванню людей.

Поиск по сайту: