Становлення нового типу художнього бачення в ХХ ст

Усе багатство художніх змістів художників, письменників, драматургів, композиторів до початку XX ст., безумовно, генерували через різні форми співвіднесеності мови свого мистецтва з предметністю і подійністю навколишнього світу.

П. Філонова, В. Кандинського, П. Пікассо, мова М. Пруста, А. Шенберга, Д. Джойса.

Руйнування старої картини світу проявилося у всіх областях культури: пошлемося на досвіди по розщепленню ядра, виникнення теорії відносності, розвиток психоаналізу, інтерес до несвідомої сфери людини, — усі ці реалії задавали зовсім інший рівень і масштаб уяві епохи.

Виникає нове почуття життя, нове почуття часу, що приводить до народження нової якості інтелекту.

Колись класична картина, роман, драма завжди були вибудованою розповіддю, у якому показувалося, як живуть і діють персонажі. Романіст і художник повинен був вірити у своїх персонажів, прагнути зробити їх живими, повідомити їм художню об'ємність і т.п. Апофеозом цієї об'ємності з'явилося велике реалістичне мистецтво XIX ст. — Бальзак, Стендаль, Диккенс, Толстой, Достоєвський. Усі персонажі їх творів були наділені безустанною турботою, їх автори уважно вибудовували інтригу, драматургію дії, велике значення надавалось мотивації: які обставини лежать в основі тих чи інших учинків, що спонукує людини діяти так, а не інакше. У реалістичному мистецтві ні в чому не було недоліку — «від срібних ґудзиків на штанях героя до шишки на кінчику його носа».

Поступово класичні реалістичні персонажі розгубили усю свою визначеність і деталізацію. Не тільки читач, але і романіст перестав вірити у вірогідність колишніх художніх створень. Домінантою нового мистецтва виступило щось розпливчасте і невловиме, близьке до невизначеності самого життя. Це вже не обкреслені персонажі, а деякі ілюзії, фантоми, модальності. Багатомірність нової художньої оптики свідчила про відмовлення від допомоги пізнаваних і давно адаптованих образів.

Відома французька письменниця Н. Саррот точно позначила новий період мистецтва як «еру підозри», що характеризується падінням довіри до мови традиційних художніх творів. Звичні досвіди «вибудованих розповідей» стали здаватися якимось верхнім шаром, що маскує дійсність, замість того щоб оголювати її. Творчість, що намагається відродити класичні прийоми роману, картини, театральної п'єси, уже не розкриває нічого, крім загальновідомої дійсності, виходженої уздовж і поперек у кожній своїй частці. Якщо в часи Бальзака розгортання в мистецтві реалістичних картин спонукувало читача до збагнення істини, що добувається ним у напруженій боротьбі, то тепер ці образи перетворилися в небезпечне потурання читацької інерції. Страх перед невідомим, перед новою картиною непрояснених основ, відчуття хаотичного сплетення усього з усім спонукували мистецтво іти від зовнішньої подоби, цуратися «верхнього шару», безпосередньо зверненого до сприйняття.

Поиск по сайту: