Аксіологічний аспект правознавства

Правознавство – галузь наукового знання, яка вивчає правову реальність – діяльність людей, що потребує правового регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Вона охоплює не лише право, правову систему, але й державу й у зв’язку з державою інші елементи політичної системи. Юридичні проблеми трансформуються у пізнавальні програми, а потім здійснюється теоретичне опанування відповідними соціальними явищами. Сутнісну основу права складає вся система просторово-часових характеристик правової дійсності, його соціальна та історична обумовленість і реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чинників не лише між собою, а й з тими економічними, політичними, культурними, моральними та психологічними факторами, котрі визначають середовище життєдіяльності права ¹.

Правознавство – досить складна система юридичних наук. За традицією їх прийнято поділяти на юридичні науки теоретичного та юридичного профілю, галузеві юридичні науки та спеціальні юридичні науки. До першої групи дисциплін відносять теорію права і держави, історію політичних та правових учень, загальну історію права і держави, вітчизняну історію права і держави тощо. Друга група охоплює конституційне право, адміністративне право, цивільне право, цивільне процесуальне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право, трудове право, сімейне право, підприємницьке право, сільськогосподарське право, екологічне право, міжнародне право тощо. До третьої групи відносять правову соціологію, правову статистику, криміналістику, кримінологію, правову кібернетику, судову медицину, судову психіатрію та деякі інші юридичні дисципліни.

У цілому правознавство розглядається як соціально-гуманітарна наука. Проте деякі її галузі виявляються пов’язаними з природознавством і математикою. Це правова кібернетика, правова соціологія, правова статистика, а також значною мірою криміналістика (оскільки вона досліджує матеріальні сліди злочинних діянь). Даній обставині досі не надавали належного значення.

Для більш повного розуміння юриспруденції як науки в розмаїтті її складових співставимо між собою соціогуманітарну та природничу сфери наукового пізнання.

Як видно вже з назви соціально-гуманітарної сфери, вона складається з двох основних частин – соціальної та гуманітарної. Предмет соціального пізнання окреслити легко – це розвиток суспільства в усьому його багатстві. У суспільстві діють певні об'єктивні закони, проте їх дія проявляється тут не так, як у природі. Ф.Енгельс звертав увагу на те, що історія розвитку суспільства в одному пункті суттєво відрізняється від історії розвитку природи: у самій природі (якщо не враховувати дії на неї людини) діють лише сліпі, несвідомі сили, у взаємодії яких проявляються загальні закони. В історії ж суспільства діють люди, обдаровані свідомістю. Відповідно до цього у природі відсутня свідомо бажана мета; навпаки, люди завжди ставлять перед собою якісь цілі, керуються певними цінностями, отже, в суспільстві ніщо не робиться без бажаної мети. І хоча «хід історії підпорядковується внутрішнім загальним законам»², їх дія реалізується через свідому діяльність людей, і це має істотне значення для суспільствознавства.

Разом з тим ми вважаємо, що розвиток суспільства підпорядкований об’єктивним законам лише тією мірою, якою воно залежить від матеріальних факторів, від виробництва матеріальних благ. Одночасно соціальний розвиток визначається також духом народу, тобто передусім його системою цінностей, уявленнями про свободу, відповідальність, рівність, справедливість тощо. Духовне життя має складну структуру, тут діє величезна кількість факторів. Кожен з них відіграє свою роль, інколи досить серйозну – навіть мода.

І хоча Маркс визнавав існування духу народу, називаючи його суспільною свідомістю, проте відводив йому в суспільному житті роль вторинного чинника порівняно з економікою. Справедливість такої позиції ставиться під сумнів навіть практикою життя в СРСР – воно визначалося насамперед ідеєю побудови комунізму, а не потребами економіки країни.

Історія радянського суспільства також свідчить про те, що для нормального соціального розвитку потрібне повноцінне духовне життя, реалізація духовного потенціалу кожного члена суспільства, усього розмаїття духовних цінностей. Формально ці положення були проголошені однією з голоних цілей політики КПРС. Однак на практиці її зусилля були спрямовані на придушення різноманітності в усіх сферах життя суспільства, насамперед у духовній. Але «соціокультурний монізм не сприяє виживанню: втрачається здатність адаптації за умов, що нині швидко змінюються, – пише В.В.Налімов. – Монокультура завжди анемічна»³.

Цінності, передусім духовні, відіграють у суспільному житті настільки важливу роль, що аксіологічний підхід до його вивчення виявляється одним з найефективніших. При цьому варто додати, що соціальні науки зачіпають інтереси людей глибше, ніж природничі. Адже сучасна людина значно сильніше залежить від суспільства, ніж від природи. Як зазначає Б.О.Кістяківський, якщо можна відцуратися від культурних благ, заперечувати науку, не визнавати мистецтва, не мати ніяких релігійних переживань, то «щодо суспільності людина поставлена в цілком особливе становище. Тут особисте заперечення, невизнання, самоізолювання незрідка нічого не важить. Суспільність нагло входить в життя кожного сама (індивіда – Авт.), попри його волю і бажання»⁴. Історія людства – це насамперед історія взаємодії людей між собою. Відкриття у суспільно-економічній галузі, і тим більше їх застосування завжди зачіпають кровні інтереси людей.

Ми бачимо, що аксіологічний аспект дослідження у галузі суспільних наук виражений вельми яскраво. Існують певні підстави твердити, що метою суспільствознавства є не просто побудова картини функціонування суспільства, а визначення тих цінностей людства, які зумовлюють його діяльність, і втілення їх у суспільне життя.

Сказане про суспільні науки значною мірою є справедливим і для гуманітарних наук. Слід зазначити, що проблема природи гуманітарного знання є предметом серйозної дискусії. «Хоча вивчення природи гуманітарного знання має досить довгу історію, – пише В.В.Ільїн, – рівень розробленості багатьох проблем тут залишає бажати багато кращого»⁵. Такий стан справ зберігається і зараз.

Ми згодні з авторами, які вважають, що конституююча ознака гуманітарного пізнання полягає в орієнтації на дослідження життєдіяльності людини у суспільстві через призму або хоча б з урахуванням складного світу людської особистості, що гуманітарне пізнання утворює той сектор пізнавальної діяльності, який орієнтовано на відображення соціальної суті і соціального прояву людини в усьому багатстві її особистості, а також на вивчення міжособистісних стосунків. У європейській культурній традиції такі науки, як анатомія і фізіологія, не прийнято зараховувати до розряду гуманітарних, хоча вони вивчають людину. Якщо людина розглядається як природна, а не соціальна істота, то це напевне негуманітарне пізнання.

На наш погляд, у галузі гуманітарних наук аксіологічний аспект також можна розглядати як один з провідних. Вони спрямовані не просто на створення образу людської особистості в соціальному контексті, а на визначення її цінностей з метою подальшої їх реалізації.

Соціальні та гуманітарні галузі науки мають між собою спільне і водночас відрізняються одна від одної. Деякі дослідники схильні абсолютизувати відмінності між ними і трактують їх як дві різні галузі пізнання: в одному випадку це пізнання людини, а в іншому – суспільства (до їх числа відноситься, зокрема, вже згаданий вище В.В.Ільїн).

Інші автори віддають перевагу їх спільним рисам і досить часто об’єднують їх під загальною назвою соціальних наук. Наприклад, П.Рікьор визначає останні «як науки про людину і суспільство» і вважає за можливе «віднести до цієї групи такі різноманітні дисципліни, які знаходяться між лінгвістикою та соціологією, включаючи сюди історичні та юридичні науки»⁶. Такої ж позиції дотримується В.Є.Семенов. На його погляд, гуманітарну науку слід розглядати як органічну складову соціальної науки: якщо остання є наукою про соціальну форму руху матерії, то гуманітарна наука – та її частина, яка пов'язана не з дослідженням суспільства як системи соціальних відносин, а з дослідженням особистісного компоненту соціальної системи ⁷.

Ми зараз розглядаємо юриспруденцію як науку з точки зору цінностей. Через це для нас мають значення не стільки відмінності між соціальними та гуманітарними науками, скільки те, що їх об’єднує. Ми будемо розглядати їх як одну соціально-гуманітарну галузь наукового знання.

Тепер перейдемо до природознавства. Його прийнято розуміти як систему наук про природу. Предметом природознавства є різні види матерії та форми їх руху, що мають місце в природі, їх зв`язки та закономірності. За змістом і методом вивчення явищ природниче знання поділяється на емпіричне й теоретичне, а за характером свого об`єкта – на дисципліни, які досліджують форми руху неорганічної матерії, та дисципліни, що вивчають явища життя. Цим визначається внутрішня структура даної сфери наукового пізнання, класифікація наук про природу.

З точки зору динаміки його розвитку природознавство «рухається вперед не суцільним рівним фронтом, а висуваючи вперед по черзі то одну, то іншу зі своїх галузей як провідну, що впливає істотним чином на інші і на його розвиток в цілому. Така галузь науки, що висунулася вперед у даний період розвитку науки і визначає собою розвиток всіх інших її галузей, стає на час лідером всього наукового прогресу. Вона накладає свій відбиток на інші, пов'язані з нею галузі науки, надає їм своїх масштабів й критеріїв, передає вироблені нею поняття, словом, веде їх за собою і прокладає шлях для їх дальшого розвитку»⁸.

Першим лідером природознавства як самостійної галузі науки була механіка. Вона зберігала цю роль до другої половини ХІХ ст., коли до такого статусу наблизилися також хімія та біологія, потім геологія. Наприкінці минулого сторіччя було подолано поріг мікросвіту. Відкриття рентгенівського проміння, радіоактивності, таких елементарних часток, як електрон та нейтрон, поклали початок докорінній зміні поглядів на матерію та її будову. Було встановлено, що атоми мають внутрішню структуру, а хімічні елементи можуть перетворюватися один на інший. Ці та інші нові відкриття початку ХХ сторіччя мали чітко виражений фізичний характер. Фізика як наука про найпростіші й водночас найзагальніші властивості, відношення та закономірності матерії, її структуру і рух, зайняла місце чергового одноособового лідера природознавства. Її вплив почали відчувати на собі інші науки про природу – хімія, астрономія, геологія, біологія.

Зміна статусу фізики у системі наук була зумовлена поєднанням матеріального фактору розвитку науки (практики) та ідеального фактору (внутрішньої логіки самого розвитку пізнання). Справді, на рубежі ХІХ та ХХ сторіч починають складатися засновки майбутньої науково-технічної революції, першим проявом якої було практичне опанування атомної енергії на початку 40-х років нашого століття. У вирішенні цієї проблеми була глибоко зацікавлена сама практика, але без допомоги науки вона не могла підійти до використання цього нового потужного джерела енергії. Необхідне було попереднє ретельне вивчення принципово нових явищ мікросвіту; розв'язання цієї задачі взяла на себе атомна і ядерна фізика.

Разом з тим до такої зміни ролі фізики, зазначає Б.М.Кедров, вела логіка розвитку самого природознавства. Відкриття Д.І.Менделєєвим періодичного закону і побудова теорії електролітичної дисоціації (з її центральним поняттям іону) створили передумови для нового кроку – переходу від сутності атомно-молекулярного рівня до сутності більш глибокого, субатомного рівня. Завдяки цьому тільки й могла бути розкрита фізична причина періодичності властивостей хімічних елементів. Через це атомна і ядерна фізика стали вузловим пунктом, в якому зійшлися запити практики й логіки розвитку самої науки ⁸.

У наш час фізика вже не є «одноособовим» лідером природознавства, однак входить до числа тих його галузей, які визначають весь природничонауковий прогрес. Низка практичних задач, в тому числі й пов'язана із опануванням атомної енергії, призвели до необхідності створення електронно-обчислювальної техніки. Це поклало початок становленню кібернетики як науки і значною мірою зумовило події, які відбулися в середині нашого сторіччя і одержали назву науково-технічної революції.

До складу нинішнього групового лідера природознавства входять енергетика, хімія, космонавтика, кібернетика, а також молекулярна біологія, генетика. Але одним з основних учасників загального науково-технічного руху продовжує залишатися фізика (а саме, такі її розділи, як фізика твердого тіла, квантова електроніка, фізика елементарних часток тощо).

Отже, соціогуманітарні науки вивчають людину і суспільство, а природознавство – живу й неживу природу. Людина як предмет дослідження за своєю складністю, за кількістю факторів, що їх обов'язково потрібно брати до уваги при дослідженні, набагато переважає будь-які природні утворення. Швидкість змін у суспільстві в цілому також вища, ніж у природі. Суспільствознавець і гуманітарій при розв'язанні своїх проблем повинні досліджувати не лише матеріальні, але й духовні явища, фактори не тільки об'єктивного, але й суб'єктивного характеру.

Особливості предметів кожної з даних основних галузей наукового знання обумовлюють специфіку методів їх дослідження. У науках про людину й людство віддають перевагу недедуктивним теоріям та змістовним методам. Суті предмета природознавства більше відповідає дедуктивна теорія. Вона має непросту структуру. Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах даної теорії приймаються без доведення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем). У розмаїтті тенденцій історичного розвитку дедуктивних теорій та принципів їх побудови (розширення предметної області, діалектизація та конструктивізація, підвищення рівня абстрактності, розширення області застосування тощо) визначальною є тенденція прогресуючої формалізації, яка виявляється у переході від змістовної до напівформальної, а потім до формалізованої аксіоматичної системи ⁹. Можливості аксіоматизації соціогуманітарного знання обмежені, однак це, звичайно, зовсім не означає, що воно нездатне піднятися до рівня наукової теорії ¹⁰.

В історії науки регулярно зверталися до проблеми розробки для соціогуманітарних наук такої самої сконцентрованої на пошуку істини методології, як методологія природознавства. Зокрема, ця проблема привернула увагу Ф.Шлейєрмахера, а потім і В.Дільтея. Її правомірно розглядали насамперед як теоретико-пізнавальну проблему, оскільки вона стосувалася критики історичного розуму з тією самою грунтовністю, яка була притаманна кантівській критиці природничонаукового пізнання. Дільтей дійшов висновку про необхідність підпорядкування завданням цієї нової критики різноманітних процедур класичної герменевтики – законів внутрітекстуального зв`язку, контексту, географічного, етнічного й соціального оточення тексту тощо. Однак розв`язання даної проблеми виходило за межі можливостей звичайної теорії пізнання. Адже інтерпретація письмово зафіксованих повідомлень, якої прагнув досягти Дільтей, є лише периферією значно розлогішої сфери розуміння, котра полягає в осягненні психічним життям однієї людини психічного життя іншої людини. Завдяки цьому герменевтичну проблему розглядали з точки зору психології: зрозуміти для cкінченної історичної істоти – означає бути перенесеною в інше, чуже для неї життя. У Дільтея історичне розуміння не було цілком протилежним природничонауковому поясненню. Спільною основою ²пояснюючого² відношення людини до природи, ²розуміючого² – до історії було співвідношення між життям та його вираженням. Звідси у свою чергу Гайдеггер зробив висновок, що головне полягає не в удосконаленні історичного пізнання на противагу природничонауковому дослідженню, а в тому, щоб заглибитися сильніше від наукового пізнання, щоб досягти відношення між історичним буттям і цілісністю буття – відношення більш первинного, ніж суб`єктно-об`єктна поляризація в теорії пізнання ¹¹.

До числа основних відмінностей між соціально-гуманітарними науками та науками про природу відноситься і відмінність між мовами, якими вони користуються. В науках соціогуманітарного циклу широко застосовуються виразні засоби природної мови, які насамперед пов'язані з синонімією. У природознавстві бажано, щоб кожен термін мав лише одне значення. Це також робить необхідним використання при вивченні природних явищ формалізованої мови, яка не просто полегшує їх опис – інакше практично неможливо розкрити їх суть.

Існує також низка інших відмінностей між соціогуманітарними науками та природознавством, але для нашого дослідження особливе значення має те, що вони відрізняються між собою за своїми цілями і задачами. Слід зважити на те, що задачу можна розглядати, як мету, дану за певних умов¹². Для природознавства головною метою є отримання істинного знання, яке потім знаходить застосування у сфері виробництва та інших сферах суспільного життя, у процесі соціально-гуманітарного пізнання досліджувані явища потребують більш глибокої оцінки. Йдеться, звичайно, не лише про оцінку їх істинності або внутрінаукової значущості, а про оцінку з точки зору ціннісних орієнтацій та переконань. Вони визначаються насамперед світоглядом та моральними установками.

Вдаватися до ціннісних оцінок явищ природи не має сенсу в тому розумінні, що вони не добрі і не злі, не обирають способу своєї поведінки, у них відсутні наміри. Люди ж, керуючись своїми уявленнями про цінності, самі обирають свої цілі та способи їх досягнення. У соціально-гуманітарних дослідженнях вчений не просто пізнає дійсність «такою, якою вона є сама по собі», але й оцінює її через призму тієї системи цінностей, якої він дотримується, для нього особливе значення має цінність отримуваного ним знання.

Протилежність ціннісних установок гуманітаристики та істиннісного ідеалу природничих наук розглядалася як найважливіша відмінність між цими основними сферами наукового пізнання у другій половині ХІХ ст. неокантіанством. Зокрема, цю проблему порушив В.Віндельбанд. Його привів до неї аналіз відмінності між природничим та гуманітарним, мистецьким підходом до співвідношення часткового та загального. «У цьому пункті, – пише він, – виявляється відмінність між науковою та естетичною функцією: тоді як погляд художника з любов'ю зупиняється на частковому в усій його індивідуальній своєрідності, розум, що пізнає, як і розум, що практично діє, прагне підвести предмет під більш загальну форму уявлення, відкинути все непотрібне для цієї мети і зберегти лише ‘‘істотне’’. Всеохоплюючий вплив, що його справив Арістотель на розвиток людської науки, полягає саме в тому, що він зробив це основне відношення між частковим та загальним центральним пунктом як своєї метафізики, так і своєї логіки. Загальне значення цього відношення не применшується також тією обставиною, що всезагальне та істотне за своїм змістом має інший смисл в історичному дослідженні, ніж у природознавстві, що у першому випадку воно означає співвідношення фактів за їх цінністю, у другому – їх закономірність»¹³. Уявлення Віндельбанда про специфіку соціально-гуманітарних наук, які повністю залежать від цінностей та оцінок, у той час як природознавство спрямоване передусім на пошук істини про закони природи, поділяв Г.Ріккерт.

Разом з тим у природничих науках цінності теж відіграють дуже важливу роль, і це заслуговує на особливу увагу. Основною причиною розвитку фізики завжди була корисність, але цю останню на історично ранніх етапах розвитку людства вбачали у застосуванні фізичного знання не стільки в матеріальній сфері, скільки у духовній, хоча це виглядає парадоксально. Істотне значення мало при цьому те, що природу розуміли як божественне cтворіння. Ідея античних мислителів полягала не в тому, щоб вивчати процеси природи з метою більш ефективного їх використання. Вони вважали, що природу слід перехитрувати, обманути за допомогою різного роду «машинних махінацій», тобто включити до роботи чудеса і ефекти, чужі «природному» порядку речей.

Уявлення античних мислителів про фундаментальні властивості природи мали світоглядну цінність. Оскільки світогляд «є системою знань людини про світ і саму себе, про відношення людини до світу, про свою роль та призначення у перетворенні світу, створенні умов, гідних людини»¹⁴, він виступає і як «вищий рівень систематизації наукового знання і усвідомлення його ціннісних передумов»¹⁵. Специфічність світоглядної форми відображення дійсності визначається тим, що в ній людина «оглядає» дійсність не саму по собі, в її незалежності від власних свідомих дій, а відповідно до своїх життєвих цілей та ідеалів ¹⁶. Для перших античних філософів у центрі уваги знаходиться космос. Уся реальність для них набуває значення і сенсу в мірах циклічного руху єдиного космосу. Свої уявлення про нього вони логічно виводили з уявлень про природу (які не відділялися від філософських), хоча «значною мірою їх світогляд був продуктом поетичної фантазії»¹⁷.

Пізньоантична думка спрямовується в бік людини, намагаючися визначити шляхи досягнення спокою духу, засоби гідно протистояти ударам долі. Через споглядальний характер їх ставлення до світу зусилля мислителів цієї епохи були спрямовані не на творче перетворення реальності, а на життя у злагоді з природою, тому треба було зрозуміти її. Побудована ними картина природи мала чітку етичну спрямованість. Епікурейці та стоїки дотримувалися принципу: «Знати природу, щоб правильно жити». Вони вважали, що мудрець, який пізнав природу, не може не поводити себе гідно.

Діяльність античних мислителів мала істотне значення для культури Європи і всього світу. Античні мислителі започаткували таку традицію європейської культури, як прагнення до істини. Вони вірили у можливість осягнення істини про природу, і це створювало у них відчуття інтелектуальної впевненості й мало величезне значення для дальшого розвитку дослідницької думки. Антична наука стає необхідною складовою культури своєї епохи.

У середні віки духовною силою, яка визначає ціннісні орієнтації, виступає релігія. Взагалі система цінностей суспільства цієї епохи відзначається консерватизмом, догматизмом і авторитаризмом. Але істина одержує визнання як одна з найвищих духовних цінностей. Звичайно, йдеться про божественну істину. Прагнення до релігійної істини є важливим компонентом культури цієї епохи. Етичні погляди цієї епохи базуються на ідеї, що єдиним законодавцем моралі є бог, який проголосив закони морального життя людини. Разом з тим зберігається певний зв'язок з античною філософією.

Епоха Відродження завдяки духовним рухам, народженим реформацією, дає ідеал, аксіологічно новий порівняно з класичним християнством, яке орієнтувало на потойбічний світ, і спрямовує активність людини на повсякденне, практичне буття. Вона висуває нову концепцію людини і новий тип людяності. Сенс їх В.С.Біблер пояснює так: «Людина – ніщо, здатне стати усім; ‘‘усе’’ природи – дещо, чуже людині й духовності (проте не відчужене), яке тільки поступово опановується людиною; у процесі опанування людина стає всім»¹⁸. «Так виростає концепція потенціального ‘‘Я’’, – зазначає він далі, – що стає ‘‘Я’’ актуальним шляхом переведення природних визначень у визначення суб'єктивні і назад – шляхом переведення всіх культурних визначень у визначення природні, тобто у предмет розуміння і перетворення»¹⁸. Цінність людини тепер визначається її власними діяннями. Якщо у середні віки головною моральною рушійною силою можна вважати почуття гріховності, то зараз цей статус перебирає на себе почуття людської гідності.

Світоглядні та моральні концепції цієї епохи були взаємно пов'язані з уявленнями про фундаментальні властивості природи; вони знайшли своє найповніше втілення у природничонауковій спрямованості мислення (а не у власне гуманітарному знанні, яке ще довго залишалося реліктом середньовічної концепції людини) ¹⁸. Як наслідок, з’являється вчення М.Коперніка про будову Сонячної системи. Воно у свою чергу мало істотне значення у моральному відношенні, у плані самоутвердження людини, було стимулом до того, щоб вона більше покладалася на саму себе і менше – на потойбічні сили, сприяла переорієнтації її на практичне буття, на перетворюючу діяльність.

Новий час посилив вагомість цінностей людського буття і відповідно інтерес до природознавства, оскільки воно виявилося необхідним для раціоналізації практичної діяльності людини. Різко посилюється значення її як компонента культури.

Ця епоха дала одну з найвизначніших фізичних теорій – механіку Ньютона, яка стала підгрунтям нового розуміння світу. Ньютонівська механіка й класична фізика взагалі є складовою культури цієї епохи, головна ідея яекої полягає в тому, що існує союз між людиною (котра знаходиться на півдорозі між божественним порядком і природним порядком) і богом, раціональним і зрозумілим законодавцем, суверенним архітектором, якого ми осягаємо у нашому власному образі. Класична фізика є продуктом цієї культури, що дозволила філософам і теологам займатися проблемами природознавства, а вченим розшифровувати задуми творця і висловлювати захоплення божественними мудрістю і могутністю, виявленими при створенні світу. За підтримки релігії та філософії вчені дійшли висновку про самодостатність своєї діяльності, про те, що вона вичерпує всі можливості раціонального підходу до явищ природи і дає істинну картину природних явищ. Їм вдалося створити тріумфуючу науку, переконану, що вона зуміла довести безсилля природи перед проникливістю людського розуму.

Важливий аспект нового світогляду полягає в тому, що органічний зв'язок когнітивних та моральних установок як елементів єдиної творчої особистості вченого робить можливим також вплив його бачення світу й етичних принципів на наукову творчість. Фізика фундаторів науки Нового часу була покликана поставити на міцні підвалини нові тенденції у світорозумінні й саморозумінні. Для формування окремої особистості ціннісне відношення до світу є більш фундаментальним, ніж пізнавальне, в тому розумінні, що воно раніше формується («всмоктується з молоком матері») і відповідає за цільність існування особистості ще до того, як ця особистість починає активно включатися до спеціальної професійної діяльності, в тому числі й наукової. Завдяки такому «рознесенню» у часі початку активного опанування ціннісного світовідношення, з одного боку, і пізнавального – з іншого, виникає один із можливих шляхів зміни когнітивних установок, що склалися в науці, під впливом ціннісних орієнтацій нового покоління вчених. Ілюстрацію до цього положення можна знайти у біографії Р.Бойля.

Вихований у сім'ї в суворому і безкомпромісному дусі кальвінізму, він був йому вірним протягом усього свого життя. Цей світогляд принципово суперечив концептуальному комплексу доньютонівської фізики й томістсько-схоластичній релігійній метафізиці, що його він повинен був засвоїти в процесі інтелектуального розвитку. Результатом конфлікту ціннісного та когнітивного відношень Р.Бойля до світу стала глибоко особистісно мотивована програма боротьби за розвиток нових фізичних поглядів, класичної механіки.

Величезного морального значення надавав своїм дослідженням Р.Декарт. Дедуктивний метод розглядався ним «як засіб не лише пізнання, а й ширше – спосіб утвердження людини в світі»¹⁹. Цей підхід дістав також певний розвиток у беконівському індуктивному методі осягненні істини.

Дуже важливими для дальшого утвердження природознавства мали зміни, що відбулися в соціально–економічному житті Європи середини ХІХ ст. Основна причина полягала в тому, що промисловий спосіб виробництва торував собі шлях у більшості країн Європи. Він робив дозрілою необхідність широкомасштабного використання досягнень природознавства, насамперед фізики, у виробництві. За цих умов вона стає виразником послідовного союзу між практичною діяльністю і теоретичним пізнанням, утверджується як надзвичайно корисна основа постійного оновлення виробництва, удосконалення техніки. Починається процес перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства. Центр ваги у практичному застосуванні фізики ще сильніше зміщується з духовної сфери до матеріальної. Істотно посилюється утилітаристська спрямованість наукових досліджень.

Це обумовлює ренесанс раціоналізму ²⁰, виникнення нової віри – віри в Розум і Поступ, що у філософії знаменує собою початок епохи Модерну. Індустрія, природознавство і техніка призводять до виникнення четвертої домінуючої сили – демократії. Вона дає суб’єкту свободу вирішувати, як діяти, вивільняє його енергію і тому, як свідчить історія, слугує ефективним способом реалізації його потенцій.

Разом з тим зберігається світоглядне значення фізики. Природу розуміли як всеосяжну матеріальну систему, як природний стан світу, що протистоїть усьому неприродному та надприродному ¹⁵. «Мені не знадобилася така гіпотеза» – відповів Лаплас на запитання Наполеона про те, чому в запропонованій ним системі світу не знайшлося місця богові. Тепер вже людина стоїть перед Всесвітом сам-на-сам, не розраховуючи на чиюсь підтримку і захист, не намагаючись пом’якшити картину уявленням про милостивого бога. Але вона здатна вистояти у боротьбі з ним, вижити, бо навчилася здобувати необхідні для цього знання про природу. Нового забарвлення набуває прагнення до істини. Раніше воно було релігійним, тепер же перетворилося на один з головних компонентів самоутвердження людини.

Навіть найфундаментальніші уявлення про природу мають своїм джерелом культуру. Наприклад, можна твердити, що концепція лінійного часу була наслідком багатовікового її розвитку ¹⁵. Теорія відносності, як пише Х.Ортега-і-Гассет у статті «Історичний сенс Ейнштейнової теорії», «змогла зародитися і тріумфувати, оскільки дух (людський – Авт.) спонтанно взяв певний курс»²¹, тобто виникла з надр культури.

Найпомітнішим у нашому сторіччі порівняно з попередніми епохами є, мабуть, зростання корисності фізики для виробництва. Зв'язок фізики (та інших фундаментальних наук) з виробництвом має діалектичний характер. Виробництво виступає технологічним втіленням результатів фундаментальних досліджень. Проте перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства передбачає не лише посилення її виробничої перетворюючої ролі, але й функціонування самого виробництва як експериментальної науки ²², зазначає Л.І.Сидоренко.

Перехід суспільства до промислового способу виробництва з опорою на природознавство викликав бурхливий розвиток останнього, перетворення природничого знання на спеціалізований продукт, все менш і менш доступний розумінню нефахівця, поклав початок інституціоналізації наук про природу. Ці процеси згодом поширилися на всю науку і справили сильний вплив на стосунки між наукою та суспільством. У вчених виникла необхідність захистити основні цінності науки, її суспільну значимість, свої соціальні права, а також право на свободу наукових досліджень, без якого неможливий розвиток науки ²³. З цією метою наукова спільнота наполегливо розробляла цілу систему ідеалів, норм, соціальних установок ²⁴.

До основи цієї системи було покладено образ науки як безстороннього пошуку ціннісно нейтральної істини. Він був покликаний звести до мінімуму можливість ціннісних конфліктів наукової спільноти з різними верствами суспільства. Ідея ціннісної нейтральності, суворої безсторонності науки, що являє собою цитадель істини і загальної злагоди, яка височить над морем приватних і групових егоїстичних інтересів і чвар, істотно полегшила завдання її інституціоналізації. Даний образ науки, що виник як результат свідомих і організованих зусиль з метою її розвитку, широко вкорінювався як у свідомість наукової спільноти, так і в свідомість широких верств населення.

Проте у другій половині нашого сторіччя знову дозріла необхідність зближення фізики й етики. Причини цього явища ми вже розглядали.

Контроль за науковими дослідженнями необхідний, але для нього потрібна участь самих учених (хоча це може часом суперечити їх «природженій схильності ставати рабами держави»²⁵). «Час змінився, – пише відомий біофізик Р.Сіншеймер: – якщо раніше обмеження науки було справою фанатиків або шарлатанів, то тепер воно стає питанням честі вчених»²⁶. Вчені повинні брати на себе відповідальність навіть за віддалені наслідки своїх відкрить ²⁷, каже А.Д.Сахаров.

Для наукової спільноти має значення і такий зазначений Сіншеймером момент: «Якщо ми (вчені – Авт), з невмолимою цілеспрямованістю прагнучи нового знання, дестабілізуємо суспільство такою мірою, що воно втратить здатність чи бажання і надалі підтримувати науку, ми завдамо поразки самим собі»²⁸.

Найгуманніший дослідник не здатний передбачити долю негативного використання результатів його досліджень. Не варто сподіватися, що досить обмежити не самі наукові дослідження, а лише можливі застосування наукових знань. Справді, «теоретичну» функцію науки вже не можна відокремити від «практичної». Наукові досягнення, які обіцяють ефект у галузі економіки або у військовій справі, рано чи пізно обов'язково знайдуть таке застосування. Людство не винайшло поки що кращого засобу захисту в такій ситуації, окрім заборони. Наприклад, біологи все активніше обговорюють проблему заборони досліджень у галузі генетики, як тільки з'являються підстави вважати, що вони можуть призвести до створення нового вірусу, здатного зашкодити людству. Про це свідчать останні біологічні конгреси.

У свою чергу, фізичні теорії ХХ ст. мають істотну світоглядну цінність. Їх положення про фундаментальні властивості природи, про залежність між швидкістю тіла та його енергією, про зв'язок між простором і часом, про викривлення простору й уповільнення часу, про обмеженість у мікросвіті механістичного детермінізму тощо через науково-популярні та науково-фантастичні твори, радіо- і телепрограми входять до свідомості сучасної людини і посідають важливе місце серед підвалин її світорозуміння.

Істотне значення для світогляду нашого сучасника має розуміння розвитку, що сформувалося у фізиці, а також у суміжних з нею галузях природознавства. Концепція еволюції з'явилася у фізиці в ХІХ ст. у зв'язку з другим началом термодинаміки. Але в поєднанні з положеннями тогочасного механістичного природознавства воно дало похмуру картину всесвіту, що є автоматом без будь-якої свободи, детермінованим від самого початку, механізмом, котрий керується суворими детерміністичними законами; тут панує всемогутня тенденція до зростання ентропії, і все рухається до неминучої теплової смерті. Життя в цьому світі є специфічним, рідким і зрештою марним процесом – неістотною й випадковою аномалією, позбавленою перспективи битву проти абсолютного диктату другого закону термодинаміки.

Інше розуміння життя пропонується такою новітньою наукою, як синергетика. Вона вивчає спільні підвалини самоорганізації складних нелінійних систем найрізноманітнішої природи: фізичних, хімічних, біологічних, технічних, економічних, соціальних. Під самоорганізацією у синергетиці розуміють процес створення, відтворення або удосконалення макроскопічних упорядкованих просторово-часових структур. Виявляється, що коли відкрита нерівноважна система знаходяться поблизу від особливої критичної точки (так званої точки біфуркації), її поведінка стає нестійкою і під дією найнезначнішого впливу (флуктуації) вона може народжувати структури, що мають нерівноважний характер, але, всупереч цьому, є стійкими (за умови оточення потоками енергії та речовини ²⁹). Це явище часто характеризують як виникнення порядку з хаосу. Створення синергетики в першу чергу пов’язане з ім’ям відомого вченого І.Пригожина, який разом зі своєю «брюсельською групою» провів дослідження поведінки дисипативних структур (тобто структур, в яких має місце втрата (дисипація) енергії) у певних хімічних реакціях, котрі призвели до відкриття нового принципу, що лежить в основі цих реакцій – «порядок через флуктуації». Спостереження над дисипативними системами дали можливість сформулювати «єдину точку зору на еволюцію, об'єднуючим принципом якої є нестабільний стан»³⁰. Істотну роль у створенні нової науки відіграли також праці німецького фізика Г.Хакена, який і запропонував назву «синергетика».

Можна вважати, що відкриті системи на всіх рівнях і в усіх галузях є носіями всезагальної еволюції, і виникнення нових і нових таких систем гарантує, що життя продовжуватиме свій рух до динамічних режимів все вищої складності. Саме поняття життя набуває нового змісту. Щоразу, коли якісь системи в будь-якій сфері наближаються до розпаду, можлива мутація у напрямку нових режимів. Та сама енергія й ті самі принципи забезпечують еволюцію на всіх рівнях, чи то неорганічної матерії, чи життєвих сил, інформації або інтелектуальних процесів. Мікрокосм і макрокосм постають як два аспекти однієї – єдиної й об'єднуючої – еволюції. Життя виступає вже не як явище, що розгортається у неживому Всесвіті; сам Всесвіт стає все більш і більш живим.

Синергетика є міждисциплінарним напрямком наукового пошуку і призводить до глибоких світоглядних висновків, які мають парадигмальне значення. З соціальної точки зору найважливішими є положення про те, що складноорганізованим системам не можна нав’язувати шляхи їх розвитку і що в особливих станах нестійкого соціального середовища дія кожної окремої людини може впливати на макросоціальні процеси. Синергетика дає нам нові знання про конструктивні принципи коеволюції складних соціальних систем, зокрема, країн та регіонів, які знаходяться на різних стадіях розвитку. Цей підхід дозволяє охопити з єдиної точки зору і природознавство, і гуманітарні науки ²⁹. Справді, дана концепція знайшла застосування у багатьох дослідженнях – як природничих, так і соціогуманітарних ³¹. Найголовнішою для нас системою, що знаходяться у процесі самоорганізації, є людство. Зокрема, при вивченні права необхідно зважити на те, що воно виступає основним засобом самоорганізації суспільства (про що ми вже казали вище). Синергетичні принципи можна використати і для аналізу проблем культури ³². Велике значення вона має також для розвитку сучасної філософії ³³.

Потрібно сказати, що наука має істотне значення для політики – не тільки у відношенні створення засобів масового знищення, але і в духовному відношенні. Насамперед завдяки фізиці і близьким до неї галузям природознавства, без яких вже неможливий розвиток виробництва, будь-який політичний режим, навіть тоталітарний тепер змушений визнавати науку. Вона здатна завоювати собі право на життя за будь-яких несприятливих політичних умов. І при цьому вона торує шлях також для інших галузей культури. Жодна держава не може розвиватися без науки, пишуть А.Стругацький та Б.Стругацький, бо її знищать сусіди. Можна скільки завгодно забороняти науки, знищувати мистецтва, але рано чи пізно доводиться схаменутися і відкрити шлях усьому тому, що таке ненависне владолюбним невігласам. І з яким би презирством не ставилися до знань ці сірі люди, вони нічого не можуть вдіяти проти історичного прогресу. Вони все-таки неминуче приходять до заохочення знання, аби втриматися. Рано чи пізно їм доводиться дозволяти університети, наукові товариства, створювати дослідницькі центри, обсерваторії, лабораторії, створювати кадри людей думки та знання, людей, вже їм не підконтрольних, людей з іншою психологією, з іншими потребами, а ці люди не здатні існувати і тим більше функціонувати у старій атмосфері низького користолюбства, кухонних інтересів, тупої самовдоволеності і плотських потреб. Їм потрібна нова атмосфера – атмосфера всезагального та всеосяжного пізнання, пройнята творчою напругою, їм потрібні письменники, художники, композитори, і ті, що стоять при владі, змушені йти і на цю поступку. Того, хто опирається, буде зметено хитрішими суперниками в боротьбі за владу, але той, хто робить цю поступку, неминуче і парадоксально, проти власної волі, тим самим риє собі могилу. Бо смертельним для невігласів-егоїстів та фанатиків, закінчують свою думку Стругацькі, є зростання культури в усьому її діапазоні – від природничих досліджень до здатності захоплюватися високою музикою ³⁴.

Цінність науки для політики має ще один аспект. Наполеон, який вимагав від науки передусім реальних результатів і цінував чисто утилітарні наслідки наукової діяльності, згоден був підтримувати навіть такі абстрактні науки, як астрономія, якщо вони сприяють «славі імперії»³⁵.

Підбиваючи підсумки нашого дослідження, можна сказати, що в цілому юриспруденція як наука має насамперед соціогуманітарний характер, але одночасно деякі юридичні науки близькі також до природознавства (і математики). Вона є складовою культури. Її виникнення і розвиток обумовлені аксіологічними факторами. У свою чергу, юридичне знання має істотну цінність для суспільства. Наприклад, створення розвиненого і дієвого законодавства в Україні є можливим лише за умови розробки і прийняття законодавчих актів на належній науково-аналітичній основі. Аналіз наукових результатів дає можливість вивести відповідні висновки і сформулювати необхідні пропозиції. Саме цілеспрямоване застосування науки про державу та право, яка, зокрема, покликана забезпечити плідну законотворчу діяльність в Україні, дозволить отримати систематизовані знання про державно-правові явища, процеси, тенденції і закономірності, які характеризують нинішній етап розвитку нашого суспільства, правових основ його функціонування. Без відповідного наукового аналізу «неможливо у короткі терміни домогтися ефективного законотворчого процесу, високої юридичної якості законодавчих актів»³⁶. В цілому юридична наука повинна провести «дослідження змісту цінностей, закладених у праві, способів, якими вони впливають на державно-правове регулювання тощо»³⁷.

Учені-правознавці покликані забезпечити проробку проблем, актуальних для сучасності і майбутнього ³⁸. Першочерговою умовою розвитку вітчизняної юридичної науки, подолання її відставання є визначення методології наукових досліджень, забезпечення розробки фундаментальних наукових ідей, усунення коментування, відриву юридичних наукових досліджень від потреб практики, досягнення взаємодії вчених-правників з представниками інших напрямків суспільствознавства, більш повного використання потенціалу вузівської науки ³⁹.

У плані нашого дослідження істотне значення має те, що цінність знання, так само як і цінність взагалі, не є чисто суб'єктивною характеристикою. Вона пов'язана не лише з відношенням суб'єкта до знання, до його власного розвитку або участі у розвитку світу. Цінність знання пов'язана також з його відношенням до відображуваного об'єкта. Інакше кажучи, вона пов'язана з його істинністю. «Ціннісний ‘‘вимір’’, необхідно притаманний тією чи іншою мірою явищам суб'єктивної реальності, – пише Д.І.Дубровський, – є особливою якістю, яку не можна звести до інших ‘‘вимірів’’, наприклад, до істиннісного»⁴⁰. Разом з тим слід мати на увазі, що аналіз цінності знання призводить до необхідності вивчення його істинності, інакше вона (цінність знання) не отримує повного визначення. Зокрема, варте уваги те, що «історія теоретико-ціннісних концепцій – це... процес пошуку істини»⁴¹. Дослідження ціннісного «виміру» знання виводить за його власні межі і ставить питання про вивчення істиннісного «виміру» знання.

До цього питання ми і звернемось у наступній главі.

Глава ІІ. ПРОБЛЕМА ІСТИНИ –

Поиск по сайту: