Істина як мета правозастосовної діяльності

Практична юридична діяльність не обмежується правотворчістю. Вона охоплює також сферу реалізації права. Дослідимо питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесів, що протікають у цій сфері. Найважливішою формою застосування права, який максимально виражає його суть, є, мабуть, розслідування злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної справи, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші обставини, які в сукупності визначають підстави і форму рішення, що йогоналежить винести у справі. Іншими словами, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійсненням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Навпаки, гносеологічна природа їх завдань очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, мають на меті точне пізнання обставин кримінальної справи, адекватну реконструкцію самої події злочину, обставин, за яких вона протікала, та встановлення осіб, винних у його вчиненні. А.В.Наумов та О.С.Новиченко вважають, що «істина, виражена у судовому вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним змістом»¹. «Пізнання фактів об'єктивної дійсності пронизує весь кримінальний процес»², – зауважує І.М.Лузгін.

У кримінальному процесі вживається поняття матеріальної істини, тісно пов'язане з категорією істини в її філософському трактуванні. «Абсолютно неприпустимо і ненауково міркувати так, що теорія пізнання – це одне, а теорія доказів у кримінальному процесі – зовсім інше, що зв'язку між ними нема, що гносеологічна проблема – галузь філософії, а вчення про матеріальну істину в кримінальному процесі – питання юриспруденції, судової практики, через що останнє питання і повинне вирішуватися поза всякою залежністю від загальнофілософських положень»³, – пише М.С.Строгович. При цьому він застерігає і від спрощеного підходу, механічного перенесення загальнофілософських положень до галузі спеціальних питань кримінального процесу. Поняття матеріальної істини розглядається ним як тотожне поняттю предметної істини у відомому висловлюванні Маркса: «Питання про те, чи має людське мислення предметну істинність, – зовсім не питання теорії, а практичне питання. У практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і могутність, посейбічність свого мислення. Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання»⁴. Матеріальна істина у кримінальному процесі – це істина у кримінальній справі, яка отримала фактичне («матеріальне») підтвердження.

Проблему цілком певного, достовірного пізнання обставин кримінальної справи, незважаючи на суто практичний характер цього виду дослідження, не можна розглядати у вузькому, емпіричному аспекті. При аналізі кримінального процесу постають такі важливі питання, як питання про можливість пізнання досліджуваних явищ, характер істини, яка встановлюється за його допомогою, ступені пізнання тощо. Зрозуміло, що ці проблеми не можна висвітлити поза зв'язком із загальними проблемами теорії пізнання. Проблема істини в теорії та історії кримінального процесу завжди була й залишається тим вузловим пунктом, де найтісніше сходяться юриспруденція і гносеологія. (Цікаво, що наявність певних спільних рис у процесу природничонаукового дослідження та розслідування злочину відзначав А.Ейнштейн ⁵.)

При цьому слід мати на увазі, що у процесі розкриття злочину пізнаються не всі його обставини, а лише ті, які мають юридичне значення, тобто передбачені кримінальним законом. Істина в розслідуванні злочину, з точки зору змісту обставин, які встановлюються в цьому процесі, не є всеосяжною і безмежною, а має точно визначені, окреслені законом рамки.

Істотна особливість розслідування злочину з гносеологічної точки зору полягає в тому, що ця ситуація має конфліктний характер, який значно ускладнює встановлення істини. З одного боку, як правило, мають місце спроби осіб і організацій, не зацікавлених у об'єктивному розслідуванні правопорушення, перешкодити йому. З іншого боку, виникає небезпека необ'єктивних суджень і дій з боку осіб, переконаних у винності підозрюваного. «Розслідування конкретних кримінальних, цивільних, адміністративних справ, – пише М.В.Костицький, – поєднане з великими труднощами, оскільки пізнання їх обставин здійснюється ретроспективно, часом при вельми інтенсивній протидії зацікавлених осіб з досить різноманітними інтересами, які інколи виключають один одного, свідомо викривляють істину»⁶.

Розслідування злочину через свою специфіку повинне давати не просто знання, а обгрунтоване знання, істинність якого не міг би заперечити жоден учасник кримінального процесу. «У кримінальному процесі, – пише А.О.Ейсман, – встановлення істини у справі являє собою одночасно і пізнання, і доказування, і в цьому розумінні судове доказування є ‘‘доказовим пізнанням’’»⁷. Мета розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий володів знанням про злочин, але щоб таке знання, внаслідок проведеної слідчим роботи, могли одержати суд, усі учасники процесу. Важливу роль тут відіграє науково-методичне забезпечення, тобто насамперед «формулювання рекомендацій по криміналістичних прийомах та засобах виявлення, фіксації, дослідження та використання доказової інформації»⁸, особливо речових доказів, «які складають саму суть процесів доказування»⁹. – пише В.С.Кузьмічов.

Регулюючи дії слідчого, прокурора, судді, кримінально-процесуальний закон регулює і процес пізнання в ході розслідування, його зміст і форму. Якщо фактичні дані встановлено з процесуальними порушеннями, то вони не можуть бути визнані доказами, їх не можна використовувати для аргументації висновків у справі, які мають юридичне значення. Система норм кримінально-процесуального закону відображає логіку пізнання в процесі розкриття злочину. Порушення логіки закону, відхилення від неї часто супроводжується порушенням логіки пізнання.

Взагалі мета кримінально-процесуального закону полягає в тому, щоб створити всі необхідні умови для розв'язання суперечностей, які виникають при розслідуванні злочину, і отримання об'єктивної істини у справі. Для цього, по-перше, необхідно забезпечити безсторонність посадових осіб, які провадять розслідування справи і приймають у ній рішення, і по-друге, строго формалізувати весь процес дослідження правопорушення, передбачити таку процедуру виявлення і дослідження правопорушення, яка була б обов'язковою для всіх учасників процесуальних відносин, максимально гарантувала б від помилок при визначенні вини і винесенні вироку.

Оптимізації процесу розкриття злочину в плані досягнення істини покликані сприяти основні принципи кримінального процесу – незалежність суддів і підкорення їх тільки законові, поєднання колегіальності та одноособовості розгляду справ, всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи, забезпечення обвинувачуваному права на захист, гласність, презумпція невинуватості, змагальність і рівність сторін, право на оскарження прийнятих рішень, виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину тощо ¹⁰. Хоча всі вони безпосередньо сформульовані для кримінального і цивільного судочинства, зауважує В.М.Кудрявцев, по суті багато з них відносяться і до інших галузей права. Є всі підстави вважати, що незалежність, підпорядкування лише закону і опора на внутрішнє переконання – це такі принципи, які діють у всіх процесуальних стадіях у кожній справі, включаючи розгляд цивільних, трудових, кримінальних, адміністративних і дисциплінарних правопорушень ¹¹.

Зупинимося докладніше на деяких з цих принципів. Кримінально-процесуальний закон встановлює, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Це ж стосується й оцінки доказів. Законодавець, вказуючи на об'єктивність розслідування, має на увазі неупередженість слідства і суду, їх безсторонність при збиранні, дослідженні й оцінці доказів, що забезпечується неухильним виконанням передбачених законом правил проведення розлідування, суворим дотриманням гарантій, прав і законних інтересів учасників кримінального процесу.

Одним із засобів забезпечення цієї безсторонності і посилення контролю за повнотою виявлення всіх обставин справи є поділ функцій органів та посадових осіб, які беруть участь у процесі виявлення правопорушення. Наприклад, кримінальну справу може бути порушено одним органом (прокуратурою), розслідувано іншим (міліцією), розглянуто третім (судом), покарання реалізовано четвертим (установою по виконанню покарань), а нагляд здійснено п'ятим (прокуратурою). Проте такий чіткий поділ функцій вимагається далеко не до всіх правопорушень. Звичайно, чим складніша справа і чим серйозніше покарання, тим детальнішою стає процедура. Так, якщо для накладення дисциплінарного стягнення, окрім реєстрації (прийняття) повідомлення про проступок досить просто переконатися в тому, що такий факт справді мав місце, і дати йому належну оцінку (це робить та сама особа), то вчинення цивільного правопорушення вже передбачає низку функцій, які здійснюються різними особами, а кримінального злочину – ще більше. При цьому в більшості випадків у кримінально-процесуальній діяльності беруть участь різні органи і посадові особи, які інколи дублюють ті ж самі функції (наприклад, збирання доказів). Сприяє цьому і принцип змагальності та рівності сторін, який вимагає розмежування кримінально-процесуальних функцій, а також рівності прав сторін щодо пред'явлення доказів, участі в їх дослідженні і заявлення клопотань.

Гласність як загальносоціальний демократичний принцип – це «насамперед відкритість і публічність у діяльності державних структур як умова демократичного прийняття рішення, а також інформованість або обізнаність громадян про всі соціально значимі проблеми, що торкаються їх інтересів»¹². Гласність як принцип діяльності суду має істотне значення з точки зору досягнення істини у справі.

Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинуватості (у цивільному процесі – презумпція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поширюється і на всі інші процесуальні відносини – і на дисціплінарне, і на адміністративне розслідування. По суті вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинуватості (добропорядності) знаходять своє вираження не лише правові, але й моральні гуманістичні принципи. Повага до особистості людини, навіть якщо вона порушила норми поведінки, а тим більш – до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), – це не лише принцип гуманізму, але й необхідна умова ефективності заходів соціального контролю, які застосовують держава і суспільство ¹¹.

Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочину, повної доведеності фактичних обставин справи.

Злочин як вольовий акт поведінки людини у навколишньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей і на матеріальних предметах. При дослідженні слідів першого роду широко застосовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (про них вище вже була мова). Характер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування обставин злочину зобов'язують використовувати у розслідуванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і прийоми, які розширюють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, прокурора, суду, гарантуючи за умови правильного їх використання об'єктивне встановлення фактів.

Істина у справі має бути конкретною. Інакше кажучи, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитись з урахуванням конкретних умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, потерпілого, свідків на слідстві і в процесі судочинства.

Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння. Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, але й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне значення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їх соціальну суть. П.Ю.Недбайло справедливо зауважує, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. Але без звернення до закону це не можна встановити. Тому, пише він, «без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить з вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їх юридичну значимість і суть»¹³.

Думка про те, що встановлення істини у справі поширюється не тільки на аналіз фактичних обставин, але й на кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретиками права, криміналістами та процесуалістами. Наприклад, А.В.Наумов та О.С.Новиченко пишуть: «Мабуть, буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встановленням істини. Кваліфікація – це справжній, хоча і суб'єктивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини»¹. При різних можливих варіантах кваліфікації істинним є той, який відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фактичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, із винесенням неправосудного вироку. Все це, звичайно, грубо суперечить принципу законності при здійсненні судочинства з кримінальних справ.

Тому з кримінально-правової точки зору уявлення слідчого, прокурора і судді, які можна оцінювати з позицій істинності або хибності, складаються не лише з уявлення про фактичні обставини справи. Потрібно звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Слід також вказати на уявлення про відношення між фактичними ознаками діяння і ознаками, передбаченими у кримінально-правовій нормі. Процес кваліфікації злочину спирається на ті методи, про які йшлося вище, особливо на логічні. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не можна застосувати правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено неточно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є істинним, якщо він адекватно відображає події, які відбувались об'єктивно. Він звичайно виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.

При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У даному випадку нас цікавить саме істинність розуміння юристом змісту правової норми, виконавець закону повинен правильно розуміти її творця ¹⁴, зазначає М.Й.Коржанський. Нема жодної норми в жодній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Н.Лясковська підкреслює, що необхідно уважно ставитися буквально до кожного вжитого у нормі права терміну, слова, «щоб виключити розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні законів»¹⁵. Тлумачення норми права – це не лише своєрідний, але й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою забезпечити однозначне тлумачення норм права практичними працівниками правоохоронних органів для них розробляються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів ¹⁶.

В юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, систематичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний. При логічному тлумаченні норми права ми звертаємо увагу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються в кінцевому підсумку на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення правової норми починається з визнання того, що кожна норма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єктивний зміст, який необхідно точно зрозуміти. Як теза, зазначає І.О.Ільїн, правова норма стоїть у ряді смислів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та закону несуперечності і тому повинні розглядатися з точки зору формальної логіки; необхідно розкрити, у чіткому і зрозумілому перерахуванні родових та видових ознак, кожне поняття, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється «саме собою»: треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту ¹⁷.

Логічний спосіб тлумачення юридичних норм спирається на різноманітні прийоми: логічного аналізу понять, логічного перетворення, виводи за аналогією, виводи від протилежного, зведення до абсурду тощо. При аналізі поняття визначають його зміст та логічний обсяг. Певну допомогу при цьому може надати порівняння досліджуваного слова з близькими за значенням словами та виразами. У законі щодо неповаги до суду встановлюється покарання за «образу судді або народного засідателя». Для тлумачення поняття «образа» корисно співставити його з поняттями «наклеп», «приниження» тощо. Часто виникають труднощі при тлумаченні багатозначних слів та виразів. Як відомо, одному слову може відповідати кілька різних понять. У цьому випадку правозастосовник повинен обрати одне значення (те, яке мав на увазі законодавець), виходячи з контексту нормативно-правового припису і норми права.

Взагалі логічне тлумачення норми права передбачає логічність законодавчого тексту. Формулювання норми права на основі правових приписів можливе тільки в тому випадку, коли тексти правових приписів дозволяють будувати доказові умовиводи.

Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уявленнях юриста про характер зв'язку між фактичними обставинами і кримінально-правовою нормою. З точки зору логіки цей зв'язок – не що інше, як відношення між одиничним та загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання співпадіння ознак, які мають місце як в цій нормі, так і в конкретній події.

З гносеологічної точки зору кримінально-правова кваліфікація є безперервним коловим рухом від встановлених (пізнаних) окремих фактів (які розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільно небезпечної події. Мета цього колового руху полягає у встановленні тотожності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-правової норми, тобто встановлення того, чи підпадають ознаки діяння під ознаки норми і якими статтями Кримінального кодексу передбачені ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правильно, ми можемо зробити висновок, що при кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.

Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу стосовно осіб, які порушили норму. Через це міра покарання є концентрованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її злочином було заподіяно суспільним відносинам, які охороняються правовою нормою.

Міра покарання злочинцю також повинна бути істинною ¹⁸. Подібно до кваліфікації злочину, вона може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри покарання можуть бути неоднаковими (в одній і тій самій справі відносно одного й того ж підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Проте, незважаючи на відмінності у підходах різних учасників кримінального процесу до міри покарання, істинним має бути лише один висновок, який точно відповідає характеру і ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину, особі винного та обставинам справи, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочинця, але й має на меті його виправлення, а також попередження злочинів з боку інших «нестійких» членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, у свою чергу, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх пом'якшуючих та обтяжуючих обставин як при призначенні покарання і виявленні причин правопорушення, так і в усьому процесі розслідування і судового розгляду справи. На необхідність такого підходу вказує ціла низка статей кримінально-процесуального кодексу.

Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, «оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сферах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Правовий стан особистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відповідати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом»¹⁹, – пише В.Г.Лихолоб.

Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, отже досягнення істини в цьому відношенні: (1) соціально-демографічні ознаки особистості; (2) морально-психологічні якості; (3) соціальні ролі – поведінка людини у різних сферах суспільного життя. Кожний з цих елементів має важливе значення і при розгляді конкретної справи, і при аналізі судової практики та її узагальненні. Зокрема, до соціально-демографічних ознак належать стать, вік, соціальне походження, рівень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлення всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагальнення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи іншими особливостями особистості і злочинністю. Соціально-демографічна характеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості і обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою з точки зору перевиховання злочинця ¹¹, підкреслює В.М.Кудрявцев.

«Морально-психологічна характеристика особи,– каже В.Г.Лихолоб, – відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною особистістю й у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослідження багатьох вчених призвели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її дослідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло неблагополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку»¹⁹. Знання особистості підсудного гарантує від багатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди виходив з того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує винесення законного і обгрунтованого вироку.

Для визначення істинної міри покарання у низці випадків необхідно також вивчити особу потерпілого (включаючи його кримінально-правову характеристику); адже не так рідко має місце провокуюча (віктимна) поведінка жертви ²⁰.

Розслідування злочину отримує своє завершення у виконанні вироку відповідними (пенітенціарними) органами. До нього також можна поставити вимогу істинності, тобто покарання злочинця повинне бути правильним, адекватним. Воно повинне здійснюватися, зрозуміло, відповідно до вироку, а також з урахуванням соціально-демографічної та морально-психологічної характеристик в’язня. Крім того, важливе значення має його поведінка, міра усвідомлення ним своєї провини і прагнення виправитись, дотримуватися закону в своєму дальшому житті.

Таким чином, встановлення істини є однією з головних цілей розслідування і покарання злочинця, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином. Критерієм цієї істини також виступає юридична практика. Правопорушення існують не ізольовано, не поза даною практикою, а в ній самій, зачіпаючи різні сфери людської діяльності (промисловість, сільське господарство, торгівлю, транспорт, зв'язок, управління, охорону здоров'я, науку, саме правосуддя тощо). Зрозуміло, що при розв'язуванні пізнавальних задач і встановленні істини у кримінальній справі в ході розслідування доводиться звертатися до конкретних форм суспільної практики. У більш вузькому розумінні критерієм істини в розслідуванні є практика кримінально-процесуальної діяльності, що складає елемент усієї суспільної практики, зокрема, практика органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, судів, громадських організацій у сфері боротьби зі злочинністю.

У боротьбі зі злочинністю, зміцненні законності та правопорядку все більшого значення набуває профілактична робота. Вона спирається на кримінологічну інформацію, тобто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення й емпіричні дані, отримані чи оцінені на основі теорії та методики кримінології і яка містить у собі відомості про злочинність та пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри. «Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також передового досвіду, і запровадженні його у практику профілактичної роботи»²¹, зазначають А.Е.Жалінський та М.В.Костицький. Звичайно, кримінологічна інформація повинна бути істинною.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що орієнтація на істину притаманна усьому процесу правового регулювання – починаючи з вивчення правової реальності і закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб вважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.

Поиск по сайту: