В юридичній проблемі

Насамперед впадає в око відмінність між істинністю та цінністю юридичного знання, яка інколи доходить до суперечності. Взагалі щоб осягнути явище, треба дослідити суперечності в його сутності. Сутність – це не застигла сторона об'єкта, взятого як завершений результат, а внутрішня логіка його становлення і розвитку. Остання закріплюється в результаті внутрішньою структурою, що визначає закони його функціонування відповідно до всієї сукупності детермінуючих факторів. Як форма пізнання, категорія «сутність» відображає логіку розвитку теоретичної думки за «логікою предмета». Логічним принципом цього відтворення виступає діалектична суперечність між сутністю та явищем. У взаємному відношенні сутності та явища розкривається діалектика відносної та абсолютної істини, діалектика пізнавального процесу. Відтворення логіки становлення та розвитку предмета на основі принципу суперечності і є пізнанням сутності через розкриття її іманентних суперечностей.

Правове знання в цілому має соціогуманітарну спрямованість, проте ми враховували і природничий його компонент. Через це можемо сказати про наукове знання взагалі. Істинність та цінність характеризують його з різних сторін. Узяті абстрактно, як зовнішні одна відносно одної, вони можуть здаватися ізольованими, навіть певною мірою несумісними, полярними. Якщо ми маємо те чи інше ефективне положення, можна ним користуватися, і не ставлячи питання про його істинність. З іншого боку, в науці завжди є такі відкриття і в сфері дослідження глибинних законів суспільного розвитку, і в галузі природознавства, і в сфері осягнення висот людської особистості, що висвітлюють потаємні істини, відносно яких здається взагалі недоречним запитувати, яку вони мають цінність.

Проте рано чи пізно такі запитання ставляться. Коли усвідомлюється, що є невідповідність, навіть суперечність між цінністю знання та його істинністю, – або, скажімо, є практично ефективне знання, але невідомі причини його ефективності, або наявне те чи інше істинне положення, однак ми не знаємо, в чому полягає його цінність, якої мети за його допомогою можна досягти, де його застосувати, – виникають проблемні ситуації, і вони зумовлюють необхідність дослідження. «Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, – пише К.Поппер, – то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі збирання даних або фактів, воно починається з проблеми»¹. Отже, суперечність між істинністю й цінністю наукового знання виступає джерелом пізнавального процесу. При цьому зауважимо, що (відповідно до основних положень синергетики) самі суперечності грунтуються на відкритості й нерівноважності систем (у даному випадку систем знання).

У нашій філософській літературі загальноприйнятою є точка зору, згідно з якою внутрішнім джерелом пізнавального процесу є усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю, між новими фактами і старими теоретичними уявленнями. Однак тут наука розглядається вузько, лише як певна система знань.

Близькою до названої є точка зору, що була загальноприйнятою у марксистсько-ленінській філософії, згідно з якою внутрішнім джерелом розвитку знання є діалектична суперечність між думкою, образом об'єкта і самим об'єктом. Однією з підвалин її слугував такий фрагмент з «Філософських зошитів» В.І.Леніна: «Ідея має в собі і найбільшу суперечність, спокій (для мислення людини) полягає в твердості і впевненості, з якою вона завжди створює (цю суперечність мислі з об'єктом) і завжди переборює її...»². Однак для того, щоб пояснити прагнення суб'єкта усунути цю суперечність, необхідно вдатися до ціннісних орієнтацій суб'єкта.

П.В.Копнін підходить до проблеми з більш загальної точки зору – внутрішнім джерелом розвитку знання у нього виступає діалектична суперечність між суб'єктивним та об'єктивним його аспектами. Він пише, що провідну роль у розвитку будь-якої форми знання відіграє «суперечність в її змісті між суб'єктивним і об'єктивним. Ця суперечність з кожним кроком її руху розв'язується (думка у своєму змісті все повніше співпадає з об'єктом) і виникає знову, оскільки виявляються нові істотні сторони в об'єкті»³.

При аналізі науки доцільно спиратися на діяльнісний підхід, який на нинішньому етапі розвитку філософії, як підкреслює В.І.Шинкарук, набуває статусу одного з головних ⁴. Наукове пізнання слід розглядати як специфічну творчість і як елемент будь-якої творчої діяльності людини, спрямованої на перетворення навколишнього світу і самої себе. Наука є обов'язковим елементом культури як системи діяльнісного оволодіння світом. Для виявлення внутрішнього джерела розвитку наукового знання в цьому відношенні й необхідно взяти таку пару співвідносних у діалектичному розумінні категорій, як цінність знання та його істинність. Вона найбільшою мірою відповідає характеру цієї задачі.

Положення про те, що внутрішнім джерелом пізнавального процесу є суперечність між цінністю знання та його істинністю, дозволяє конкретизувати позицію П.В.Копніна, оскільки взагалі рушійною силою людської діяльності є суперечність між прагненням людини реалізувати цінності та об'єктивними умовами. Саме усвідомлення суперечності між цінністю та істинністю знання і виступає як вихідний пункт пізнавального процесу, тобто як проблема.

Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі наукового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можна вирішити за допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кроку в пізнанні і одночасно містить знання способів його здійснення. Зауважимо також, що вибір проблеми великою мірою залежить від парадигми. Можна сказати, що різні парадигми відрізняються, зокрема, тим, які проблеми з їх точки зору треба розв'язувати, а які – ні.

У відношенні структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить відповідні знання про об'єкт, на який вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те, що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її суть. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудова нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми повинна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати чисто теоретичний характер (наприклад, створення єдиної системи принципів права України), а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю людей (зокрема, проблема поширення Кримінального Кодексу на нові види протиправних діянь, які вже набули істотного розповсюдження, скажімо, в галузі комп’ютерної техніки). У першому випадку вона має теоретичну цінність, в другому – практичну.

Якщо взяти такий вид юридичного пізнання, як розслідування злочину, то воно в більшості випадків починається з встановлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певного порушення упорядкованості суспільного життя. Останнє є різновидом проблемної ситуації. Його встановлення можна розглядати як усвідомлення свого роду суперечності між цінністю та істиною. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормального суспільного життя, знання, що має в цьому відношенні належну цінність. Для цього воно повинне бути відповідною мірою істинним, тобто давати адекватну картину події, достатню інформацію про особи, винні у порушенні закону, мотиви їх діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.

Різновидом суперечності між істинністю та цінністю є також суперечність між наявною істинністю юридичного твердження та його бажаною цінністю. Зокрема, вона має місце, коли при розслідуванні злочину потрібно розібратися, яке значення мають встановлені вже факти для його розкриття, їх цінність у даному відношенні. Тоді вся картина події стане ближчою до істини. Ситуації такого роду стимулюють пошуки відповідних причин і призводять до більш істинного уявлення про правову реальність, перетворюють юридичну істину на процес. Аналогічно можна сказати, що і цінність знань у праві стає процесом. Вчені не зупиняються на досягнутому рівні цінності знань, а рухаються все далі і далі.

Поиск по сайту: