У ціннісно-істиннісному аспекті

Суперечність між істинністю та цінністю юридичного знання призводить до розвитку правничої науки. Це можливе лише завдяки тому, що вони одночасно знаходяться у єдності. Остання виражається вже в тому, що вони є характеристиками того самого об’єкта – юридичного знання. Проте форми їх єдності цим не обмежуються. Розглянемо дане питання докладно.

В юридичній науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза – необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. «Ми постійно можемо бачити, – зауважує П.В.Копнін, – що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розвиток знання здійснюється шляхом побудови, обгрунтування і доведення гіпотез»¹.

Гіпотеза – обгрунтоване припущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Для потреб аналізу запропонованої нами теми досить загальноприйнятого розуміння ідеї як форми духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямованої на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, це припущення відносно причин і властивостей досліджуваного явища; вона є відповіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, слугують або обгрунтуванням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають з неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально наближеній за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунтування.

У пізнанні постійно відбувається формування і перевірка гіпотез, що мають на меті все більше наближення до істини. Кожна окрема гіпотеза спрямована на отримання нового істинного знання. Одночасно можна і потрібно вести мову й про другу сутнісну характеристику гіпотези – її цінність. Насамперед, це її ефективність, плідність в плані розв'язання проблеми, що стала її причиною, в плані подальшого розвитку знання взагалі, евристична цінність. Істинність та цінність гіпотези тісно пов'язані одна з одною. «Чим більше у гіпотези об'єктивного змісту, – пише П.В.Копнін, – тим вона плідніша, і, навпаки, гіпотези, що не містять достатньою мірою об'єктивно правильного знання про предмет, не відкривають широких горизонтів для розвитку науки, не дають належної основи для відкриття нових закономірностей»¹.

Несуперечлива гіпотеза про правову реальність вже має духовну цінність як створіння людського духу, а також потенціальну практичну цінність. Якщо вона отримує відповідне підтвердження, тим самим робиться значний крок у напрямку реалізації її практичної ефективності. Тут істинність правового знання містить у собі цінність. Якщо той чи інший криміналістичний метод не має теоретичного обгрунтування, але є ефективним, то він відповідає певною мірою законам об'єкта або діючого суб'єкта, і його слід вважати істинним. Тут цінність знання містить у собі істинність.

Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають з необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у природу її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості, які є вже своєрідною естетичною, ціннісною характеристикою гіпотези. Ця остання, як свідчить історія науки, притаманна гіпотезі тим більшою мірою, чим істиннішою вона є, і навпаки. Плідність та істинність гіпотези у їх єдності і взаємодії зумовлюються діалектикою плідності та істинності ідеї-припущення, яка становить її ядро, є її основою.

Якщо ми візьмемо такий різновид пізнання у галузі права, як процес розслідування злочину, тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або окремої її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес версування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія виступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її застосування – розкриття злочинів – від наукових досліджень в цілій низці відношень відрізняється від гіпотези. Процес побудови та перевірки версій характеризується значною обмеженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників розслідування по збиранню інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають істотні часові обмеження. Версування протікає в умовах протидії зацікавлених осіб, більш сильної, ніж в процесі завоювання нової гіпотезою визнання у наукової спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа – припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо при розв'язанні наукової проблеми у багатьох випадках обмежуються однією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна запропонувати. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; в той же час у розслідуванні злочинів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущення, до яких вдаються, коли обставини злочину мають типовий характер ².

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою досягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому стану речей; цей аспект з'ясовується в ході перевірки версії. Разом з тим версії притаманна і така характеристика, як цінність. Це, по-перше, її плідність з точки зору встановлення осіб, які вчинили злочин, мотивів їх дій, способу вчинення протиправного діяння, інших обставин справи. Зрозуміло, що цінність версії в даному відношенні прямо залежить від її істинності. З іншого боку, трапляється так, що підгрунтя для побудови версії недостатнє або навіть хибне, але вона дозволяє розкрити злочин. Тоді з цієї точки зору (відповідною мірою) її слід визнати істинною.

Версія також може мати певну, так би мовити, теоретичну цінність – як свідчення творчих здібностей людського мозку. Логічна стрункість версії – теж своєрідна, естетична ціннісна її характеристика. Вона у свою чергу пов'язана з істиннісним аспектом. Якщо версія дозволяє з небагатьох відомих фактів за допомогою вдало побудованих логічних міркувань вивести важливі для слідства та суду висновки, то це означає, що вона дуже близька до істини. З іншого боку, істинна версія, як правило, подібно до гіпотези, не містить нічого зайвого, логічно струнка, і інколи ця ознака допомагає виділити її серед інших.

Версія у разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних. Її істинність та цінність виявляються злитими в одне ціле.

Далі, коли гіпотеза отримує належне підтвердження, вона може перетворитися на теорію. Теорія – перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик. Якщо врахувати зв'язок гносеології в методологічному аналізі з логікою, то можна разом з А.Є.Конверським визначити теорію як «правильну підмножину речень мови теорії» (мовою теорії вважається мова, в якій побудовано дану теорію) ³.

Теорія весь час знаходиться у розвитку. «Уявлення про ‘‘завершеність’’ теорії як свідоцтво зрілості наукового знання, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, – слушно зазначає Т.Д.Пікашова, – мабуть, потрібно переосмислити. Дану вимогу по суті вже знято... формулюванням, що випливає з послідовно діалектичного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, але й процесом»⁴.

Бурхливо розвивається сучасна юридична теорія. Наприклад, в останні роки запропоновано загальноправову процесуальну теорію. Її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та природі їх елементів (насамперед галузевих юридичних процесів).

Для створення загальноправової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загальноправових теоретичних розробках законодавчої практики. Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу – адміністративного, господарчого та інших – вимагають від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли вимоги до системи законодавства і з точки зору законності, а це також призводить до посилення ролі, яку відіграє в ній процесуальний компонент.

Існують важливі методологічні засновки для розробки загальноправової процесуальної теорії. Це – високий рівень розвитку теорії права в цілому, який призвів до відкриття в правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розробку теорії охоронних правовідносин, без чого у свою чергу неможливо зрозуміти природу юридичного процесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки.

Крім того, слід урахувати вже зазначену вище необхідність широкого застосування у правових дослідженнях системного підходу. Тут мають місце два аспекти. Один полягає в тому, що він конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносяться як процесуально-правовий механізм в цілому, так і його елементи. Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель правовідношення, представити правовідношення як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідношення, що безпосередньо стосуються розробки загальноправової процесуальної теорії. Адже процес – це те саме правовідношення, тільки складне. Тому системне дослідження правовідношення означає одночасно і системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід вважати компонентом загальної теорії права ⁵.

Суть гносеологічної функції теорії полягає в тому, що вона повинна давати істинне знання про свій об'єкт. Одночасно теорія має також аксіологічну функцію. Знання, що його дає теорія, повинне бути, наскільки це можливо, корисним з точки зору практики. «Адже нова теорія постає у певному розумінні не лише як система категорій, що глибше і адекватніше відображає... реальність, – правильно зазначає І.В.Бойченко, – але і як більш дієвий засіб пізнання та перетворення цієї реальності»⁶. Цього може не бути, але кожна теорія є певною цінністю як створіння інтелекту, вона може одночасно мати й естетичну цінність. Слід зазначити, що проблема цінності теорії має безпосередній зв'язок з проблемою вибору теорії, а ця остання є особливо актуальною, оскільки об'єктивне зростання науково-теоретичного знання виражається в процесі зміни теорій ⁴. Гносеологічна та аксіологічна функції теоретичного знання тісно пов'язані між собою, можуть розглядатися окремо одна від одної лише в абстракції.

При перетворенні гіпотези на теорію внаслідок її підтвердження ідея, що мала проблематичний характер і слугувала основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це не означає, звичайно, що ідею можна розглядати як щось самостійне по відношенню до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії і розкривається у ній, вони нероздільні.

Відомо, що роль ідеї у розвитку суспільства досить грунтовно дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї в процесі розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К.Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, як тільки вона оволодіває масами. П.Д.Юркевич підкреслює, що теорії мають особливе значення для жителів нашого континенту. «Європейські народи настільки чуйні до теорій, – пише він, – що останні стають величезною силою у суспільному розвитку»⁷.

П.В.Копнін називає ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на даному рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. «В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражені досягнення наукового пізнання»¹, – пише він. По-друге, ідея поєднує знання із прагненням до його практичного використання. «Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реальність і таким чином перетворити саму дійсність»¹, – завершує свою думку П.В.Копнін.

Для того, щоб потенціальна практична цінність знання могла бути реалізована, воно повинно досягти рівня ідеї. Специфіка ідеї як форми знання полягає в тому, що в ній міститься і створений теорією ідеальний об'єкт, і план його реалізації. Плідна ідея містить у згорнутому вигляді знання як про об'єкт, так і про суб'єкт, про його прагнення, а також знання про методи реалізації результатів наукових досліджень.

При цьому істинність ідеї як відображення об'єкта відносна, оскільки вона охоплює лише частину його сутнісних характеристик, хоча, можливо, і основну. З іншого боку, план перетворення об'єкта, який відповідає його природі, містить і знання того, чого зараз в об'єкті нема, але що можливе в майбутньому, причому це знання носить характер об'єктивної істини ¹. Таким чином, прагнення зробити об'єкт практично ціннішим, кориснішим тягне за собою нове істинне знання.

Близьким до поняття «ідея» є широко вживане у філософії та методології науки поняття «наукова концепція». Те, що було сказано про ціннісно-істиннісний аспект ідеї, справедливе і для цього поняття. «Створення і розвиток наукових концепцій не є самоціллю, воно слугує певним пізнавальним та практичним завданням...– пише В.А.Рижко. – Звичайно оцінка та визначення умов розвитку наукових концепцій здійснюється за одним параметром – їх істинністю»⁸. Разом з тим він звертає увагу на таку обставину: «Цілі пізнавального процесу, в якій би формі він не розвивався, – це забезпечення практичної діяльності людини по опануванню навколишнього світу, в тому числі й світу самої людини. Інакше кажучи, завдання будь-якої форми пізнання полягає в забезпеченні предметно-практичного, духовно-практичного й духовного (теоретичного) опанування світу»⁸. Це, зрозуміло, стосується і наукової концепції.

Вказані вище етапи розвитку наукового знання тісно пов'язані з парадигмою. Як ми вже зазначали, парадигма є світоглядом учених, способом розуміння ними світу і власної сфери діяльності. Разом з побудованою на ній так званою нормальною наукою вона утворює єдину систему. Парадигма визначає, який з аспектів складного явища буде обрано, який експеримент буде проведено першим, як далі буде здійснюватися рух в напрямку до теорії.

Сучасна парадигма вбирає в себе досягнення наукової та філософської думки. Вона має діалектичний характер, відповідно до неї джерелом розвитку виступають суперечності, які своєю чергою є наслідком нерівноважності відкритих систем. Вона містить плюралістичний підхід до істини: той самий об’єкт може мати кілька різних образів, можуть бути різні точки зору на те саме явище, вони разом складають загальну картину за принципом доповняльності. Істина має творчий характер, є результатом взаємодії суб’єкта з об’єктом.

Через свою фундаментальну роль у сфері науки парадигма має значну цінність. Відповідно до принципів сучасної парадигми суспільство слід розглядати як систему, що самоорганізується, тобто функціонує і розвивається на власній основі, сама регулює власне існування і розвиток. Зокрема, загальноцивілізаційним засобом саморегуляції економічної сфери суспільства є ринок, у політичній галузі аналогічним фактором виступає демократія. Системам такого рівня складності, як суспільство, не можна нав’язувати шляхи розвитку, хоча існує певна можливість впливати на цей процес. При визначенні шляхів соціального розвитку марксизм, який грунтується на парадигмі науки модерну і значною мірою схильний до позитивізму, виходить з виявлених ним законів залежності духовного життя суспільства від стану економіки, і робить акцент на централізоване державне регулювання. Але ці закони надто загальні й їх дія «коригується» випадковостями, які, за висновками синергетики, інколи можуть принципово змінювати напрямок розвитку складної нерівноважної системи. Крім того, як вже зазначалося, марксисти недооцінюють роль духовного компоненту в житті суспільства, котрий має надзвичайно складну структуру. За умов переходу до інформаційного суспільства ситуація істотно ускладнюється впливом на духовні, а також і на економічні процеси, що його справляє інформація. А розвиток інформації (в тому числі науково-технічної), її кількісних та якісних параметрів передбачити, мабуть, неможливо. Тому при обговоренні проблем подальшого соціального розвитку в центрі уваги повинні стояти не пошуки його законів, а всебічність врахування цінностей.

Найголовнішою цінністю є людина в усьому багатстві свого внутрішнього світу. Її духовні якості, прагнення знайти сенс буття, намагання актуалізувати свою особистість, любов до свободи, почуття кохання, творчі здібності тощо не повинні розглядатися просто як похідні від примітивних інстинктів, тут слід відмовитися від редукціонізму. Цим якостям потрібно віддати перші місця в ієрархії людських цінностей. Вони повинні бути пріоритетними у визначенні стратегії перетворення світу, в якому живе людина. Одночасно на неї покладається висока відповідальність. Вона відіграє важливу роль у соціальному житті, особливо на кризових, перехідних етапах, коли суспільство перетворюється на нерівноважну систему і дія навіть окремої людини може призвести до соціально значущих наслідків. Важливим є і таке: вимагаючи розв’язувати пробеми слід на засадах взаєморозуміння, толерантності, консенсусу, демократії, парадигма сучасної науки наголошує на тому, що консенсус здебільшого має тимчасовий характер, і що через певний час (навіть досить короткий) може виникнути потреба в новому рішенні.

Принципи, що вироблені сучасною наукою та філософією і складають нову парадигму, мають істотну цінність для українського права, насамперед у відношенні формування законодавства, яке б уможливило поступ нашого суспільства на нинішньому етапі. Проте, відмовляючись від старої парадигми, котра проголошувала панування суспільства над особистістю, держави – над громадянином, не варто абсолютизувати права людини, адже повноцінне життя особистості можливе тільки в суспільстві, тому потрібне гармонійне поєднання цінностей суспільства в цілому з особистісними цінностями. Крім того, з нашої точки зору, на особливу увагу правників заслуговує створення умов для самоорганізації та саморегуляції у найнижчих ланках структури суспільства, і відповідно для максимально вільного доступу до інформації.

Цінність парадигми є істотною її характеристикою. Цієї позиції дотримується, зокрема, Т.Кун, який в останніх працях доходить висновку, що важливу роль у складі парадигми відіграє спільність цінностей, котрі поділяють члени наукового співтовариства ⁹. В цілому він сам та його послідовники перебільшують значення ціннісного аспекту парадигми за рахунок істиннісного. Вони схиляються до визнання тієї точки зору, що характер парадигми практично довільний, що вона просто є виразом творчих здібностей людини, що взагалі «сприйняття і знання, включаючи наукові теорії, є творчою діяльністю, яку можна порівняти з художнім процесом, а не з об'єктивним відображенням незалежно існуючої реальності»⁹ і «не можна плутати її (парадигму – Авт.) з істиною про реальність»⁹. Вказані вчені спираються на визнання творчого характеру наукової діяльності і будь-якого її продукту, що входить до нової парадигми. Звичайно, такий підхід має позитивний момент ¹⁰.

Але можна поставити і питання про істинність парадигми. Зокрема, такий прихильник позиції Куна, як С.Гроф, визнає, що спостереження й експерименти, якщо вони підтверджують теорію, одночасно зміцнюють і саму парадигму, тобто підвищують віру у її правильність ⁹. Крім того, він пише, що при переході до нової парадигми важливою частиною опору їй виступає «впевненість в тому, що чинна парадигма правильно представляє реальність»⁹.

Парадигма не є всеосяжною істиною про реальність, але вона відображає певний її «зріз» і ми можемо вважати її істинною остільки, оскільки побудовані на ній теорії знаходять практичне підтвердження, пам'ятаючи про відносність цієї істинності. Прагнення досягти істинного знання обмежує сваволю фантазії вченого. Різні парадигми несумісні одна з одною, вони розділені концептуальним кордоном, це різні підходи до дійсності, кожна з них по-своєму окреслює світ. Проте будь-яку з парадигм можна розглядати як істинну (тією мірою, якою вона опосередковано підтверджується практикою) для своєї епохи.

Слід зазначити, що у соціально-гуманітарних науках більшість дослідників продовжують дотримуватися старих підходів. Зараз ми є свідками початку процесу прийняття вченими, які працюють у соціогуманітарних науках, сучасної парадигми. На наш погляд, важливу роль у переході до нової, діалектико-синергетичної й гуманістичної парадигми покликане відіграти усвідомлення єдності її цінності й істинності.

Мета наукового прогресу полягає у підвищенні як цінності знання, так і його істинності. Це одне з основних положень логіки розвитку науки ¹¹. Причому досягнення більш високої цінності є результатом розв'язання суперечності її на попередньому рівні з істинністю, а отримання більш об'єктивного і повного знання – результатом розв'язання суперечності між його істинністю на попередньому щаблі та цінністю. Цінність знання як відносно самостійна сутність є результатом внутрішньої суперечності між нею самою та істинністю, цінність містить у знятому вигляді істинність. З іншого боку, є підстави аналогічним чином розглядати істинність – її також можна трактувати як результат внутрішньої суперечності між нею самою та цінністю, вона (істинність) містить у знятому вигляді цінність.

У кожній парі діалектично співвідносних категорій відповідно до особливостей конкретної ситуації одна відіграє провідну роль, друга – підпорядковану. Це стосується також цінностей та істини у праві. При дослідженні правової реальності (зокрема, при з’ясуванні обставин справи у процесі розкриття злочину), провідну роль відіграє істинність. Тут насамперед потрібна об’єктивна картина події.

При цьому варте уваги, що природничому знанню, яке лежить у підгрунті більшої частини криміналістичних експертиз, також притаманний не лише дескриптивний аспект, хоча його слід вважати головним, але й прескриптивний – положення природознавства певною мірою мають нормативний характер. Справді, розуміння фундаментальних властивостей природи є оцінкою її явищ з урахуванням обгрунтованих попереднім досвідом уявлень про те, що повинно у ній відбуватися, тобто, так би мовити, про нормальний або природний хід речей. Крім того, положення природознавства – це певні норми оперування об'єктами, вони виступають як припис, як метод оволодіння об'єктами, а ефективне перетворення об'єкта можливе лише за його власними законами. Взагалі кажучи, до прескриптивної інтерпретації результатів природничого дослідження вдаються не рідше, аніж до дескриптивної, на що досі не звертали належної уваги. Зазначені два аспекти природничого знання діалектично пов’язані один з одним, і цей зв’язок виступає внутрішнім джерелом розвитку наук про природу. Можна твердити, що органічна єдність і взаємодія цінності та істинності знання, яке здобувається вченими, є внутрішнім джерелом наукового прогресу ¹². Це підтверджується висновками з даного параграфу про те, що діалектика цінності та істинності правового знання є рушійною силою розвитку правознавства. Поступу науки взагалі та юриспруденції зокрема, на наш погляд, повинне сприяти усвідомлення вченими даної картини.

Поиск по сайту: