Правове пізнання: істина як цінність

Юридичне знання у кожній своїй формі поєднує істинність та цінність. Це стосується і гіпотези (версії), й ідеї, і теорії, і парадигми. В основному ці характеристики прямо пропорційні одна одній: чим вищий ступінь відповідності між юридичним знанням і дійсністю, тим вищий рівень його цінності.

Напевне, справедливим буде загальне твердження, що відкриття істини було здійснено на шляхах раціонального пошуку цінностей та способів їх реалізації. Деякі дослідники вважають, що «істина не є цінністю, бо вона не є ‘‘значенням для суб’єкта’’, поняття ‘‘істина’’ вживається й у філософії, й у повсякденному житті в двох значеннях – онтологічному й гносеологічному», що «істина на відміну від добра і краси не є за своєю природою аксіологічною категорією»¹. Проте в історії культури істина виступає цінністю. «Будь-яка цивілізація, варта так називатися, – пише М.Клайн, – займається пошуком істин. Мислячі люди не могли не прагнути зрозуміти розмаїття явищ природи, розкрити таємницю появи на Землі людини, осягти смисл життя і з’ясувати призначення людини... Греки зробили відкриття, найвеличніше з усіх, будь-коли зроблених людиною: вони відкрили могутність розуму. Саме греки класичного періоду, який досяг найвищого розквіту в період VI – III ст. до н.е., зрозуміли, що людина обдарована здатністю мислити, обдарована розумом, який, спираючись на спостереження або досвід, здатний відкривати істини»². Мислителі Стародавньої Греції започаткували таку традицію європейської культури, як прагнення до істини. Вони піднесли її статус до рівня найвизначніших людських цінностей. При цьому, звичайно, вважалося, що усі явища у світі залежать від волі богів.

Ці уявлення в основному успадкувало середньовіччя. Можна вважати, що в основі світогляду людини цієї епохи лежить ідея творення: весь світ розуміють як прояв божественної мудрості, як символічний вираз певного ставлення бога до людини. Знання про навколишній світ і людину розглядаються як підтвердження мудрості творця, втіленої у них (якщо ці знання не суперечать релігійним догмам). Істина визнається високою цінністю, оскільки вона відкриває красу божого замислу.

Таке ставлення до істини підтримали мислителі Відродження та Нового часу. Істина втратила характер божественного одкровення лише у ХІХ ст. Але виявилося, що вона варта того, щоб прагнути її осягнення самої по собі. Істина виражає те, що має місце незалежно від наших бажань. Істину не можна вигадати або зробити, але її можна знайти шляхом наполегливих пошуків все тривкіших підстав, все точнішого знання. Здатність людини досягти істини тепер є гарантом того, що вона зможе оптимально жити у природному і соціальному середовищі, причому завдяки своїм суто людським здібностям – насамперед інтелекту.

Цінність та істинність наукового знання, взяті в абстракції, зовнішні одна відносно іншої, певною мірою протилежні, полярні сутнісні його характеристики. Проте в реальному процесі пізнання вони складають певну гармонію, розчленовану єдність. З точки зору пізнавального процесу, в суто гносеологічному плані істина виступає ідеалом, на досягнення якого спрямована людська діяльність (зокрема, в галузі права). Істина є сутнісним мотивом наукового пошуку, його призначення полягає саме у сходженні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до осмислення і обгрунтованих концептуальних утворень. Коли досліднику вдається побачити в тій чи іншій формі закономірність, ця ідея стає діючою метою. По-перше, саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. По-друге, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук, визначити його шляхи, пов’язати між собою ще розрізнені відомості.

Усвідомлення того, що істина є метою наукового пізнання, вже змушує при її аналізі звернутися до категорії цінності, робить необхідним врахувати наявність у пізнанні ціннісного відношення. Нове знання має пізнавальну цінність. Наприклад, Ч.Дарвін висував як головний критерій істинності теорії ефективність її пояснюючої функції ³. Аналогічно правова теорія насамперед покликана пояснити явища правової реальності.

Істотне значення має також шлях до істини. «Не тільки результат дослідження, – каже К.Маркс, – але й шлях, який веде до нього, повинен бути істинним. Дослідження істини саме повинно бути істинним, істинне дослідження – це розгорнута істина, роз’єднані ланки якої з’єднуються в кінцевому підсумку»⁴. З цим слід погодитися, адже метод є значною мірою способом обгрунтування результату.

Далі, пізнавальний зв’язок – зв’язок соціальний. Як об’єкт, так і суб’єкт пізнання соціально зумовлені. Не можна ставити питання про можливість пізнання безвідносно до питання про його необхідність. Питання про відношення знання до дійсності треба перенести до контексту суспільно-історичної практики як чуттєво-предметної діяльності. Саме в її межах формуються пізнавальні здібності, ідеали і норми пізнання. При цьому й істина виявляється аспектом творчої людської життєдіяльності.

Питання стоїть не лише про істинність знання, не тільки про зміни у свідомості, але й про перетворення світу. Істина є цінністю не лише в межах пізнавального процесу, тобто теоретичного опанування світу, але й у практичному відношенні. Істину слід розглядати як активне, творче відображення дійсності, котре в існуючому відкриває напрямки й тенденції його дальшого розвитку, можливих перетворень. Істина – ідеальна форма розгортання всіх моментів дійсності за її власними законами в процесі перетворення людиною. Об’єктивно-істинний образ предмета вивчення складає безпосередній засновок ідеї про успішне перетворення природного матеріалу. Без цієї ідеї людина навіть не здатна адекватно висловити своє ставлення до нього і, відповідно, усвідомити свої власні цілі і потреби. Людина прагне опанувати зовнішню і свою внутрішню природу і через це орієнтується на «пошук істини як засобу істинної дії»⁵ . «Вчений, який вірить у закони природи і прагне їх відкрити, чи не для того хоче цього, – запитує Р.Роллан, – щоб стати їх володарем і підкорити їх духу, що звільнився через пізнання?»⁶. Людина намагається оволодіти об’єктом, щоб повніше використати його у своїх цілях, а для цього необхідне істинне знання про нього. Й.В.Гете каже: «Чого ви не розумієте, те не належить вам»⁷. «Лише істина, – пише М.Гайдеггер, – уперше дозволяє нам вступити у вільні (тобто такі, які людина вважає за потрібні– Авт.) стосунки з тим, що зачіпає нас самою своєю суттю»⁸. «Наука ставить як свою кінцеву мету передбачити процес перетворення дійсності (об’єкт у вихідному стані) на відповідні продукти (об’єкт у кінцевому стані)»⁹, – зауважує В.С.Стьопін. Формування нових ідей практичного характеру потребує поглибленого пізнання навколишнього світу. Ідеальне відтворення його основних властивостей в концепціях і теоріях дозволяє співвіднести їх з потребами та інтересами суб’єкта.

У певному розумінні без соціального компоненту наукова істина не може стати гносеологічним ідеалом. Оскільки історично наука виникає як могутній засіб матеріально-перетворюючої діяльності, а ефективність виконання цієї функції визначається досягненням об’єктивної істини, то останнє, зрозуміло, виявляється важливою метою і цінністю дослідження.

Цінність виступає (відповідною мірою) ознакою істини. Про таке знання Ф.Бекон пише у «Новому органоні»: «Знання і могутність людини співпадають, оскільки незнання причини утруднює дію. Природа перемагається тільки підкоренням їй, і те, що у спогляданні виглядає причиною, в дії виглядає правилом»¹⁰. Далі він додає: «Отже, нехай знають люди..., яка відмінність між ідолами людського розуму та ідеями божественного розуму. Ті не що інше, як довільні абстракції, ці ж, дійсно, знаки творця на творіннях, втілені й визначені в матерії за допомогою істинних і найтонших рис. Отже, істина і корисність суть (у цьому разі) абсолютно ті самі речі. Сама ж практика повинна цінуватися більше як запорука істини, а не через життєві блага»¹⁰. Яскраво цю думку виразив П.Гольбах: «Сама істина є предметом наших бажань лише тому, що ми вважаємо її корисною;... Цінність істини та її права грунтуються на її корисності... найкорисніші істини – найбільш варті поваги: ми називаємо великими найважливіші для людства істини...»¹¹. Подібну думку знаходимо у Ф.Ніцше. Він пише, що цінність для життя «є граничною підставою» для істини ¹². Аналогічної точки зору. дотримується відомий індійський мислитель Свамі Вівекананда. Звертаючись до своїх послідовників, він підкреслює: «Ось спробний камінь істини: все, що розслаблює вас фізично, розумово, духовно – все це відкиньте. Це отрута. Життя не в цьому. Істина не в цьому. Істина – це сила. Істина – це чистота. Істина – це світло. Вона – джерело енергії... Відкиньте ваш містицизм, що розслаблює вас, і будьте сильними! Найбільші у світі істини прості, прості, як ваше власне буття...»¹³.

Істина є цінністю не лише у практичному, але й у практично-духовному, тобто світоглядному відношенні. Це одночасно форма свідомості і самосвідомості людини, орієнтир в її духовному житті. «Універсальні категорії мислення є не тільки формами пізнання об’єктивного світу, – пише О.І.Яценко, – але й формами свідомості в цілому. Пізнання є однією з функцій свідомості, яка не вичерпує її. Іншою функцією свідомості є самосвідомість, з якою нерозривно пов’язана ціннісно-орієнтаційна діяльність свідомості. Обидві ці функції свідомості синтезуються у третій функції – цілепокладанні. Тому категорії мислення повинні розкриватися не лише як логічні форми і сходинки пізнання, але і як форми самосвідомості і цілепокладання. Саме в цьому... плані найбільшою мірою... виражена світоглядна роль категорій»¹⁴.

Коли істина досягає щаблю ідеї, вона переходить межі свого чисто теоретичного значення і починає виконувати роль практично-духовного опанування світу. При цьому проблема істини починає виступати як проблема істинного буття людини у світі. Предметність істини розкривається тоді у новому вимірі, в аспекті творення людиною світу відповідно до істинного його образу ¹⁵.

Важливу роль тут відіграє правосвідомість, тобто відображення у суспільній, груповій та індивідуальній свідомості правозначимих явищ, чинного права, а також оцінка у правових поняттях і категоріях існуючих суспільних відносин, яка грунтується на розумінні правової реальності. Уявлення про належний правопорядок повинні відповідати природі людини, бути істинними в цьому плані. Тоді вони будуть значною світоглядною цінністю. Слід згадати про поняття юридичного світогляду, що виникло на етапі утвердження капіталістичних відносин, розвиток яких супроводжувався зростанням ролі права, законності, правопорядку в житті суспільства. Закріплюючи свою економічну та політичну владу, буржуазія не лише виробила розгорнуту систему поглядів на роль і зміст права, але й надала усьому своєму світогляду переважно правового характеру. Юридичний світогляд відігравав важливу роль в усіх демократичних державах. Зараз він (саме у суб’єктоцентристському варіанті) набуває особливої актуальності.

Формування духовного світу людини, вироблення ціннісних орієнтацій і його функціонування пов’язані не лише з пізнанням істини, але й з перетворенням її на спосіб світобачення та світовідчуття, на переконання. Тут проявляється моральна цінність прагнення до істини. «Як форма самосвідомості, істина виступає у єдиній функції пізнання та переживання світу. Якщо розглядати істину під таким кутом зору, то можна сказати, що людина не лише може знати істину, але й у певному розумінні перебуває в ній. У безкорисливому служінні істині закладено глибокий і високий сенс»¹⁵.

Здатність людини здобувати істинні знання (і відповідно користуватися ними) завжди слугувала надійною опорою для її почуття гідності. Невіглас не вартий називатися людиною у повному розумінні цього слова. Прагнення до істини взагалі є високим моральним обов’язком людини. Загальновідомий вислів «Мистецтво вимагає жертв» не зовсім правильний. Жодна людина ще не віддала своє життя заради того, що вона вважала просто гарним; у той же час істина давно вже загубила рахунок людям, які задля неї піднялися на ешафот.

Істина має також моральне значення. Тут доречно пригадати давню сократівську доктрину, згідно з якою той, хто має повне знання, ніколи не може вчинити зла. «Хоча ми не можемо повністю під цим підписатися, – каже А.Маслоу, – бо знаємо тепер про інші, окрім неуцтва, джерела злої поведінки, ми все-таки згодні з Сократом у тому, що незнання фактів – головне джерело злої поведінки»¹⁶.

Моральність прагнення до істини має ще такий аспект. «Поняття істини як чогось заснованого на фактах, які значною мірою лежать поза межами людського контролю, було одним із способів, яким філософія до цього часу включала необхідний елемент скромності, – пише Б.Рассел. – Коли це обмеження гордині зняте, робиться ще один крок до певного виду божевілля – до отруєння владою»¹⁷. Запобігти такому отруєнню покликана, зокрема, істина про необхідність правового регулювання відносин у суспільстві для його виживання і прогресивного розвитку.

Моральний аспект має і питання про шлях до істинного знання. Зокрема, науку про методи досягнення істини – логіку – у певному розумінні можна розглядати як етику науки. Справді, роль логіки у науці можна співставити з роллю етики у повсякденному житті. Коли наукові знання шикуються у строгій логічній послідовності, то це зразкова ситуація, вона демонструє, до чого треба прагнути. Суперечності у системі наукових знань або навіть відсутність необхідних логічних переходів розглядаються як порушення самих принципів науковості і відчуваються вченими як больові точки совісті, вони прагнуть за будь-яку ціну усунути такі негаразди. Хоча розвиток науки неможливий без «логічних стрибків» у міркуваннях вченого, коли його думка рухається всупереч законам логіки, вимога вводити нове знання в логічні рамки є для науки моральним абсолютом. Для наукової спільноти цінність нового знання не лише у ньому самому, але й у можливості поставити його під контроль логіки. Логіка для науки не тільки засіб, але й норма діяльності. Так само для людини з моральною самосвідомістю норма полягає в тому, щоб жити морально, тобто дотримуватися моральних принципів.

Звичайно, піклування про логічність допомагає науці виявляти порушення принципів правильного міркування, парадокси і тим самим демонструє обмеженість її методів, є важливим стимулом наукового пізнання. І в цьому відношенні також проявляється аналогія між роллю логіки у науці та роллю моральності у суспільстві. Хоча моральність і не спрямована на досягнення безпосередньої практичної користі, але без підтримання певного рівня моральності суспільство не в змозі нормально функціонувати, здійснювати виробництво, створювати культуру. Як суспільство без моральності, так і наука без логіки існувати не змогли б.

Прагнення до істини – культурна традиція, в межах якої жила і розвивалася наука. Ця традиція зумовила рух від вузького розуміння істини як засобу задоволення практичних потреб людини до визнання значимості істини як такої; в історії цивілізації відбувається процес самоутвердження чистого прагнення до істини, коли істиною стає сам пошук істини.

Чисте прагнення до істини посідає гідне місце серед найвищих духовних цінностей. «Першою підвалиною є віра людства в істину»¹⁸, – пише П.Д.Юркевич. Вона є цінністю, яка сприяє виживанню і прогресу людства та яку треба зберігати і відтворювати поряд з іншими основними ціннісними установками й традиціями. Б.Расселу належать такі слова: «В сумбурі фанатизмів, які суперечать один одному, однією з небагатьох об’єднуючих сил є наукова відданість істині, під якою я розумію звичку будувати свої переконання на спостереженнях і висновках, настільки ‘‘неособистих’’ і настільки звільнених від місцевих забобонів та схильностей темпераменту, наскільки це можливе для людської істоти»¹⁷.

Крім того, істина має особистісну духовну цінність. Цікава у цьому відношенні точка зору гуманістичної психології ¹⁹. Вона відносить істину (разом з добром, красою тощо) до вічних цінностей, які найбільш серйозні мислителі вважають кінцевими або найвищими, найбільш надихаючими життєвими цінностями, тими, за які люди готові платити величезними зусиллями, болем і муками. Це найвищі цінності також в тому розумінні, що вони найвиразніше сприймаються людиною в моменти «пікових переживань» (тобто в найкращі моменти її існування, у найщасливіші моменти життя, переживання екстазу, захоплення, блаженства, найбільшої радості, за найкращих умов). Для людей, які переживали ці моменти, істина є просвітленням. Вона виступає одним з визначень вищого духовного життя особистості ¹⁶.

Отже, окрім онтологічного та гносеологічного значень, істина має також аксіологічний аспект. Вона визначає не лише відповідність явища своїй суті (істина як «справжнє», «дійсне»), утверджує те, що є. Вона не тільки виражає відповідність знання реальності, але й характеризує значимість реальності та її пізнання для людини і суспільства, для людства як суб’єкта.

Ця риса істини знайшла виявлення у класичній метафізиці, яка в особі Локка, Декарта, Гегеля прагнула посісти головне місце у світогляді, культурі та суспільстві через створення фундаментальних філософських систем, що претендували на тотальне охоплення історичного та культурного досвіду. Воля до створення таких систем була своєрідним еквівалентом волі до влади, бо тільки вона одна була у змозі легітимізувати філософську істину, зробити її істинною для всіх і кожного ²⁰. Взагалі в традиції класичної метафізики одиничне постає як ілюстрація до загального, в одиничному тут реконструюється вияв універсальних закономірностей, суспільство панує над індивідом, держава – над громадянином.

Класична метафізика була радикально ідеологічною. Ця її властивість була закономірною спадщиною претензії метафізики на володіння символом влади в ролі єдиного носія істинного знання. Істинне знання, з її точки зору, має існувати в однині, й тільки вона сама була немовби повноважним представником істини. Звідси – «тоталітарний характер багатьох ідеологічних та політичних доктрин ХІХ ст., які використали метафізику для своїх цілей»²⁰.

Істина виявляється зв’язаною в кінцевому рахунку з найгострішими проблемами цивілізації. У минулому сторіччі набуло значного поширення уявлення про можливість не лише здійснити тотальний контроль над природою, але й втілити у життя соціальні утопії. І право було одним з основних засобів їх реалізації. Плани соціальних перетворень були новою формою одвічного прагнення побудувати царство Боже на землі. На початку ХХ ст. вже було чимало людей, готових привести суспільство до цього ідеалу силою, пожертвувавши в його ім’я добробутом і навіть життям цілих поколінь. Принагідно згадаємо таку думку О.Герцена: «Якщо поступ – це мета, то для кого ми працюємо? Хто цей Молох, який мірою наближення трудівників до нього замість винагороди відступає і на втіху виснаженим і приреченим на загибель юрбам людей, які йому кричать: ‘‘ті, хто йдуть на смерть, вітають тебе’’, тільки й може відповісти гірким глузуванням, що після їхньої смерті буде чудово на землі. Невже правомірно прирікати сучасних людей на жалюгідну долю... бути нещасними робітниками, які по коліно у багні тягнуть барку... з покірливим написом на прапорі ‘‘поступ у майбутньому’’... Мета, нескінченно далека, це не мета, а виверт»²¹.

Надзвичайно високою виявляється ціна помилки в цьому відношенні. «На жаль, – пише І.Д.Білас, – ХХ століття незаперечно доводить, що... помилились народи, які дозволили оволодіти собою ідеї націонал-соціалізму і дорого поплатилися за «німецьку провину». Фатальною помилкою виявилася й утопічна ідея комунізму, згідно з якою (і в це самовіддано вірили) можливо побудувати світле нове суспільство руками самих народів, згуртованих в єдиному історичному пориві. Немає значення, яким саме способом – від ентузіазму, що межував з масовим психозом, до державного терору»²².

Потрібне чітке розуміння того, що не можна ставити цінність істини вище за цінність людини. Необхідно постійно і ретельно контролювати наукові дослідження з точки зору людських цінностей. Істина має сенс для людини тією мірою, якою вона відповідає не лише об’єктивній дійсності, але також цілям людини, насамперед виживанню її як роду. Це стосується природничих, наприклад, біологічних досліджень, деякі напрямки яких необхідно просто заборонити, оскільки вони можуть призвести до загибелі людства. Сучасний вчений змушений розширити світобачення і сферу відповідальності, зважуючи передбачувані наслідки своїх досліджень з точки зору їх впливу на культуру. Стурбованість такого роду постійно виявляється найкрупнішими вченими нашого сторіччя. Цінність істини є похідною від цінності людини. Певною мірою це справедливе і для галузі права, в тому числі й українського. Зокрема, теоретичний пошук шляхів переходу до правової держави має життєве значення для нашого суспільства.

Таким чином, з точки зору мислителів модерну, наука здатна здобути істину про світ в цілому та окремі явища, і це зумовило прагнення підкорити зовнішню природу і саму людину, утвердити у світі єдину справжню істину. Спочатку такі погляди дали потужний імпульс поступу науки і суспільства. Проте у ХХ ст. виявився їх величезний негативний потенціал. Бажання панувати над природою призвело людство до екологічної катастрофи, а уявлення про те, що істина може бути тільки одна, значною мірою відповідальне за численні соціальні конфлікти, які забрали життя багатьох мільйонів людей. Одному з відомих філософів (здається, М.О.Бердяєву) належать такі слова: «Під Сталінградом зійшлися дві гегелівські школи». Між цими школами було багато відмінностей, проте було й спільне – кожна з них була переконана, що істина може бути тільки єдиною (і що лише вона володіє цією істиною). Саме проти цього і виступають постмодерністи.

Постмодернізм порівняно з філософією модерну характеризують визнання автентичної онтології індивідуального як реальності, плюралізм замість монізму у дослідженні і розв’язанні філософських проблем, темпоральність, тобто конкретно-історичний підхід до актуальних питань сучасності замість претензій на абсолютну істинність своєї думки, толерантність замість нетерпимості до чужих поглядів. Головна риса постметафізики – гуманізм. В центрі її уваги стоїть людина. Сучасна метафізика не є більше космологією і метафізикою предмета – вона є метаантропологією і метафізикою акту ²³. Притаманний їй наголос на загальнолюдські цінності – не просто благе побажання і красива фраза, а аксіологічний імператив, без якого людство припинить своє існування.

Однак вони не відкидають культуру філософствування своїх попередників. Як зазначає І.А.Валевська, сучасна думка успадкувала від класичної і розвиває дві теми: індивідуальності та розуміння. Вона прагне, з одного боку, зберегти досягнення і пафос класичної метафізики, а з іншого – доповнити її «свідомими та життєвими явищами» (М.К. Мамардашвілі). Ці «життєві явища» і є звертанням сучасної думки до феномена індивідуального або, інакше кажучи, це і є засновковість питання щодо домагань індивідуального на автентичну онтологію. Крім того, описану вище позицію Гадамера можна вважати спадковою стосовно класичної спадщини – він прагне реконструювати умови, в контексті яких здійснюється розуміння. Ідеали і норми класичної метафізики, проти яких повстала філософія останніх десятиліть, в кінцевому підсумку не зникли з інтелектуального простору сучасної думки. Незважаючи на відкрите неприйняття деякими представниками постмодернізму класичної традиції, все-таки можна сказати, що досвід класичної спадщини присутній у духовних пошуках сучасності. Зараз має місце аж ніяк не втрата цінностей, а їх зміна ²⁰.

Модерн та постмодерн діалектично пов’язані також з точки зору розвитку Розуму. За модерну «царство розуму» зводилося до «нав’язування» дійсному буттю апріорних раціональних ідей. «На зміну такому історично вичерпаному розумінню панування людини у світі закономірно приходить ідея синтезу природного та соціального буття, розуму та реальності у гармонічну єдність, – пише О.І.Гвоздік. – Закономірно – оскільки ця ідея підказана самою дійсністю, що виявила як логічні тенденції до такої єдності, так і її реальні передумови. Це означає, що розробка та реалізація даної ідеї пов’язані одночасно з... початком нової ери в історії раціоналізму»²⁴. Точніше, йдеться про «завершення циклу генезису раціоналізму як виключно філософської доктрини. Сама філософія перестає існувати як самостійна форма суспільної свідомості, коли хоча б принципове розв’язання суперечності між мисленням та буттям стає не тільки теоретичним»²⁴.

Відносно кінцевої мети розвитку філософії та суспільства у постмодерні нема єдності. Такий його корифей, як Ю.Габермас, вважає, що філософ повинен прагнути до дискурсу як діалогу аргументацій. «Єдино можливим горизонтом життя людства» для нього є консенсус ²⁵.

З точки зору Ліотара, «консенсус – це лише один зі станів дискусії, а не її кінець. Кінцем її швидше є паралогія»²⁵. Остання в його теорії описує специфіку тієї ситуації в науці, яку Т.Кун назвав «анормальною», тобто революційною. Вона виникає тоді, коли зникає довіра до чинної парадигми. З’явлється одна або кілька нових парадигм, кожна з яких має своє обгрунтування, і між ними має місце конкуренція. Паралогія – це ситуація парадокальності, тут виникає вільна гра наукової раціональності. Ліотар віддає перевагу динаміці порівняно зі стабільністю, включає до процесу розвитку зміну самого типу розвитку. Він вважає за необхідне «йти до ідеї та практики справедливості, яка не була б прив’язаною до консенсусу»²⁵, для чого консенсус має бути локальним. «Цей напрямок відповідає еволюції соціальних взаємодій, де тимчасовий контракт на ділі витісняє постійні установлення у професійних, афективних, сексуальних, культурних, сімейних, міжнародних областях, у політичних справах... Тенденція до тимчасового контракту... несе в собі... кінцеву мету – пізнання мовних ігор як таких і рішення взяти на себе відповідальність за їх правила і результати, найважливішим з яких стане результат, що виправдає застосування цих правил, – дослідження паралогії»²⁵.

Ліотар торкається такої характеристики сучасного суспільства, як інформатизація. Він вважає, що інформацію потрібно використовувати для того, аби надати належну інформацію особам, котрі приймають рішення, щоб прийняти його зі знанням справи. «Потрібно, щоб доступ до носіїв пам’яті та банків даних став вільним. Мовні ігри стануть тоді іграми з вичерпною на даний момент інформацією. Проте це будуть не ігри з нульовим підсумком, а тому дискусії не ризикують назавжди зупинитися на позиції мінімальної рівноваги, вичерпавши усі ставки. Бо самі ставки тоді формуватимуться через знання (інформацію, якщо завгодно), а запас знань, так само як і запас мови можливих висловлювань, невичерпний. Політика, в якій будуть однаковою мірою поважати прагнення до справедливості та прагнення до невідомого, набуває своїх обрисів»²⁵.

Щодо подальшого розвитку наукового знання, то, певне, можна сказати, що істина еволюціонуватиме в бік зростання її цінності, нові істини будуть цінніші за старі. Люди навчаться краще користуватися істинами про людину і про природу. Дальший розвиток права, подолання сучасних політичних конфліктів та екологічної кризи неможливе без опори на наукові знання, а також на правильне їх використання – на мудрість, яка, за І.Кантом, «більше полягає у способі дій, аніж у знанні»²⁶. «Сьогодні сила, – наголошує М.В.Попович, – вимірюється мудрістю»²⁷.

Варто підкреслити, що реалізується відношення між цінністю та істинністю знання у свідомій раціональній діяльності людини. У гранично загальному розумінні раціональність – це орієнтація людської діяльності на гармонізацію буття шляхом вирішення його суперечностей у мисленні (теоретична раціональність), а потім, через подолання дисгармонії мислення та буття – у самому бутті (практична раціональність) ²⁸. Мета раціонального пізнання полягає у гармонізації відношення між розглядуваними сутнісними характеристиками знання.

Тому у нас є підстави вважати внутрішнім джерелом наукового прогресу гармонізацію, приведення до рівноваги як спосіб розв’язання суперечності між цінністю та істинністю знання, взагалі спосіб подолання невідповідності між ними.

Поиск по сайту: