Загальнолюдські цінності – цілі права

Можна почати з того, що суспільство – частина матеріального світу, яка відособилася від природи і є формою спільної діяльності людей. Право в цілому прийнято розуміти як засіб регулювання соціальних відносин ¹. Якщо виходити з парадигми сучасної науки (про яку мова буде далі), то суспільство можна розглядати як систему, що самоорганізується, тобто функціонує і розвивається на власній основі, сама регулює власне існування і розвиток. Іншими словами, суспільство саме (і часом досить жорстко) визначає поведінку окремих осіб та колективів, спільнот, задає певний напрямок їх функціонування і розвитку, вводить його у відповідні межі. Слід вести мову не стільки про розвиток суспільства, скільки про його саморозвиток.

Процес самоорганізації, саморозвитку суспільства потребує регламентації. Право виступає найефективнішим її засобом

Цінність права для суспільства досліджує соціологія права. Взагалі соціологія є наукою про форми та закони розвитку незалежної (відчуженої) від людини соціальної (культурно-історичної) реальності спільного життя людей, вона охоплює соціальні утворення та соціальні процеси. Соціологія права є спеціальною соціологічною дисципліною, предметом якої виступає лише один з аспектів функціонування права у суспільстві, а саме соціальний. Можна сказати, що вона вивчає питання про зумовленість права суспільним життям, про соціальні функції права, про умови його суспільної дії, про соціальну цінність права. Насамперед це регулювання суспільного життя, упорядкована еволюція соціального організму, попередження внутрішніх конфліктів, здатних його зруйнувати.

В історії громадської думки знайшов місце соціологічний підхід і до людини як окремого члена суспільства. На таких засадах стояв, зокрема, К.Маркс. Він в основному робив акцент на тому, чим людина зобов'язана суспільству, соціальному середовищу, в надрах якого вона формується і діє. З точки зору Маркса сутність людини визначається сукупністю всіх суспільних відносин ².

Наслідуючи Маркса, соціологія широко застосовує структурно-функціональний метод: людина розглядається як носій певних соціальних функцій та ролей, і головною проблемою виступає її пристосування до панівних інститутів. Звідси така велика увага, що приділяється цією теорією питанням соціалізації індивіда, його адаптації до суспільного середовища, його інтеграції до тієї чи іншої системи цінностей. З цим пов'язані амбіції тотальної суспільної педагогіки: суспільство повинне виховувати і перевиховувати людину, а «нове суспільство» – формувати «нову людину» в потрібному собі дусі. Звідси відоме ленінське висловлювання: «не можна жити у суспільстві і бути вільним від нього».

У СРСР філософія та етика загального «самовідданого служіння» панівному ладу, підпорядкування часткового загальному, індивіда – колективу набули статусу беззаперечної та необговорюваної норми, на варті якої стояли всі засоби державної влади. Робилось усе для того, щоби виключити будь-які відхилення від панівної державної норми. А ця остання трактувалась як єдино можлива, оскільки вважалося, що норми – продукт суспільного ладу і жодних інших нормоутворювальних джерел нема та бути не може. Не випадково в Радянському Союзі так безжально викорінювалася релігія: проголошуючи вищий, трансцендентний характер головних норм людського буття, вона була підмурівком для критичної здатності мислення стосовно земної влади, обмежувала монополію останньої в сенсотвірній та ціннісній сферах.

Звісно, такий підхід є однобічним. «Індивідуальна життєдіяльність набуває істинного людського смислу в тій мірі, – пише В.Л.Василенко, – в якій у ній виявляється творча сутність людини, специфіка способу її буття. Людина (людство) самоутверджується у світі перетворенням природи, практичною, предметною діяльністю, творчістю»³. Разом з тим джерело саморозвитку суспільства знаходиться у «...суб'єктивному факторі. Це характерне для всієї людської історії. Тому в історичному процесі має місце закон зростання ролі суб'єктивного фактора»⁴. Головним фактором, котрий зумовлює розвиток людства як системи, що самоорганізується, є реалізація потенціалу кожного члена суспільства, розвиток усіх його фізичних і духовних здібностей, творчого начала, перетворення особи на особистість, її актуалізація, що дозволяє звільнити соціальну енергію особи та спрямувати її у відповідне русло.

Для цього необхідне розкріпачення особи, утвердження її автономного статусу, її відособлення від суспільства. Даний процес, особливо у світлі сучасного етапу розвитку людства, треба визнати провідною складовою всієї його історії. Можна вести мову про посилену увагу до утвердження прав людини, дедалі повнішого задоволення її потреб, захисту її інтересів, навіть про звеличування особистості в ході розвитку людства (незважаючи на те, що навіть протягом останніх десятиліть у багатьох країнах, зокрема у нас, її інтереси і потреби ігнорувалися). «Ця загальна лінія звеличування людської особистості йде від демократичної лінії у світогляді стародавніх філософів. Хоча і за тих, і за наступних часів вона зазнавала багатьох, далеко не гуманних перетворень»⁵, – пише В.В.Копєйчиков. Оскільки ж сутність культури розкривається через її людиноутворюючий зміст, логічно припустити, що основною функцією культури є функція розвитку особистості, формування та реалізації її сутнісних сил і здібностей.

Для правильного розуміння цих процесів потрібен не соціологічний, а антропологічний підхід. Адекватну оцінку права з урахуванням описаних факторів дає правова антропологія. Це галузь філософії права, що вивчає співвідношення особистості й права, особистість як об'єкт дії права та її вимоги до права, структуру цінностей особистості та право як засіб утілення цих цінностей у суспільне життя, права людини та їх юридичний захист, себто в цілому особистісний аспект права. Під особистістю ми розуміємо індивіда, оскільки він не є лише природним організмом, а виявляється у своїй людській якості, тобто як діючий, наділений волею і прагненнями, як представник своїх думок, поглядів, суджень, як істота з претензіями і правами.

Правова антропологія – нова для нашої науки галузь. Становлення правової антропології відбувається в межах сучасного гуманітарного ренесансу – різкого підвищення престижу і статусу гуманітарного знання та відмови від технократичного синдрому попередніх десятиліть. Це стає зрозумілим з огляду на численні небезпеки, які загрожують нормальному життю людини, самому її існуванню на Землі. Аби відвести цю загрозу, простого співчуття недосить: потрібна мобілізація нових знань про людину та її середовище, подолання старих спрощених уявлень про її суть, її місце в природі та історії.

З позицій правової антропології право взагалі слід розуміти як засіб регламентації процесу відособлення особи, її індивідуалізації ⁶. У ХХ ст. право в цій його якості втілюється насамперед у правах людини ⁷, котрі відіграють дедалі важливішу роль у регулюванні відносин між особою та суспільством з метою їх гармонізації. Сам характер сучасної епохи висуває питання про права людини як теоретичну і практичну пробему величезної ваги. О.Л.Копиленко доходить такого висновку у своїй книзі про М.Грушевського: «Досвід М.Грушевського переконує, що тільки пріоритет прав кожної людини... може бути запорукою досягнення високого рівня демократії та якості життя»⁸.

Під аксіологічним кутом зору основна проблема, яка вирішується в процесі самоорганізації суспільства, полягає у тому, щоб реалізувати такі його цінності, як упорядкованість соціального життя, нормальне функціонування та розвиток суспільства і одночасно такі особистісні цінності, як свобода особи тощо. Важлива особливість названих цінностей полягає в тому, що втілення в життя першої потребує реалізації останніх, і навпаки. Справді, нормальне, упорядковане, стійке функціонування суспільства і його розвиток вимагають постійної енергійної діяльності особи, основною умовою якої є свобода, а вільною особа може бути лише в нормально організованому суспільстві. Дані цінності входять до числа загальнолюдських пріоритетів, що розглядаються світовим співтовариством як основи виживання цивілізації і значущість яких має тенденцію до постійного зростання ⁹.

Розглянемо докладніше таку людську цінність, як свобода. Особистість завжди прагне до неї, слово «свобода», як правило, асоціюється в людській уяві з бажаним способом буття. Це характеристика людської свідомої цілеспрямованої діяльності, позбавленої зовнішнього примусу ³. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, шляхів реалізації інтересів та намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки ¹⁰. Право на свободу є невід'ємним правом людини. Його має, за Гегелем, навіть раб: «у природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися»¹¹.

Справді, «суттєвий вплив на практику мають не лише реальні, – пише І.В.Бичко, – а й можливі обставини (оскільки майбутнє «присутнє» в дійсності у формі можливостей). Через це людська дія містить як істотний момент невизначеність (вона ніколи не визначена жорстко й однозначно), багатозначність (можливостей завжди кілька), що надає їй характеру вибору. Іншими словами, до структури людської дії завжди входить свобода... Оскільки функціонування свідомості не можна відокремити від цілепокладання, а цілі, своєю чергою, покладаються не автоматично, не без вільного вибору, вирішення, остільки свобода виявляється сутнісним визначенням суспільного буття»¹².

Свобода притаманна тільки людині та є головною з тих власних підвалин суспільства, на яких воно здійснює свою самоорганізацію. У цілому людина не є вільною від умов. Але вона вільна зайняти щодо них певну позицію. Умови не детермінують її повністю. Можна сказати, що власне людське буття починається лише там, де закінчується будь-яка однозначна й остаточна визначеність, і проявляється (додаючись до природної заданості людини) особистісна настанова. Від неї (звісно, у певних межах) залежить, чи поступиться вона умовам. Свідомо чи несвідомо вона вирішує: протистояти чи здатися. Людина здатна піднестися над умовами і таким чином увійти до людського виміру. Її поведінка значною мірою визначається її саморозумінням. У тому, як людина поводиться, проявляється її особистість. Особистісне буття людини й означає свободу – свободу стати особистістю. Це свобода від своєї фактичності, свобода стати іншою. «Особистісна настанова принципово вільна, – пише В.Франкл, – і в кінцевому підсумку є рішенням»¹³.

Розуміння свободи як усвідомленої необхідності є однобічним. За відсутності вибору людина може відчувати себе тим вільнішою, чим краще вона розуміє неминучість єдино можливої дії. Такий підхід відповідає прагненню тоталітарного режиму повністю підкорити особу зовнішній необхідності, намаганню переконати її, що при цьому вона, мовляв, усе ж таки залишається вільною. Можна сказати, що він має на меті виправдання свободи влади називати необхідністю терор, голодомор, жорстку цензуру тощо. З цієї причини, вочевидь, марксистсько-ленінська філософія й акцентувала увагу на такому трактуванні свободи. Одначе справжній сенс тези «свобода є усвідомленою необхідністю» інший. Він полягає в тому, що свобода необхідна людині, і людина повинна це усвідомити. Дійсна свобода можлива лише за наявності вибору. Її слід розглядати як усвідомлену можливість. Свобода «складає необхідний аспект практичної дії в момент реалізації тієї чи іншої можливості. Істотним при цьому є контрольоване перетворення можливості на дійсність, а не сам по собі факт такого перетворення»¹².

Разом з тим справжня свобода передбачає відповідальність ¹⁴. Це продуманість, виваженість, обгрунтованість рішень, урахування всіх обставин і можливих наслідків; це також готовність відповідати за свої вчинки. Якщо дії людини не детерміновані обставинами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір. Свобода пов'язана з самообмеженням, а не з його відсутністю, вона потребує досить високого рівня розвитку особистості. Адже, пише І.В.Бичко, «свобода, що абстрагується від об’єктивної реальності навколишнього світу, є не чим іншим, як ідеальною свободою, тотожною... сваволі. Такий довільний вибір... корінним чином відрізняється від вільного вибору. Він повністю віддає людину «сліпому випадку», а тому не лише не звільняє (як це робить вільний вибір) її від влади обставин, але робить цю владу безмежною»¹⁵. Особистості личить «самій знати, що таке добро і зло, самій знати, де закінчується право і починається обов'язок; самій шукати і знаходити, знаходити і вирішувати, вирішувати і діяти згідно зі своїм рішенням; і, вчинивши діяння, відкрито засвідчувати, що вчинила його свідомо і умисно, виходячи з власних переконань і наперед приймати на себе всю відповідальність за учинене»¹⁶.

Проблема зв'язку свободи з відповідальністю протягом довгого часу обминалась у філософській та юридичній літературі колишніх соціалістичних країн ¹⁷. Проте, «розглядаючи свободу як основоположну рису людського буття, чи завжди ми достатньою мірою враховуємо ту обставину, – запитує В.Г.Табачковський, – що її реалізація часто просто ‘‘блокується’’ або набуває неадекватної форми внаслідок того, що діапазону свободи індивіда співмірний діапазон його відповідальності?»¹⁸. Можна припустити, що з прагненням уникнути тягара цієї відповідальності значною мірою пов'язане те явище в людському світовідношенні, яке Е.Фромм влучно назвав «втечею від свободи» ¹⁹.

Бути вільним, пише В.Франкл, це лише негативний аспект цілісного феномена; його позитивний аспект – бути відповідальним; «свобода може виродитись у звичайну сваволю, якщо вона не проживається з точки зору відповідальності»¹³. Бути відповідальним означає діяти так, щоби втілити належне, необхідне для реалізації самого себе, для самоактуалізації, правильного використання власного потенціалу, для здійснення особистої свободи, а також спрямувати свою активність у належне русло. Прагнучи свободи, людина намагається не просто ігнорувати зовнішні заборони, а вирішувати власну долю та брати участь у вирішенні долі інших людей, суспільства в цілому, перетворювати суще з позицій належного, як вона його розуміє, і перебирати на себе відповідальність.

Відповідальність уособлює входження суб'єкта до системи певних соціальних зв'язків, яка вимагає активності, піклування про досягнення оптимальних результатів розпочатої справи. Відповідальність особи – єдність двох компонентів, а саме – відповідальності її перед самою собою та відповідальності перед суспільством. Остання є необхідністю приймати такі рішення, які зважали б на інтереси не лише якогось суб'єкта, але й інших людей, соціальних груп, суспільства. Можна, мабуть, сказати, що поняття відповідальності характеризує позитивне соціальне ставлення особи до своїх вчинків. Воно містить розуміння значимості своїх дій для суспільства, прагнення виконати їх добре, звітувати перед суспільством за досягнуті результати, а також визнання обгрунтованості покарання в разі неправильної поведінки ²⁰.

У прагненні до відповідальності знаходить свій вираз особистість, гідність людини. Особистість не перекладає відповідальність за свої вчинки на інших, а повністю бере її на себе. Цікавим є такий момент. Як свідчать спеціальні дослідження, у переважній більшості випадків злочинці, принаймні після закінчення судового процесу, заперечують проти того, щоб їх вважали просто жертвами обставин. Покарання злочинця, зауважує Гегель, слід розглядати як таке, що містить його власне право, і такий підхід грунтується на визнанні злочинця розумною людиною ¹¹. М.Шелеру належить думка, що людина має право вважатися винною і бути покараною ¹³. Заперечувати її провину посиланнями на те, що в цьому випадку невдало склалися обставини, означає твердити, що її власна воля не відіграє принципової ролі в її вчинках, означає замірятися на її людську гідність. Звісно, на її відповідальності лежить також спокута провини.

У прагненні відповідальності особистість виявляється, можливо, навіть сильніше, ніж у прагненні свободи. Той, хто хоче перемогти, повинен узяти на себе відповідальність. «Виграв битву не той, хто дав добру пораду, – казав Наполеон, – а той, хто узяв на себе відповідальність за її виконання і наказав виконати»²¹. Морально відповідальне існування є основним способом суспільної життєдіяльності особистості. І.Д.Бех пише: «Саме вольова діяльність забезпечує досягнення поставлених людиною цілей, здійснення нею суспільно значимих дій та вчинків. Через цей процес людина утверджується в думці, що вона є творцем себе самої та навколишнього суспільного середовища... Довільна... вольова дія виступає для суб’єкта проявом його свободи, незалежності від зовнішнього примусу і різноманітних ускладнюючих внутрішніх проблем. Ступінь цієї незалежності й визначається усвідомленням самої себе, своїх власних можливостей»²².

Прагнення особистості до свободи призводить до відповідальності. Наприклад, В.Гюго казав: «Усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон – це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого». Але справедливим є і протилежне. «Якщо... ми навчимося перебирати відповідальність на самих себе і жити в рівновазі та гармонії, – зауважує сучасний тибетський мислитель Т.Т.Рінпоче, – то відчуємо глибоке почуття внутрішньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях»²³. На тісний зв'язок відповідальності зі свободою вказує американський психолог Ф.Пьорлз. Він зазначає, що людина бере на себе відповідальність за події власного життя тоді, коли усвідомлює, якими вони є та яку функцію виконують в її житті, але цю відповідальність слід розуміти не як тягар, якого в людини раніше не було, а як свідомість того, що саме вона в більшості випадків вільна вирішувати, чи триватимуть ці події далі ²⁴. Таким чином, відповідальність виступає формою прояву свободи.

В цілому для того, щоб досягти тієї мети, що її ставлять перед особою багато філософів та психологів, – стати самою собою, – людині потрібні і свобода, і відповідальність.

Виховання у людини правильного розуміння свободи і відповідальності вимагає значних зусиль і часу. У певному розумінні ця ситуація аналогічна, зокрема, тій, в якій знаходиться народ в цілому. Для того, щоб він осягнув сенс політичної свободи і відповідальності, потрібен тривалий історичний розвиток. Цю думку можна пояснити на прикладі еволюції виборчого права в Англії. Спершу його здобули пери та барони (ще у славнозвісній «великій хартії вольностей», яку в 1215 р. змушений був підписати король Іоанн Безземельний). Потім виборче право отримали міські жителі (які мали певний майновий та освітній ценз), потім сільські (також з належним цензом). Після того, вже незалежно від цензу, всі чоловіки. І, нарешті, все доросле населення, починаючи від повнолітнього віку. Цей процес тривав протягом 600 років. Так у всього англійського народу було виховано розуміння політичної свободи і відповідальності за долю своєї країни.

Далі, домагання свободи з боку особистості повинне узгоджуватися з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Свобода – таке відношення, «коли я приймаю іншого, а інший приймає мене»²⁵. Аналогічно треба подолати суперечності між домаганнями окремих членів суспільства щодо відповідальності. В обох цих відношеннях між членами суспільства має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав і обов'язків. Ця ідея знаходить все більш повне втілення в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового і закономірного розширення рівності в суспільному житті. Рівність у визначенні свободи і відповідальності членів суспільства – також значна соціальна цінність. Вона є необхідною складовою такої цінності, як упорядкованість суспільного життя.

Рівність виступає необхідною стороною, умовою справедливості. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити з точки зору належного. Вона фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи і суспільства, класів, соціальних груп, грунтовно характеризує людську діяльність. Вона потребує відповідності між практичною діяльністю окремих індивідів та соціальних груп і їх становищем у суспільстві, між правами і обов'язками, працею і винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розглядається в суспільстві як несправедливість. Соціальна справедливість – це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва і різноманітних благ, а й можливість у рівній мірі користуватися соціальними та політичними правами. В понятті соціальної справедливості розкриваються уявлення індивіда чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які відповідають їх інтересам чи протилежні їм ²⁶.

Ідея справедливості, зазначає Л.В.Кравченко, є глибоко історичною: «Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. В самій ідеї справедливості, як і в інших соціальних ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають минуще і непроминальне, змінне і усталене»²⁷.

Соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Якими б ефективними та добре організованими вони не були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони несправедливі. Кожна особа недоторканна на підставі справедливості, яку суспільство не повинне порушувати в жодному разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрата свободи для одних може бути виправдана більшим благом для інших. До уваги треба брати інтереси всіх членів суспільства, а не тільки окремих, нехай і дуже великих за своєю чисельністю груп. Тому у демократичному суспільстві свободи рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може допускатися лише в разі необхідності уникнення ще більшої несправедливості. Цікаво, що в цьому відношенні Дж.Роулс порівнює роль справедливості в суспільстві з роллю істини в системі мислення ²⁸. Справедливість також слід віднести до числа загальнолюдських цінностей.

Справедливість (як і свобода) завжди була невід’ємною рисою ідеального суспільного ладу ²⁹. Зараз проблема соціальної справедливості для нас є особливо актуальною, як завжди на крутих зламах історії, надто ж за умов, коли відбувається фронтальна переоцінка системи цінностей. Ми маємо розвал ціннісної основи, і нам необхідно створити нову систему цінностей. А до цього нам, здається, ще далеко. Цим пояснюється ціннісний нігілізм. Звідси – криза моральності, правосвідомості, політична нестабільність, знецінення людського життя, честі, гідності. Ми наблизилися до тієї небезпечної межі, за якою справедливий вибір для критичної маси населення може виявитися непосильним подвигом ²⁷. Мабуть, це можна сказати і про інші зазначені цінності.

Усі вони – свобода, відповідальність, рівність, справедливість – відіграють у соціальному житті фундаментальну роль. Їх реалізація є засобом самоупорядкування життя суспільства як єдиного організму. Однак цей процес протікає дуже складно і суперечливо. Значною мірою він залежить від ставлення до названих (та інших) цінностей в різних політичних системах. Відмінність між ними можна пов'язати із ступенем значимості, що приписується людиною, яка живе в умовах даної політичної системи, самій собі, іншим особам або суспільству в цілому. Ця підстава класифікації дуже зручна для нашого дослідження. Ми маємо на увазі поділ цінностей на індивідуалістсько-конкуренційні, групово-кооперативні та егалітарно-колективістські, запропонований відомим фахівцем з соціального менеджменту Б.Гаврилишиним. Він характеризує їх таким чином.

Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом з властивими йому рисами, що виділяють його серед інших людей. Сенс існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими членами суспільства. Відрізняються системи цінностей тим, якого значення вони надають людині як особистості або людині як члену громади і, таким чином, характеру і ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, людина – це індивідуум з притаманними йому особливостями, своєкорисливістю, що є найсуттєвішим. У групово-кооперативних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В егалітарно-колективістській системі цінностей перевага віддається людині як члену громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.

Крайності індивідуалістсько-конкуренційних цінностей не прийнятні у світі, де скорочуються простори і вичерпуються ресурси, де існують складні взаємозалежності в суспільствах та між ними. З іншого боку, повністю колективістський спосіб існування недостатньо віддзеркалює істинну природу людини, притаманні їй інстинктивні схильності. (Справді, сам К.Маркс наприкінці свого життя дійшов висновку, що концепція комуністичного суспільства входить у суперечність із реальною природою людини ³⁰.)

Неминучими й вірогідними, пише далі Б.Гаврилишин, здаються поширення та утвердження групово-кооперативних цінностей, що дозволяють людині пристосуватися до співвітчизників, зберігаючи індивідуальність, підпорядкувати себе певним спільним цілям і вищим пріоритетам, не вдаючись до фізичного примусу, регламентованих законодавчих правил, громіздкого благодійного бюрократичного апарату.

Розглянуті системи цінностей безпосередньо пов'язані з відповідними політико-правовими підходами. Правління типу унітарної влади нав'язує народу волю верхівки і суперечить прагненню людей бути суб'єктами, а не лише об'єктами управління, соціального менеджменту. Цим пояснюється готовність багатьох людей в умовах тоталітарного режиму жертвувати привілеями, матеріальним добробутом і власним життям заради обстоювання своїх політичних прав. Правління типу противаги призводить до небажаних популяризації, конфліктів і чвар. Далеко не найкращим способом подолання суперечностей між різними інтересами, поглядами і почуттями є простий вибір між «за» і «проти». Політичні інституції покликані забезпечити способи узгодження різноманітних інтересів. Колегіальний тип правління передбачає застосування таких способів, причому не вдаючись до авторитарного нав'язування або надмірної «соціальної ентропії». Цей варіант політичного правління Б.Гаврилишин справедливо вважає найкращим з тих, що їх виробило людство дотепер ³¹.

Суспільство формує державу, тобто особливу соціально-політичну організацію, що має певні суспільні інститути (владу, судові органи, армію тощо) і здатна до соціального управління та розвитку. Саморегуляція суспільства здійснюється через діяльність держави, її органів. Роль найефективнішого засобу регламентації процесу самоорганізації суспільства право може відігравати тільки через те, що воно завдяки взаємодії з державою становить юридичне явище, тобто нормативне інституційне утворення. «Хоч би якою була ідея держави, – пише П.Д.Юркевич, – її походження грунтується на необхідності охорони права через примусову силу»³². Тут мова йде про позитивне право. «Те, що є право у собі, – каже Гегель, – покладене у його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою й відоме як те, що є і визнане правом, як закон; через це визначення право є взагалі позитивне право»¹¹. Лише завдяки державі реалізуються такі властивості права, як всезагальність, здатність вносити одноманітність у суспільні відносини, досягати визначеності, точності у самому змісті цих відносин, бути стабілізуючим соціальним фактором і водночас гарантувати розв'язання за допомогою юридичних засобів поставлених законодавцем завдань, реалізацію закріплених в юридичних нормах програм поведінки.

Звісно, гарантовані законом свобода, відповідальність, рівність. справедливість мають формальний характер. Адже між людьми фактично існують суттєві відмінності у психіці, здібностях, життєвому досвіді тощо. Але соціальні форми їх взаємодії потребують юридичного визнання їх рівних можливостей і обов’язків. Формальна свобода, відповідальність, рівність, справедливість – це найбільше з того, що може дозволити суспільство, якщо воно визнає і поважає особисту гідність та права людини.

Право виступає як організуючий фактор і щодо самої держави, воно дозволяє встановити тверді, постійні правові й організаційні основи її функціонування, визначити найраціональніші форми здійснення державної влади, строго і точно регламентувати компетенцію державних органів, їх відносини між собою і з громадянами.

У взаємодії з державою право є потужним регулятивним феноменом, який набув «відносної самостійності, відірвався від безпосередніх причин, що його породили, існує вже як такий,– пише С.С.Алексєєв. – А це означає, що виявилося можливим використовувати право з його властивостями як знаряддя, інструмент, засіб для вирішення різноманітних задач; використовувати різними суб'єктами соціального життя – і державою, і церквою, і громадськими об'єднаннями, і громадянами»³³. Проте, на наш погляд, точніше буде сказати, що право від самого початку було вироблене людством саме для вирішення цих задач і тому не може не відповідати їм.

При цьому нагадаємо, що юридичні норми не охоплюють усіх форм правового впливу на поведінку людей. Зокрема, поряд з ними слід враховувати і правовий вплив правосвідомості, відповідних традицій, що мають правову основу, інших соціальних факторів, які так чи інакше опосередковують правові уявлення та положення ³⁴.

Засноване на авторитеті держави позитивне право, закон є основним засобом реалізації таких цінностей, як свобода, відповідальність, рівність, справедливість тощо. Але аксіологічна характеристика права цим не вичерпується. Розглянемо її докладно.

Поиск по сайту: