Юридичних норм

Предметом дослідження для правової епістемології слугує на лише юриспруденція як теоретична дисципліна, але й практична юридична діяльність. Звернемося спочатку до правотворчості. Це діяльність по створенню юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер ¹. Як можна оцінити норми права з точки зору їх істинності або хибності? Це питання потребує відповідного дослідження.

Співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом грунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого. Норма права як інструмент регулювання суспільних відносин є владним розпорядженням держави, це вольовий імператив, веління, команда. Саме владне розпорядження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, наділяє норму права юридичним характером. Вона фіксує не суще, а належне, відображає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотворчого органу, виражає його ставлення до регульованої діяльності. Тому юридичну норму можна оцінювати лише в термінах ефективності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дескриптивне судження (опис) ². Справді, якщо визначати право тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не виникає зовсім.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична норма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі міркування. Завдання норм права полягає в організації належної діяльності суспільства, але при цьому вони повинні враховувати реальні умови, у вольового імператива повинні бути відповідні об'єктивні підстави. Таким чином, норми права мають певний об'єктивний зміст. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти тим чи іншим чином, то незрозуміло, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще – одне органічно пов'язане з другим. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого – ядро виникнення та розвитку правових норм. Юридичні норми – результат пізнання законодавцем об'єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істиннісного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуванням норм права, до дисфункції механізму правового регулювання ³.

Розгляньмо тепер питання про те, в яких аспектах норми права можуть відповідати дійсності, бути істинними.

Насамперед необхідно звернути увагу на дескриптивний аспект правового знання. Зокрема, як ми вже зазначали у попередньому параграфі, юриспруденція відображає у своїх формалізованих нормативних положеннях правову реальність, світ складних людських відносин надзвичайно широкого діапазону – від глибинних шарів життя до найпрозаїчніших, побутових явищ. Причому картина правової реальності, яка міститься у нормах права, має конкретно-історичний характер, тобто цілі та зміст, принципи й механізми правового регулювання визначаються особливостями даного етапу суспільного розвитку.

Слід звернути увагу на те, що у самому процесі життєдіяльності суспільства природним чином виникають певні норми поведінки людей, які задовольняють їх домагання й одночасно забезпечують функціонування та розвиток суспільства в цілому. Суспільство спонтанно виробляє їх як засіб регламентації власного життя. Ці передюридичні правила, які найчастіше мають характер моральних норм, надалі втілюються у позитивне право, завдяки чому можуть реалізуватися на практиці значно ефективніше.

Звичайно, кожний закон виникає з правосвідомості людей, що стоять при владі ⁴. Однак тут доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки «точка зору законодавця – точка зору необхідності»⁵, законодавець «повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні закони духовних відносин ⁵. З його точки зору, юридичний закон є «загальним і справжнім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону – закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї»⁶.

Маркс також вважає, що право виникає та існує у самих суспільних відносинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Наприклад, він зазначає, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім з нього розвивається відповідний правовий порядок. Навіть ще за нерозвиненої системи товарообміну торговці мовчазно визнають себе рівноправними учасниками відносин обміну. «Це фактичне відношення, яке виникає тільки завдяки самому обміну і в обміні, дістає пізніше правову форму у вигляді договору і т.д.»⁷. В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між товаровласниками, Маркс підкреслює: «Це юридичне відношення..., в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням»⁸. Отже, і в цьому випадку констатується можливість існування юридичних відносин без їх законодавчого регулювання.

Створюючи юридичну норму, правотворчий орган має спиратися на глибоке дослідження правової дійсності, тобто правового аспекту соціальних процесів. Наприклад, одним з таких процесів у сучасному суспільстві, який має дуже важливе значення з точки зору правового регулювання соціальних відносин, є урбанізація. «Концентрація населення, – зазначає у зв’язку з цим В.І.Шакун, – призводить до ускладнення взаємин між людьми, примножує кількість небажаних контактів, що, зрештою, призводить до скоєння правопорушень»⁹.

До сфер суспільного життя, які потребують правового регулювання, тобто до складу правової реальності входить і виробництво. Цінність, ефективність норм права, які тут діють, теж залежить від того, наскільки вони відповідають реальності, наскільки враховують не лише оптимальні відносини між учасниками виробничого процесу, але й закони тих природних об’єктів, що використовуються як його сировина. Тут потрібне істинне технічне знання (а також природниче, на якому воно грунтується).

Технічне знання має досить складну структуру. Найвищий його рівень – загальнотехнічні теорії, орієнтовані на певні, досить широкі стабільні класи задач, які звичайно розглядаються безвідносно до конкретних галузей техніки. Другий рівень представлений також теоріями, орієнтованими вже на певні класи технічних засобів і часткові науково-технічні задачі. На третьому рівні знаходяться інженерно-методичні знання, які відіграють величезну роль у сучасній технічній практиці. Четвертий рівень охоплює нормативно-технічні знання, зафіксовані у державних, галузевих стандартах, в узаконених нормах, розрахункових та інших методиках, у обов'язкових правилах всіляких типових технічних робіт, у технічних довідниках тощо. Знання цього рівня узагальнюють досвід технічної діяльності, але разом з тим базуються на даних науки, розвиваються і трансформуються разом з нею. Нормативно-технічні знання, з одного боку, забезпечують раціональну уніфікацію та стандартизацію практичних технічних робіт на рівні сучасних вимог науки, а з іншого – слугують нормативною підставою для прийняття рішень у тих випадках, коли недопустимий відступ від встановлених норм (наприклад, при розрахунку міцності конструкцій, при виборі норм надійності, при оцінці якості продукції тощо). За умов, коли технічною діяльністю займаються сотні мільйонів людей, практична цінність нормативно-технічного знання, що регламентує на наукових основах її зміст, дуже велика ¹⁰.

Варта особливої уваги та обставина, що технічні стандарти набувають у виробництві цінності не лише у технічному, але й у юридичному відношенні. Їх порушення тягне за собою як адміністративну, так навіть і кримінальну відповідальність.

Глибокий аналіз правової реальності (передусім у галузі правопорушень) є необхідним для визначення меж та можливостей застосування правових заходів у боротьбі з антигромадськими явищами. Взагалі такий аналіз є основою удосконалення соціальних норм та практики їх застосування, дальшого зміцнення системи соціального контролю, послідовної реалізації засобів морального та правового виховання, соціальної профілактики та відповідальності, гармонізації відносин у суспільстві ¹¹.

У цілому можна сказати, що юридична норма у відношенні її дескриптивного аспекта є істинною тією мірою, якою вона відображає правову реальність зокрема і соціальну взагалі (у тому числі й таку її складову, як дух народу).

Проте головним у характеристиці норми права є не те, що вона має певний дескриптивний характер. Норма права – це насамперед веління, наказ, припис, що має на меті гармонізацію суспільних відносин, прогресивний соціальний розвиток.

При цьому слід врахувати, що суспільний прогрес визначється тим, якою мірою людина виділяється як визначальна продуктивна сила, усе повніше розкриваючи свої саме людські – інтелектуальні, моральні, творчі – властивості, якою мірою вона як господар опановує процес виробництва, підіймається над ним, і стає вже не стільки засобом, скільки метою виробництва. «Суспільні відносини, – пише Н.Неновські, – розвиваються (а не просто змінюються) лише тоді, коли в них все повніше розгортається і здійснюється людська сутність»¹².

Можна сказати, що юридична норма є правильною, істинною, якщо вона виявляється ефективним засобом досягнення поставленої мети. Тут має місце своєрідне випереджаюче відображення більш досконалого майбутнього. У цьому розумінні категорія істини є застосовною до юридичної норми з точки зору її прескриптивної функції.

Втім, це лише один аспект істиннісної оцінки норми права. Є.В.Васьковський пропонує назвати його внутрішньою істинністю. Зовнішньою істинністю правової норми, з його точки зору, слід вважати юридично правильний порядок її прийняття й оформлення ¹³.

Тепер слід торкнутися питання про способи перевірки істинності правової норми, про роль практики, яка внаслідок її діалектичного зв'язку з теорією виступає критерієм істини ¹⁴. Треба врахувати, що, на відміну від природознавства, соціальне пізнання взагалі більшою мірою визначається не взаємодією суб'єкта пізнання з природою, а практикою функціонування самого суспільства, підтримання нормальних соціальних відносин. І хоча деякі сучасні німецькі дослідники, вважають, що «право навряд чи може виконувати роль точного критерію істини»¹⁵, нам здається, що це не так. Критерієм істини в галузі права може слугувати юридична практика. Але не практика взагалі, а така практика, яка суб'єктом спеціально обрана і ним же інтерпретована.

У критеріальній діяльності суб'єкта дуже істотним є відбір практичного матеріалу для подальшої його інтерпретації. Ще більш відповідальною є роль суб'єкта в об'єктивній інтерпретації соціально-правового практичного матеріалу. Зрозуміло, що в такому виді соціальної практики, як юридична, важливим моментом виступає співставлення її засобів і результатів із цілями самого суб'єкта перевірки. Тому взаємодія юридичної практики і пізнання у критеріальній діяльності завжди значною мірою буде відносною й недосконалою. «Тільки об'єктивно-історичний погляд на критеріальну юридичну діяльність розкриває її природу, знімає проблематичність об'єктивного критерію істинності норми права, – пише В.М.Баранов. – При такому погляді норми права співвідносяться з панівною в даний час тенденцією прогресивного розвитку людства і людини»⁴.

Прогресивна юридична практика – діяльність суспільства, внаслідок якої демократично змінюються і функціонують правові відносини та всебічно розвиваються суб'єкти права. З метою вивчення і дальшого застосування прогресивної юридичної практики як критерію істинності норм права треба також враховувати її взаємодію з усією суспільно-історичною практикою. Прогресивна юридична практика по суті акумулює у перетвореному вигляді всі види соціальної діяльності і як граничний критерій істинності норм права виступає єдиним цілим.

За справедливим зауваженням В.С.Нерсесянца, деформоване ставлення теоретиків до практичного життя, яке склалося і зміцніло у радянській державі, значною мірою зумовлене тим, що теорія, відірвавшись від державно-правової практики, протягом довгих років мала справу з певною, заздалегідь заданою, ідеально-нормативною, належною «практикою»¹⁶. Внаслідок цього, з одного боку, реальна практика була позбавлена справжнього теоретичного осмислення й орієнтиру, з іншого – критерієм істини стала не дійсна історична практика, а її апріорно «правильний», ідеалізований двійник, який позбавив теорію пізнавального потенціалу, а істину – її дійсного змісту.

Тому Л.С.Явич має всі підстави для такого твердження: «Істинність висновків юриспруденції не може встановлюватися на основі вузько прагматичного підходу, користі для даної хвилини і гаданої вигоди. Це особливо стосується фундаментальних положень загальної теорії права, які є результатом високого ступеню узагальнення і перевіряються у своїй істинності великими масштабами і достатньо довгими періодами суспільно-історичної практики»¹⁷.

Щоб переконатися в істинності тієї чи іншої юридичної норми, треба проаналізувати її застосування на практиці. При цьому слід спиратися на репрезентативну саме для цієї державної вказівки юридичну практику, на динамічний її системний фрагмент, для якого характерні внутрішня єдність і достатня багатоманітність зовнішніх зв'язків. Безконфліктне, швидке та високоефективне застосування норми права є важливим свідченням його істинності. Якщо ж процес використання норми пов'язаний з труднощами, перешкодами, зупинками, то це говорить про те, що її зміст або форма (або і те, і друге) неадекватно відображає предмет регуляції. Тут йдеться насамперед про перевірку істинності юридичних норм в розумінні забезпечення життєдіяльності суспільства ¹⁸.

Якщо ж вести мову про роль норм права у розвитку потенцій людини, то в цьому випадку їх істинність перевіряється не лише правозастосовною практикою, але всім соціальним життям, практикою функціонування самого суспільства та рівнем розвитку соціальних відносин.

Таким чином, застосування категорії істини до норми права і можливе, і потрібне. Це дозволяє сказати, що метою законотворчої діяльності держави є встановлення істинних юридичних норм.

Але правотворчість органічно пов'язана з правозастосуванням ¹⁹. Взагалі сенс права полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації за їх допомогою суспільного життя. Крім того, юристи проблему істини обговорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяльністю державних органів і посадових осіб. Тому слід перейти до цього питання.

Поиск по сайту: