Істинність цінностей

Звернемося до такого фундаментального продукту юридичного пізнання, як правова норма. Взагалі право є необхідним елементом культури як способу людського життя, виступає однією з її цінностей. Будучи найефективнішим засобом регламентації процесу самоорганізації та саморегуляції суспільства, право має насамперед інструментальний характер. Воно є засобом досягнення певної мети.

Але для того, щоб бути ефективним, засіб мусить відповідати, по-перше, меті. Вони органічно пов'язані між собою. Так само, як мета передбачає певний засіб, так і засіб не існує безвідносно до мети, а містить у собі початок її досягнення. Звернемося до Гегеля. Він пише: «Засіб... є певним, уже визначеним метою об'єктом»¹; «досягнута мета є також засобом, і навпаки, істина засобу полягає рівним чином у тому, що він сам – реальна мета»¹.

Норма права повинна відповідати меті суспільного розвитку та людській природі, мусить бути істинною в цьому розумінні, що має суттєве значення для її цінності. З одного боку, ефективність норми права залежить від того, якою мірою вона спрямована на забезпечення упорядкованого, стабільного соціального життя, що може бути порушено антисоціальною поведінкою, а також сприяє нормальному розвитку суспільства згідно з об'єктивними законами цього процесу, відповідає оптимальному шляху гармонізації суспільних відносин. З іншого боку, істотне значення має ступінь її узгодженості з такими необхідними факторами соціального життя, як гарантування свободи, інших прав громадянина. Головне завдання норми права не в тому, щоб описати дійсність, а щоб змінити її, провідним є не дескриптивний аспект, а прескриптивний. Суще тут відображається через призму належного. Специфіка відображення суспільної дійсності в юридичних нормах, каже С.С.Алексєєв, полягає у тому, що вона відображається в них через призму ствердження засад свободи ². Поруч зі свободою в цьому контексті можна поставити відповідальність тощо. Тут доречно вести мову про своєрідне випереджуюче відображення соціальної дійсності в юридичних нормах.

Далі, цінність норми права як засобу регламентації процесу самоорганізації суспільства визначається тим, якою мірою вона відповідає наявним умовам, особливостям даного історичного етапу. Прагнучи змінити суспільні відносини у прогресивному напрямку, законодавець мусить ураховувати об'єктивні обставини. Історія свідчить, що взяті з голови, навіть з найкращими намірами, з метою зробити людей щасливими, юридичні закони, якщо вони не спираються на реальні життєві умови у суспільстві, науково не пророблені, у кращому випадку залишаються на папері. Часто ж вони стають джерелом плутанини і безладдя, дебалансування суспільства, призводять до наслідків, яких ніхто не передбачав і не шукав ³, пише Р.А.Мюллерсон.

Разом з тим наш аналіз права свідчить про необхідність постановки питання щодо істинності цінностей. Взагалі правомірним є поняття справжніх, істинних цінностей, що, на відміну від хибних, відповідають природі людини, є істинними нормами її життя.

Варто звернутися до історії ціннісних концепцій. Вона являє собою один з наукових напрямків. Так само, як усі інші, історія концепцій цінності має своїм ідеалом пошук істини, а саме, справжніх, істинних людських цінностей. Критерієм тут виступає істина про людину як особистість та як суспільство. Зауважимо, що різні історико-наукові концепції мають різну цінність як з вузько-професійної, так і з гранично широкої загальнозначимої точок зору. У даному випадку маємо справу ще з однією конкретною формою єдності істинності й цінності наукового знання.

Цілі, до яких прагне законодавець і які втілюються у нормі права, слід піддавати істиннісному аналізу. Справді, як підкреслює Гегель, мета визначається об'єктивними факторами: «За допомогою своїх знарядь людина панує над зовнішньою природою, хоча за своїми цілями вона швидше підпорядкована їй»¹. Можна сказати, що норми права відображають дійсність через мету, і цінність юридичної норми залежить не лише від міри відповідності її меті, але й від ступеню істинності самої мети. Коректна пізнавальна оцінка суті даних цінностей, які реалізуються у нормах права, є гносеологічною основою правильного оформлення їх як державно значущих.

Цінності, які слугують цілями права, у цьому відносно вузькому розумінні можна визнати істинними. Упорядкованість життя, рівновага у суспільних відносинах необхідні для існування суспільства, це справжні цінності. Щодо свободи, то вона може розглядатись як істинний стан людини, той стан, в якому розкривається істинна її суть. Якщо людина не вільна у своїх вчинках, її суть залишається прихованою. Зв’язок свободи з істиною підкреслює М.Гайдеггер: «Свобода править у просторі, що виникає як просвіток, тобто як вихід із потаємності. Розкриття потаємного, тобто істина – подія, до якої свобода стоїть у найближчій та найінтимнішій спорідненості. Усяке розкриття потаємного йде слідами прихованого і таємниці. Але передусім приховане і завжди потаємне – саме по собі Те, що дає свободу, Таємниця. Усяке розкриття потаємного йде з її простору, приходить до простору і веде на простір. Свобода простору не полягає ні в розбещеності сваволі, ані у пов’язаності з абстрактними законами. Свобода є та осяююча таємниця, у просвітку якої віє покрив, що оберігає суть усякої істини, і через яку цей покрив здається приховуючим. Свобода – це галузь долі, яка посилає людину на той чи інший шлях розкриття Таємниці»⁴. Разом з тим у певному розумінні людина потрібна істині для зберігання її (істини) суті ⁴. М.Гайдеггер торкається і такого аспекту зв’язку істини зі свободою: «суть істини відкривається як свобода»⁵. Р.Роллан акцентує увагу на тому, що «пошук істини зливається з пошуком свободи»⁶.

Однак, як ми вже зазначали, повністю свою суть свобода виявляє лише у поєднанні з відповідальністю. Безвідповідальна свобода – це сваволя, яка у суспільному житті є деструктивним фактором. У той же час відповідальності можна вимагати лише від вільної людини. Відповідальність теж узгоджується зі справжньою природою людини не лише як біологічної, але і як духовної істоти, є істинною в цьому розумінні. Свобода і відповідальність – своєрідне джерело енергії людини (у соціальному плані), без якої нормальне суспільне життя неможливе.

Справедливість. як і рівність, також має об'єктивні підстави і не повинна залежати від чиєїсь примхи. Е.Роттердамському належать такі слова: «Ти тільки не вважай справедливим те, чого ти бажаєш, бажай лише того, що є справедливим»⁷. Зокрема, підставою оцінки справедливості юридичної норми слід визнати об'єктивну істину. Відхід від загальнолюдських цінностей можна з певної точки зору розглядати одночасно і як відхилення від істини.

Висновок про те, що при аналізі цінностей слід ставити питання про ступінь їх істинності, стосується також права взагалі як самостійної цінності. Вбираючи в себе загальнолюдські цінності, право стає їх виразником і також перетворюється на істинну, справжню цінність. Коли вести мову про право як створіння людського духу, що відображає соціальне життя, то його цінність прямо пропорційна істинності тієї картини, яку воно подає.

Отже, якщо юридична норма відповідає лінії логічного розвитку суспільства, його менталітету, духу, а також наявним історичним умовам, є істинною в цьому розумінні, то вона є цінною і як ефективний соціальний регулятор, і як продукт людської творчості. Іншими словами, тут істинність правового положення містить у собі цінність.

Істинність виявляється ознакою справжньої цінності. Історія розвитку цивілізації свідчить, що цінності розвиваються в бік підвищення рівня їх істинності. Все значнішу роль у суспільному житті відіграють цінності, більш адекватні людській природі, у тому числі й правові.. Саморозвиток суспільства, орієнтований на істинні цінності людини – це актуальний вимір цивілізованості суспільства. Для реалізації таких цінностей, як свобода, відповідальність, справедливість тощо істотне значення має розширення кола людей, які усвідомлюють те, що вони є справжніми, істинними особистостями. «Все, що трапляється з історичною людиною, – зазначає М.Гайдеггер, – виходить щоразу з... рішення про сутність істини... цим рішенням щоразу вже розмежовано, що у світі усталеної сутності істини відшуковується і фіксується як істинне, але також і що відкидається і полишається як неістинне»⁸. Конче необхідна боротьба з хибними уявленнями про права людини. П.А.Кропоткін, аналізуючи історію Великої Французької революції 1789–1793 рр., особливо підкреслює таку обставину. До революції французькі селяни вірили, що королівська влада дана богом і вони повинні їй підкорятися. Однак революція спростувала це уявлення, завдяки чому «селянин у Франції став людиною. Він вже не той ‘‘дикий звір’’, якого описував Ла Брюйєр. Він почав мислити»⁹, тобто він почав критично ставитися до старих уявлень, вже зрозумів, що він є людиною, і що його природі відповідає свобода, а не кріпосна залежність від пана, що свобода – це його істинна цінність. Це підтвердилось як при боротьбі Наполеона з реставрацією монархії Бурбонів, так і під час революцій 1830 р. і особливо 1848 р.

Дане питання вельми актуальне і для нас. Взагалі в останні десятиліття за умов «техногенної цивілізації», підкреслює В.І.Шинкарук, «загострилося питання про істинне буття та реальне псевдобуття людини, про ціннісні параметри її існування»¹⁰. Визначається істинність цінностей як біологічною, так і соціальною об'єктністю суб'єкта ¹¹.

Сказане стосується і правознавства. Об'єктивність, здатність забезпечувати істинне знання, зазначає Ю.С.Шемшученко, «є тим критерієм, за яким визначається соціальна цінність юридичної науки. Тільки об'єктивні наукові висновки сприяють розвиткові самої науки і практики державно-правового будівництва»¹².

Правові цінності пов'язані з істиною також у галузі правозастосування. Адже цінність права полягає (як зауважує С.С.Алексєєв) у «забезпеченні істини, правди при вирішенні юридичних питань»², тобто у тому, що право дозволяє реалізувати таку цінність, як істина.

Далі, щоб цінності права були сприйняті громадянами, юридичні норми повинні правильно застосовуватися – для громадянина важливим є не лише закон, але й адекватна його реалізація. Вона, як ми вже зазначали, потребує істинного знання обставин справи, істинної (правильної) кваліфікації, винесення судом істинного вироку та істинного (адекватного) виконання покарання відповідними (пенітенціарними) органами. Цінність знання, яке здобувається і використовується у процесі застосування права, також прямо пропорційна його істинності. Крім того, зв'язок істини та цінностей у правовій сфері полягає в тому, що правильність, істинність визначення міри покарання правопорушнику та її виконання потребує глибокого знання структури особистості, зокрема, тих цінностей, які особистість визнає.

Таким чином, цінності у праві істотною мірою залежать від істини. Проте це лише одна складова їх взаємовідношення. Друга полягає в тому, що істинність, наприклад, юридичного положення у свою чергу залежить від його цінності. Прагнення знайти більш істинне знання задовольняється шляхом пошуку більш цінного знання. Ступінь істинності правової норми, пише В.М.Кудрявцев, безпосередньо залежить від ступеню втілення в ньому принципу соціальної справедливості. Істинною є лише та юридична норма, котра на даний момент втілює у собі розвинену, достатню за обсягом соціальну справедливість. Йдеться про закріплення нормою права такого варіанту діяльності, який не дає можливості нікому з суб'єктів одержувати незаслужені соціальні та природні блага і безпідставно бути притягненим до юридичної відповідальності ¹³.

Справедливість і несправедливість часто виступають засновком, початковим етапом визначення істинності норми права. Необхідним і дуже істотним елементом процесу усвідомлення невідповідності між суспільними потребами і правом є сприймання тих чи інших правових норм як несправедливих. У випадку, коли правова норма оцінюється масовою громадською або професійною груповою свідомістю як несправедлива, вимога відмінити або змінити її є не чим іншим, як початком процесу підвищення істинності конкретного фрагменту правової регуляції.

Справедливість виступає як переддвер'я істинності норми права й тоді, коли має місце оцінка як несправедливих таких правових норм, що встановлюють юридичну відповідальність за дії, які громадська думка не вважає протиправними. І навпаки, коли громадська думка визнає несправедливою відсутність заборони та юридичної відповідальності за певні дії, вимагає усунення безвідповідальності за них і прийняття відповідних правових норм, то практично йдеться про необхідність дальшого підвищення ступеню істинності існуючого правового регулювання в цій сфері. Словом, громадяни, посадові особи й організації часто, не маючи на увазі категорії істинності норм права, керуючись лише почуттям соціальної справедливості, сприяють досягненню правотворчої істини.

Нам уявляється правомірним твердження, що взагалі цінність норми права як регулятора суспільних відносин (хоча б у розумінні ефективності) означає відповідну їх істинність, ступінь адекватності природі суспільства, об’єктивним законам його розвитку, духу народу, а також особливостям кожного даного історичного етапу. В цьому ракурсі цінність норми права містить у собі істинність. Звичайно, при цьому слід врахувати, що ефективність правової норми певною мірою залежить також від владних механізмів її застосування.

Одна з форм прояву єдності цінності та істинності наукового знання – єдність розглянутих вище спрямованостей еволюцій цінності та істинності як таких. Переорієнтація світоглядних принципів на розуміння людини як кінцевої і найвищої мети її власної діяльності призвела до змін поглядів на цінність. Вони еволюціонували від визнання цінності як практичної корисності, утилітарної застосовності до утвердження цінності у найвищому значенні, як своєрідної, специфічної самоцінності. Цей процес призводить до формування складної ієрархії цінностей, на вершині якої знаходиться самоцінність, що користується все більшим визнанням. Ступінь наближення тієї чи іншої цінності до самоцінності стає своєрідним критерієм значимості даної цінності. Еволюція ставлення до істини визначається розвитком духовності, що супроводжує процес усвідомлення людини як найвищої мети її діяльності. Тут має місце рух від вузького розуміння істини як засобу задоволення практичних потреб людини до визнання значимості істини як такої, відбувається процес самоутвердження чистого прагнення до істини, коли істиною стає сам пошук істини. Протягом тривалого періоду історії людства прагненню до істини сприяло те, що вона вважалася божественною. Тепер, можна сказати, її вважають божественною, оскільки вона є істиною.

Отже, цінності та істина у праві знаходяться у діалектичному взаємозв’язку. Зокрема, єдність становлять цінність та істинність юридичного положення. Є підстави для висновку, що вони тотожні одна одній, але у діалектичному розумінні. Одночасно між ними є відмінності, що можуть досягати ступеню суперечності. Вони органічно пов'язані між собою, взаємодіють і можуть розглядатись як діалектично співвідносна пара категорій.

Коли та чи інша норма права є істинною, відповідає природі людини як індивіда та як суспільства, науково обгрунтована, але не має належного застосування, може використовуватися повніше, то це означає, що вона недосить цінна, тобто має місце суперечність між її бажаною цінністю та наявною істинністю.

З іншого боку, можлива і суперечність між наявною цінністю та бажаною істинністю юридичного положення. Вона має місце, зокрема, якщо певна норма права виявилася ефективною з точки зору досягнення (відновлення) балансу, узгодженості суспільних відносин, але ми не розуміємо причин цього явища, наявне знання недостатнє, щоб їх пояснити, тоді міра істинності цієї юридичної норми виступає невідповідною мірі її цінності (меншою порівняно з цією останньою).

Ситуації такого роду є стимулом для дослідження, що зумовлює дальше удосконалення законодавства, призводить до прийняття нових юридичних положень, в яких цінність та істина знаходяться у гармонії, рівновазі, відповідають одна одній.

Зауважимо, що питання про підвищення істинності знання не є однозначним. Ми маємо на увазі, що в галузі природознавства воно, як правило, досягається шляхом приведення знання у відповідність до дійсного стану речей. Щоправда, у низці випадків істинність природничого знання досягається шляхом створення штучних об'єктів. Прикладом є синтез деяких трансуранових елементів періодичної таблиці. Подібні приклади широко відомі у хімії – це, зокрема, створення синтетичних матеріалів. Звичайно, такі експерименти можуть дати позитивні наслідки лише в тому разі, коли ці штучні об'єкти відповідають законам природи, коли їх створення є реалізацією можливостей, які не реалізовані самою природою (або здійснення яких у природі ще не виявлено). У зв'язку з цим слід сказати, що взагалі конструювання та проектування є специфічними рисами сучасного стилю наукового мислення ¹⁴.

У соціально-політичній галузі, в тому числі й у праві, порівняно з природознавством значно більшу роль відіграє такий спосіб досягнення істинності положення, як приведення суспільної дійсності у відповідність до цього положення. Але для того, щоб ця дія призвела до позитивних наслідків, щоб нова суспільна реальність стала повнокровною, змогла існувати досить довго (в історичному масштабі), стала органічним етапом у прогресивному розвитку людства, покладені до її основи положення повинні бути достатньою мірою цінними в загальнолюдському розумінні (а не лише з точки зору владних структур якогось відносно короткого періоду). Вони повинні виражати істинні цінності, відповідати природі людини (як особистості та як суспільства), а також об'єктивним законам соціального розвитку та наявним історичним умовам.

Найвищою формою прояву цінностей є загальнолюдські цінності. Для їх розвитку істотне значення має істинне знання про них, тут потрібні теоретичні дослідження суспільствознавців, які «здатні вичленити загальнолюдські цінності й сприяти утвердженню відповідних засад у нашому житті»¹⁵. Значна роль тут належить і правознавцям. Але необхідно подолати рецидиви класового підходу, який породжував «ідейну конфронтацію теоретичної думки і масової свідомості, відторгав її від світової практики»¹⁵. Лише через об'єднання та діалог, порівняння своїх досягнень із досягненнями інших регіонів світу, різних епох і народів можливе усвідомлення загальнолюдських цінностей, вихід на новий виток загальноцивілізаційного розвитку. Причому йдеться знову ж таки не про абстрактні матеріальні й духовні цінності, котрі можуть бути використані як завгодно й ким завгодно, а про феномени, використовувані саме на благо людства ¹⁵.

Загальний висновок полягає в тому, що слід визнати принципову нероздільність цінностей та істини у праві; їх можна відокремити одну від одної лише умовно. Зокрема, цінність та істинність юридичного знання, взяті в абстракції, виступають зовнішніми одна відносно іншої, певною мірою протилежними, полярними сутнісними його характеристиками. Але в реальному процесі правового пізнання вони складають певну гармонію, розчленовану єдність. Пізнання у праві є прикладом гармонійного суміщення контрастів, його результат є одночасно і описом, і приписом, має дескриптивний та прескриптивний аспекти. Істинність юридичного знання передбачає його цінність (хоча б з точки зору духовного збагачення людини), а цінність знання – відповідно певну його адекватність правовії дійсності, істинність. Ці основні характеристики результатів пізнавального процесу в праві проникають одна в одну; цінність знання значною мірою зумовлює його істинність і навпаки, істинність обумовлює цінність. Юридичне пізнання можна розглядати як безпосереднє протиставлення самому собі істинного у цінному та цінного в істинному; можна сказати, що істинність правового знання відображається, рефлектує, діалектично знімає себе у цінності, а цінність – відповідно таким же чином співвідноситься з істинністю.

Досліджуючи правознавство як науку, ми враховували те, що вона передусім є соцогуманітарним пізнанням, але одночасно містить певний природничий компонент. Тому зроблені нами висновки можна поширити на все наукове пізнання взагалі. Йому також притаманні цінність та істинність в їх діалектичній єдності.

Ми вже зазначали, що в кожній парі категорій, діалектично пов’язаних між собою, одна завжди відіграє провідну роль відносно іншої. Природа права така, що цінність відіграє провідну роль, а істинність – підпорядковану. У юридичній нормі прескриптивний аспект є провідним по відношенню до дескриптивного.

Досліджуючи істину та цінності, необхідно торкнутися питання про їх критерії. Щодо істини, то з проведеного аналізу випливає, що вона має ціннісний критерій. Справедливим є і висновок про існування істиннісного критерію цінностей. Цінність знання є деяким підтвердженням його істинності. Відповідно істинність знання може розглядатися як підстава для визнання його цінності в тому чи іншому розумінні. Через це перевірка істинності його є в той самий час певною перевіркою цінності, і навпаки.

Універсальним критерієм як істинності, так і цінності, що на нього спираються всі інші критерії, є практика. «Щоб знання могло бути втілене в дійсність, воно повинне бути об'єктивно-істинним. – пише П.В.Копнін. – Тільки об'єктивно-істинне знання за допомогою матеріальної діяльності перетворюється на об'єктивну реальність. Через практику одна форма об'єктивності – об'єктивність знання – перетворюється на іншу – об'єктивну реальність. І чим об'єктивніше знання за своїм змістом, тим ближче воно до практичної реалізації»¹⁶. Разом з тим, коли ми визначаємо ступінь можливої реалізації знання, ми по суті встановлюємо і міру його цінності. Можна сказати, що, перевіряючи за допомогою практики істинність того чи іншого положення, ми водночас піддаємо перевірці його цінність, і навпаки – перевірка цінності положення є перевіркою його істинності.

Практика відіграє важливу роль також у процесі підвищення істинності та цінності знання в їх єдності.

Поиск по сайту: