У правовій державі

З точки зору права найповнішої реалізації гармонія цінностей та істини досягає у правовій державі.

Концепція правової держави виникла не відразу. Можна умовно виділити етапи, на яких послідовно формувалися її елементи. Перший відноситься до античного світу, коли було сформульовано природні права і суверенітет влади. Другий етап пов'язаний з боротьбою за суверенітет народу проти деспотичних режимів. Нарешті, третій етап характеризується боротьбою за суверенітет права, за пріоритет права над владою. На останньому етапі було сформульовано основні принципи сучасного уявлення про правову державу ¹.

Поняття правової держави прийнято розглядати як таке, що не пов'язане з конкретним типом та формою державного устрою. Абстрагування в даному разі пояснюється тим, що, незважаючи на існування критеріїв, за якими визначається неправова держава і згідно з якими можна визначити держави, що не належать до правових, сьогодні не існує жодної держави, яка б повністю відповідала вимогам права, тобто була правовою ². Концепція правової держави як найдосконаліше втілення ідей про соціально-політичну організацію суспільства, про державу взагалі протягом довгого часу залишалася чисто теоретичною, інтелектуальною цінністю. Перша і особливо друга світові війни засвідчили, що у сучасному суспільстві сила обов'язково має бути обмежена правом, законом, фундаментальними природженими правами людини. Науково-технічна революція також допомогла дійти висновку, що право повинне утримувати політику в певних рамках. Доки зброя була звичайною, лише одиниці замислювалися над цією проблемою, але тепер, коли з'явилися ядерні бомби і ракети, коли сили людини досягли масштабу стихійних сил і можуть призвести до знищення життя на планеті, людство змушене звернутися до споконвічних етичних підвалин, правових цінностей, до ідеї, що держава повинна мати правовий характер.

Ідея побудови правової держави в нашій країні знайшла втілення у Декларації про державний суверенітет України, в Акті проголошення незалежності України і, головно, в Конституції нашої держави. Її практична реалізація потребує послідовного втілення в життя низки основних принципів, які тісно пов’язані між собою.

Перший з них – принцип народного суверенітету як джерела влади. Народ через виборн чи пряму демократію формує органи влади. Лише він має невідчужуване право визначати і змінювати форми та зміст свого державно-правового життя, створювати й ліквідувати інститути державної влади (інститут президентства, парламентаризму тощо). «В демократичній державі, – підкреслює М.В.Попович, – її суверенітет похідний від суверенітету народу»³. Одне з основних прав людини – ставити над собою ту владу, яка забезпечує реалізацію її інтересів. Демократія – це народовладдя, тобто така форма державного устрою, за якої здійснюється самоуправління народу. Вона не означає рівної участі всіх у законотворчості. Її суть полягає в тому, щоб законодавці та правителі справді залежали від волі народу. Наявність гарантій, що дають можливість будь-коли мирним шляхом змінити антинародну владу, – свідоцтво існування правової держави.

Демократія – та форма політичної організації суспільства, яка здатна забезпечити максимальний простір для реалізації всього розмаїття цінностей, інтересів громадян. Найважливішою перевагою демократії є здатність, на відміну від плутократії, олігархії, мафії, режиму особистої влади, війскової хунти тощо створити політичні механізми здійснення гармонії інтересів усіх членів суспільства. Взаємний зв'язок цінностей, інтересів та демократії найповніше виявляється у ставленні більшості до меншості. Якщо меншість позбавлена можливості відкрито, у межах загальноприйнятих законів та процедур обстоювати свої інтереси, то демократія стає формальним виправданням диктатури. Становище меншості повинно бути гарантоване від переслідувань та репресій за інакомислення. Демократія повинна стати не лише політичною формою реалізації гармонійно пов`язаних інтересів громадян, але й реальним принципом організації колективної діяльності, який забезпечує активну та рівноправну участь у ній усіх членів колективу. При такому підході кожному громадянину, кожному соціальному шару або групі забезпечується право та реальна можливість відкрито виражати свої погляди, в тому числі тоді, коли ці погляди відмінні від поглядів панівної більшості ⁴. Відзначимо також роль демократії у формуванні та розвитку духовності особистості. «Її духовно-виховний аспект тим вищий, – пише В.Ф.Баранівський, – чим вищою мірою вона втілює в собі принципи самоуправління народу, принципи громадянського суспільства, в якому особистість відіграє першорядну роль»^4а.

Другим принципом є панування цінностей, які виражають природу людини як особистості та як суспільства і тому є одночасно загальнолюдськими істинами. Інакше кажучи, у правовій державі закон мусить бути спрямованим на захист прав і свобод людини, її честі та гідності максимальною мірою, яка не суперечить інтересам інших людей та суспільства в цілому. Закон повинен бути правовим, тобто безпосередньо діючим правом. Він мусить відповідати природі людини, її цінностям, бути найвищою мірою одночасно як цінним, так і істинним. (Причому істинною повинна є бути і процедура підготовки та прийняття законів, тобто вона повинна мати демократичний характер і разом з тим забезпечувати високий правовий рівень законів.) Даний принцип одночасно передбачає верховенство такого закону.

Верховенство законів у правовій державі означає насамперед верховенство конституції як основного закону. Остання має закріпляти мінімальну (невід'ємну) міру свободи індивіда в суспільстві. Причому потрібно, щоб саме в конституції закріплялася і рівна максимальна міра свободи всіх, яка виключає привілеї. Саме до правової держави, де панує правовий закон, відносяться слова І.О.Ільїна: «Людина покликана не до зовнішнього самозвільнення від закону, а до внутрішнього самозвільнення в межах закону... Людина вільно дотримується законів, які вільно визнала її правосвідомість. Звільни себе внутрішньо шляхом добровільного самозобов'язання і шукай свободу тільки через закон і під законом»⁵.

Тут взагалі слід звернутися до прав людини, історія яких бере свій початок з біблійної епохи ⁶. (Зауважимо, що в цілому права людини можна відрізняти від прав громадянина ⁷, але в нашому контексті це не має значення.) До них відносяться передусім життя людини, її свобода та відповідальність, рівність і справедливість, а також потрібна для їх реалізації упорядкованість суспільного життя. Вони виступають і як головні цінності права.

Конституція правової держави закріплює економічні, політичні, соціальні, культурні, особисті права громадян. За цим принципом і побудовано Конституцію України. Зокрема, ст. 21 проголошує, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, і що права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Додамо, що законодавство повинне не лише гарантувати вказані права, а й формувати такий спосіб життя суспільства, який потребує творчих засад, таланту, індивідуальності ⁸. Велике значення в цьому відношенні має ст. 54 Конституції України, яка гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та захист їхньої інтелектуальної власності.

Особливого звучання зараз для нас набуває право громадянина на власність. «Соціалістичний експеримент, проведений над Росією, – зазначає С.Л.Франк, – життєво-дослідно довів неспроможність соціалізму і, отже, елементарно очевидну необхідність ладу, заснованого на приватній власності. Ця життєва очевидність віднині – вище усякої теорії та усяких доказів... Те, що з’ясувалося з повною очевидністю на злощасному російському експерименті, є власне елементарна економічна необхідність приватної власності та згубність примусової соціалізації»⁹.

Власність, пише А.Н.Костенко, є «не лише засобом експлуатації людини людиною, але й єдиним засобом проти цієї експлуатації»¹⁰. Він вважає, що «від зла світ урятує залучення всіх людей до підприємництва через власність та ринок, яке вижене «біса» сваволі та ілюзій... Всі прояви зла, які мали місце за всіх часів у всіх народів, об’єднує те, що вони суть не що інше, як прояв комплексу сваволі та ілюзій, що виникає у людей тоді, коли вони не залучені до світопорядку через власність і ринок, тобто не залучені до підприємництва»¹⁰.

Захист прав людини у правовій державі виражається також в особливій увазі до потерпілих від злочину. В нашій країні правосуддя насамперед ставить завданням розкриття злочину і покарання винних. Увага до жертв злочинів (потерпілих) знаходиться на другому місці ¹¹. Простежується невідповідність способів і методів захисту законних інтересів потерпілого від злочину з гарантіям захисту прав підозрюваного, обвинувачуваного і підсудного. Останніми займаються на всіх стадіях правосуддя дізнавач, слідчий, прокурор, адвокат (захисник); право ж на відшкодування заподіяної шкоди потерпілому здійснюється, по суті, лише за рішенням суду. Прогалини у законодавстві з цього питання потребують розробки і прийняття спеціального нормативного акту про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин.

Ще в 1953 р. було прийнято Європейську конвенцію про компенсацію збитків жертвам злочинів, а у 1965 р. проголошено Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів (яка стосується права потерпілого на доступ до механізмів правосуддя і якнайшвидшу компенсацію заподіяноъ шкоди). 22 лютого оголошено Міжнародним днем допомоги потерпілим від злочинних дій. У січні 1993 р. Верховною Радою України Кабінету міністрів України доручено розглянути питання про створення Фонду відшкодування шкоди громадянам, які потерпіли від злочинів. Фонд повинен бути державним, тобто фінансуватися насамперед з бюджету. І це справедливо – адже злочин вчинено в державі, її закононеслухняними громадянами. А злочин проти громадянина повинен розглядатися державою як злочин проти неї, держави. Поки що такого Фонду нема ¹².

Правова держава повинна гарантувати права людини. Разом з тим автономна особистість з розвиненою правосвідомістю є суб'єктивною, неінституціональною умовою формування правового суспільства, що виступає альтернативою до стану як жорсткої упорядкованості, домінування політичного панування, так і дезорганізації і вседозволеності. Інституціональними умовами такого стану є громадянське суспільство і правова держава. Ці останні слід розглядати як динамічну і статичну сторони правового суспільства, де спонтанне і раціональне начало, свобода і порядок урівноважені, де підкорення універсальним нормам не придушує самостійності та незалежності людини, а сприяє їх виявленню. Основоположним фактором формування та розвитку зазначених умов є особистість, що реалізує себе шляхом неухильного слідування універсальним установкам правосвідомості ¹³, підкреслює С.І.Максимов.

Пріоритет закону, який з точки зору природи людини є одночасно і цінним, і істинним, над державою – третій принцип. Тут доречно нагадати таку відому думку Платона: «Я бачу загибель тієї держави, де закон не має сили й перебуває під чиєюсь владою. А там, де закон – володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави та всі блага, що їх можуть дарувати державам боги». Суть даного принципу в тому, що держава, яка видає закон, не може сама його порушувати, мусить нести політичну, правову і моральну відповідальність перед народом за невиконання взятих на себе зобов'язань. Судова система насамперед призначена для захисту громадян від інтервенції державної влади. Відсутність надійних правових механізмів контролю суспільства за діяльністю держави призводить до порушення прав людини ¹⁴.

У самій системі державних інститутів є суперечність. Адже, з одного боку, державна влада повинна бути фундаментом побудови правової держави, а з другого – державні інститути становлять реальну загрозу здійсненню ідеї правової держави. Ця загроза закладена у можливостях застосування державного насильства у тих випадках, коли виникає конфлікт між нею та членами суспільства, коли для досягнення неправових цілей держава може застосовувати такий метод, як насильство. А тому держава потребує обмежень. І лише право, пронизуючи основи державного устрою, здатне звести нанівець можливу дію на суспільство та цивілізацію нищівних сил держави.

Даний принцип спрямований проти різних форм сваволі, анархії, вседозволеності, що надзвичайно важливо, оскільки об'єктом регулюючої дії закону виявляється найскладніша, найвідповідальніша і «найнебезпечніша» сфера в житті суспільства – політична, державна влада, тобто та ділянка суспільного життя, де можуть відбутися непомірна її концентрація, зловживання, узурпація. Недарма Наполеон при підготовці конституції, пов’язаної з його іменем, казав: «Пишіть так, щоб було коротко і незрозуміло». В такий спосіб він намірявся уберегти верховну владу від конституційних обмежень ¹⁵.

Закон, дія якого поширюється на політичну, державну владу, стає фактором, здатним при відповідному рівні розвитку демократії та культури протистояти негативним явищам у цій області. Про існування справжнього права можна казати лише тоді, коли окрема особистість і вся держава, так би мовити, мають однакову вагу на терезах Феміди. Це ситуація, коли так звані невід'ємні права людини (наприклад, свободи совісті, свободи пересування чи свободи слова) не можна відмінити ніякою більшістю і ніяким державним законом.

У колишньому Радянському Союзі справи стояли інакше. Найголовнішою у поглядах Маркса та його найбільш ортодоксальних прихильників, передусім Леніна, вважалась ідея диктатури пролетаріату, тобто влади, яка, за ленінськими словами, не обмежена законом. Саме звідтіля й походить решта складових ортодоксального марксизму, які з найбільшою точністю виражені в ідеології більшовизму, ленінізму – вчення про озброєне захоплення влади, про пряме революційне насильство в усіх його багатоманітних формах, яке обгрунтовувало червоний терор, нещадні репресії по відношенню до «ворогів» революції, класово чужих шарів населення. Саме так, без вагань, і діяли Ленін, його сподвижники, цим шляхом ішли також усі вірні, ортодоксальні послідовники Маркса і Леніна – Сталін, Мао Цзе-дун, Пол Пот, багато нинішніх революційно-терористичних груп, що з повною підставою називають себе «марксистськими»¹⁶. Отже, радянське законодавство у своїй основі не було правовим.

Зазначимо, що пріоритет закону над державою може бути значною мірою послаблено, коли, як це мало місце протягом тривалого часу в нашій країні, більшість суспільних відносин регулюються указами та урядовими постановами (які, до речі, далеко не завжди відповідають загальнолюдським цінностям). Так, у законодавстві УРСР у 1988 р. було лише 50 законів і 549 підзаконних актів, прийнятих починаючи з 1919 р. У правовій державі таке співвідношення має бути оберненим ¹⁷. Під час формування зводу законів треба звести до мінімуму необхідність підзаконних актів.

Але й чинні закони не користувалися повагою у працівників нашого державного апарату, що призводило до правопорушень. Для побудови правової держави потрібне формування правової культури службових осіб, так само як і підвищення авторитету права, тих високих цінностей-істин, які воно виражає, в суспільній свідомості. Інакше кажучи, йдеться про панування юридичної свідомості.

Взаємна відповідальність держави та особи – четвертий принцип, який відображає моральні цінності у відносинах між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здійснення. Ця взаємна відповідальність є істинною заради гармонії між державою та особою, необхідної для нормальної життєдіяльності суспільства, для того щоб підтримувати мир, уникати насильницьких переворотів, гарантувати згоду між волею держави (через органи управління) та волею більшості. Встановлюючи в законодавчій формі свободу суспільства і особи, сама держава не вільна від обмежень у власних рішеннях і діях. Завдяки законові вона перебирає обов'язок забезпечити справедливість у своїх відносинах з громадянином, громадськими організаціями, а також з іншими державами.

Не менш важливою слід уважати відповідальність особи перед державою. За нещодавних часів застою, зниження інтересу громадян до справ суспільства і держави, зрівнялівки, пригнічення самостійності та ініціативи почуття відповідальності в суспільстві послабилося. Подолати цей стан можна залученням громадян до громадських та державних справ і посиленням відповідальності за їхні вчинки. У формуванні взаємної відповідальності держави й особи важливе значення має висока правова культура як працівників державного апарату, так і громадян.

Державні інститути повинні впливати на особу та суспільство в цілому так, щоб порушення встановлених правил поведінки стало винятком і не руйнувало основ держави. У зв'язку з наявністю протилежних суспільних інтересів головним завданням держави є нейтралізація їх агресивних проявів, гармонізація соціальних відносин. Правова держава повинна мати ефективні правоохоронні органи ¹⁸. Взагалі застосування сили для забезпечення повсюдного й безумовного виконання її велінь – чи не найголовніша прерогатива будь-якої влади ¹⁹.

По-п'яте, якщо у юридичній сфері правова держава забезпечується приматом права над державою, то в царині державного будівництва вона реалізується шляхом поділу влади. Держава за своїм соціально-управлінським призначенням неможлива без скоординованого здійснення трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Законодавча влада фіксує і формулює права за допомогою законів. Виконавча може втручатися (у межах приписаного та встановленого правом) у суспільні відносини й контролювати дотримання правопорядку. А судова приводить у відповідність із правом, вираженим у законі, інтереси різних сторін, якщо між ними виникає конфлікт.

Вирішення проблеми поділу влади певним чином формує фактори або стабілізуючого, або деструктивного характеру для самого апарату держави, а отже, і для ефективної реалізації його ролі у внутрішніх та зовнішніх функціях. Зокрема, протиборство влад за принципом «хто сильніший», «хто важливіший» призводить до посилення корупції. До боротьби за економічне панування у багатоукладній системі економіки неминуче включається апарат державних структур, а це посилює його корумпованість. Аби держава функціонувала правовим чином, необхідно, щоб між органами держави, які реалізують ці напрямки владного регулювання і відчужують їх від народу, були стосунки «стримування і противаги». У такій інтерпретації поділ влади виступає структуроутворювальним принципом організації та діяльності державної влади.

Західні теорії демократії та парламентаризму обстоюють і обгрунтовують не тільки принцип поділу влади, але й принцип так званої «поділеної демократії», суть якого полягає в тому, що елемент узгодженості повинен бути присутнім не лише у стосунках між гілками влади, але й у межах кожної з них ²⁰. Принцип поділу влади (і «поділеної демократії») також відповідає природі суспільства і тому є одночасно і цінним, і істинним. Звичайно, цей принцип був неприйнятним для марксистсько-ленінської теорії ²¹.

Демократизація суспільства, наближення до стандартів цивілізованого регулювання суспільних відносин неможливі без підвищення ролі судової влади. В демократичній правовій державі суд вирішує практично всі суспільно значущі конфлікти. Чим вища питома вага конфліктів у суспільстві, що розглядаються в суді, а не органами виконавчої чи законодавчої влади, тим більше є підстав вважати це суспільство демократичним, а державу правовою.

Президент України Л.Кучма на третьому (позачерговому) з'їзді суддів України так висловився про роль судів у побудові в нашій країні правової держави: «Вони покликані забезпечити належне функціонування права... тривалий час суди розглядали передусім як карально-репресивний орган. Не заперечуючи цієї функції судів щодо осіб, які вчинили злочини, сьогодні, на мій погляд, основна їх роль повинна полягати у розв'язанні спорів про право. В умовах переходу до ринкової економіки функція правозабезпечення набирає першочергового значення... суд і тільки суд має забезпечувати верховенство закону у державному і суспільному житті. Слід визнати, що дві гілки влади заборгували перед третьою, бо судово-правова реформа йде вкрай повільно. А нам треба виходити ось із чого: суди займаються своєю справою – здійснюють правосуддя, а держава в особі законодавчих і виконавчих органів створює, відповідно до вимог Конституції, належні умови для функціонування судів та діяльності суддів»²².

У демократичному суспільстві завдання органів правосуддя, як і всіх інших державних органів, зводяться до зміцнення авторитету народу й авторитету держави. Однак цього замало з точки зору принципів демократії та правової держави: надто часто, прикриваючись інтересами держави, окремі особи узурповували владу і використовували її у своїх цілях. Через це легітимність правосуддя випливає, крім того, із суверенності права. Таке розуміння правосуддя має дуже важливе значення, бо воно свідчить, що одного посилання на авторитет держави зовсім недостатньо.

Між гілками влади практично неминучі конфлікти. У цьому випадку особливої ваги, зауважує В.М.Андріанов, набуває чіткість і недвозначність нормативного та іншого регулювання конфліктів, наприклад, з питань про необхідність і доцільність нового закону, про відповідність відомчого акта чинному законодавству, відносно конкретного юридичного змісту окремих постанов, указів, судових рішень тощо ²³. Надто багато енергії витрачається на подолання конфронтації між виконавчою та законодавчою гілками влади, врегулювання внутріорганізаційних відносин.

Крім розподілу влади між вказаними державними органами, є необхідним розподіл влади між соціальними верствами, групами шляхом їх пропорційного представництва у законодавчих органах, а також розмежування влади (повноважень) між вищими й нижчими структурами кожної гілки влади. Це також структуроутворюючі принципи організації та діяльності державної влади. Слід взяти до уваги й те, що система виборів законодавчих органів повинна забезпечувати комплектування цих органів інтелектуально розвиненими, юридично підготовленими, масштабно мислячими представниками всіх великих соціальних верств суспільства.

Правова держава має не лише внутрішні, але й зовнішні функції. Український народ, будуючи правову державу, тим самим бере участь у всесвітньому процесі демократизації суспільства. У цьому відношенні Україна передусім покликана ефективно сприяти утвердженню загальнолюдських цінностей у міжнародному співтоваристві, в масштабах усього людства. Вона повинна докласти зусиль для істотного послаблення негативних, часто руйнівних наслідків індустріалізації, інформатизації, глибоких порушень екологічного, природного середовища і як результат – взяти участь у виробленні планетарних та регіональних заходів по відновленню здорового середовища проживання, екологічної безпеки. Її завданням є також боротьба з надмірною мілітаризацією та поширенням ядерної зброї, формування тенденції до скорочення озброєння. Важливим напрямком діяльності правової держави є участь в інтернаціональній боротьбі зі злочинністю. Особливого значення останнім часом тут набуває, наприклад, боротьба з тероризмом ²⁴.

Поки що у теорії держави та права не вироблене таке розуміння правової держави, яке дало б змогу реалізувати теоретичні положення на практиці. Взагалі відсутній методологічний підхід до вирішення цієї дуже важливої проблеми. Розбудова правової держави в Україні потребує виважених владних рішень щодо темпів, спрямованості, змісту, форм і методів реформування суспільних відносин, створення законодавчих, політичних, організаційних, фінансових, соціально-культурних передумов для впровадження нових державна-правових інститутів і забезпечення їх узгодженої діяльності на демократичних засадах. Дуже важливо, щоб перехід до правової держави в нашій країні був послідовним, поетапним процесом без радикального, революційного злому існуючих інститутів і норм і проводився у межах чинної Конституції України, її філософії, завдань перебудови держави і суспільства відповідно до принципів демократії.

Реформування суспільних відносин повинне відповідати вимогам легітимності, а саме: мати підтримку народом конституційних новацій, аналітичної і прогнозуючої забезпеченості реформ, недопущення небажаних наслідків непродуманих нововведень, планомірності, тобто наявності концепції і плану політико-правових перетворень. Необхідно, щоб реформування вело до суспільної злагоди, оптимальних взаємовідносин між владними структурами. Даний процес становить систему свідомих виважених перетворень, політичних, законодавчих рішень ²⁵.

Розбудова в Україні правової, соціальної держави ставить низку проблем перед правниками-науковцями. Насамперед потрібно врахувати, що наше суспільство має пройти еволюційну фазу національного відродження, суттю якого є національне самоусвідомлення українців як спільноти, у котрої за плечима тисячоліття історичного розвитку, ренесанс і подальший розвиток української культури, науки, економіки. Потрібно розробити відповідну політико-правову доктрину як систематизоване вчення, що синтезує теорії, концепції, принципи, ідеологію та ідеї щодо суті, характеру, форми, розвитку держави, громадянського суспільства і права України. Вона повинна грунтуватися на інтегральному підході щодо взаємозв'язку, цілісності прав особи, родини (сім'ї) та нації. Оскільки питання стоїть взагалі про існування української нації, підкреслює М.В.Костицький, то в цій триєдиності системоутворювальним має бути право нації ²⁶. Особливості цієї доктрини він вбачає в її національному змісті, зв'язку з історією українського народу та української нації. Вказані особливості, на його думку, «зумовлені менталітетом українців, характером їх індивідуальної та соціальної психології, геополітичним розташуванням на межі двох світів – Сходу і Заходу, народними традиціями і звичаями, неписаними етичними правилами, толерантністю до людей інших культур, релігій, національностей»²⁷.

У сьогоднішній Україні дозріла необхідність створення метастратегії, грунтом якої б стала сучасна українська національна ідея. Остання має бути об'єднуючою ідеєю. Вона покликана згуртувати навколо себе мільйони українців, як український етнос, так і представників інших етносів, які живуть в Україні, взагалі всіх, хто сприймає її інтереси і прагнення ²⁸. Потрібна така метастратегія, яка б змогла поєднати стратегії різних суспільних сил (за винятком злочинних), отже й суспільство, але не шляхом знищення його різноякісної багатовимірності, а саме на підставі останньої ²⁹. Основою формування цієї метастратегії повинна слугувати українська політико-правова доктрина.

Для розробки як політико-правової доктрини, так і вказаної метастратегії потрібен плюралізм у підходах. При цьому слід врахувати, що політичний плюралізм не означає допущення правого та лівого екстремізму (фашизму, расизму тощо). Мають існувати державні механізми забезпечення політичного плюралізму. Політичний та ідеологічний плюралізм передбачає певний рівень політичної та правової культури суспільства. Демократія, як відомо, потребує компромісів, взаємних поступок, толерантності, а не вседозволеності. Опозиція не може бути непримиренною. оскільки існують такі галузі, де опозиція неможлива. Це стосується інтересів державної безпеки, державних кордонів, екологічного благополуччя тощо. Нарешті, плюралізм можливий лише в межах закону ¹³.

Треба визнати, що ідею правової держави реалізувати важко хоча б тому, що суспільні інтереси – це не щось єдине, а неоднорідна сукупність, сума інтересів. Можна, наприклад, впевнено стверджувати, що інтереси власників відмінні від інтересів тих, хто не має власності. Різниця їх інтересів полягає насамперед у неоднакових можливостях як щодо один одного, так і щодо суспільної влади, держави. А це не тільки є свідченням соціальної нерівності, а й доводить нездатність держави однаковою мірою забезпечити права, потреби протилежних за своїм соціальним станом членів суспільства.

Плідна праця, спрямована на формування правової держави в Україні, неможлива без використання зарубіжного досвіду. Але при цьому слід враховувати, що деякі ідеї і моделі настільки обумовлені національними, релігійними та історичними особливостями, що вони не можуть механічно переноситись в іншу правову систему. Те, що «працює» в одній правовій системі, може не давати потрібних результатів у іншій. Ті чи інші юридичні конструкції можуть досить плідно функціонувати на одному етапі життя держави і не дадуть віддачі, та навіть можуть стримувати процес державотворення за інших історичних умов. Тому актуальним завданням є проблема пошуку оптимального співвідношення власного і зарубіжного досвіду.

Розбудова правової держави сприяє утвердженню права як культурної цінності. Підкреслимо ті складові процесу прогресивного перетворення держави, які в даному відношенні мають основне значення. По-перше, слід назвати перехід від регулювання, яке характеризується в основному заборонно-дозвільними рисами, до переважно дозвільного регулювання для громадян, їх об'єднань, де центром усього регулювання стають юридичні дозволення, суб'єктивні права. По-друге, це все більш тверде набуття автономною особою стійкого правового статусу. По-третє, варто згадати все сильніше зв'язування держави, усіх посадових осіб жорсткими обмеженнями. Нарешті, це становлення та удосконалення розвиненої системи правових засобів, заснованих на ідеалах свободи та гуманізму, використання яких (засобів) виявляється можливим для будь-якого суб'єкта, насамперед для громадянина, автономної особи.

Правова держава втілює у життя цілу низку загальнолюдських цінностей, приводить соціальну дійсність у відповідність до них і тим самим підвищує рівень їх істинності. Тому вона сама є найбільш адекватною, істинною формою реалізації даних цінностей і сама перетворюється на загальнолюдську цінність.

Поиск по сайту: