 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Українізація
Досвід громадянської війни
М. Скрипник - прихильник політики українізації
|
Українізація з її гаслами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально- економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки національно-визвольних змагань. Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М. Грушевський. Частина представників західноукраїнської інтелігенції переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.
Однак українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль. Цей процес із самого початку підпорядковувався «надзавданню» більшовицької партії — перебудові культури в Україні на засадах марксизму. Українізація допускалася лише тією мірою, якою не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.
Опір
3 перших же кроків українізація зіткнулася з опором
українізації партійного і державного апарату. Згідно з даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні переважно обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато хто з них не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою «петлюрівщині», і всіляко саботував.
У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив з «теорією», в якій доводив, що в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської - «пролетарської, передової», і української — «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Більшовики в цій боротьбі, природно, повинні бути на боці російської культури. Хоча ця відверто шовіністична теорія була засуджена, відповідні настрої серед більшовиків залишалися.
У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. З великими труднощами вдалося перевести на діловодство українською мовою 75 % місцевих державних установ і організацій. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпиукраїнізації в цілому. Вища школа
Новий суспільний лад змінив певним чином роботу вищих навчальних закладів. Доступ до них дітей священнослужителів, землевласників, великих підприємців, інших осіб, яких відносили до «ворожих» радянській владі, був закритий. Для того щоб позбутися тих із них, кому все ж поталанило вступити до вузів, влаштовували чистки та перереєстрації студентів. Водночас велась активна і цілеспрямована робота по «пролетаризації» студентства, розширювалась мережа робітфаків. Набирали на ці факультети виключно за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин. Наприкінці 1921 р. у вузах республіки налічувалося 12 робітфаків. 1925 р. в ЗО робітфаках, які Діяли на той час в Україні, навчалося близько 7,5 тис. студентів. Тенденція до розширення мережі робітфаків збереглась і в наступні роки.
Політика українізації сприяла впровадженню української мови в навчальний процес вищої школи. В 1923 р. Раднарком УСРР прийняв декрет, згідно з яким поступово, відповідно до наявності викладачів, що володіють українською мовою, необхідно було перевести вузи на українську мову викладання. Навіть перед військово-навчальними закладами України поставили завдання підготувати певну кількість командирів, які б володіли українською мовою. Першою це завдання виконала Харківська школа червоних старшин.
Мережа вузів у 20-ті роки швидко розширювалася. Вони готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства. Наприкінці 20-х років українців серед студентів вузів республіки було трохи більше половини, росіяни становили 20 %, євреї - 22 %.
Як і в інших радянських республіках, в Україні створювалася група навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію і державу кадрами кваліфікованих працівників, викладачів, пропагандистів суспільних наук. Це - комвузи і радпартійні школи — елітні навчальні заклади, що користувалися особливою увагою Раднаркому і ЦК КП(б)У. В 1921 р. у Харкові почала працювати вища партійна школа, яку в 1922 р. було перетворено в Комуністичний університет ім. Артема. Наука Найвищою державною науковою установою
республіки Раднарком УСРР оголосив 1921 р. Всеукраїнську академію наук (ВУАН). У 1922 р. її очолив український ботанік В. Липський, який перебував на цій посаді до 1928 р. Великий внесок у розвиток Академії зробив С. Єфремов, котрий тривалий час був віце-президентом ВУАН. У системі ВУАН на середину 20-х років працювало близько 40 науково-дослідних установ, що входили до трьох відділів: історично-філологічного, фізично-математичного і соціально-економічного. На початку 1924 р. в Академії налічувалося 37 дійсних членів і близько 400 наукових співробітників.
У 20-х роках особливо плідно діяв історично-філологічний відділ Академії, який очолювали визначні мовознавці А. Кримський і С. Єфремов. Відділ видавав журнал «Записки Історично-філологічного відділу ВУАН». З поверненням в Україну М. Грушевський розбудовує історичну секцію цього відділу і через Держвидав видає з 1924 р. історичний двомісячник «Україна», який став провідним періодичним українознавчим виданням.
Учені активно працювали над забезпеченням потреб українізації. У 1921 р. було засновано Інститут української наукової мови, зусиллями співробітників якого до 1932 р. було видано 49 термінологічних словників і заплановано ще 34.
У фізично-математичному відділі ВУАН працювала група видатних учених, котрі своїми дослідженнями здобули міжнародне визнання. Це - математики Д. Граве, М. Кри- лов, хіміки Л. Писаржевський та В. Кістяківський.
Протягом 20-х років відбувався процес підпорядкування науково-дослідних закладів України відповідним установам центру. Рішенням ЦВК СРСР у 1925 р. Російська академія наук оголошувалася вищою всесоюзною установою та перейменовувалася в Академію наук СРСР. Республіканські академії наук, у тому числі Всеукраїнська, поступово перетворювалися на звичайні філії загальносоюзної академії наук.
Урок 8Релігійне життя в Україні Формування життя нового укладу життя
Завдання уроку. проаналізувати політику більшовиків у релігійному питанні, указати на те, що життя підпорядковується більшовицьким їдеям, які не співпадають з християнськими цінностями. Зосередити увагу на полі релігійності України і на ставлення до усіх конфесій. Вплив руйнації церви на формування нового світогляду у людей. Тип уроку: комбінований Основні поняття: Автокефальна, УАПЦ.РПЦ, ідеологізація
Встановлення у 1920 р. радянської влади в Україні спочатку сприяло розвитку церков, опозиційно налаштованих до РПЦ. Відновлює свою роботу і Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР), за сприяння влади відкриваються нові парафії. ВПЦР шукала шляхи співпраці з єпископами РПЦ, проте не зустріла з їхнього боку порозуміння). У 1920 році почали з'являтися перші автокефальні громади і на Півдні України: в Одесі засновується парафія при Успенській церкві, на Першотравенщині - громада с. Скалевого Новоархангельської волості, в Херсоні - Свято-Духівська церква, які користувалася певною популярністю. Проте українські парафії наштовхнулися на опір зрусифікованого духовенства, бракувало церковної літератури українською мовою. На розвиток автокефалії на Півдні України позитивно впливала прихильність до українізації церкви з боку тимчасового керівника Херсонсько-Одеської єпархії єпископа Алексія (Баженова), за що його було звільнено з посади патріархом Тихоном. На початку 1921р., стурбований ростом популярності ідеї автокефалії, політичний відділ Всеукраїнської надзвичайної комісії за розпорядженням ЦК КП(б)У від 28 травня 1921 р. розпочав "глибоку розробку автокефального руху у всеукраїнському масштабі" у напрямку розколу УАПЦ. Для цього було вирішено організувати опозиційну групу, скориставшись статутом братства "Церква Жива", що було створене ще у 1919 р. ДПУ. Як у центрі, так і на периферії, політичний відділ починає примушувати автокефальні громади перереєстровувати свої статути на прибічників братства "Церква жива", щоб отримати контроль над парафіями УАПЦ.
З організаційним оформленням УАПЦ на Всеукраїнському Соборі 1921 р. на Півдні України була створена єдина адміністративно-територіальна одиниця української автокефалії під назвою "Степ Після Першого Собору УАПЦ, незважаючи на тиск з боку духовенства РПЦ, активізувався процес створення нових парафій, що особливо спостерігалося в Одесі та Миколаєві. На Херсонщині, а тим більше на Єлисаветтградщині, він проходив повільно, що пояснюється, значною консервативністю духовенства і наявністю в Херсоні т а Єлисаветграді єпископських кафедр РПЦ. Але, незважаючи на перешкоди, на початку 1923 р. у південному регіоні було створено 18 парафій УАПЦ, із них у Миколаївській окрузі – 6, Первомайській – 4, Одеській – 3, Херсонській – 2, Єлисаветградській – 1, Балтській – 2. А усього УАПЦ мала 1500 парафій, 30 окружних церковних рад і 03 єпископив. Атеїстичне керівництво більшовистської партії скористалося голодом 1921-1923 рр для проведення репресій проти духовенства. українські парафії зазнають кризи: важким стає фінансове становище парафій. - державав проводить націоналізацію церковного майна., вилучає коштовності.23 лютого 1922 року Леннін підписує декрет «Об изятии церковніх цінностей в пользу голодающих».19 березня Ленін підписує ще один документ: «На этом совещании провести секретное решение съезда о том, что изъятие цінностей, долино бать призведено с бечспрецедентной решительностью, безусловно ни перед чен не не останавливаясь и в самый кратчайший с рок… Нам ннадо теперь проучить эту публику так, чтобы на есколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать» Архиєпіскоп Я.Ценяег з Тираспольської диєцезії протестував проти націоналізації храмових будівель, вказуючи, що будувалися вони на кошти парафіян Ленін казав про цей історичний момент такими словами: «Чим більше число представників реакційного духовенства і буржуазії буде розстріляно, тим краще.» Постійно відбувалася боротьба з РПЦ, пік якої випав на 1925 рік, і не останню роль грала державна влада, що підбурювала общини, викликала сварки та міжконфесійні сутички, зокрема в Одесі та Миколаєві навколо Преображенського та Адміралтейського соборів. У результаті таких несприятливих обставин кількість парафій, прихильних до УАПЦ поступово зменшується. Як що у 1927 р. У 5 округах, що раніше складали Одеську губернію та АМСРР, налічувалося 26 парафій, то у 1928-1929 рр. їх кількість зменшилась до 17-20, а у січні 1930 р. Залишилось всього 14. У 1927-1928 рр. у житті УАПЦ на Півдні України відбулося значне пожвавлення внаслідок ліквідації розколу і приєднання ДХЦ до УАПЦ та більш сприятливого ставленням влади до релігійних організацій. Після січневого Собору 1930 р., що оголосив про ліквідацію УАПЦ, її парафії у регіоні закриваються. Зникнення українських парафій було пов'язане також із масовим закриттям церков у кінці 1929-1930 рр. та арештами священ нослужителів. Храми були пограбовані, розстряно було 40 тісяч священників, і 100 тцісяч віруючих. Чистий прибуток від вилучення храмових цінностей два з половиною мілліарда золотих рублів. «Ми ободрали церковь, как липку, и на её святые ценности ведём свою мировую пропаганду, не дав из них ни шиша голодающим; при ГПУ мы воздвигнем свою «церковь» при помощи православных попов, и уж доподлинно врата ада не одолеют её; мы заменили требуху филаретовского катехизиса любезной моему сердцу «Азбукой коммунизма», закон божий – политграмотой, посрывали с детей крестики да ладанки, вместо икон повесили «вождей» и постараемся для Пахома и «низов» открыть мощи Ильича под коммунистическим соусом. Дурацкая страна».
Таке ставлення до громадян стало программою для формування нового типу людини:
Розривається єдність поколінь.
Насаджується недовіра серед самого населення.
Життя громадян «ідеологізується»
Всі мають бути членами державних організацій: комсомол, жіночій «сонет», профкому, піонерської організації, партійної організації…
Відчувати дійсність через призму марксистського вчення.
Формування нового укладу.
Червоний терор привів до зміни в соціальній структурі населення України. Зменшився відсоток людей, які раніше займали місця в культурі, науці, були офіцерами, священиками, багатіями. Більшість з них була винищена, частина емігрувала на Захід. Але НЕП також не виправдав сподівань. Швидково процвітання не відбулося: як шо в 1913 році в банках гроші тримали 1 млн. 420 тис осіб на суму -232 млн. карбованців. То в 1926 році на 1 жовтня таких було всього 186 тис громадян и мали вони 12 млн. карбованців. Житлові умови населення були жахливі – навіть академік М.Василенко жив разом з родиною (9 осіб) на площі 23 кв. метри. письменники М.Зеров і І.Гермайзе мали на роди по 8 кв.метрів А «житлові умови гірників Донбасу гірше скотнячих» це визнавали даже в Москві. Гірники Донбасу дуже обурювалися на різницю в оплаті праці між ними і партійцями. Магазини були пусті, товарів легкої промисловості просто майже не було, ні взуття, ні матерії, ні посуду, ні меблів. Споживання цукру досягло лише 75 % від довоєногог, бавовняни тканини – 80%, це порівняно з невисокими показниками 1913 року. Широко розповсюджуються «барахолки» де продавали, обмінювали все що, хоть щось коштувало. З»явилася велика кількість ресторанів, столових, ларьків, магазинчиків які торгували завбільшки продовольством.
Будівництво ведеться лише в містах в незначної кількості лише для промислових об»єктів. Цегла майже не попадала до села і лише 0,4% будівель було з цегли. 81,4% дахів вкривалися соломою, 26% дворів мали щось подібне до «хатніх зручностей» Нова влада продовжувала старі традиції стравлення народів, так серед 24 403 підприємців України (без сільського господарства) 53% складали особи еврейської національності, 32,4% - українці, Серед 381 заводчиків і фабрикантів евреїв було 78,4%, 6,3 % українців, 7,1% росіян. Ця тенденція привела до очікуваного результату – в 703 населених пунктах України було проведено 1236 еврейських погромів. Восени 1923 р. Політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідну записку видатних евреїв-більшовиків про створення до листопада державної єврейської автономії в регіоні Одеса –Хнрсон_Північний Крим і далі до Абхазіі, включаючи Сочи. ПОчинае формуватия Молдавська Автономія, як складова Одеської області.
НЕП досяг розквіту в 1926 році, оплата на виробництві зросла в1,6 раза. Обов»язковою стала 14-денна відпустка, але влада підтримувала важкі стосунки на приватних підприємствах, не зобов»язуючи підприємців дотримуватися трудового законодавства.
Поиск по сайту: