Навчально-методичні рекомендації. В першому питанні необхідно з’ясувати основні ознаки політико-державної та економічної кризи початку 20-х рр

В першому питанні необхідно з’ясувати основні ознаки політико-державної та економічної кризи початку 20-х рр. Причини переходу до непу:

1. великі руйнування після світової та громадянської війн:

- збитки народному господарству становили 10 млрд. крб.;

- виробництво промислової продукції зменшилося у 10 разів порівняно з довоєнним рівнем;

- зупинилися металургійні заводи (на всю Україну залишилася одна працююча домна);

- повністю припинився видобуток залізної та марганцевої руд; працювала лише третина вугільних шахт;

- було знищено близьк 4 тис. км залізничних колій; не працювали чорноморські порти;

- занепад с/г, галузі переробної та харчової промисловості;

2. кризовий стан економіки (розруха, параліч економіки, розвал фінансової системи, інфляція);

3. голод 1921 р., загинуло майже 1,5 млн. чол.

4. політика военного комунізму виявилась не просто економічно неефективною, а вона просто виснажила, частково навіть знищила продуктивну базу. Країні загрожував економічний крах. владі стало зрозуміло, що політика “воєнного комунізму” вичерпала себе.

5. закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів в економіці.

6. невдоволення селянства продрозкладкою, що спричиняло збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до проблеми відносин міста і села;

7. незадоволення армії, адже 77% особового складу Червоної Армії цього періоду становили селяни;

8. спад світового революційного руху зумовив втрату надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії у ставленні до селянства;

9. необхідність зміцнити позиції радянської влади.

Непівська модель організації суспільства – концепція переходу до соціалізму через державний капіталізм. Це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав тимчасове запровадження в економіку капіталістичних елементів. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією.

Основні складові непу: в політико-ідеологічній сфері -жорсткий однопартійний режим; в економіці- адміністративно-ринкова система.

Особливість непу в Україні: більш пізній початок. Це було обумовлено прагненнм “викачати” з укр. села якомога більше продовольчих ресурсів виключно силовими методами. Продукція села інтенсивно визвозилась з України. Спроба радянського керівництва затягнути введення в Україні непу пояснювалась прагненням якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами України. Реально неп почався в Україні лише на поч. 1922 р., а голод півдня України 1921-22 рр. ще бульш відстрочив нормалізацію обстановки.

Далі слід визначити і проаналізувати етапи радянської модернізації України. Необхідно визначити причини відходу від непу і проголошення індустріалізації, з’ясувати мету, ресурси, особливості впровадження на Україні, а також сучасні оцінки, можливі альтернативи і результати і наслідки. Варто визначити роль колективізації у радянській модернізації України, її основні етапи, методи і наслідки. Особливу увагу слід приділити голодомору 1932-33 рр., визначити його причини, прояви, наслідки і сучасний стан проблеми.

Розкриваючи друге питання необхідно з’ясувати причини і цілі проголошення радянським керівництвом політики коренізації-українізації.

Мета:

1. намагання влади очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах; адже саме в період НЕПу в Україні активізувалися національно свідомі сили, які хотіли повести Україну самостійним шляхом розвитку, без впливу москви і більшовиків;

2. знайти спільну мову з багатомільйонним селянством; зняти наростаюче напруження між народними масами і політичною елітою;

3. створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік;

4. частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав “культурно-національної автономії”

Основні положення:

1. підготовка, виховання та висування керівних кадрів (партійного, радянського, профспілкового і комсомольського апаратів) корінної національності;

2. врахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату;

3. використання службовцями місцевих мов;

4. організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів кульутри, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

5. вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.

Заходи:

1. Утворення центру керівництва процесом українізації.

В липні 1924 р. голова Раднаркома УРСР став В.Чубар, щирий прибічник українізації. В травні 1925 р. замість знятого з поста першого секретаря Цк Кп(б)У Е. Квірінга був присланий з Москви Л. Каганович, дисципліновано готовий проводити нову лінію партії.

Комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли:

В.Чубар, Л.Каганович, М.Скрипник, О.Шліхтер, М.Попов, О.Шумський, Г.Гринько та інші (з усіх членів уціліли лише Каганович і О. Бойченко).

2. Помітне зростання українського чинника у партійних структурах та державному апараті.

Кількість українців у партії зросла до 54, 5%, В ЛКСМУ – до 65 %. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці складали понад 50%, у складі ЦК КП(б)У – 35 %, Політбюро Цк КП(б)У – 66 %. Проте на ключові пости призначались росіяни, щоб не втратити контроль над станом справ і можна було у будь-яку мить скорегувати процес. Крім того, багато російських і російськомовних чиновників чинили опір українізації, вважали її поступкою націоналізму, “петлюрівщині”.

3. Розширення сфери вживання української мови.

Серпень 1923 р. вказівка пройти спец. курси укр. мови партійним і державним службовцям. Незнання укр. мови могло призвести до звільнення. З 1925 р. на укр. мову переведено державне листування та публікації. Укр. мова запроваджувалась в офііцерських школах, в армії.

Тираж україномовних газет за 1924-27 рр. зріс у 5 тис. разів, 1927 р. 90 % газет, 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили укр. мовою. 50 % книжок друкувалося укр. мовою, значно збільшилися кількість видань і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Всі кінофільми, повністю велося радіомовлення українською мовою.

4. Українізація системи освіти. У сер. 20-х рр. діяло 78 % україномовних шкіл, 39 % технікумів. На 1929 р. понад 80 % шкіл і 30 % вузів вчилися укр. мовою, а у 1930 р. – у 85 % шкіл, понад 50 % технікумів, в кожному четвертому вузі. До кінця 20-х рр. більше 90 % укр. дітей навчались рідною мовою. Але бракувало кваліфікованих україномовних викладачів, труднощі в забезпеченні школярів українськими підручниками. Особливо гостро опір відчувався в університетах, де російські викладачі інколи відмовлялись користуватись “селянською мовою”

5. Створення державних структур для координації дій у роботі з національними меншинами України.

У партійних комітетах створені спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами.

Їх роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську, болгарську.

З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК та її органи на місцях.

6. Виділення окремих адміністративно-територіальних одиниць у міцсцях компактного поселення неукраїнського населення.

У жовтні 1924 р. утворена у складі УРСР автономна молдавська республіка,

А протягом 1924-25 рр. почали функціонувати 13 національних районів: 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський і 1 єврейський. Створювались сотні шкіл німецькою, угорською, єврейською, болгарською, польською, молдавською мовами.

566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейскою, 31 – татарською.

Створені театри, газети нац. меншин, видавалися твори літератури, підручники.

В третьому питанні необхідно визначити ознаки формування тоталітарного режиму.

1. утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології: боротьба з релігією, закриття “Просвіт” 1929-30 рр., боротьба з ухилами в партії, цензура,; монополія на ЗМІ, культ особи, одна ідеологія;

2. монополізація влади більшовицькою партією, зрощення з державним апаратом (ліквідація політичного плюралізму – заборона діяльності партій і громадських організацій, політична диктатура партії)

1. УПС-Р боротьбистів в березні 1920 р. змусили самоліквідуватись і влитись до КП(б)У (О. Шумський, Г. Гринько, Т. Михайліченко. П. Любченко);
2. УКП (укапісти) утворились 1920 р. з лівого крила УСДРП – до 1925 р. (А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович)
3. 1923 р. масові арешти меньшовиків і 1924 р. самоліквідація

3. встановлення монопольного контролю над економічною сферою, централізація, утворення командно-адміністративної системи як форми організації суспільства;

4. жорсткий контроль держави над суспільним життям (всіма сферами): знищення демократичних інститутів (ради і гром. організації – придаток владних структур); позбавлення людей права реальної участі в соціально-політичному житті; повна відсутність прав і свобод; відчуження людини від влади і держави; всевладдя каральних органів, застосування репресій; блокування державою розвитку громадянського суспліьства.

Необхідно проаналізувати процес створення партійно-державної кадрової номенклатури.

Одним з методів регулювання діяльності місцеві парторганізацій були чистки (виключення з КП(б)У) середині 1921 р. в Компартії України нараховувалось 97869 комуністів, 18% з яких були вихідцями з інших партій. Під час чистки було виключено 21260 осіб (22%). Ще одну «чистку» здійснили в 1929—1930 рр., під час якоїбуло виключено з партії майже кожного десятого.

Водночас організовувалися масові партійно-політичні кампанії з метою збільшення чисельності партії. Після смерті В. Леніна в 1924 р. було проведено масовий прийом у партію робітників, так званий «ленінський призов». В Україні чисельність партії збільшилася до 30 тис. Нова хвиля призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листопаді 1927 - січні 1928 р. і дала 108 тис. новобранців. Усі ці заходи спричинили корінні зміни не тільки кількісного, але й якісного складу партії. Нові партійці були більш керованими, ними легше було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому також сприяли їх низький освітній рівень та ігнорування тих незначних демократичних моментів, які існували на початку 20-х років.

Фактично партія складалася з двох нерівних за значенням частин апаратної меншості й рядової більшості. Протягом 20-х років її апарат виріс в могутню силу, намагався безконтрольно керувати партійними справами, виявляючи при цьому достатню гнучкість й адаптованість.

Партійна еліта України формувалася під впливом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадрову політики республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури Україні були кадри, прислані з Москви або узгоджені нею. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кількість. Навіть наприкінці 20-х років їх представництво в ЦК не перевищувало 25%.

Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923р. звільнено з посади Голови Раднаркому України Х. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а партійного республіканського органу. У 1925—1928р. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна — Л. Каганович, який зміцнив владу партапарату.

З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка КП(б)У та головного карального органу — ДПУ УССР складалася з осіб некорінної національності.

В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він вказував на необхідність оцінювати їх “…а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей...”. Внаслідок такого підходу до формування адміністративного апарату відбувалося відчуження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви населення і залучення до керівництва непідготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних знань, ні управлінських навичок.

Реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного режиму — утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів. Так у 20-ті роки було створено специфічну адміністрацію, яка поєднувала господарські, судові, політичні, військові, ідеологічні та репресивні функції.

Отже, на початку 20-х років в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував у своїх руках владу в республіці у межах, дозволених Москвою. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею правил і норм.

Ради в тоталітарній системі 30-х років. Тоталітарний режим суттєво змінив відносини партії з державними й громадськими організаціями. Згідно з Конституцією УСРР 1929 р. центром системи державних органів республіки був Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, якому підпорядковувались усі інші органи влади. Насправді Всеукраїнський з'їзд Рад не мав повноти влади. Він керувався директивами комуністичної партії та постановами Всесоюзних з'їздів Рад і ЦВК СРСР. На початку 30-х років суттєво звузилась компетенція Всеукраїнського з'їзду Рад, ослабла його роль у політичному, економічному та соціальному житті республіки. У тоталітарній державі з'їзди ставали декоративними форумами, які «цілком і повністю» схвалювали усі пропозиції та рішення партапарату.

У період між з'їздами вищим законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади в республіці був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який обирався Всеукраїнським з'їздом Рад і повинен був працювати сесійно. Однак сесії, як і з'їзди, скликалися нерегулярно. Час між ними коливався від півтора місяця до одного року.

З метою посилення контролю центру за республіканськими органами у 1931 р. при раднаркомах (урядах) союзних республік утворювались спеціальні комісії, які повинні були стежити за виконанням директив Москви. Централізаторські тенденції торкнулися і діяльності окремих наркоматів. Зокрема, з 1930 р. керівництво вищими навчальними закладами було передано в підпорядкування відповідним загальносоюзним наркоматам і господарським об'єднанням. У віданні республік залишились тільки педагогічні навчальні заклади та університети. Для «спрощення» керівництва і посилення єдиноначальності були ліквідовані колегії при всіх наркоматах УСРР (1934). Це означало ліквідацію залишків колегіальності й демократизму в роботі міністерств і створювало передумови для суб'єктивізму, вюлюнтаризму та сваволі вищих чиновників.

Про зрощення партійних органів з радянськими свідчить запроваджена з 1933 р. практика прийняття спільних рішень щодо економічних, соціальних, господарських (будівництва, торгівлі) та інших питань. Такі постанови мали свідчити про важливість питання, необхідність надання йому пріоритетного значення.

Для посилення управління місцевими органами влади, підвищення ефективності контролю за ними, в республіці протягом 20—30-х років тривав пошук оптимальної системи адміністративно-територіального устрою. Відповідна реформа 1922—1925 рр. передбачала перехід від чотириступеневої системи управління (губернія — повіт — волость — село) до триступеневої (округ — район — село). У 1925 р. губернії як адміністративно-територіальні одиниці були скасовані. Замість 10 губерній було створено 11 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У 1930 р. було прийнято рішення про перехід на двоступеневу систему (центр — район). На території УСРР були створені 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка — Молдавська, 18 міст як окремі адміністративно-господарські одиниці та 484 райони. Передбачалось, що завдяки цьому директиви швидше надходитимуть і викопуватимуться. Але управляти з центру півтисячею районів було незручно й обтяжливо. Тому в лютому 1932 р. відбувся перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему: центр — район — область. В Україні було створено 5 областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську, згодом — Донецьку і Чернігівську, а в 1937 р. — Миколаївську, Полтавську, Житомирську, Кам'янець-Подільську, в 1938 р. — Ворошиловградську, в 1939 — Запорізьку, Кіровоградську і Сумську.

Діяльність місцевих рад була під постійним контролем партійних органів, у ній наростали централізаторські тенденції (залежність від вищих державних органів), посилення ролі виконавчих структур. Ради перетворилися в декорацію псевдодемократії, ширму, за якою панували монополія на владу зовсім не представницьких органів. Радянська система деградувала в суто бюрократичну структуру, а конкретними органами влади на місцях були не ради, а їх виконавчі комітети, президії виконкомів. Головну роль у них відігравали партійні працівники. Голови райвиконкомів, міськвиконкомів і облвиконкомів не обирались, а призначались за поданням відповідного партійного органу. Домінували командно-адміністративні, авторитарні методи управління суспільством. Компартія своїми рішеннями визначала і спрямовувала діяльність рад, фактично заступаючи їх. Відбувалося цілеспрямоване злиття партії та держави.

Завдання на формування та перевірку вихідного рівня знань та умінь:

1. Які політичні чинники сприяли перемозі більшовиків в Україні?

2. Як позначилась централізаторська політика Радянської Росії на міжнародному і внутрішньому становищі України?

3. Які політичні наслідки входження України до складу СРСР?

4. На яких засадах у 20-ті роки формувався політичний устрій УСРР?

5. Як відбувалося утвердження в Україні більшовицької монопартійності?

6. Охарактеризуйте ідейно-політичну боротьбу в 20-30-х рр.

7. У чому полягає суть політики коренізації в 20-ті рр.? Які основні соціально-політичні аспекти українізації?

8. Охарактеризуйте особливості “червоного терору” в Україні.

9. Охарактеризуйте національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 20-30 рр.

10. Яку роль у активізації національно-визвольного руху відіграла ОУН?

ТЕСТИ

1. Які держави окупували названі українські території? Встановіть відповід­ність:

1) Східна Галичина; а) Румунія;

2) Закарпаття; б) Чехо-Словаччина;

3) Північна Буковина; в) Радянська Росія;

4) Південна Бессарабія. г) Польща.

2. Столицею УСРР було місто:

а) Київ;

б) Одеса;

в) Харків;

г) Житомир;

д) Львів.

3. Встановіть відповідність:

1) план “автономізації”;

2) проект утворення Союзу РСР В.І. Леніна;

3) позиція Х. Раковського.

а) усі радянські республіки, серед яких і Російська Федерація, входять на одна­кових

правах у нове державне об'єднан­ня;

б) переведення наркоматів закордонних справ і зовнішньої політики з категорії

загальносоюзних у союзно-республі­канські, більш чітке визначення прав союзних республік як убезпечення від

великодержавницьких зазіхань центру;

в) входження усіх радянських республік до складу РСФСР;

г) договірний союз радянських респуб­лік, при якому кожна залишається не­залежною.

4. Визначте приналежність наведених програмних засад до політичних партій:

1) Українське національно- демократичне об'єднання;

2) Радикальна партія;

3) Комуністична партія Західної України;

4) Організація українських націоналістів.

а) під впливом здійснення непу та політики українізації в УСРР пропонувала

ідею возз'єднання з Радянською Україною;

б) вважала найвищою цінністю інтере­си нації, а своєю головною метою —

здобуття незалежності України, для досягнення якої можливі будь-які методи;

в) орієнтація на здобуття Україною са­мостійності (не вдаючись, однак, до те­рористичних

засобів боротьби) і май­бутній демократичний розвиток укра­їнської держави;

г) поєднання соціалістичних ідей з націо­нальними інтересами, прагнення поєд­нати

ідеї демократичного соціалізму з перспективою відродження України.

5. Визначте приналежність наведених програмних засад до ідейних течій, по­ширених на Закарпатті:

1) москвофільство;

2) русинство;

3) українська течія.

а) слов'янське населення Закарпаття, внаслідок століть ізоляції від інших україн­ських

земель, перетворилося на окрему на­цію, відмінну від українців;

б) слов'янське населення краю є частиною єдиного українського народу;

в) русини або карпатоукраінці є, власне, частиною російського народу,

зденаціоналізо­ваною під впливом історичних обставин.

6. Встановіть відповідність:

1) А. Волошин; а) керівник УНДО;

2) Д. Донцов; б) ідеолог “інтегрального” націоналізму;

3) В. Липинський; в) голова Галицької Радикальної партії;

4) Є. Коновалець; г) керівник ОУН;

5) Д. Левинський; д) президент Карпатської України;

6) Л. Бачинський. є) керівник Українського союзу хліборобів-державників.

7. Визначте етапи процесу входження УРСР до складу Союзу РСР:

І етап (червень 1919 р. – грудень 1920 р.);

ІІ етап (грудень 1920 р. – грудень 1922 р.);

ІІІ етап (грудень 1922 р. – травень 1925 р.);

а) формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження

її суверенітету, угода про воєнний i господарський союз між двома державами);

6) утворення СРСР, втрата Україною незалежності (Декларація про утворення СРСР i

союзний договір);

в) утворення „воєнно-політичного союзу" радянських республік, збереження за

Україною формального статусу незалежної держави.

8. Якими були особливості масових репресій у вказані періоди:

а) 1929-1931; б) 1932-1934; в) 1936-1938.

1) посилення конфіскацій продовольства, пости шевський терор, збільшення

масштабів репресій після смерті М.Кірова;

2) „Великий терор";

3) розкуркулення, депортації.

9. Які потенційно опозиційні режиму сили охоплювали так звані „ухили".

а) „хвильовим"; б) „волобуєвщина"; в) „шумськізм"; г) „скрипниківизм".

1) стару ленінську гвардію;

2) наукову інтелігенцію;

3) працівників державного i партійного апарату;

4) творчу інтелігенцію.

10. Вкажіть дату створення Організації українських націоналістів:

а) березень 1923;

б) травень 1926;

в) січень 1929.

Поиск по сайту: