Навчально-методичні рекомендації. При розгляді першого питання необхідно підкреслити, що становлення національної державності почалося раніше проголошення незалежності України

При розгляді першого питання необхідно підкреслити, що становлення національної державності почалося раніше проголошення незалежності України. Науковці виділяють такі його періоди: 1. Прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР (16 липня 1990); 2. Закон про економічну самостійність УРСР (3 серпня 1990); 3. Прийняття Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991); 4. Підтвердження Акту проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991); 5. Прийняття Конституції України (28 червня 1996).

Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України, їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів, понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисування. Однак тільки 7 претендентів, зібравши по 100 тисяч підписів, були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду. Серед них Л. Кравчук — Голова Верховної Ради України; В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради України, В. Чорновіл — голова Львівської обласної Ради, один із керівників Народного Руху України; Л. Лук'яненко — голова Української Республіканської Партії, І. Юхновський — керівник Народної Ради у парламенті республіки, Л. Табурянський — голова Української Народної Партії, підприємець; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України.

За Л. Кравчука проголосувало 61,59% виборців, він переміг у першому турі. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України.

З 1991 р. українські політики продовжили політичні перетворення України. Зокрема: 1. встановлення недоторканості кордонів; 2. реконструйовано Збройні Сили; 3. для охорони внутрішнього порядку створено Національну гвардію України; 4. Замість Комітету Державної Безпеки було створено Службу Безпеки України; 5. в Конституції узаконено поділ влади на три гілки – законодавча (Верховна Рада України), виконавча (Кабінет Міністрів України), судова (Конституційний Суд України, Верховний Суд України); 6. глава держави – президент; 7. політичний режим - демократія; 8. прийнято державну символіку України; 9. прийнято громадянство; 10. створення власної грошової одиниці; 11. налагодження дипломатичних відносин з іншими країнами.

В другому питання варто з’ясувати етапи конституційного процесу, обставини прийняття Конституції, основні елементи конституційної реформи. Необхідно також проаналізувати етапи і особливості політичного розвитку України в 90-х рр. і на початку ХХІ ст.

Внутрішньополітична ситуація в Україні залишалася складною. Не було вироблено чіткої концепції державотворення, цілісної програми переходу від планової, командно-адміністративної до ринкової економіки. Економічна криза в країні, обвальне падіння життєвого рівня народу створили реальну загрозу для незалежності. Вибори до Верховної Ради в 1994 і 1998 р., вибори Президента в 1994 та 1999 р. не зняли напруженість в українському суспільстві.

Вибори до Верховної Ради 29 березня 1998 р. Народних депутатів обирали на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Мало бути обрано 450 депутатів, з них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. На депутатські місця претендували 30 політичних партій і виборчих блоків, але тільки 8 з них подолали 4-відсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них: Компартія України — 84 мандати; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених — 19; НДП — 17; Громада — 16; ПСПУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решту місць отримали депутати, обрані в одномандатних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фракції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій — «Лівий центр»; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об'єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукраїнського об'єднання «Громада»; Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін. Жодна із політичних сил не отримала необхідної більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на цю посаду був обраний О. Ткаченко — один з лідерів СелПУ.

Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р. Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими силами дещо вщухла; центр її перемістився у Верховну Раду. В січні 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп право-центристського спрямування та позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади, насамперед Президентом. З 21 січня по 1 лютого 2000 року парламент працював роздільно: 242 (згодом 265) депутати більшості в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів лівих фракцій у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановила відкликати з посад Голову Верховної Ради О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинюка. Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за всенародною ініціативою щодо таких питань:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості, або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутатської недоторканності?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

Щодо першого питання «за» проголосувало 84,69% громадян, другого — 89%, третього — 89,91%, четвертого — 81,68% тих, хто взяв участь у голосувань Усього в референдумі взяло участь 81,15% громадян України.

За вердиктом Конституційного Суду України результати референдуму мають обов'язкову силу, і Верховна Рада була забов'язана прийняти відповідні зміни до Конституції. Однак процес імплементації (реалізації) результатів референдуму затягнувся на невизначений термін.

А з 28 листопада 2000 р. у Верховній Раді розгорнувся так званий «касетний скандал». Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г. Гонгадзе та про записи розмов Президента України з високопосадовими особами. На початку 2001 р. відбулася зміна уряду. Уряд В. Ющенка пішов у відставку. Новим прем'єр-міністром був обраний Кінах.

Основні причини гальмування реформаційного курсу полягають у недостатньому рівні обґрунтованості реформ, їх неповної відповідності сучасним тенденціям розвитку країни, повільне формування правової бази реформування, гострою політичною боротьбою партій і груп, передусім у Верховній Раді, які з прямо протилежних позицій оцінюють мету, завдання і хід реформ.

Третє питання розпочнемо із ініціатив Леоніда Кучми, котрий виступав за створення парламентської більшості і конструктивного співробітництва Президента, Прем’єр-Міністра і Парламенту. Тому 16 квітня 2000 р. відбувся референдум, але через «касетний скандал» результати референдуму не були прийняті Верховною Радою. Тільки «Помаранчева Революція» в листопаді-грудні 2004 р. поставила крапку не тільки в самосвідомості українців, але і дала початок новим конституційним перетворенням (8 грудня 2004 р.). Адже з 1 січня 2006 р. Україна перетворилася із президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку. Також президент отримав право розпускати ВР, якщо вона не створить парламентської більшості протягом 30 днів від моменту створення.

Четверте питання. Доцільно звернути увагу, що протягом 1991 – 2000 рр. Україну визнали 167 країн світу. 164 встановили з нею дипломатичні відносини. Наша держава стала членом 47 міжнародних урядових організацій.

Для кращого розуміння політичних орієнтирів зовнішньої політики, варто розтлумачити сутність геополітики. Геополітика – це наука про державу як географічний організм, що здатна розширювати свої інтереси щодо інших країн. Україна від початку розпаду СРСР почала тримати позиції, щоб відійти на достатню відстань від «єльцинської» Росії. Нарешті, всі територіальні претензії Росії, щодо Криму і Чорноморського флоту завершилися Договором про дружбу, співробітництво і партнерство 31 травня 1997 р.

Напрями зовнішньої політики України:

1. розвиток двосторонніх відносин;

2. участьу роботі ООН, інших міжнародних організацій;

16 травня 2008 р. наша держава вступила до Світової організації торгівлі.

3. участь у загальноєвропейському процесі (ОБСЄ, ПА РЄ з1995 р.)

4. ЄС та НАТО. Україна налагоджує стосунки з НАТО і Європейським Союзом щодо членства.

5. Розбудова відносин в рамках СНД (колишні республіки СРСР, окрім прибалтійських, створено 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті)

6. Регіональна співпраця: Балто-Чорноморська співдружність, ПАЧЕС (Парламентська асамблея Чорноморорського економічного співробітництва, 25 червня 1992 р., Стамбул), ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекістан, Азербайджан, Молдова, 10 жовтня 1997 р., Страсбург), ЦЕІ (Центрально-європейська ініціатива, 1996 р.)

5 ймовірних зовнішньополітичних концепцій: євроатлантична інтеграція, СНД, регіональне лідерство, “міст між Заходом і Сходом”, неприєднання.

Основні підвалини зовнішньої політики України:

1. відкритість зовнішньої політики;

2. співробітництво з усіма зацікавленими партнерами;

3. уникнення залежності від окремих держав і груп держав;

4. засудження війни як знаряддя національної політики; прагнення вирішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирними засобами;

5. без’ядерний статус.

6. відсутність територіальних претензій до інших держав і визнання територіальни претензій до себе;

7. дотримання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;

8. дотримання міжнародних стандартів прав людини, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей;

9. визнання пріоритету міжнародного права;

10. засудження практики подвійних стандартів у міждержавних відносинах;

Поиск по сайту: