Навчально-методичні рекомендації. При вивченні першого питання студентам необхідно ознайомитись з основними поняттями теми

При вивченні першого питання студентам необхідно ознайомитись з основними поняттями теми.

Історія – з давньогрецької “дослідження, розповідь про минуле” - це наука про минуле людського суспільства. Історія – не тільки одна з двох тисяч існуючих наук, але одна з найбільш давніх. Історія тісно пов’язана з іншими науками, зокрема з політологією, економічною теорією, соціологією, юридичними науками, психологією, філософією, математикою, літературознавством, мовознавством.

Функції історичної науки: пізнавальна, практично-політична, світоглядна, виховна.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, допомагає зрозуміти сучасність за допомогою минулого. Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Історія вчить, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду, засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Історія наука багатогалузева і складається з галузей історичного знання: історії політичної, економічної, соціальної, історії культури.

Історія поділяється за широтою вивчення об’єкта: історія всесвітня, історія континентів, історія оркемих країн, держав, народів.

Історія України – це наука, яка вивчає виникнення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях.Центральною в курсі є українська національна ідея, серцевиною якої, за М. Грушевським, є визнання права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. Українська національна ідея спрямована на формування української народності, потім - нації, на формування національного характеру, самосвідомості історичного буття.

Об'єктом досліджень історії України є українське суспільство, закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах.

Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній та державній сферах з давніх-давен до сьогодення.

Періодизація. З'ясування історичних та політичних особливостей українського державотворення відбувається через висвітлення історичних етапів українського державотворення – слов'янських протодержавних племінних союзів, князівських державних об’єднань Київської Русі та Галицько-Волинського князівства; державотворення в рамках Великого князівства Литовського та занепаду державності в рамках Речі Посполитої; державницьких традиціях Запорізької Січі, держави Б.Хмельницького та боротьби за її збереження; спроб державотворення в рамках іноземних держав та національно-українського етапу державотворення.

Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Вивчаючи друге питання необхідно з’ясувати методологію, методи, принципи історичних досліджень, а також поняття історичного джерела та їх класифікацію.

Методологічні основи – теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання.

Методологія – наука про і методи, підходи та критерії дослідження, що застосовуються в будь-якій науці.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: принцип об'єктивності, принцип історизму, соціального підходу, альтернативності.

Джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використаня в історичних дослідженнях. Джерела - це носії історичної інформації. Прийнято ще назвивати історичними пам’ятками. Ділять на дві великі групи: до першої групи належать релікти, що були витвором свого часу, до другої – джерела, що подають історичну інформацію опосередковано – це оповіді про події минулого (такі джерела прийнято називати наративними (розповідними). Джерела також поділяють на масові, які відображають однотипні явища, що часто повторювались, і унікальні.

Класифікуючи історичні джерела за типами, необхідно дати коротку характеристику їх, навести конкретні приклади джерел з історії України, які належать до того чи іншого типу.

Тип об’єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію.

Існує п'ять типів джерел:

1) речові – пам’ятки матеріальної культури, археологічні знахідки (знаряддя праці, залишки споруд, храми, побутові предмети, предмети культури, монети, зброя);

2) етнографічні – пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні – дані з історії розвитку мов (гідроніми – назви рік і озер, топоніми – назвуи місцевостей, етноніми – назви племен і народів, ононіми – прізвища і імена);

4) усні – народні пісня історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки;

5) писемні джерела (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері) – 2 види (відрізняються походженням, призначенням, формою): актові матеріали – джерела, що є результатом діяльності різних установ, організацій (протоколи, грамоти, накази, статистичні дані, законодавчі акти) та оповідні пам’ятки – літописи, літературні твори, публіцистика, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії).

Серед останніх чільне місце в історії України посідають літописи - хронологічні записи про події, складені по роках. Це і "Повість минулих літ" (ХІ-ХІІ ст.), і Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.), Новгородський та Ростово-Суздальський, Густинський (ХVІ ст.), Львівський (ХVІІ ст.), козацькі: "Літопис Самовидця" та "Літопис Самійла Величка" (ХVІІ ст.). Варто наголосити, що в Київському літописі під 1187 р. вперше вжито термін „Україна”.

До писемних джерел також відносяться іноземні джерела, наприклад, згадки про давні народи, що населяли територію сучасної України, у грецьких, римських, візантійських, арабських істориків та літераторів (Геродот (V ст.до н.е.), Тацит (І ст. до н.е.), Страбон, Птолемей, Прокопій Кесарійський, Йордан, Аль-Масуді та ін.), записки посла Литви в Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військового діяча Якова Собеського.

Такі юридичні пам'ятки, як договори Русі з Візантією, законодавчий збірник "Руська правда", церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Литовські статути також містять цінну історичну інформацію.

6) фото-, фоно-, кінодокументи – наймолодші типи джерел;

В третьому питанні необхідно визначити етапи розвитку української історіографії та її основні досягнення.

Історіографія у широкому розумінні – історія історичної науки вцілому, тобто галузь історичної науки, що вивчає її історію; у вузькому розумінні – сукупність досліджень певної теми або історичної доби.

Як джерелами, так і історіграфічним надбанням є літописи княжої, литовсько-польської і козацької доби.

Єдиний друкований твір - "Синопсис", який був створений на основі літописів, до сер. ХІХ ст. витримав понад двадцять видань, тривалий час вважався першим систематизованим твором з історії України. Близько 1740 р. Василем Рубаном за редакцією Олександра Безбородька видається "Краткое описание Малороссии", яке мало з'єднати князівський і козацький періоди історії України.

Наприкінці ХУІІІ ст. за кордоном вийшли три історичні праці, присвячені історії України, їх авторами були Жан-Бенуа Шерер, Карл Гаммерсдорфер та Йоган-Хрістіан Енгель.

Відлік історіографії політичної історії України починається від “Історії Русів” – історико-політичного трактату кінця ХVІІІ ст. На історичному тлі у творі стверджується необхідність відновлення та утвердження національної свідомості, права українського народу на державну незалежність.

На початку ХІХ століття виходять видання Дмитра Бантиш-Каменського „История Малой России” (1822 р.) та Миколи Маркевича „История Малороссии” (1842-1843 рр.).

М. Максимович започаткував народницький напрям в дослідженні історії. В.Б.Антонович в другій половині ХІХ ст. заснував Київську школу істориків.

Розвиваючи українську політичну думку у ХІХ - першій половині ХХ ст. вагомий внесок до політичної історії України зробили М. Костомаров, Д. Багалій, М. Драгоманов, Д.І.Яворницький, М. Грушевський, Д.Дорошенко, В. Липинський, І. Крип’якевич, О.Я.Єфименко, Н. Полонська-Василенко та інші видатні мислителі, що розробляли проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення.

Найбільш важливими здобутками їх історико-політичної творчості стали наступні ідеї:

- критична оцінка будь-яких форм деспотизму і поневолення народу;

- осуд системи законодавства і судочинства, покликаної захищати інтереси панівних сил;

- заклик до боротьби за національне і соціальне визволення українського народу;

- обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи;

- аналіз самоуправління народу і колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження державної самостійності українського народу.

У другій половині ХХ ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений української діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини ХІХ ст. до середини 80-х років ХХ ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:

- про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної – соціально-політичної і східної – християнсько-духовної;

- про можливість здійснення процесу націоутворення через національне самовизначення народу, піднесення його освіти і культури, а не лише через провідну верству;

- про руйнацію СРСР внаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу, виникнення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційне утворення опозиційних політичних структур.

Певний внесок у розвиток політичної історії зробили українські дисиденти (“шістдесятники”), що спираючись на факти і події української історії, протистояли конформізму, беззаконню, порушенню прав і свобод людини, обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст., з початком епохи плюралізму і гласності, а особливо після здобуття Україною державної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися вільно.

Вагомий внесок у політичну історію України зробили О. Апанович, С. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, І Курас, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.

У вітчизняний науковий обіг були залучені дослідження українців зарубіжжя з історії українського народу, його боротьби за державність – О. Субтельного, І. Нагаєвського, Т. Гунчака та ін.

Поиск по сайту: