АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Навчально-методичні рекомендації. При вивченні першого питання студентам необхідно ознайомитись з основними поняттями теми

Читайте также:
  1. Висновки та рекомендації
  2. ЗАВДАННЯ 2. Уважно вивчіть методичні рекомендації стосовно створення завдання на виконання друку документів на мережному принт-сервері.
  3. Загальні вимоги та методичні рекомендації щодо виконання дипломних робіт, видання четверте, доповнене. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2012. – 53 с.
  4. Загальні методичні рекомендації
  5. Загальні методичні рекомендації щодо вивчення дисципліни
  6. Загальні рекомендації
  7. ЗАГАЛЬНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ З ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ
  8. І. Загальні методичні рекомендації по вивченню дисципліни.
  9. ІІІ. Методичні рекомендації по виконанню контрольних робіт.
  10. Методичні рекомендації
  11. Методичні рекомендації
  12. Методичні рекомендації

При вивченні першого питання студентам необхідно ознайомитись з основними поняттями теми.

Історія – з давньогрецької “дослідження, розповідь про минуле” - це наука про минуле людського суспільства. Історія – не тільки одна з двох тисяч існуючих наук, але одна з найбільш давніх. Історія тісно пов’язана з іншими науками, зокрема з політологією, економічною теорією, соціологією, юридичними науками, психологією, філософією, математикою, літературознавством, мовознавством.

Функції історичної науки: пізнавальна, практично-політична, світоглядна, виховна.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, допомагає зрозуміти сучасність за допомогою минулого. Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Історія вчить, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду, засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Історія наука багатогалузева і складається з галузей історичного знання: історії політичної, економічної, соціальної, історії культури.

Історія поділяється за широтою вивчення об’єкта: історія всесвітня, історія континентів, історія оркемих країн, держав, народів.

Історія України – це наука, яка вивчає виникнення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях.Центральною в курсі є українська національна ідея, серцевиною якої, за М. Грушевським, є визнання права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. Українська національна ідея спрямована на формування української народності, потім - нації, на формування національного характеру, самосвідомості історичного буття.

Об'єктом досліджень історії України є українське суспільство, закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах.

Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній та державній сферах з давніх-давен до сьогодення.

Періодизація. З'ясування історичних та політичних особливостей українського державотворення відбувається через висвітлення історичних етапів українського державотворення – слов'янських протодержавних племінних союзів, князівських державних об’єднань Київської Русі та Галицько-Волинського князівства; державотворення в рамках Великого князівства Литовського та занепаду державності в рамках Речі Посполитої; державницьких традиціях Запорізької Січі, держави Б.Хмельницького та боротьби за її збереження; спроб державотворення в рамках іноземних держав та національно-українського етапу державотворення.

Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

 

Вивчаючи друге питання необхідно з’ясувати методологію, методи, принципи історичних досліджень, а також поняття історичного джерела та їх класифікацію.

Методологічні основи – теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання.

Методологія – наука про і методи, підходи та критерії дослідження, що застосовуються в будь-якій науці.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: принцип об'єктивності, принцип історизму, соціального підходу, альтернативності.

Джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використаня в історичних дослідженнях. Джерела - це носії історичної інформації. Прийнято ще назвивати історичними пам’ятками. Ділять на дві великі групи: до першої групи належать релікти, що були витвором свого часу, до другої – джерела, що подають історичну інформацію опосередковано – це оповіді про події минулого (такі джерела прийнято називати наративними (розповідними). Джерела також поділяють на масові, які відображають однотипні явища, що часто повторювались, і унікальні.

Класифікуючи історичні джерела за типами, необхідно дати коротку характеристику їх, навести конкретні приклади джерел з історії України, які належать до того чи іншого типу.

Тип об’єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію.

Існує п'ять типів джерел:

1) речові – пам’ятки матеріальної культури, археологічні знахідки (знаряддя праці, залишки споруд, храми, побутові предмети, предмети культури, монети, зброя);

2) етнографічні – пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні – дані з історії розвитку мов (гідроніми – назви рік і озер, топоніми – назвуи місцевостей, етноніми – назви племен і народів, ононіми – прізвища і імена);

4) усні – народні пісня історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки;

5) писемні джерела (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері) – 2 види (відрізняються походженням, призначенням, формою): актові матеріали – джерела, що є результатом діяльності різних установ, організацій (протоколи, грамоти, накази, статистичні дані, законодавчі акти) та оповідні пам’ятки – літописи, літературні твори, публіцистика, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії).

Серед останніх чільне місце в історії України посідають літописи - хронологічні записи про події, складені по роках. Це і "Повість минулих літ" (ХІ-ХІІ ст.), і Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.), Новгородський та Ростово-Суздальський, Густинський (ХVІ ст.), Львівський (ХVІІ ст.), козацькі: "Літопис Самовидця" та "Літопис Самійла Величка" (ХVІІ ст.). Варто наголосити, що в Київському літописі під 1187 р. вперше вжито термін „Україна”.

До писемних джерел також відносяться іноземні джерела, наприклад, згадки про давні народи, що населяли територію сучасної України, у грецьких, римських, візантійських, арабських істориків та літераторів (Геродот (V ст.до н.е.), Тацит (І ст. до н.е.), Страбон, Птолемей, Прокопій Кесарійський, Йордан, Аль-Масуді та ін.), записки посла Литви в Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військового діяча Якова Собеського.

Такі юридичні пам'ятки, як договори Русі з Візантією, законодавчий збірник "Руська правда", церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Литовські статути також містять цінну історичну інформацію.

6) фото-, фоно-, кінодокументи – наймолодші типи джерел;

 

В третьому питанні необхідно визначити етапи розвитку української історіографії та її основні досягнення.

Історіографія у широкому розумінні – історія історичної науки вцілому, тобто галузь історичної науки, що вивчає її історію; у вузькому розумінні – сукупність досліджень певної теми або історичної доби.

Як джерелами, так і історіграфічним надбанням є літописи княжої, литовсько-польської і козацької доби.

Єдиний друкований твір - "Синопсис", який був створений на основі літописів, до сер. ХІХ ст. витримав понад двадцять видань, тривалий час вважався першим систематизованим твором з історії України. Близько 1740 р. Василем Рубаном за редакцією Олександра Безбородька видається "Краткое описание Малороссии", яке мало з'єднати князівський і козацький періоди історії України.

Наприкінці ХУІІІ ст. за кордоном вийшли три історичні праці, присвячені історії України, їх авторами були Жан-Бенуа Шерер, Карл Гаммерсдорфер та Йоган-Хрістіан Енгель.

Відлік історіографії політичної історії України починається від “Історії Русів” – історико-політичного трактату кінця ХVІІІ ст. На історичному тлі у творі стверджується необхідність відновлення та утвердження національної свідомості, права українського народу на державну незалежність.

На початку ХІХ століття виходять видання Дмитра Бантиш-Каменського „История Малой России” (1822 р.) та Миколи Маркевича „История Малороссии” (1842-1843 рр.).

М. Максимович започаткував народницький напрям в дослідженні історії. В.Б.Антонович в другій половині ХІХ ст. заснував Київську школу істориків.

Розвиваючи українську політичну думку у ХІХ - першій половині ХХ ст. вагомий внесок до політичної історії України зробили М. Костомаров, Д. Багалій, М. Драгоманов, Д.І.Яворницький, М. Грушевський, Д.Дорошенко, В. Липинський, І. Крип’якевич, О.Я.Єфименко, Н. Полонська-Василенко та інші видатні мислителі, що розробляли проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення.

Найбільш важливими здобутками їх історико-політичної творчості стали наступні ідеї:

- критична оцінка будь-яких форм деспотизму і поневолення народу;

- осуд системи законодавства і судочинства, покликаної захищати інтереси панівних сил;

- заклик до боротьби за національне і соціальне визволення українського народу;

- обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи;

- аналіз самоуправління народу і колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження державної самостійності українського народу.

У другій половині ХХ ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений української діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини ХІХ ст. до середини 80-х років ХХ ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:

- про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної – соціально-політичної і східної – християнсько-духовної;

- про можливість здійснення процесу націоутворення через національне самовизначення народу, піднесення його освіти і культури, а не лише через провідну верству;

- про руйнацію СРСР внаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу, виникнення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційне утворення опозиційних політичних структур.

Певний внесок у розвиток політичної історії зробили українські дисиденти (“шістдесятники”), що спираючись на факти і події української історії, протистояли конформізму, беззаконню, порушенню прав і свобод людини, обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст., з початком епохи плюралізму і гласності, а особливо після здобуття Україною державної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися вільно.

Вагомий внесок у політичну історію України зробили О. Апанович, С. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, І Курас, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.

У вітчизняний науковий обіг були залучені дослідження українців зарубіжжя з історії українського народу, його боротьби за державність – О. Субтельного, І. Нагаєвського, Т. Гунчака та ін.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)