Філософські системи І.Канта Г.Гегеля, Ф.Шелінга,

Історія європейської культури XIX ст. формувалася під могутнім впливом ідей Просвітництва та Французької революції. Розвиток філософської думки протягом XIX ст. був спрямований на відкриття нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього процесу.

Французькі просвітителі високо оцінювали моральне значення мистецтва, акцентуючи увагу на його високій виховній місії. Проте згодом був переоцінений вплив культури на розвиток суспільства. Якщо раніше цей вплив розглядався як благо, то зростання соціальної нерівності суспільстві. моральна і фізична деградація людини переросли в глобальну філософську проблему, що стала домінантною в наступних культурологічних дослідженнях.

Філософією Просвітництва сутність культури пов'язувалася з до­сягненням особистої свободи людини в межах соціальної системи. Природа створила людину такою, що тільки через діяльність вона формує і себе і навколишній світ. підкреслював І. Кант (1724-1804). Культура в його розумінні - це здатність людини контролювати свой біологічну сутність, вміння поставити моральний обов'язок вище від власних інтересів.

Подальший розвиток дослідження проблем культури пов'язують з ім'ям Гердера (1744-1803). Одним з перших він проголосив, що немає культурних і некультурних народів, заперечував поділ людства на раси. Філософ підкреслював, що фізичні й духовні якості людей формуються під впливом природного і соціального середовища, існує лише певна різниця у рівні Їхнього розвитку. Культурно-філософська концепція І. Гердера мала великий вплив на подальше гуманістичне розуміння культури, особливо щодо проблеми Історичної спадковості в розвитку культури людства.

Важливим для розвитку світоглядних засад європейської культури став висновок Г. Гегеля (1770-1831) про те, що суть культури полягає у звільнені людини від суб'єктивного свавілля і в піднесенні її до рівня суспільної істоти.

Під впливом науково-технічних досягнень панівний до цього часу релігійно-естетичний досвід все більше розглядався як другорядний. Усе це зруйнувало традиційну механістичну картину світу, водночас породило впевненість у домінуванні науки над мистецтвом. Проблема впливу науки на культуру і суспільство в цілому була провідною в розвитку філософської думки XIX ст.

Німецька класична філософія почи­нається з появою праць Іммануїла Канта (1724—1804). Його творче життя можна поділити на два періоди: у першому, до 1770 р., І. Кант віддавав перевагу вивченню природничих наук, у другому його цікавлять передусім філософські проблеми.

Найважливішим надбанням першого періоду слід вважати розробку Кантом космогонічної гіпотези, пов'язаної з питаннями походження Сонячної системи. Написана 1755 р. «Загальна при­роднича історія і теорія неба» була важливим кроком у розвитку космогонії — науки про походження й розвиток Всесвіту.

Продовжуючи спроби Демокріта, Дж. Бруно, Р. Декарта, Г. Галілея дати наукове пояснення космогонічним процесам, І. Кант стверджував, що Сонячна система не існувала вічно. Окремі частини Всесвіту мають свій початок і кінець. Проце­си, що відбуваються в Сонячній системі, він символічно порівнював зі самоспаленням казкового птаха Фенікса, що молодим і оновленим постає з попелу знову. Головні свої філософські твори І. Кант написав в останні десятиліття життя: «Критика чистого розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790).

Обґрунтовуючи принципи «критичної філософії», І. Кант ви­ступав проти догматизму споглядальної метафізики й скептициз­му з дуалістичним ученням про непізнанні «речі в собі» й пізнанні явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду.

І. Кант визначає два види пізнання: апріорне та емпіричне. Апріорне спирається на свідомість, отже, осягає істину. Емпі­ричне пізнання пов'язане з відчуттями і не вважається досте­менним, науковим.

На думку Канта, апріорні форми знання закладені в свідомості всіх людей. Цю апріорну істинну свідомість він називає трансцендентальною (від лат. той, що виходить за межі).

І. Кант посідає особливе місце в розвитку етичної науки, адже саме він, «узявши на себе завдання визначення специфіки моралі як «предметної реальності», виявив, що вона має об'єктивний, загальнозначущий, позаіндивідуальний статус і виступає обов'язковим законом. При цьому мораль нерозривно пов'язана з індивідуальною свободою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному визначенні в системі катего­ричних імперативів».

Центральний принцип Кантової етики, яка спирається на поняття обов'язку,— категоричний імператив: «Чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою, ти водночас можеш зажадати, аби вона стала загальним законом»⁵.

Об'єктом широких дискусій від початку XIX ст. стає теорія І. Канта про естетику як критику смаку. У «Критиці здатності судження» він розробляє механізм естетичної оцінки, висуває принципово важливу тезу про безсторонність естетичного суд­ження: «Краса — це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення про мету»⁶. Міркуючи про сутність прекрасного, Кант пише, що прекрасне не є тільки якість або ознака предмета, об'єкта, а це є ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Такий підхід закладав теоретичні основи, що ними охоче послу­говується естетика XX ст.

Чималий інтерес викликають роздуми І. Канта про природу художнього таланту, а з нею і про специфіку художньої творчості.

Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831) вважається вершиною німецького класичного ідеалізму. За своїми поглядами Гегель — об'єктивний ідеаліст, головне до­сягнення його філософської концепції — теорія діалектики.

Перші періоди діяльності Гегеля позначені чималим впливом філософської позиції Шеллінга, який, хоч і був молодшим від Гегеля, відігравав, як уже відзначалося, активну роль у куль­турному житті Німеччини. Найважливішим у філософському становленні Гегеля вважається ієнський період (1801—1807 рр.), коли він написав першу велику працю «Феноменологія духу» (1807). В 1812 —1816 рр. працюючи в Нюрнберзі дирек­тором гімназії і викладачем філософської пропедевтики, він створює «Науку логіки».

В 1816 р. Гегель починає працювати на кафедрі філософії у Гейдельберзькому університеті й повністю викладає свою сис­тему в «Енциклопедії філософських наук».

Наприкінці 1818 р. починається останній — берлінський — період діяльності Гегеля, пов'язаний із роботою над «Філософією права», розробкою й читанням курсів із філософії історії, естетики, історії філософії, що їх за лекційними конспектами видано вже по смерті філософа.

Одна з яскравих особливостей філософії Гегеля — вміння спиратися на «уроки історії філософії», аналізувати логіку соціально-історичного процесу. Це зумовило злиття в діалектиці Гегеля її онтологічних і гносеологічних сторін.

Гегель уважно ставився до культури минулого в найширшо-му розумінні цього поняття. Плідним для нього виявляється вивчення філософської спадщини Платона й неоплатоників, Лейбніца і Руссо, Віко і Гердера. Повз увагу Гегеля не проходять філософські, культуротворчі пошуки Канта, Фіхте, Шеллінга, Гете. Особливо варто відзначити інтерес Гегеля до природничих наук, його безпосередній аналіз праць Лапласа, Карно, Ламарка, листування з Гете з приводу проблем натурфілософії. Категорії діалектики перетворились у філософії Гегеля на за­гальні форми самого об'єктивного світу, а соціальний світ виступив «уречевленим мисленням людства». Ще одна заслуга Гегеля полягає в розробці складної системи категорій, через взаємодію яких формуються метод і закони діалектики. Поєднавши діалектику й логіку, філософ включає практику в діалектику.

Значну роль у філософській системі Гегеля відіграють супе­речності. Філософ розглядає їх як універсальну, загальну об'єктивно-логічну форму, як провідну категорію діалектики: «Суперечності — ось що насправді рухає світом...»¹⁰ Із загальною філософською системою Гегеля органічно пов'язані його есте­тичні погляди, адже гегелівська естетика — це спроба від­творити картину всесвітнього розвитку художньої свідомості людства. Найзагальнішою естетичною категорією в Гегеля вис­тупає прекрасне: ідея прекрасного, прекрасне у природі й мис­тецтві. Аналіз прекрасного дає філософу змогу підійти до вив­чення ширшої проблеми — специфіки людської чуттєвості. Краса — чуттєва форма абсолютної ідеї, а чуттєвість мистецтва спирається на почуття зору і слуху. Категорія прекрасного набуває такої вагомості, що часом постає в Гегеля засобом визначення предмета естетичної науки, хоча водночас він ро­зуміє естетику і як філософію мистецтва. Мистецтво Гегель вважає першим ступенем у розвитку абсолютного духу: мистец­тво, релігія, філософія.

На відміну від науки логіки, Гегель будує систему есте­тичних категорій не за принципом сходження від абстрактно­го до конкретного, а спирається на історичний принцип розгляду матеріалу. Розглядаючи історичний розвиток як прогрес у сфері духу, Гегель інтерпретує історію мистецтва як зміну форм: символічна — класична — романтична,— а ці форми стимулюють розвиток видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія (епос, лірика, драма). Критерієм побудови такої системи вважається співвідношення між художнім змістом і його втіленням. У символічній формі мистецтва зміст іще не знаходить адекватної форми виражен­ня. Класична форма — це гармонія змісту і форми, а роман­тична - руйнування гармонії, нівелювання змісту, гіперперебільшення ролі та значення форми. Аналізуючи романтичну форму розвитку мистецтва, Гегель стає на суперечливу по-аицію. З одного боку, він твердить, що митець «може відображати все. в чому людина здатна відчувати себе як на рідному грунті»', а з другого — що абсолютному духові, який І мжІ«до єдності суб'єкта й об'єкта, необхідно звільнитися «від вмісту і форм, властивих скінченному»¹², а таке звільненим можливе на новій стадії розвитку абсолютного духу релігії

Надаючи художнім почуттям особливого пмчсммм, Інглй» гййив іще одну мету: довести, що художні почутя стимулюють розвиток релігійних почуттів. Це помилкове Інсрлжсніш приводить до переоцінки ролі релігії н житті суспільства. Гегель підносить релігію до рівня своєрідного ступеня пізнання, а поєднання віри зі знанням дає йому змогу поставити релігію над мораллю.

Особливе місце в історії німецької класичної філософії належить Фрідріхові фон Шеллінгу (1775—1854). Шеллінг запо­чаткував тенденцію «естетизації» філософського мислення, роз­глядаючи мистецтво як вищу стадію розвитку світового начала. Філософські погляди Шеллінга у другій половині XIX ст. сти­мулюватимуть дослідження безсвідомого, міфу, символу як внутрішнього змісту образів.

Найвідоміші праці Ф. Шеллінга — «Про Я як принцип філософії» (1795), «Про світову душу» (1798), «Система транс­цендентального ідеалізму» (1800), «Філософія та релігія» (1803), лекції з філософії мистецтва (1802—1805), курс лекцій «Філософія міфології та одкровення» (1811—1820) та ін.

Ф. Шеллінг розвив принципи об'єктивно-ідеалістичної діалектики природи як живого організму. Своєрідним поштов­хом до створення власної філософської концепції у Шеллінга виступає поняття абсолют — тотожність об'єкта і суб'єкта.

Систему трансцендентального ідеалізму Шеллінга можна розглядати як єдність «філософії природи», «тотожності» й «одкровення». Формування Шеллінгової філософії відбувалося одночасно з видатними відкриттями у природничих науках. Можна говорити про спадковість ідеї єдиної природи: Лейбніц — Шелліиг — природодослідники XIX ст. Безпосередній вплив на­турфілософії Шеллінга визнавали фізик М. Фарадей, природо­дослідник і лікар Р. Майер, біологи К. Бурлак, Л. Окен, геолог Г. Стеффенс та ін.

Натурфілософія й трансцендентальна філософія, вважав Шеллінг, «поділяють між собою два можливих спрямування філософствування». Висновки, які дають нам ці два спрямуван­ня, взаємодіють, «гармонізуються»: «Те, що в реальному чи природному світі виражене як тяжіння, в ідеальному — як споглядання — все це є одне й те саме»⁸. У Шеллінга, зазнача­ють дослідники, «діалектика духу є і дублікат, і удосконалення діалектики природи».

Шеллінг велику увагу приділяє інтелектуальній інтуїції, яка є засобом розкриття законів моралі, мистецтва й теології. Інтелектуальна інтуїція є своєрідною ознакою філо-ької і художньої геніальності.

Особливої уваги варті лекції з філософії мистецтва, що їх Шеллінг прочитав у Ієні й Вюрцбурзі. В них обгрунтовано думку про художню творчість та естетичне споглядання як вищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінг поділяв романтико-ірраціональний погляд на світ — це дає право говорити про нього як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Фр. Шлегеля і Новаліса.

У 1814—1817 рр. погляди Шеллінга зазнають змін, поступо-ио набуваючи теософського, релігійно-містичного спрямування. У 1803 р. в праці «Філософія та релігія» Шеллінг визначає абсолют як Бога, як нескінченну першооснову. На початку 40-х років він стає ідейним виразником аристократично-клерикальиих кіл Німеччини, свідомим пропагандистом містико-теософських ідей.

Об'єктом самостійного аналізу може бути історична доля теоретичної спадщини Гегеля. Його філософія мала величезний вплив на Л. Фейербаха, К. Маркса і Ф. Енгельса, які вивчали й переосмислили раціональні сторони гегелівських ідей. ЗО—40-ві роки XIX ст. пов'язані з молодогегельянським рухом; широко представлені модифіковані грані гегелівської філософії в теоретич­них розробках неогегельянців, а також у становленні філософських концепцій практично всіх відомих філософів XIX ст.

Поиск по сайту: