Культурна криза другої половини XIX ст. та пошуки шляхів виходу з неї

У сучасній науці досить поширений термін "соціокультурна криза", яка визначається як порушення балансу структурної впорядкованості локальної соціокультурної системи, руйнування механізмів її дії. Причини такого явища можуть бути як зовнішні (зміна природо-кліматичних умов у зоні існування спільноти, війни, агресія тощо), так і внутрішні, пов'язані з політичною або економічною кризою в суспільстві, кризою пануючої ідеології, соціальних інститутів. Наслідком культурної кризи, як правило, стає зміна стереотипів Свідомості і поведінки, девальвація традиційних норм соціального життя, моралі. У свідомості людей починають переважати індивідуальні, сімейні культурні цінності, значно знижується їх рівень соціальної інтегрованості.

Головною ознакою кризового стану культури, чим вона відрізняється від попереднього періоду, розквіту або стабільності, є насамперед стан само­відчуття людини всередині культури. Якщо особистість психологічно комфортна і гармонійна, то говорити про кризу рано. Навпаки, якщо в душі людини переважають відчуття відчуженості, самотності, слабкості - це е свідченням занепаду самої культури.

Від часів Просвітництва в європейській культурологічній думці панували ідеї безупинного і поступального культурного прогресу людства. Процес історичного і культурного розвитку сприймався як закономірність, яка врешті веде цивілізовані і нецивілізовані народи до всепланетарного єднання. Великими завоюваннями такого культурного прогресу вважались розвиток науки, освіти, техніки, ідеї раціоналізму та гуманізму. Однак уже в середині XIX ст. ідеї культурної еволюції та Європоцентризму (Європа - зразок для всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали перегляду і критики. Стало очевидним, що технічний і науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а європейський раціоналізм подекуди заводить людину в пастку бездуховності. Теорія кризових явищ у культурі виникла саме на шляху пошуку інтелектуальною елітою виходу з глибокої духовної кризи, що панувала в європейському суспільстві на межі XIX ІХХ ст.

Філософи, поети, письменники, художники цього часу з прискіпливою увагою звертались до попередніх кризових епох в історії людства, шукаючи в них відповіді на злободенні питання. У напруженій духовній атмосфері європейського «кінця епохи» зародилися такі унікальні культурні феномени, як символізм, декаданс, сецесія, російський "срібний вік", модернізм..

Уся європейська філософія на межі XIX і XX ст. намагалася проаналізувати причини втрати цілісного культурного архетипу, пропонувала різні шляхи до його повернення. Філософському осмисленню кризових явищ у культурі багато уваги присвятили Ф. Ніцше , 3.Фрейд , К. Ясперс , 0. Шпенглер , М. Вебер , Г. Зіммель .

З найбільшою гостротою проблему кризи культури поставив Ф. Ніцше , визначивши її формулою "загибель Бога". Найхарактернішими ознаками кризового стану Ніцше вважав деформацію свідомості європейця, в якій правда та істина втратили всякий сенс і витісняються брехнею, лицедійством, дурманом. Пророкуючи можливість нового злету людства, вчений покладав надію на сильну особистість, закликав максимально мобілізувати людський дух шляхом подолання християнства.

Кризові явища в європейській культурі другої половини XIX ст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так, реалістична тенденція в літературі і мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від франц. - природа) - напрям у європейському мистецтві останньої третини XIX ст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в його соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсяк­денності. Прихильники цього напряму покладалися на визначальний вплив •долі, жорсткої зумовленості поведінки людини соціальним середовищем. побутом, спадковістю. Провідним теоретиком цього напряму був письменник Еміль Золя (" Гроші", "Жерміналь ").

Художня концепція натуралізму полягала в тому, що людина сама по собі заслуговує на увагу в кожному конкретному прояві, усі подробиці про неї мають велике значення. Ледь не з науковою ретельністю натуралісти намагалися "спіймати" дійсність у тенета мистецтва, перетворюючись на регістраторів мільйонів даних. Фаталізм, песимізм та соціальна апатія притаманні творам митців натуралізму. Саме це й стало провісником наближення епохи декадансу (від франц. (іесагіепсе - занепад) - означення кризового стану духовної культури наприкінці XIX - на початку XX ст.

Вперше риси безнадії та занепадництва заявились у французькому символізмі» у теоретиків концепції "мистецтво для мистецтва" (Д. Рескін, О. Уайльд), а також імпресіоністів. Історія імпресіонізму в мистецтві пов'язана з вісьмома виставками картин у 1874-1886 рр. його представників (К. Моне , О.Ренуар, Е.Дега, К. Піссаро ). Імпресіонізм (від франц. враження ) - напрям у мистецтві останньої третини ХІХ - початку XX ст., представники якого надавали першочергового значення показу унікаль­ності моменту, неповторній миттєвості в буденних, звичайних речах. Свою назву отримав після першої виставки картин, на якій демонструвалася картина Клода Моне (1840-1926) " Враження. Схід сонця " . Це була унікальна спроба розчинити колір у світлі, передати рух повітря, насиченість сонячних променів.

Мистецтво імпресіоністів вражає світлом, прозорістю, милуванням звичайними речами, відрізняється спробами відтворити рух повітря, надаючи тим самим предмету більшої зримості, підкреслити кольорову палітру (" Латаття.Хмаринки " ," Сад Моне в Аржантьо " , мінливість обрисів предмета (К. Моне, " Стіг сіна" , "Руанський собор " ). Для майстрів цього напряму не існувало другорядних речей, звичайне побутове життя в їхній творчості набувало святкових рис і було об'єктом особливого інтересу. ("Бульвар капуцинів у Парижі") Імпресіоністи створили новаторську для свого часу живописну систему пленеру, їхні твори вирізняє відсутність чіткої побудови композиції, асиметрія, складні ракурси.

Імпресіоністи досконало володіли мистецтвом відтворення міміки. постави і жесту людей різних професій (Е, Дега . " Відпочинок танцівниць "). Цікавими темами Їхньої творчості є зображення дитячих та юнацьких образів (О. Ренуар ). Кризові елементи в творчості імпресіоністів пов'язані з надмірною індивідуалізацією стильових елементів. Запропонований ними метод відзначався поверховістю, відсутністю соціальних узагальнень,;

Намагаючись бути ближче до натури, бажаючи створити полотна реалістичніші, ніж полотна класиків реалізму, імпресіоністи призвели цей напрям до кризи. Схильність до "естетики потворного" знайшла свій прояв у зображенні найнижчих верств суспільства - повій, сутенерів, п'яниць та ін. Вони остаточно зруйнували систему академічної картини і підготували Ґрунт для наступного розвитку неформального мистецтва. Як з'ясувалося згодом, поверховість, абстрагування імпресіонізму мали руйнівні наслідки для традицій образотворчого мистецтва, з нього розпочався глибокий занепад живопису (О. Шпенглер),

Першим імпресіоністом у скульптурі вважають О. Родена (1840-1917), який досяг високого ступеня досконалості завдяки поєднанню рухливої, рельєфної поверхні твору, світлотіньових ефектів і внутрішнього напруження (" Ворота Пекла " ). Неперевершені його твори, присвячені темі кохання — " По­цілунок ", жіночій красі («Данаїда» , «Дівчина з трояндою в капелюшку» ) " Вічний кумир ". Імпресіонізм у музиці найяскравіше представлений у творчості К. Дебюссі (1862-1918, симфонічні ескізи "Море") і М. Равеля ( 1875-1937, балет " Дафніс і Хлоя.”

Наприкінці XIX. ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя. Буржуазне суспільство досягає високих стандартів розвитку, а досягнення в галузі науки і техніки були просто вражаючими. Це призвело до. надмірного захоплення емпіричною реальністю, ідеями ірраціоналістичної філософії. Криза духовних засад сприяла появі в мистецькій творчості мотивів утоми, душевного дискомфорту, страху і невпевненості. Саме ці настрої відбив символізм (від франц. знак» символ) - напрям у європейській філософії, літературі й художній культурі на межі XIX і XX ст., світоглядні засади якого базувалися на впевненості в існуванні поза світом реальних речей іншої надчуттєвої дійсності, наблизитися до якої можуть лише творчі особистості.

Однимз головних завдань цієї течії було довести пріоритет духовного над матеріальним, дистанціюватися як від офіційної культури, так і від спрощеної культури "крамарів", які зруйнували традиційну систему цінностей. Символісти наголошували, що немає прямих відповідей на принципово важливі питання людського буття. Світ побудований як ієрархічна система, де присутнє вічне й тимчасове, земне й небесне. Знайти вічний ідеал, що знаходиться за межами людського сприйняття* схилитися перед красою світу, відчути вічність людина може, лише коли наблизиться до таємниці світобудови. Проте це породжує також сум'яття почуттів, стан невпевненості, суму і тривоги. Загалом символізм став реакцією на суспільну жорстокість, домінування сили і грошей, він запропонував суспільству потяг до високого, світлого і неземного. Головними темами символізму були проблеми смерті, кохання, події євангельської історії та європейського Середньовіччя, У символістській поезії домінували містичні мотиви, пошук істини за межами ''земного кола".

Символізм приваблював митців пошуками витончених засобів пере­давання складних почуттів. Якщо імпресіоністи намагалися створити загальну картину з множини окремих вражень, то символісти через загальне оцінювали суть конкретного. Найвищого рівня символізм досяг у французькій літературі (1860-1870). Його провідниками стали П. Верлен (1844-1896), С. Малларме ( 1842-1898), А. Рембо (1854-1891). Ідея переосмислення долі людини на зламі століть представлена в поезіях представників російського символізму А.Бєлого (1880-1934, "Петербург"), О. Блока (1880-1921. " Роза і хрест "),

У живопису символізм звертається до фантастичних, уявних істот (М. Врубель " Демон ", " Царівна-Лебідь " ). Символіка натяків, ліричний настрій і гармонія почуттів - здобутки художніх творів Г. Клімта (" Поцілунок ") та В. Борисова-Мусатова (" Водоймище " , «Примари» ). Алегоричні композиції притаманні французькому символізму (, " Життя святої Женєв'єви " , «Марія Магдалена у пустелі» ), міфологічні мотиви присутні у творчості О. Редона («Циклоп» ).