Зміст виробництва. Продуктивні сили і виробничі відносини

Виробни́цтво — процес створення матеріальних і суспільних благ, необхідних для існування і розвитку. Створюючи певні блага люди вступають у зв'язки і взаємодію – виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним.

Процес виробництва за своєю структурою складається з 4-х фаз:

· власне виробництво

o основне виробництво

o виробнича інфраструктура

o соціальна інфраструктура

· розподіл

· обмін

· споживання

Матеріальне виробництво є «основним джерелом одержання вихідних даних для відбору змісту професійного навчання, також тим об'єктом, за допомогою якого здійснюється перевірка відповідності змісту навчання вимогам сучасного виробництва».

Продуктивні сили і виробничі відносини. До загальної для всіх суспільно-економічних формацій структури продуктивних сил належать засоби виробництва (засоби праці і предмети праці) і люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух ці засоби. Деякі економісти виділяють лише ці елементи продуктивних сил, що є ознакою антиісторичного підходу.

Головною продуктивною силою є людина. Це зумовлено тим, що людина є творцем усіх інших елементів продуктивних сил; без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); потреби та інтереси людини діють як основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Зіставлення засобів праці, предметів праці і людини дає підставу для висновку про активну роль людини в процесі праці й пасивну роль засобів виробництва. Цей висновок, у свою чергу, свідчить про неспроможність теорії факторів виробництва, яка проголошує рівність капіталу (його ототожнюють із засобами праці) і людини. Предмети праці належать для продуктивних сил тією мірою, якою вони використовуються для продуктивного споживання і як джерело енергії. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

Натепер до продуктивних сил відносять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні і суб'єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні й природні елементи. У процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і окремі їх елементи, постійно збагачуються, поповнюються якісно новим змістом. На ранніх стадіях розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники переважно мають високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації, а в Японії уряд уже проголосив потребу переходу до загальної вищої освіти. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів.

Внаслідок процесу постійно поновлюваної взаємодії всіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. При цьому виникають такі суспільні продуктивні сили, як кооперація, поділ праці тощо.

Кооперація праці — форма організації праці, виконання робіт, за якої значна кількість людей планомірно і спільно бере участь в одному або різних пов'язаних між собою трудових процесах.

Завдяки такій кооперації праці виникла нова продуктивна сила. Було побудовано гігантські піраміди, інші споруди ще в рабовласницькому суспільстві.

Поділ праці — процес відокремлення різних видів людської діяльності, що виявляється у спеціалізації працівника на виготовленні одного продукту, окремих його деталей або на виконанні певної трудової операції.

Поділ праці також примножує продуктивні сили суспільства.

Системі продуктивних сил властиві власні внутрішні закони та суперечності розвитку. Такими, зокрема, є закон переходу функцій від особистісних до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, закони відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, закони зростання продуктивності праці тощо. Дія цих законів пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їхньому змісті. Зокрема, між елементами продуктивних сил наявні суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Продуктивні сили — фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, то, з одного боку, вони пов'язані з природою, географічним середовищем, а з іншого — пов'язані з системою суспільних, насамперед економічних, відносин, у складі яких виділяють техніко-економічні, організаційно-економічні та суспільно-економічні (тобто виробничі) відносини.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил, змістом якої є відносини (зв'язки,) між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економічної теорії від політичної економії, а саме: якщо політична економія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвитком продуктивних сил, то предмет економічної теорії є повнішим. Крім виробничих відносин, економічна теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, рівня концентрації його тощо), які разом з виробничими та організаційно-економічними (тобто менеджментом, маркетингом та ін.) утворюють економічні відносини. Економічна теорія вивчає ефективність техніко-економічних відносин і тому більшою мірою, ніж політична економія, повинна узагальнювати результати дослідження галузевих економік.

Техніко-економічні відносини визначаються рівнем розвитку техніки, вдосконалюються паралельно з нею (звідси й їх назва) та іншими елементами продуктивних сил і у своїй діалектичній взаємодії формують суспільний характер виробництва, є матеріально-речовою формою розвитку системи продуктивних сил. Ця система — проміжна ланка між продуктивними силами і виробничими відносинами, яка надає цілісності системі продуктивних сил. У діалектичній єдності з продуктивними силами вона утворює технологічний спосіб виробництва — процес діалектичної взаємодії продуктивних сил і техніко-економічних відносин, внаслідок якої формується суспільний характер виробництва, матеріальна основа еволюції виробничих відносин.

Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізняють, як правило, три технологічні способи виробництва: заснований на ручній праці, на машинній праці, на автоматизованій праці.

Приділяючи більше уваги вивченню технологічного способу виробництва, економічна теорія значно менше використовує класовий або соціальний підхід, тобто оцінку певного економічного явища з погляду боротьби інтересів протилежних класів. Західні науковці свою теорію називають нейтральною щодо цих інтересів, що є перебільшенням. Певні економічні явища і процеси, які розвиваються в межах технологічного способу виробництва справді не потребують для свого пояснення класового підходу, або потребують його набагато менше, ніж це робила радянська політична економія, особливо у застійні часи. Тому однією з передумов формування нового економічного мислення є запозичення всього раціонального, що створено в економікс, яка є більш прикладною і конкретною наукою, ніж політична економія.

Поиск по сайту: