Класична теорія політичного розвитку

Традиція вивчення суспільно-політичних змін виникла разом з формуванням політичної влади та держави. Платон Афінський, наприклад, головну причину трансформації держав вбачав в соціальних конфліктах, насамперед в середовищі правлячого класу. Більшість вчених давніх часів замислювалися над можливістю “модернізувати” політичну систему, розроблюючи різноманітні концепції “ідеальної держави”. Значний внесок в аналіз процесу соціально-політичного розвитку зробив Н.Макіавеллі в праці «Державець», де можна знайти основи практичних технологій управління політичним процесом.

У подальшому, діячі Нового часу Дж. Локк, Ш.Монтеск’є, Ф.Вольтер на перший план висували вплив природних законів на розвиток людства. Сутність прогресивного розвитку вони вбачали в демократизації влади та гарантуванні прав людини. Економічні чинники суспільної динаміки привалюють в працях А.Сміта, К.Маркса та ін.

Французький філософ-просвітник Ж Кондорсе сутність прогресу вбачав у безкінечному самовдосконаленні людини. Головними результатами такого процесу повинні стати подолання нерівності між націями, соціальної нерівності та інтелектуальне, фізичне і моральне вдосконалення людини.

Окремі положення сучасної теорії політичного розвитку висунули В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс. Згідно з їхніми трактуваннями розвиток суспільства був розвитком політичних еліт, процесом якісної заміни представників елітарних угрупувань.

За всіх часів, коли відбувалися важливі суспільні зміни, надзвичайно актуальною ставала проблема спрямованості та сутності соціально- політичного розвитку. Для його дослідження використовувалися різні підходи: цивілізаційний, формаційний, соціокультурний, функціональний та інші. М.Вебер, наприклад, позитивні зміни в суспільстві пов’язував з появою та поширенням вільного робітника та промисловця, позбавленого диктату з боку держави. Особливу увагу він приділяв формуванню “духу раціональності” – морально-світоглядних передумов суспільних змін.

Логіку суспільного розвитку вчений пов’язував з формуванням та розповсюдженням чотирьох основних типів раціоналізації діяльності людей, інститутів, організацій - формального, інструментального, концептуального та субстантивного. Сутність формальної раціональності тут полягає в підкоренні правилам, потязі до дисципліни та порядку, вона притаманна, перш за все, бюрократії, інструментальна раціональність ґрунтується на ефективних засобах досягнення цілей. Концептуальна - головне місце відводить теорії, розуму, науці та об’єктивному емпіричному знанню. Субстантивна раціональність означає, що людина в своїй поведінці керується кінцевими трансцендентальними цінностями. Основною вадою сучасного суспільства, вважав М. Вебер, є нехтування ціннісною раціональністю, саме це заважає забезпеченню прогресивного розвитку [1, c.355-380].

Дещо інакше підходив до цієї проблеми Е.Дюркгейм. Він вважав, що еволюція суспільства проходить від механічної до органічної солідарності. Їм було сформульоване телеологічне розуміння розвитку, згідно якого суспільство рухається шляхом ускладнення цінностей. Соціальна солідарність, на думку вченого, ґрунтується на спільності моральних цінностей. Традиційне суспільство, зокрема, об’єднує “механічна солідарність” та одній й ті ж священні цінності. В сучасному суспільстві, де існує безліч різноманітних інтересів та цінностей, а ресурси обмежені, розвивається конкуренція між індивідами, виникають складні суспільні структури. Тут, як вважає Е. Дюркгейм, необхідна органічна солідарність, яка в такому складному світі може бути сформована лише системою освіти та виховання, особлива роль в цьому процесі належить державним освітнім інститутам. Основним інститутом політичної соціалізації та досягнення суспільної згоди виступає школа, в її завдання входить формування моралі нації, розвиток колективної свідомості та підтримання таким чином органічної солідарності [2].

Деякі дослідники, зокрема П.Сорокін, взагалі відкидали ідею спрямованості поступу цивілізації та обґрунтовували ідею циклічності соціальної динаміки. В культурі людства Сорокін вбачав багато різноманітних за обсягом культурних систем. До основних він відносив мову, філософію, релігію, мистецтво, етику, право. Вплив цих систем, на його думку, знаходить конкретне відображення в поведінці та способі життя конкретних народів. Сукупність цих культурних систем створює більш загальну культурну єдність, яку вчений називав соціокультурною суперсистемою. На думку автора усі політичні, соціальні та інші події в житті соціуму потрібно розглядати в контексті зміни основних соціокультурних суперсистем: релігійної(ідейної), чуттєвої та інтегральної. Прикладом релігійної суперсистеми вчений вважав європейську культуру У1-ХП ст., де домінували теологічні догми. Починаючи з ХУ1 ст. та до ХХ стверджується та домінує чуттєва культура, яка висуває на перший план такі цінності, як добробут, комфорт, насолода, жадання влади та слави. Все це обумовлює домінуючі типи особистості та політичний розвиток. В ХХ столітті виникає інтегральна культура, особливістю якої є домінування “безмежної багатоманітності чуттєвих, раціональних та надраціонально-надчуттєвих аспектів”.

На ґрунті такого розуміння історичного процесу П. Сорокін створив так званий “основний закон історії”, згідно якого суспільний розвиток – це перманентна флуктуація (коливання) як соціокультурних суперсистем, так і конкретних сфер суспільства. Типи політичного устрою, зокрема, не є постійними та не розвиваються лінійно, а безперервно коливаються між полюсами тоталітаризму та строго вільних режимів. Перехід до нового інтегрального циклу культури повинно забезпечити подолання основного протиріччя сучасного суспільного розвитку – між небаченим розквітом науки, технологій, освіти та конфронтаційною політикою – війнами, конфліктами, терором та знеціненням людського життя. Таким чином, при дослідженні владно-політичних відносин, П.Сорокін виділяє соціокультурний аспект політичної поведінки індивідів та стверджує соціокультурну обумовленість їх менталітету. На думку вченого, сутність владних структур та політичних відносин визначається культурою домінуючої суперсистеми. Тому неможливо штучно створити певні владні структури, керуючись лише окремими цінностями, нормами та критеріями справедливості. “Дайте групі дияволів чудову конституцію, - писав П.Сорокін, - і все ж цим не створити з неї прекрасного суспільства. І навпаки, суспільство, що складається з талановитих та вольових осіб, неминуче створить і більш досконалі форми суспільного життя” [8].

Під впливом такого бачення суспільно-політичного розвитку Сорокін формулює свою теорему флуктуації, за якою циклічні коливання суперсистем детермінують флуктуацію суспільств між прогресом та регресом, розвитком демократії та авторитаризмом. Зміни проходять в певних кількісному та якісному напрямках, поки не буде досягнута “точка насичення”. Дали зміни йдуть за інерцією або примусом. Таким чином, вичерпується потенціал руху в одному напрямку, починається зворотній рух, хоча і на новому ґрунті.

4.2. Сучасні концепції політичного розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується надзвичайно високою динамікою соціальних змін й інтенсивним розвитком новітніх технологій. Виникнення великого обсягу нових знань про оточуючий світ вимагає періодичного перегляду уявлень про процеси еволюції соціуму. Науковці дещо по-різному пояснюють сутність та витоки політичних процесів, що визначають розвиток нашого суспільства. Так, відомий російський соціолог Т.І.Заславська вважає, що ми переживаємо системну кризу. Теоретики світ-системного аналізу Т.Хопкінс та І.Уоллерстайн на основі власних досліджень роблять висновок про поширення глобального системного хаосу суспільства. З цього хаосу, на їх думку має сформуватися новий світовий порядок, риси якого сьогодні ще тільки починають виявляти себе.

Все це викликає особливу увагу науковців до дослідження процесів суспільної еволюції. В середині ХХ сторіччя політичний розвиток визначався більшістю науковців як природні, закономірні якісні зміни матеріальних та ідеальних об’єктів, яким властиві цілеспрямованість та необерненість.

Узагальнюючи різноманітні підходи до визначення сутності і складових політичного розвитку можна сформулювати наступні тези:

1. Політичний розвиток як умова економічного прогресу, досягнення такого стану держави, який сприяє зростанню добробуту суспільства.

2. Політичний розвиток як досягнення показників політичного життя, властивих індустріальному суспільству. В межах цього підходу робиться спроба встановити стандарти політичної поведінки та функціонування інститутів, які і визначаються як сутність політичного розвитку.

3. Політичний розвиток як модернізація. Тут сутність політичного розвитку складає перехід від традиційних до сучасних суспільств.

4. Політичний розвиток як дії, спрямовані на створення національної держави та консолідацію громадян навкруги спільної системи цінностей.

5. Політичний розвиток як демократизація. В такій інтерпретації політичний розвиток ототожнюється з політичною демократією та представницькими інститутами, які засновуються на принципі поділу функцій влади та парламентській системі, що спирається на партії та партійні коаліції. Подібне трактування розвитку вимірюється за допомогою таких критеріїв: кількість партій, ступінь суперництва груп інтересів та визнання прав особистості.

Останній підхід знаходить відображення, зокрема, в роботі Л.Пая “Аспекти політичного розвитку”, де політичний розвиток розглядається як становлення нових інститутів та виховання громадян. В якості критеріїв політичного розвитку вчений формулює такі групи характеристик: структурну диференціацію та спеціалізацію; зростаючу адаптивність системи; тенденцію до “рівності”(залучення населення до політичного життя); виникнення універсальних норм та отримання державних посад за принципом компетентності.

Намагання вийти за межі формального інституціонального підходу и та лінійних уявлень про політичний розвиток спостерігається в дослідженнях Л.Бандера, Дж.Коулмена, Дж. Лапаломбари, Л.Пая, С.Верби [12, с.378-379].

Ці автори прагнули сформулювати загальну теоретичну основу з проблеми політичного розвитку. На основі трьох вимірів політичної системи – диференціації, рівності та здатності – вони формулювали поняття так званого „синдром розвитку”. Сутність синдрому розвитку тут полягала в таких явищах:

- процесі розподілу та спеціалізації ролей, інституціональних сфер та асоціацій в суспільствах;

- розвитку національного громадянства, всезагального правового порядку та критеріїв досягнення;

- здатності політичної системи управляти напруженими ситуаціями та стимулювати нові перетворення.

Таким чином, політичний розвиток за даною концепцією – це підсилення в політичній системі тенденцій диференціації, рівності та здатності. Звертається увага на можливість виникнення під впливом цих процесів суспільних криз – самосвідомості, легітимності, участі, проникнення та розподілу.

Кожна з цих криз має свій певний зміст. Так, криза самосвідомості торкається масової та елітарної культури, виявляється в національних почуттях щодо території, в конфлікті між етнічною лояльністю та національними обов’язками. Криза легітимності виникає в ході боротьби за владу. Криза участі виникає тоді, коли “правляча еліта вважає незаконними вимоги або дії індивідів чи груп, що прагнуть участі в політичній діяльності”. Криза проникнення за Р.Чилкотом характеризується “тиском на правлячу еліту з метою досягнення інституціональної адаптації або особливого роду нововведень”. Криза розподілу виявляється у сферах ідеології, природних та людських ресурсів, а також інституціонального середовища. Вочевидь можна зробити висновок, що поступ політичного розвитку залежатиме від того, наскільки успішно нова політична система буде адаптуватися до названих криз.

Існують політичні теорії, що відкидають необхідність мети політичного розвитку. Так, наприклад, К.Попер та Ф. фон Хайєк вважають, що наявність в суспільстві будь-якого жорсткого проекту суспільного розвитку призводить до невиправданого насильства, намагання підкорення приватних інтересів абстрактній цілі розвитку. Доводиться, що будь-який масштабний політичний проект, окрім проекту „відкритого суспільства”, призводить до придушення прав та свобод індивідів.

Політичний розвиток, на думку російських вчених О.Малєшкіної та М.Раца, не повинен мати телеологічного забарвлення. Він розглядається ними як процес, що має декілька еволюційних альтернатив, вибір яких залежить від провідних факторів впливу [10, с.149-151]. З цього випливає, що у політичного розвитку не може бути єдиного заданого алгоритму. На основі таких ідей виникла нова концепція розвитку політичної системи, яку можна назвати антиутопічною. Її специфіка полягає в тому, що вчені більше не докладають зусиль до створення чітких та визначених моделей політичного розвитку, а покладаються на використання моментів раціональності в природно-історичному перебігу подій.

Розвиваючи цю концепцію, М.Рац, наприклад, окреслює дві альтернативи соціально-політичного розвитку – дорогу та шлях. Дорога веде до попередньо заданого пункту, чітко спроектованої моделі суспільства. Шлях прямує в невідоме майбутнє, воно буде таким, яким ми його створимо, і виявиться перетвореною формою нашого руху. Оцінюючи соціальне значення цих альтернатив, вчений стверджує, що вибір дороги потребує впевненості в її вірності. А оскільки ніяких критеріїв істинності в цьому процесі немає, то організаторам руху нічого не залишається, як проголосити обрану дорогу єдино вірною та підганяти дійсність під її вимоги [11, с.26-28].

На відміну від дороги шлях прокладається постійно, кожен його наступний етап випливає з внутрішніх потреб, а не з конструкцій світлого майбутнього. Таким чином, треба думати про ефективність кожного наступного кроку, тобто не дійсність підганяється під гіпотетичний ідеал, а саме ідеал повільно формується з дійсності. До цього можна додати, що в нашому історичному минулому ми вже ходили по дорогах, які ведуть у чітко розроблені ідеальні моделі суспільства та переконалися в тому, що всі вони ведуть до закритого тоталітарного суспільства, руйнування системи саморозвитку. Якщо сьогодні ми прагнемо нових орієнтирів, реальної модернізації суспільства, то тут широкої дороги нема. Як стверджує, зокрема, С.Хантінгтон, є тільки напрямок розвитку, і кожен народ обирає свій спосіб руху, спираючись на плідний синтез цивілізаційних надбань та власного історичного досвіду [13, с.33].

Поиск по сайту: