Предмет думки та основні форми теоретичного пізнання

Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується домінуванням раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм мислення і "розумових операцій". Живе споглядання, чуттєве пізнання тут не усувається, а стає підлеглим (але дуже важливим) аспектом пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, осягаються за допомогою раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій "вищого порядку" - таких як поняття, умовиводи, закони, категорії, принципи та ін.

Найважливіше завдання теоретичного знання - досягнення об'єктивної істини у всій її конкретності і повноті змісту. При цьому особливо широко використовуються такі пізнавальні прийоми й засоби як абстрагування - відволікання від ряду властивостей і відносин предметів, ідеалізація - процес створення суто уявних предметів ("точка", "ідеальний газ" і т.п.), синтез - об'єднання отриманих в результаті аналізу елементів в систему, дедукція - рух пізнання від загального до приватного, сходження від абстрактного до конкретного та ін Присутність у пізнанні ідеалізації є показником розвиненості теоретичного знання як набору певних ідеальних моделей.

Характерною рисою теоретичного пізнання є його спрямованість на себе, внутрішньонаукова рефлексія, тобто дослідження самого процесу пізнання, його форм, прийомів, методів, понятійного апарату і т.д. На основі теоретичного пояснення і пізнаних законів здійснюється передбачення, наукове передбачення майбутнього. Розглядаючи теоретичне пізнання як вищу і найбільш розвинену його форму, слід насамперед визначити його структурні компоненти. До числа основних з них відносяться проблема, гіпотеза і теорія, що виступають разом з тим як форми, "вузлові моменти" побудови і розвитку знання на теоретичному його рівні.

Проблема - форма теоретичного знання, змістом якої є те, що ще не пізнано людиною, але що потрібно пізнати. Інакше кажучи, це знання про незнання, питання, яке виникло в ході пізнання і вимагає відповіді. Проблема не є застигла форма знання, а процес, що включає два основних моменти (етапу руху пізнання) - її постановку і рішення. Правильне виведення проблемного знання з попередніх фактів і узагальнень, уміння вірно поставити проблему - необхідна передумова її успішного вирішення. "Формулювання проблеми часто більш істотна, ніж її дозвіл, який може бути справою лише математичного або експериментального мистецтва. Постановка нових питань, розвиток нових можливостей, розгляд старих проблем під новим кутом зору вимагають творчої уяви і відображають дійсний успіх в науці" 1.

В. Гейзенберг відзначав, що при постановці та вирішенні наукових проблем необхідно наступне: а) певна система понять, за допомогою яких дослідник буде фіксувати ті чи інші феномени, б) система методів, яка обирається з урахуванням цілей дослідження і характеру розв'язуваних проблем; в) опора на наукові традиції, оскільки, на думку Гейзенберга, "у справі вибору проблеми традиція, хід історичного розвитку відіграють істотну роль", хоча, звичайно, певне значення мають інтереси та нахили самого вченого.

Як вважає К. Поппер, наука починає не з спостережень, а саме з проблем, і її розвиток є перехід від одних проблем до інших - від менш глибоких до більш глибоким. Проблеми виникають, на його думку, або як наслідок протиріччя в окремій теорії, або при зіткненні двох різних теорій, або в результаті зіткнення теорії з спостереженнями. У сучасній методології термін "гіпотеза" вживається у двох основних значеннях: форма теоретичного знання, що характеризується проблематичністю і недостовірністю; метод розвитку наукового знання. Як форма теоретичного знання гіпотеза повинна відповідати деяким загальним умовам, які необхідні для її виникнення та обгрунтування і які потрібно дотримувати при побудові будь-якої наукової гіпотези незалежно від галузі наукового знання. Теорія - найбільш розвитку форма наукового знання, що дає цілісне відображення закономірних та суттєвих зв'язків певної області дійсності.

1. Аналіз, синтез, аналогія як розумові дії.

На основі відчуття та сприймання людина одержує різноманітну інформацію про зовнішні властивості та ознаки предметів, які фіксуються у її свідомості у формі звукових, просторових, часових, смакових, дотикових та інших проявів.

Проте такої інформації людині для пізнання не достатньо.

Вичерпні знання про внутрішні, невідчутні властивості та ознаки предметів дійсності, безпосередньо не відображеної у відчуттях і сприйманні сутності, людина одержує за допомогою мислення – вищої, абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності.

Порівняно з відчуттями і сприйманням це значно повніший образ світу, який визначає ступінь проникнення індивіда в сутність явищ дійсності, з’ясування їх неявних властивостей. У своїх розвинених формах це раціональна пізнавальна діяльність, шляхом якої людина здобуває нові, абстраговані від чуттєвих даних, знання, будує узагальнений образ світу, створює власну філософію, зрештою, здійснює акти творчості.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного опанування закономірностями дійсності, постановки їх на службу своїм потребам і інтересам.

Функції мислення – розкриття внутрішньої, безпосередньо не даної у відчуттях та сприйманнях, сутності об’єктів та явищ дійсності.

Перехід від фактів існування предметів, які нам даються в результаті відчуттів та сприймань, до розкриття їхньої суті, узагальнювальних висновків відбувається за допомогою ряду розумових дій.

Розумові дії – це дії з предметами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них.

В розумових діях ми можемо виокремити їх головні складові елементи або процеси – розумові операції, які є також механізмами мислення. Такими є порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння – за його допомогою пізнаються схожі та відмінні ознаки і властивості об’єктів.

Аналіз – являє собою мислене розчленування предметів свідомості, виокремлення в них їх частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Аналіз потрібний для розуміння сутності предмета, але сам його не забезпечує. Розуміння потребує не лише аналізу, але й синтезу.

Синтез – це мислене об’єднання окремих частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів у єдине, якісно нове ціле.

Аналіз і синтез – це головні мислительні операції, які в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Розумовий аналіз переходить в абстрагування – тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших їхніх рис і від самих предметів, яким вони властиві. Слово “абстрагувати” походить від латинського “abstragete” – відволікати, відтягати. Наприклад: виокремлення такої властивості як “рух”, “дерев’яний” тощо.

Абстрагування готує грунт для глибокого узагальнення. Операція узагальнення виявляється в мисленому об’єднанні предметів, явищ у групи з істотними ознаками, виокремленими в процесі абстрагування. Узагальнення – це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова.

1. Логічна і наукова раціональність.

У науковій раціональності виокремимо два аспекти. Перший — логічний. Він охоплює характерні властивості, притаманні науковим теоріям. Другий аспект — правила і норми, що визначають специфічну поведінку вчених у процесі наукової діяльності. В цьому сенсі «наукова раціональність» стає професійною ознакою такої поведінки.

Основою наукової раціональності є певні правила і норми мовної діяльності, які забезпечують її осмисленість. Але якщо для раціональності взагалі осмисленість висловлювань є необхідною і достатньою вимогою, то для наукової раціональності вона необхідна, але недостатня. Щоб висловлювання відповідали вимогам наукової раціональності, необхідно, щоб вони:

— були лінгвістично осмисленими;

— логічно істинними;

— мали логічну форму, що забезпечує можливість принципової емпіричної перевірки;

— містили факти, які можна трактувати як її підкріплення;

— безпосередньо чи опосередковано вказували на можливі факти, які в разі їх появи спростовуватимуть зміст системи висловлювань.

Дотримання чітких логічних принципів на кожному етапі створення теорії і побудова на їх основі методологічних правил наукового дослідження наближає його до істини. Остання є єдиною інтегральною оцінкою і найважливішим орієнтиром для вченого у процесі наукової роботи. Після з'ясування ступеня істинності теорії можна попередньо визначити, наскільки ефективним буде кінцевий результат її застосування.

1. Раціональна інтуїція.

Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – основоположник ідеалістичного плюралізму – хоч і не ви-ходить на відміну від Спінози за рамки раціоналістичного тлумачення інтуїції, обертає свої по-гляди до теорії природжених ідей. У відмінності від Декарта Лейбніц вважає, що самоочевидність і ясність ідеї до числа ознак інтуїції вже не входять. Під інтуїтивним розуміється пізнання, при якому ми одночасно мислимо в сукупності всі ознаки, характерні для даної речі. Раціональна інтуїція – це свого роду “монада” всіх раціональних доказів, що зосередила всі предикати речі в свідомості суб’єкта. Інтуїція – вищий рівень пізнання, що дозволяє усвідомити всі раціональні істини. Лейбніц, мабуть, пішов далі за своїх попередників головним чином в тому, що визначив інтуїтивне знання не як початкове, хоча воно і дозволяє отримувати початкові дефініції раціонального пізнання, а як результат тривалої попередньої пізнавальної діяльності. Остання у свою чергу здійснюється дискурсивним мисленням.

Інтуїція, на думку багатьох філософів, є частиною розуму. Раціональна інтуїція випереджує розум, сприяючи відкриттям фізичних наук і технології, але вона необхідна передусім для наук психологічних, суспільних, моральних і релігійних, щоб зрозуміти себе самого та інших, щоб зрозуміти голос нашого сумління (духа) і, з поміччю Ласки щоб дійти до зрозумілої та раціональної релігійної віри. Два різновиди нашого розуму (раціональний та інтуїтивний) взаємодоповнюють один одного.

Сам розум (що ступає малими кроками, починаючи від чуттів) без інтуїції впадає в релігійний скептицизм і філософське вчення, яке називають «слабким». А сама інтуїція (що не є почуттям, а глибоким і далекоглядним сприйманням правди) без розуму залишається вгадуванням і не може пояснювати свої переконання.

Поиск по сайту: