Додаткове дослідження

Додаткові – лабораторно-інструментальні – методи базуються на новітніх досягненнях сучасної фізики, хімії, імунології і вимагають для проведення більш-менш складних інструментів та обладнання і спеціально навченого медичного персоналу. Застосування цих методів дозволяє не тільки глибше вивчати відомі захворювання, але і, що більш важливо, в деяких випадках забезпечує діагностику захворювань на доклінічному етапі розвитку їх.

Лабораторні і інструментальні методи ще називають додатковими, оскільки вони призначаються не всім пацієнтам, а лише у разі необхідності і тільки після обстеження хворого з використанням основних методів. Однак таке тлумачення цих методів є відносним, тому що деякі із них використовують для остаточного підтвердження (верифікації) діагнозу (стернальна пункція з наступним вивченням клітинного складу кісткового мозку при гематологічних захворюваннях).

Сучасні інструментальні методи обстеження, що базуються на новітніх досягненнях наукової думки та технічного прогресу, найчастіше використовують для вирішення складних діагностичних проблем в окремих пацієнтів. Організовані діагностичні центри, які акумулюють найновішу апаратуру, що дозволяє використовувати її більш ефективно, з більшим навантаженням. У цьому розділі розглядаємо лише загальні відомості про принципи застосування лабораторно-інструментальних методів.

Рентгенологічне обстеження — інструментальний метод, що найчастіше застосовується у клінічній практиці і базується на просвічуванні окремих частин тіла рентгенівськими променями за рентгенівським екраном (рентгеноскопія). Використовуючи цей метод, на екрані можна побачити тіні різної прозорості: на фоні прозорих за рентгенівським екраном легень можна визначати розміри і конфігурацію серця, виявляти ділянки ущільнення легеневої тканини. Для фіксації виявлених змін проводять рентгенографію — знімають зображення на плівку, що засвічується рентгенівськими променями. На рентгенівській плівці отримують негативне зображення (світлі на рентгенівському екрані місця на плівці — темні і навпаки).

Для дослідження порожнистих органів, що дають на екрані порівняно густу однорідну тінь (шлунок, кишечник, жовчний міхур, ниркові миски), проводять їх контрастування. При дослідженні шлунково-кишкового тракту пацієнтові дають випити сульфат барію у воді, а при дослідженні товстої кишки вводять цю суміш клізмою (іригографія). Для дослідження жовчного міхура і внутрішньопечінкових жовчних ходів (холецистографія, холеграфія) пацієнтові дають випити контрастні речовини (холевід, білітраст) або вводять їх внутрішньовенно (білігност). Ці речовини заносяться у печінку і накопичуються у жовчних протоках і жовчному міхурі. Рентгенологічне дослідження ниркових мисок (пієлографія) проводять з використанням уротрасту. Рентгенологічне дослідження бронхів (бронхографія) можливе лише після заповнення часткових і сегментарних бронхів ураженої ділянки контрастною речовиною (йодліпол). Дослідження судин (ангіографія) проводять з використанням кардіотрасту.

Значним досягненням, що вдосконалює рентгенівське дослідження, є томографія або пошарова рентгенографія, що дозволяє отримати зображення окремих шарів досліджуваної ділянки, розташованих на певній глибині. Тіні органів і утворів, розміщених на меншій чи більшій глибині, не накладаються на основне зображення, що дозволяє чітко локалізувати пухлини, запальні інфільтрати.

Комп'ютерна томографія — рентгенологічний метод обстеження, що полягає в круговому просвічуванні об'єкта рентгенівськими променями з наступною побудовою пошарового зображення. Комп'ютерна томографія дає змогу чітко диференціювати структури тканин і середовищ за щільністю (кров, рідина, пухлина, межі тканин), завдяки чому можна визначити локалізацію і поширення патологічних процесів в органах і тканинах. Здійснюють дослідження на спеціальному комп'ютерному томографі, який складається із здатного до переміщення рентгенівського випромінювача, ЕОМ і реєстратора.

Комп'ютерна томографія зробила доступною діагностику патологічних процесів у головному мозку, дослідження органів грудної клітки, в тому числі середостіння, органів черевної порожнини і розміщених за-очеревинно. Ділянки організму, недоступні дослідженню іншими методами, дають для лікаря інформацію про їхній стан.

Ендоскопічні методи дослідження — методи інструментального дослідження слизової оболонки порожнистих органів за допомогою спеціальних оптичних приладів — ендоскопів. Часто ендоскопію поєднують із біопсією і морфологічними дослідженнями отриманого матеріалу. Ендоскопи почали застосовувати ще в XIX ст. з метою огляду слизової кишок і шлунка. На зміну "жорстким" ендоскопам прийшли ендоскопи з волоконною оптикою, що забезпечує гнучкість світловодів і здатність їх передавати зображення і світло викривленим шляхом.

За допомогою ендоскопії досліджують бронхи (бронхоскопія), шлунок і дванадцятипалу кишку (гастродуоденоскопія), жовчні шляхи (холе дохоскопія), кишки (колоноскопія) тощо. Найбільшого поширення набула ендоскопія в гастроентерології: її застосовують для огляду стравоходу (езофагоскопія), дванадцятипалої кишки (дуоденоскопія), прямої кишки (ректороманоскопія), товстого кишечника (колоноскопія). Для діагностики і лікування захворювань органів дихання використовують ларингоскопію (огляд трахеї), бронхоскопію (дослідження бронхів), торакоскопію (дослідження порожнини плеври).

Ендоскопічні методи впроваджені в урологічну практику — цистоскопія, нефроскопія; застосовують для дослідження суглобів — артроскопія, судин — ангіоскопія, порожнини серця — кардіоскопія.

Ендоскопія знайшла своє застосування в ургентній невідкладній діагностиці і лікуванні: для виявлення причин внутрішньої кровотечі, видалення каменів чи сторонніх тіл. За допомогою ендоскопії здійснюють бужування, зрошення та аплікації лікарськими засобами оболонок порожнин, електрохірургічні та кріохірургічні маніпуляції, лазеротерапію, ультразвукове опромінення.

Радіоізотопна діагностика — сукупність методів для вивчення патологічних змін органів і систем з використанням спеціальних радіоактивних ізотопів. Вводять в організм людини радіоактивні сполуки, які, поширюючись в ньому, накопичуються в певних органах, що дає змогу вивчати обмін речовин, функцію органів, секреторно-екскреторні процеси. До радіоізотопних методів належать радіометрія, радіографія, сканування, сцинтиграфія.

Радіометрію (метод визначення концентрації радіоізотопів в органах і тканинах) застосовують для вивчення функціонального стану щитоподібної залози, визначаючи накопичення радіоактивного йоду.

Радіографію (реєстрація накопичення, розподілу та виведення з органа ізотопу) використовують для дослідження функції легень, печінки, нирок, для аналізу стану кровообігу і вентиляції легень.

Сканування і сцинтиграфія — отримання топографічного зображення органів, які вибірково накопичують відповідний ізотоп. Розподіл радіоактивної речовини в тканинах органа і гаммавипромінювання реєструються за допомогою детектора, гамматопографа або сканера. Детектор (лічильник випромінювання) переміщується над досліджуваним органом, що накопичив радіонуклідний засіб. Електронний пристрій перетворює потік імпульсів у графічне зображення чорно-білого або кольорового штрихування чи друкованих цифр (комп'ютерне сканування). У разі дифузного ураження паренхіматозних органів на сканограмі суцільне зменшення густини рисок. Вогнищеві патологічні процеси проявляються різної величини дефектами поглинання радіоактивного індикатора.

В гастроентерології радіоізотопну діагностику застосовують при дослідженні печінки, підшлункової залози. Сканування і сцинтиграфію печінки здійснюють препаратами радіоактивного золота, що дає змогу визначити величину, вогнищеві і дифузні зміни органа. Для отримання інформації про функціональний стан гепатобіліарної системи використовують "бенгальський рожевий" з радіоактивним йодом.

У гематології за допомогою радіоактивного дослідження визначають тривалість життя еритроцитів. Використовуючи ізотопи, які вибірково накопичуються у міокарді, можна побачити зону некрозу. Радіоізотопи використовують для визначення функції зовнішнього дихання, аналізу легеневого кровообігу, функціонального й анатомічного стану нирок. За допомогою радіоізотопного дослідження визначають концентрацію гормонів, ферментів та інших біологічно активних речовин в крові і тканинах.

Ультразвукове дослідження (УЗД) — ультразвукова ехолокація, ехографія — метод дослідження внутрішніх органів з використанням ультразвукових сигналів, відбитих від тканин організму, ультразвукові коливання по-різному поглинаються і відбиваються тканинами організму залежно від щільності тканин, в яких вони поширюються. Ехолокатор посилає ультразвукові імпульси в тіло людини і вловлює відбиті від нього сигнали, посилаючи їх на осцилоскоп. Зображення реєструється на поляроїдній плівці. Цим методом досліджують серце, печінку, жовчний міхур, підшлункову залозу, селезінку, нирки, надниркові залози, щитоподібну залозу. Метод дозволяє виявляти рідину в плевральній і черевній порожнинах.

Ехокардіографія, для прикладу, дозволяє визначити об'єм шлуночків, рухомість, функцію стулок клапанів, їх структурні зміни, скоротливу здатність міокарда, стан міжшлуночкової перетинки, діаметр отворів, наявність випоту у порожнині перикарда.

Доплерівська ультрасонографія дозволяє визначити різні параметри руху клапанів серця, його відділів та руху крові в судинах. Сонографія черевної порожнини та її органів має особливе значення для діагностики захворювань гепатобіліарної системи і нирок. Ультразвукове обстеження у більшості випадків не потребує спеціальної підготовки, відноситься до неінвазивних методів і набуває широкого застосування не тільки у клініці внутрішніх хвороб (акушерство і гінекологія, хірургія).

Для більш об'єктивної оцінки стану здоров'я людини проводять функціональні проби. Вони дозволяють визначити резервні можливості людини, адаптацію її різних систем до фізичних навантажень. Якщо результати функціональної проби оцінюють під час її проведення, то судять про ступінь адаптації організму чи певної системи до фактора впливу; якщо оцінюють після закінчення дослідження — визначають характер відновлювальних процесів.

Інструментально-функціональні методи дослідження дозволяють визначити зміни функціонуючих систем у процесі розвитку захворювання, оцінити стан здоров'я людини і визначити адаптацію його систем до фізичних навантажень. Якщо результати функціональної проби оцінюють під час її проведення, то судять про ступінь адаптації організму чи певної системи до фактора впливу; якщо оцінюють після закінчення дослідження, визначають характер відновлювальних процесів. У клінічній практиці реєструють рухову функцію різних органів (сфігмографія, спірографія, артеріальна осцилографія); біоелектричні струми, які виникають у працюючих органах (електрокардіографія, електроенцефалографія); звукові явища, пов'язані з функціонуванням органа (фонокардіографія).

Термографія — метод визначення інтенсивності інфрачервоного випромінювання за допомогою тепловізора. Тканини різних органів характеризуються неоднаковим тепловим (інфрачервоним) випромінюванням. Тканина злоякісної пухлини характеризується інтенсивним інфрачервоним випромінюванням ("гарячі" осередки на теплокартограмі). Доброякісні утвори і кісти мають слабке інфрачервоне випромінювання ("холодні" осередки). Асиметрія на термограмі може виявлятися при порушенні кровопостачання окремих ділянок тіла.

Найновішим досягненням є впровадження у клінічну практику ядерної магнітної томографії (магнітно-резонансне зображення, радіомагнітний резонанс, ядерно-магнітний резонанс), що базується на реєстрації відбитих радіохвиль від намагнічених протонів атомного ядра хімічного елемента. Частота відбитих коротких радіохвиль залежить від густини протонів (водню) у тканинах, зосереджених у внутрішньо- і позаклітинній рідині та ліпідах досліджуваного органа. Структурні і метаболічні зміни в тканинах змінюють радіомагнітний резонанс. Метод дозволяє діагностувати не тільки вади серця, але і аневризми (в т.ч. розшаровуючі), аномалії розвитку, внутрішньосерцеві тромби.

Лабораторні методи обстеження. Широко застосовується в клініці для підтвердження чи заперечення правильності шляху діагностичного пошуку. Досліджують кров, ексудати, транссудати, випорожнення, секрети організму.

Лабораторні дослідження проводять у таких напрямках: вивчення фізичних властивостей досліджуваного матеріалу; мікроскопічне дослідження; визначення у досліджуваному матеріалі тих чи інших речовин — найчастіше це хімічні чи біохімічні дослідження; бактеріологічне дослідження і серологічне дослідження. Можливості лабораторної діагностики значно розширились з впровадженням у клінічну практику методів імунної діагностики. Використання окремих методів лабораторної діагностики є обов'язковим для верифікації діагнозу захворювання: мієлограма при захворюваннях крові, біопсія при підозрі на злоякісну пухлину.

Для прикладу подаємо перелік інструментальних і лабораторних досліджень пацієнта, який вперше звернувся за медичною допомогою в поліклініку чи лікується стаціонарно: А — інструментальні методи (рентгенологічне дослідження органів грудної клітки, найчастіше флюорографія, електрокардіографія, вимірювання артеріального тиску); Б — лабораторні методи (загальний аналіз крові, визначення цукру крові, групи крові, дослідження крові на реакцію Вассермана; загальний аналіз сечі і копрограма). Для жінок є обов'язковим огляд гінеколога. Для чоловіків віком 40 років і старше — огляд уролога для виявлення проблем з передміхуровою залозою. Для пацієнтів старших 40 років вимірювання очного тиску для виключення глаукоми. У разі необхідності пацієнт консультується зі стоматологом.

Поиск по сайту: