Регіональні ландшафтні парки

Багаторічний досвід створення та функціонування національних парків у різних державах світу доводить, що їх можливості як місць відпочинку є обмеженими. Головною причиною цього обмеження є виконання НПП переважно природоохоронних функцій. Через це в багатьох індустріальних країнах виникла потреба організації нової, додаткової до національного парку, категорії охоронних територій здебільшого рекреаційного призначення – природних парків. Такі парки мають відвернути увагу відвідувачів від особливо цінних в науково-природничому значенні НП, й задовольнити зростаючі рекреаційні потреби суспільства. Природний парк як окрема категорія охоронних об’єктів був виділений на І Всесвітньому конгресі з національних парків, що відбувся в Сіетлі (США) у 1962 р.

Існує великий міжнародний досвід функціонування таких парків, які в різних країнах мають назву природних, ландшафтних, регіональних тощо. В Україні заповідні об’єкти цієї категорії називаються регіональними ландшафтними парками (далі - РЛП).

РЛП як організаційна форма охорони природи в Україні почав застосовуватись в практиці охорони природи з 1990 року, коли був створений перший в Україні РЛП “Дністровський каньйон” у Тернопільській області. Як категорія природно-заповідного фонду РЛП був введений в нашій країні 1992 року Законом України “Про природно-заповідний фонд України”.

Регіональні ландшафтні парки в Україні є природоохоронними рекреаційними установами місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Особливістю РЛП та їх основною відмінністю від НПП є те, що вони в більшій мірі, ніж національні парки, поєднують в собі природоохоронні та суто соціальні функції.

Основними цільовими функціями РЛП є: природоохоронна (збереження особливостей і краси ландшафту, цінних природних комплексів та об’єктів), охорона пам’яток культури і історії, рекреаційна (організація відпочинку і збереження високих рекреаційних якостей середовища), освітньо-пізнавальна (сприяння екологічній освіті, виховання патріотичного ставлення до рідної природи, культури та історії).

Основними завданнями регіональних ландшафтних парків є збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об'єктів, відтворення порушених природних комплексів, створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах, сприяння екологічній освітньо-виховній роботі.

Придатність певної території для створення РЛП визначається його функціями та завданнями і залежить від наявності природних, культурних та історичних цінностей, можливостей проведення на їх базі екологічного виховання, різних видів рекреації, оздоровлення. Відповідно, бажано, щоб до території РЛП було включено відносно незмінені природні комплекси (типові або унікальні для даного регіону), природні екотопи з цінним рослинним і тваринним світом. Територія парку має бути “екологічно чистою”, тобто характеризуватись відсутністю значного забруднення території, не містити (та не відчувати вплив ззовні) виробництв, діяльність яких призводить до погіршення стану довкілля та зниження її рекреаційної, оздоровчої і природоохоронної цінності. На території РЛП мають бути об’єкти культурної та історичної спадщини, вона має бути привабливою та придатною для різних видів рекреації, мати освітню та виховну цінність.

На відміну від НПП, РЛП можуть створюватися поблизу великих міст. В цих умовах РЛП мають переваги саме як організаційна форма охорони природи: дозволяють враховувати роздробленість території, перетвореність природних умов, високі антропогенні навантаження, а також створюють передумови збереження невеликих, але досить добре збережених і цінних природних комплексів. Крім того, в цих умовах найбільш повно проявляються соціальні функції РЛП, зокрема можливість задоволення потреб міського населення у місцях відпочинку, можливість організації пізнавально-просвітницьких форм відпочинку тощо. РЛП є перспективною організаційною формою охорони природних територій саме в регіонах з високим ступенем господарської освоєності ландшафтів.

Загальною тенденцією у функціонуванні заповідних об’єктів РЛП є розширення спектру їх функцій. До функцій рекреаційного використання та збереження мальовничих ландшафтів з часом долучаються функції охорони природних та історико-культурних об’єктів, сприяння соціальному і економічному розвитку території, узгодженому з функцією охорони природи, організація туризму, екологічної освіти місцевого населення і відвідувачів, а також проведення наукових досліджень і моніторингу.

Таким чином РЛП (ПП) є багатофункціональними заповідними об’єктами. Відповідно, основою для організації діяльності по їх охороні і використанню є функціональне зонування території. В Україні в межах РЛП можуть виділятися функціональні зони, з урахуванням тих самих вимог, що встановлені для територій національних природних парків. Тут можуть бути виділені такі зони: заповідна, регульованої рекреації, стаціонарної рекреації, господарська. Влаштування території РЛП здійснюється на основі Проекту організації території РЛП, охорони, відновлення та рекреаційного використання його природних комплексів та об’єктів.

Враховуючи щільність заселеності нашої країни, а також високий ступінь перетвореності ландшафтів, потреба в створенні РЛП в Україні є дуже значною. Потенціальні можливості для створення РЛП мають Українські Карпати, Прикарпаття та Західне Поділля, для яких характерні мальовничі ландшафти, багатий рослинний та тваринний світ, наявні мінеральні джерела, де збереглось багато археологічних та історико-культурних пам'яток. Багатством рекреаційного потенціалу відзначаються узбережжя Чорного та Азовського морів. Особливо важливим є створення РЛП у східній частині України, у зв'язку з її значною урбанізованістю. Актуальним є формування мережі РЛП і для центральної частини України, де НПП досі відсутні. Водночас, саме в цьому регіоні є багато історико-культурних цінностей та місць, пов'язаних з історією нашого народу.

Формування мережі РЛП в Україні відбувається швидкими темпами. На 01.01.2002 р. уже в різних регіонах України діяло 37 РЛП (див. Додатки, табл. 2). Їх, загальна площа становить близько 500 тис. га, або 18% від площі ПЗФ та 0,8% від площі держави.

Заказники

Заказники є однією з найбільш розповсюджених в Україні категорій заповідних об’єктів і мають суттєве значення в мережі її ПЗФ.

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Вони виконують функції збереження та відтворення природних комплексів, видів чи природних ресурсів, підтримання загального екологічного балансу. Залежно від своєї природоохоронної, екологічної, наукової й іншої цінності заказники можуть бути загальнодержавного чи місцевого значення.

Заказниками загальнодержавного значення оголошують території, на яких наявні природні комплекси та об’єкти, збереження яких має національне значення, а саме: види, занесені до Червоної книги України (а також світових та європейських “червоних” переліків), території, на яких зберігаються рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, території водно-болотних угідь міжнародного значення, території, яким притаманна виняткова господарська цінність (водоохоронна, ґрунтозахисна, лісогосподарська тощо), території, що забезпечують охорону генофонду цінних лікарських рослин та запасів їх сировини, унікальні печери, бальнеологічні ресурси тощо.

Заказниками місцевого значення оголошуються на територіях, природні комплекси та природні ресурси яких мають переважно регіональне або місцеве значення: види рослин і тварин, що підлягають особливій охороні на територіях областей та Автономної Республіки Крим, рослинні угруповання, типові та рідкісні для регіонів тощо.

Залежно від цільового призначення та необхідного режиму охорони заказники поділяються на типи, зміст яких наведено в табл.3.1.

Таблиця 3.1. Типи заказників

Віднесення заказника до одного з наведених вище типів вказує на той основний об’єкт охорони, заради якого територію було оголошено заказником. Це може бути ландшафт в цілому, або ентомофауна, іхтіофауна, окремий вид тощо. Зрозуміло, що для збереження якоїсь частини природного комплексу необхідно зберегти весь комплекс.

Особливості режиму конкретного заказника визначаються на підставі обстеження території та наукового обґрунтування і визначаються комплексом факторів, зокрема: конкретною метою охорони, станом природних комплексів, впливом ззовні тощо. Тому режими різних заказників можуть значно різнитись.

На території заказника обмежується або забороняється господарська діяльність, здійснення якої може перешкоджати збереженню об’єкта охорони, тобто суперечить цілям та завданням заказника. Іншими словами, тут дозволяються ті види господарювання й в тих обсягах та в строках, які не впливають негативно на стан об’єктів охорони. Може бути ситуація, коли заборона якогось виду користування ресурсами розповсюджується на частину території заказника.

Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів, на яких і покладається забезпечення режиму охорони та збереження території. У зв’язку з цим в питаннях охорони заказників існують певні проблеми.

Часто територія одного заказника знаходиться у віданні декількох землекористувачів. Землі деяких заказників (або їх частини) взагалі не мають постійних користувачів і тоді заказник знаходиться у віданні місцевих рад (сільських, селищних, міських). Часто виконання завдань, що покладаються на заказник, вимагає не тільки пасивної охорони території, а й виконання конкретної практичної природоохоронної діяльності. Оскільки для здійснення цієї діяльності потрібні відповідні фахівці, то координація та проведення наукових досліджень у заказниках (як і пам’яток природи та заповідних урочищ) покладається на співробітників природних заповідників, що розташовані поблизу заказника.

Слід підкреслити, що заказники відіграють важливу роль у сучасній мережі ПЗФ України. Завдяки великому різноманіттю, багаточисельності та розміщенню в різних за природними і соціально-економічними умовами регіонах, вони фактично являють собою систему підтримки заповідників та НПП, яка підвищує ефект діяльності останніх.

Природно-заповідний фонд України має в своєму складі (станом на 1.01.2002 р.) 2556 заказників, із яких 283 мають загальнодержавне значення. Частка кількості заказників від загальної кількості територій і об’єктів ПЗФ становить близько 36%, а їх загальна площа - близько 40% від площі ПЗФ і 1,7% від площі держави. Розміри окремих заказників варіюють в дуже широких межах – від 1 га до десятків тисяч га. Близько 80% заказників загальнодержавного значення мають площі в діапазоні 100 – 10000 га, біля 18% - до 100 га. Найбільшим серед них є ландшафтний заказник Сулинський (Полтавська та Черкаська області), площею 31161,3 га.

Пам’ятки природи

Термін “пам’ятка природи” уперше ввів Олександр фон Гумбольт у XVIII ст. Під час подорожі (1799-1804 рр.) Південною Америкою він побачив у Венесуелі велетенські дерева із родини мімозових. У своєму звіті про подорож він висловив думку про необхідність збереження таких об’єктів як “реліквій природи” або “пам’яток природи” і ввів це поняття у природоохоронну літературу.

Пам’ятка природи як категорія заповідних об’єктів застосовується в багатьох країнах, але часто, в різних країнах це поняття дещо відрізняється за змістом. На початку XX ст. велись дискусії про те, що саме потрібно вважати за пам’ятку природи – об’єкти живої чи неживої природи, окремі видатні витвори природи чи великі за площею природні ділянки, а чи й створені людиною елементи ландшафту.

За визначенням Закону “Про природно-заповідний фонд України”, пам’ятками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне та пізнавальне значення. Територія чи окремий природний об'єкт, що мають особливу природоохоронну, наукову, пізнавальну, культурну, естетичну, господарську, оздоровчо-рекреаційну чи іншу цінність, є унікальними чи типовими для держави, оголошуються пам’ятками природи загальнодержавного значення. Територія чи окремий природний об'єкт, що мають велику цінність, є унікальними чи типовими для певного регіону, оголошуються пам’ятками природи місцевого значення.

Залежно від характеру, походження і необхідного режиму охорони пам’ятки природи поділяються на такі типи:

- комплексні – до яких можуть бути віднесені:

· ділянки мальовничих місцевостей,

· еталонні ділянки недоторканої природи,

· локальні території, на яких серед антропогенно зміненого ландшафту збереглись рештки природних екосистем,

· природні ландшафти з унікальними формами рельєфу (гори, групи скель, ущелини, каньйони, групи печер, льодовикові цирки і долини, моренно-валунні гряди, гігантські полої тощо),

- ботанічні – представляють собою:

· місця зростання цінних, реліктових, ендемічних, рідкісних і зникаючих видів рослин,

· лісові масиви та ділянки лісу, особливо цінні за своїми характеристиками (породним складом, продуктивністю, генетичними якостями тощо), а також зразки видатних досягнень лісогосподарської науки і практики,

· окремі гаї, дерева-довгожителі та їх біогрупи, дерева, що мають історико-меморіальне значення, дерева оригінальних форм, окремі екземпляри екзотів і реліктів, а також природні об'єкти штучного походження - стародавні алеї, парки, бульвари,

- зоологічні – оголошуються в місцях мешкання цінних, реліктових, ендемічних, рідкісних і зникаючих видів тварин, в місцях гніздування птахів, колоніальних поселень тварин тощо,

- гідрологічні – до яких відносять природні об'єкти, що відіграють важливу роль у підтримці гідрологічного режиму певних територій та мають водоохоронне значення -

· витоки річок, водно-болотні комплекси, ділянки заплав невеликих річок, ділянки морського узбережжя,

· окремі водні об’єкти – озера, ставки, водоспади,

· природні гідромінеральні комплекси - термальні і мінеральні водяні джерела, родовища лікувальних грязей,

- геологічні – являють собою геологічні відслонення, що мають особливу наукову цінність:

· опорні розрізи, стратотипи, виходи рідкісних мінералів, гірських порід і корисних копалин,

· геолого-географічні полігони, у тому числі класичні ділянки з особливо виразними слідами сейсмічних явищ, а також оголення розривних і складчастих порушень залягання гірських порід,

· останці, прояви карсту, печери, гроти, окремі мальовничі скелі, льодовикові валуни, визначні гори, еталонні ділянки родовищ корисних копалин, місцезнаходження рідкісних чи особливо цінних палеонтологічних об'єктів, а також геологічні об'єкти штучного походження, наприклад, старі кар'єри тощо.

Оголошення пам’яток природи провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів.

Відповідно до мети оголошення, на території пам’яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує збереженню або призводить до деградації чи зміни їх первісного стану. За умови дотримання цих вимог пам’ятки природи можуть використовуватись у наукових (моніторинг стану навколишнього середовища, вивчення природних екосистем і їх компонентів), культурно-освітніх, оздоровчо-рекреаційних і естетичних цілях. Враховуючи велику різноманітність територій і об’єктів, що оголошуються пам’ятками природи, режими їх охорони та використання є надзвичайно різними. Припустимі види використання визначаються для кожної пам’ятки природи залежно від характеру й особливостей території чи об’єкту, їх стану, оточуючої території. Забезпечення дотримання встановленого режиму покладається на власників або користувачів земель та об’єктів, оголошених пам’ятками природи.

В сильно освоєних регіонах категорія пам’яток природи набуває виняткового значення для охорони малих за площею природних комплексів, що є необхідним для формування (або підтримання) екологічно збалансованої просторової структури ландшафту. Пам’ятка природи – переважаюча за кількістю об’єктів категорія ПЗФ України. Станом на 1.01.2002 р. в Україні нараховується 3028 пам’яток природи, з них 132 – загальнодержавного значення. В законодавстві України немає обмежень щодо площ, які можуть мати території та об’єкти цієї категорії. Проте, на практиці, пам’ятки природи в Україні – це здебільшого невеликі за площею і справді унікальні території або унікальні об’єкти, для яких часто при заповіданні взагалі не визначається площа (наприклад для окремих дерев чи джерел). Біля 70% пам’яток природи загальнодержавного значення мають площі від 10 до 100 га, найчастіше – декілька десятків га. Близько 10% пам’яток природи – мають площу менше 1 га. Найбільшою за розмірами є ботанічна пам’ятка природи “Холодний яр” у Черкаській області площею 553,0 га.

Частка пам’яток природи в ПЗФ України за кількістю становить близько 43 %, а за площею всього 0,9%.

Заповідні урочища

Заповідні урочища (синоніми: резервати природи, заповідні ділянки природних ландшафтів) поряд із пам’ятками природи і національними парками є однією з найстаріших форм охорони природних об’єктів, яка найбільш широко застосовується в європейських країнах. Перші з них були організовані в колишній Чехословаччині 1838 року для охорони пралісів. Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні природні територіальні комплекси, що мають важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення. Заповідні урочища оголошуються з метою охорони їх в природному стані.

Особливості заповідних урочищ визначені в самій назві цієї категорії. Урочище – це примітна (визначна) ділянка місцевості з чітко сформованими природними межами (наприклад, степова балка, водойма тощо). Тобто, вимогою для території заповідного урочища є територіальна цілісність і природність меж. Водночас для їх території має бути встановлений суворий заповідний режим - тут забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах. Вимоги цього режиму аналогічні до режиму, встановленого для природних заповідників (див. § 2.2.1).

Функціональне призначення заповідних урочищ – збереження у природному стані цілісних ландшафтів. Ця функція визначає важливу роль заповідних урочищ у комплексному збереженні біологічного та ландшафтного різноманіття, а також у вивченні природних процесів, що протікають в них. Не важко помітити, що аналогічні функції виконують і природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників і національних природних парків. Та, на відміну від цих категорій ПЗФ, які є природоохоронними територіями загальнодержавного значення, заповідні урочища – території місцевого значення. Крім того, оголошення певної території заповідним урочищем провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів. Тобто на базі цих територій не створюються природоохоронні установи, а для управління ними - спеціальні адміністрації. Забезпечення режиму охорони та збереження території заповідних урочищ покладається на власників або користувачів відповідних земельних ділянок.

До основних проблем, що потребують вирішення для забезпечення збереження природних комплексів заповідних урочищ, належать: вивчення стану територій та динаміки процесів, що відбуваються в природних комплексах, розробка теоретичних засад і методичних рекомендацій щодо встановлення сприятливого режиму охорони території конкретного заповідного урочища (обґрунтування режиму абсолютної чи регульованої заповідності), практичне втілення науково обґрунтованого режиму, тобто здіснення, при необхідності, конкретної природоохоронної діяльності, пошук можливостей покращення умов охорони (збільшення площі, створення охоронних зон). Можливості землекористувачів (землевласників) щодо розв’язання цих проблем є обмеженими, тому координацію та проведення наукових досліджень в межах заповідних урочищ, розробку методичних рекомендацій та деякі інші види діяльності мають здійснювати фахівці природних заповідників, розташованих у регіоні.

В складі ПЗФ України зараз нараховується 759 заповідних урочищ, загальною площею 84,1 тис.га, що становить 3,2% від його площі. Більша частина заповідних урочищ має незначні розміри – декілька десятків га. Але серед них зустрічаються як дуже малі – менше 1га, так і відносно великі – до декількох тис. га. Найбільше заповідне урочище – “Дністровські плавні” в Одеській області має площу 7620,0 га.

Ботанічні сади

Перші ботанічні сади на території України почали організовуватись на початку XIX століття. У 1804 році був закладений ботсад при Харківському університеті, у 1806 р. – при Вищій Волинській гімназії у м. Кременці, у 1812 році – Нікітський ботанічний сад у Криму. Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої та світової флори шляхом створення, поповнення і збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної та освітньої роботи.

Відповідно до наукової, культурної, естетичної та господарської цінності їх територій та колекцій, ботанічні сади можуть бути загальнодержавного чи місцевого значення. До складу природно-заповідного фонду ця категорія була введена у 1983 році.

Ботанічні сади загальнодержавного значення є науково-дослідними природоохоронними установами, тоді як ботанічним садам місцевого значення статус науково-дослідної установи може бути наданий у встановленому порядку.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються ботанічним садам у постійне користування.

Ботанічні сади можуть бути як окремими юридичними особами, так і входити до складу науково-дослідної установи чи навчального закладу. Для управління ними створюються спеціальні адміністрації, в складі яких є наукові і науково-технічні співробітники, адміністративно-господарський персонал й служба охорони, або вони обслуговуються штатами того органу, у віданні якого перебувають.

На ботанічні сади покладається виконання таких основних завдань: збереження в штучних умовах колекцій живих рослин (особливо рідкісних і зникаючих видів) й інших ботанічних об'єктів, що мають наукове, навчальне, економічне і культурне значення, проведення науково-дослідних робіт, проведення учбово-педагогічної і науково-просвітницької роботи в галузі ботаніки й охорони природи, рослинництва і селекції, декоративного садівництва і ландшафтної архітектури.

До основних напрямків наукових досліджень, що здійснюються ботанічними садами відносяться: організація спеціальних експозицій, колекційних і експериментальних ділянок, розплідників, гербаріїв, допоміжних лабораторій, організація експедицій і участь в експедиціях інших установ з метою вивчення і мобілізації рослинних ресурсів і поповнення колекційних фондів, створення насінних фондів, обмін насіннями і живими рослинами з різними установами й організаціями, первинне вирощування, селекція і розмноження нових цінних у господарському відношенні видів рослин природної флори і інтродукованих культурних рослин для їхнього впровадження в різні галузі господарства, розробка наукових основ і методів захисту інтродукованих рослин від шкідників і хвороб, розробка наукових основ декоративного садівництва і ландшафтної архітектури, проведення наукових конференцій і нарад, публікація наукових праць, каталогів насіння рослин, видання науково-популярної літератури, путівників і інших посібників, пов'язаних з науково-дослідною роботою і популяризацією діяльності ботанічних садів.

Поиск по сайту: