 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Рекреаційна діяльність у межах природно-заповідного фонду
Відповідно до статті 9 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", одним із видів використання територій та об’єктів ПЗФ є їх використання в оздоровчих та інших рекреаційних цілях. Це можливе за умови дотримання природоохоронного режиму, встановленого цим Законом та іншими актами чинного законодавства.
Рекреація на природно-заповідних територіях та об’єктах є відтворенням у вільний час витрачених у процесі життєдіяльності (трудової, навчальної, побутової) розумових, духовних і фізичних сил людини, що здійснюється шляхом загальнооздоровчого, культурно-розважального і пізнавального відпочинку, туризму, санаторно-курортного лікування, любительського та спортивного рибальства і полювання, фізичної культури і спорту.
До установ ПЗФ України, які організовують і здійснюють рекреаційну діяльність, відносяться національні природні парки (НПП), біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки (РЛП), парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, ботанічні сади, зоопарки, дендропарки. Серед них найбільш вдало філософська проблема суперечності між збереженням природного довкілля тайого рекреаційним використанням вирішується в категоріях національного природного і регіонального ландшафтного парків. Із цього погляду названі форми заповідання є на даний час найбільш соціально корисними й економічно вигідними.
Рекреаційна діяльність на територіях установ,іншихтериторіяхта об’єктахПЗФполягає в забезпеченні попиту населення в оздоровленні та відпочинку, туризмі, санаторно-курортному лікуванні, любительському та спортивному рибальстві і полюванні тощо. Вона організовується спеціальними підрозділами адміністрацій установ, власниками чи користувачами територій та об’єктів ПЗФ, що беруть на себе відповідальність за їх охорону та збереження, а також іншими підприємствами, установами, організаціями та громадянами на підставі угод про рекреаційну діяльність з адміністраціями установ, власниками чи користувачами територій та об’єктів ПЗФ. Якщо рекреаційна діяльність в межах установи ПЗФ України здійснюється на умовах оренди, то кошти, одержані від неї, розподіляються на договірних засадах, що визначаються в договорі про оренду.
Адміністрації установ ПЗФ разом з науково-дослідними, навчально-освітніми організаціями можуть розробляти спільні програми та укладати угоди про проведення спільних заходів, учбових та виробничих практик з туристичного менеджменту, готельного господарства тощо. Вони практикують діяльність, спрямовану на укладення багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод у галузі рекреації, сприяють стажуванню українських фахівців за кордоном.
Рекреаційна діяльність організовується відповідно до функціонального зонування національних природних і регіональних ландшафтних парків, біосферних заповідників, а також в межах парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, зоопарків, дендропарків. Як науково-пізнавальна та освітньо-виховна рекреація вона може практикуватися в охоронних зонах природних заповідників (спостережні вежі з відповідним оптичним облаштуванням, об’їзний кінний туристичний маршрут верхи чи на тачанці тощо), або в середині заповідника на еколого-освітніх стежках, в музеях, культових об’єктах тощо у супроводі екскурсовода чи працівників служби охорони. В територіальних межах заказників і пам’яток природи вона може здійснюватися при умові забезпечення їх охорони та збереження відповідно до положення про заказник та охоронних зобов’язань власників або користувачів земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів, оголошених заказником чи пам’яткою природи.
Екскурсійна діяльність у межах природно-заповідного фонду України становить собою різновид рекреаційної діяльності щодо організації подорожей, які не перевищують 16 годин (в межах світлої частини дня), тобто без ночівлі (без розбиття наметів і розкладання вогнищ), у супроводі фахівця-екскурсовода за заздалегідь складеними маршрутами для ознайомлення з визначними місцями, пам‘ятками природи, історії, культури, музеями тощо. Гід (екскурсовод), який надає учасникам подорожі екскурсійно-інформаційні, організаційні та інші послуги повинен володіти фаховою інформацією про місцеперебування, визначні місця, об‘єкти показу, а також мовою своєї країни чи мовою іноземних туристів або загальнозрозумілою для них мовою.
Важливою формою рекреації є туризм. Розрізняють багато видів туризму, але серед них для туристичних форм діяльності в межах заповідних територій є екотуризм. Він об’єднує всі ті види туризму, які орієнтовані на довготривале збереження природного довкілля (зокрема, заповідних ландшафтів), формування інтелектуально-гуманістичного світогляду, налагодження гуманних стосунків з місцевим населенням та органами самоврядування, поліпшення фінансово-економічного благополуччя регіонів. Ці цілі екотуризхму найбільш ефективно й повно реалізуються на рекреаційних територіях національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, ландшафтних заказників тощо.
Стратегічна мета екотуризму - лімітована потребами збереження довкілля рекреаційна діяльність. Загальним правилом екотуризму, що відрізняє його від “традиційного” туризму є наявність досить жорстких правил поведінки, значно жорсткіших, ніж на звичайних туристських маршрутах.
Пріоритетного значення набуває сільський зелений туризм, здійснюваний на територіях ПЗФ України при спільній рекреаційній (туристичній) діяльності сільських господарів та адміністрацій установ ПЗФ.
Рекреаційними територіями природно-заповідного фонду єділянки суші і водного простору, призначені для організації масового відпочинку й оздоровлення населення, туризму, любительського та спортивного рибальства і полювання, фізичної культури та спорту, і які при наявності природних лікувальних факторів можуть використовуватися для санаторно-курортного лікування. Потрібно зазначити, що відповідно до функціонального зонування національних природних парків рекреаційна діяльність у зоні стаціонарної рекреації може здійснюватися екстенсивним чи інтенсивним шляхом.
На територіях екстенсивної рекреації з метою огляду місцевості та відпочинку головним чином створюються туристські маршрути, екскурсійні та прогулянкові еколого-освітні стежки (лінійні, радіальні, кільцеві), обладнуються місця для ночівлі (хижі, бівуачні стоянки) тощо. В цій підзоні на спеціально виділених та відповідно обладнаних ділянках дозволяється любительське та спортивне рибальство, збирання грибів, дикорослихплодів і ягід, фотомисливство (“тихе полювання”). Ці види діяльності здійснюються під екологічним контролем працівників (рейнжерів) служби державної охорони національних природних парків.
На територіях інтенсивної рекреації на базі розміщених тут рекреаційних закладів можуть створюватися: гірськолижні комплекси, до складу яких входять лижні поля, траси, канатні (крісельні, бугельні) підйомники, трампліни, льодові стадіони тощо. Зарубіжний досвід свідчить також, що привабливими та економічно вигідними закладами є рекреаційно-акваторіальні комплекси (“акварелі”), до складу яких входять пляжі, зупинки для яхт і човнів, елінгі, готелі та об’єкти обслуговування.
Серед вітчизняних національних природних парків заслуговує на увагу досвід створення місць і зон відпочинкувКарпатському НПП. Однією з найкращих серед рекреаційних зон є “Воротищі” площею 15 га, що знаходиться в селі Микуличин. За часів князювання Данила Галицького в цьому районі була розміщена сторожова вежа воєводи Микули. Тому “Воротищі” сплановані за принципом розміщення і будівництва сторожових постів тих часів. Вони поділені на дві підзони: перша - історично-інформаційна з відповідним павільйоном, друга - рекреаційно-розважальна з колибою, джерелом цілющої води, художньо обладнаними місцями для відпочинку.
В рекреаційних зонах парку нині обладнано та функціонують 12 науково-пізнавальних туристських маршрутів та еколого-освітніх екскурсійних стежок загальною протяжністю 400 км (з них 110 км - марковані). Популярними в межах парку є маршрути на о. Несамовите, г.Маковиця, г.Хом’як і, звичайно, на Говерлу (див бокс 5.6, рис.5.1).
Бокс 5.5. Еколого-освітня стежка "На гору Говерла"
Стежка створена в Карпатському НПП, її довжина - 10,5 км, висота над рівнем мор початкової точки - 950 м, кінцевої точки - 2061 м, тривалість переходу - 5 годин.
Маршрут починається від контрольно-пропускного пункту Говерлянського заповідного лісництва в Завоєлі і проходить по широкій лісовій дорозі вздовж долини р. Прут. Річище крутими схилами підходить до дороги. Майже всі ліси вздовж маршруту - смерекові, рідше з ялиці. Поодиноко зустрічаються бук, явір. На заплаві Прута поширені сіровільшанники. Мішані ліси супроводжують туристів до висоти 1100 м н.р.м. В урочищі Форещанка долина Пруту розширюється. З правого боку знаходиться форельне господарство Ворохтянського держлісгоспу. Далі по долині, зліва від дороги, крізь стіну лісу проглядаються будиночки та пости спостережень ландшафтного стаціонару географічного факультету Львівського університету. Дорога все крутіше піднімається догори й виходить до навчально-спортивної бази "Заросляк", від якої прямує через типовий смерековий праліс. Вік окремих дерев тут - 200-300 років, а їх висота сягає 30 метрів.
При піднятті до своєї верхньоїмежі(1400-1450 м н.р.м.) ліс рідшає. У цьому місці стежки слід звернути увагу на те, що приполонинські ліси, приймаючи на себе сильні вітри, снігові лавини, є своєрідним форпостом для розміщених нижче деревостанів. Через це вони заслуговують всебічної охорони та відновлення. Зліва відкривається вид на велику долину, де бере свій початок ріка Прут. Витікаючи із невеликого болітця і стікаючи по стінці верхнього кару кількома струмками, Прут утворює водоспад "Гук".
З висоти 1800 м н.р.м. починаються альпійські луки. Звідси відкривається велична панорама Карпат. На північ і північний захід видно хребти Горган з їх вершинами: Сивуля, Довбушанка, Хом'як, Синяк. На південний схід від Говерли протягнувся хребет Чорногора, з півдня - пролягла долина Білої Тиси, а з заходу видніється купол Петроса (2020 м н.р.м.).
Отже еколого-освітня стежка “На гору Говерла” спроектована таким чином, що окрім морального задоволення від підняття на найвищу вершину України, путівник має можливість простежити зміну рослинних поясів Карпат, побачити визначні природні об’єкти, ознайомитися з природними процесами, типовими для Карпат, а також помилуватися величною панорамою Карпатських гір.
Рис. 5.1 – Схема еколого-пізнавальної стежки “На гору Говерла”
Природні умови Карпатського НПП сприятливі для розвитку зимової рекреації, зокрема гірськолижного спорту. Професійно підготовлені туристи можуть скористатися гірськолижними трасами: гірського слалому в Татарівському та біатлонною в Яблунецькому лісництвах парку. У Ворохті щороку відбуваються міжнародні змагання із стрибків з трампліну на “Кубок Карпат”, змагання на першість України з біатлону, лижних гонок і двоборства.
Досвід організації водних видів відпочинку має НПП “Подільські Товтри”. Тут на берегах Дністровського водосховища, головним чином у зоні Бакотської затоки, створюються невеличкі туристичні притулки для комплексного обслуговування туристів (харчування, зв’язок, прокат турспорядження, ночівля, розваги тощо), які мандрують по водосховищу на плавзасобах. Серед останніх використовуються байдарки, каное, катамарани, яхти, а особливо – плавучі дачі. Є також можливість плавати по Дністровському водосховищу на комфортабельному дебаркадері з зупинками у мальовничих місцях.
Як свідчить зарубіжний та вітчизняний досвід, рекреаційна діяльність у межах ПЗФ може здійснюватися ефективно при забезпеченні наступних передумов:
· законодавче оформлення рекреаційної діяльності,
- впровадження економічного механізму надання платних рекреаційних послуг та створення їх якісного асортименту,
· залучення приватного сектора до рекреаційно-туристичного підприємництва,
· створення сервісної рекреаційно-туристичної інфраструктури,
· розробка (опис, нанесення на картографічну основу) і облаштування туристських маршрутів та екскурсійних стежоквідповідно до пейзажного різноманіття ландшафтів,
- організація рекламно-видавничої та інформаційної діяльності.
На даний час більшість вітчизняних національних парків поки що обмежуються популяризацією еталонів природи шляхом екскурсійної діяльності, просвітницько-краєзнавчої роботи. Екскурсії маркованими екоосвітніми стежками з короткостроковим відпочинком (без розбиття наметів і розкладання вогнищ) у спеціально об лаштованих місцях належать до найбільш пріоритетного виду рекреаційної діяльності в Шацькому і Карпатському НПП, НПП “Святі Гори”.
Влаштування в межах природоохоронних територій екологічних стежок і туристських маршрутів здатне вирішити два важливих завдання. По-перше, забезпечити відвідувачам НПП та інших природоохоронних установ якнайповніше ознайомлення з її ландшафтами, цінними природними та культурними об’єктами тощо, а по-друге мінімізувати вплив рекреації на природне середовище заповідних територій. Останнє завдання має особливе значення, оскільки обмеження негативного впливу рекреантів на природне середовище можливе тільки при допустимих величинах рекреаційних навантажень. Екологічні стежки та маршрути обмежують ці навантаження завдяки каналізації потоків рекреантів по території природоохоронних установ. При цьому зосередження основної маси відпочиваючих та туристів вздовж стежок та маршрутів вимагає особливо ретельного планування цих туристичних об’єктів.
Екологічна стежка – спеціальний маршрут, який формується на територіях ПЗО з метою демонстрації природоохоронних, естетичних та культурних цінностей. Такі маршрути можуть проходити через урбанізовані, індустріальні, сільськогосподарські ландшафти. Формуванню екологічної стежки передує екологічна експертиза її, розробка та затвердження документації (погодження з користувачем на відведення земель та створення екологічної стежки, встановлення щитів, аншлагів тощо). Протяжність маршрутів обмежена (не більше 2 км). На маршруті формують зупинки-станції, але основна частина їх проходить через природні ділянки. Важливо маршрут прокладати так, щоб оминати найбільш вразливі екосистеми, види флори та фауни, геологічні утворення. Також необхідно враховувати сезонні особливості розвитку живих організмів (гніздування, цвітіння алергенів, нерест тощо) і, при необхідності, призупиняти активне антропогенне навантаження.
На маршруті можуть бути розміщені рекреаційні та санітарно-гігієнічні об’єкти. Інформаційні стенди, аншлаги, знаки розташовують по всьому маршруту для забезпечення попереджувальної, пізнавальної інформації (схема маршруту та напрями, відстані, цінності, правила поведінки, перестороги та попередження щодо різних явищ чи об’єктів на маршруті, витяги із законодавчих документів, малюнки, знаки), при цьому враховується їх естетичність та оптимальне сприйняття.
Кожна стежка повинна мати свою назву, номер, маркування (у вигляді спеціальних стандартних знаків-символів стежки, смужок чи кружків, що розміщують на деревах, скелях, дорозі, не пошкоджуючи їх). Для кожної стежки видають путівник, де подається інформація про історію створення, природні та істотко-культурні, культові чи інші цінності, описується маршрут, наводиться картосхема, правила поведінки, зразки знаків, окремі краєвиди, фото рослин, тварин, інших об’єктів, що можуть зустрітися на маршруті.
Екскурсії на екологічних стежках можуть проводитися фахівцями заповідних установ і спеціально підготовленими екскурсоводами. Відвідування може бути без супроводу екскурсовода, але природоохоронна установа може надавати в оренду програвачі чи касети з інформацією.
Стан екологічної стежки постійно контролюється, проводяться реконструкції, оновлення обладнання, а також проводиться перевірка дотримання природоохоронного законодавства та правил поведінки відвідувачів.
Для просторового обмеження рекреаційних навантажень вздовж трас туристських маршрутів та екологічних стежок пропонується влаштовувати природозахисні лінійні коридори шириною до 20 м, які повинні стримувати вільне пересування відвідувачів парку поза туристською трасою чи екскурсійною (прогулянковою) стежкою. В межах національних парків відповідно до проектів організації їх території можуть прокладатись ландшафтно-маршрутні коридори вздовж туристських трас, що зв’язують рекреаційні центри і, залежно від особливостей рельєфу, являють собою смуги шириною від 10 м до 10км.
Так, у Шацькому НПП між озерами Пісочне і Перемут закладена еколого-пізнавальна стежка “Лісова пісня”. Стежка проходить лісовими ландшафтними комплексами парку. Її протяжність 5,6 км з 18 видовими пунктами. На березі о.Світязь поблизу затоки Бужня прокладена еколого-пізнавальна стежка “Світязянка” довжиною 5,2 км. Обидві стежки облаштовані для тимчасового відпочинку малими архітектурними формами, інформаційно-охоронними знаками і щитами. З метою оптимального регулювання потоку рекреантів у найближчій перспективі планується обладнати ще 3 еколого-пізнавальні стежки: в зоні відпочинку “Гряда” (довжина 3 км), біля озера Пулемецьке (4 км) і в урочищі “Венське” (4,5 км). Також доцільно відновити кінний 15-ти денний туристичний маршрут, що існував у 1980-ті роки.
До популярної рекреаційної діяльності у межах ПЗФ відносяться такі різновиди туризму як пішохідний (Ужанський НПП), лижний, включаючи гірськолижний (НПП “Вижницький”, “Сколівські Бескиди”),прогулянки, подорожі на велосипедах і кінний туризм(НПП “Синевир”).Водний туризм, зокрема спуск гірською річкою на надувних плотах, човнах, катамаранах (рафтінг), має перспективу у НПП “Вижницький”, на р. Черемош, а подорож на яхті, катання на водних лижах, віндсерфінг, прогулянки на човнах - у Шацькому НПП, на Шацьких озерах.
Для науково-пізнавального спелеотуризму (екскурсії і мандрівки у карстові печери) в НПП “Вижницький”особливий інтерес становлять унікальні геоморфологічні пам’ятки природи - печера Довбуша у гребені гірського пасма Берізка та десятиметровий кам’яний міст у районі Протятого каміння, в Соколиній скелі, а також печера “Попелюшка”, що на кордоні з Молдовою.
В усі часи традиційно елітним рекреаційним заняттям людини було полювання. Для цього виду рекреаційної діяльності зараз створюються належні умови в НПП “Синевир”, Деснянсько-Старогутському. Так, в Азово-Сиваському НПП на степовому острові Бірючий з його різнотрав’ям здобутком мисливця може стати лань, благородний олень, муфлон, кулан. З мисливських птахів в межах парку акліматизовано фазана звичайного, чисельність якого сягає кількох сотень. Крім того на острові знайшли чудові умови для свого проживання аборигенні види мисливської фауни – заєць–русак, лисиця, єнотовидний собака, чисельність яких доводиться навіть регулювати.
Любительське і спортивне рибальство відноситься до престижних видів рекреації в національних природних парках України. Найбільше це стосується Шацького НПП, у водах озер якого водиться більше 30 видів риб. Серед них – вугор, завдяки якому Шацькі озера набули серед рибалок особливої популярності. Відносна віддаленість автомобільних шляхів і важка доступність до більшої частини берегової смуги озер Шацького НПП, будучи істотною перешкодою для прихильників пляжного відпочинку, забезпечують рибалкам “дику” тишу, зручне місце для рибної ловлі і розбиття наметів.
Екстремальна рекреація набуває зараз усе більшої популярності. До неї відносяться такі заняття, як підводне полювання з аквалангом, екскурсії до підводних печер і гротів (підводний туризм, або дайвінг), парапланеризм, прогулянки чи подорожі на повітряних кулях (балунінг), на дельтаплані (дельтапланеризм), стрибки з прив’язаним тросом, скелелазіння (альпінізм). Чимало українських природоохоронних територій та об’єктів володіють чималим потенціалом для розвитку різних видів екстремального туризму. Так, у НПП “Подільські Товтри” влітку 2002 року був проведений один із етапів Міжнародного фестивалю повітроплавання – змагання на Кубок Поділля, під час яких було здійснено 14 польотів повітряних куль над Кам’янцем-Подільським. Цікаво, що тут, через р. Смотрич, знаходиться єдиний в Європі міст, висота якого дозволяє здійснювати під його склепінням проліт повітряних куль. Цей міст має місцеву назву “Лань, що біжить”.
До рекреаційної діяльності у межах ПЗФ належить надання громадянам послуг лікувального, профілактичного та реабілітаційного характеру з використанням природних лікувальних ресурсів. Такі та цілий ряд інших послуг, направлених на відновлення людського організму, надаються суб’єктами рекреаційної діяльності.
Суб’єкти рекреаційної діяльності на територіях установ, іншихтериторіяхта об’єктах природно-заповідного фонду - це підприємства, установи, організації, громадяни, що користуються природними та соціально-економічними (історико-культурними) рекреаційними ресурсами ПЗФ при здійсненні підприємницької діяльності, пов’язаної з наданням рекреаційних послуг. Вони здійснюють свою діяльність за наявності відповідних ліцензій, дозволів (виданих у встановленому законом порядку) на спеціальне використання природних рекреаційних ресурсів у межах затверджених лімітів.
Суб’єкти рекреаційної діяльності можуть здійснювати свою діяльність за рахунок використання певних ресурсів. Ці ресурси мають назву рекреаційних. Рекреаційні ресурси територій та об’єктів природно-заповідного фонду складають природні та соціально-економічні (історико-культурні) засоби і можливості задоволення потреб населення в оздоровленні та відпочинку.
На природні лікувальні ресурси, або бальнеоресурси, зокрема цілющі мінеральні води, багата територія національного парку “Вижницький”. В урочищі Лужки, що в річковій долині Виженки, на правому її схилі, знаходиться рідкісне, одне з трьох в Європі щодо хімічного складу джерело мінеральної води. Вода джерела містить понад 20 терапевтично активних іонів різних мікроелементів (кобальт, нікель, марганець). Ще за австрійської доби цією водою лікували хвороби шлунково-кишкового тракту. При її вживанні різко підвищується апетит і поліпшується обмін речовин в організмі. Але вона не придатна для промислового розливу у пляшки, тому що втрачає лікувальні властивості на протязі 2-4 годин. Адміністрація парку планує обладнати джерело бюветами.
В умовах розвитку товарно-грошових відносин суб’єкти рекреаційної діяльності на території ПЗФ України мають сприйняти та “вписатися” у ринкове середовище. Отож, нагальним є реструктуризація існуючої системи рекреаційного господарювання, підвищення ефективності використання рекреаційного “продукту” ПЗФ, який має певну споживну вартість.
Продукція об’єктів ПЗФ – це особливий вид товару (послуги), реалізація якого може зайняти пріоритетне місце у формуванні їх власних фінансових ресурсів. Важливе місце в товарній продукції ПЗФ посідають послуги, пов’язані з оздоровленням і відпочинком населення (рекреаційні). Рекреаційні послуги характеризуються споживними властивостями і вартістю, що реалізується в діяльності, спрямованій на задоволення потреб людей у загальнооздоровчому, культурно-розважальному і пізнавальному відпочинку, туризмі, санаторно-курортному лікуванні, інших формах рекреації, і процес створення якої збігається з її споживанням відпочиваючими (туристами) та уречевлюється в продуктах їх подальшої трудової діяльності.
Бокс 5.6. Національні парки, рекреація і гроші.
Фінансування установ природно-заповідного фонду України з державного бюджету поки що недостатнє. Тому без реформування фінансового забезпечення ПЗФ України його подальший розвиток є проблематичним. Одним із напрямків цього реформування пов’язаний із більш ефективним використанням установами ПЗФ, передусім НПП, їх рекреаційного потенціалу.
Приміром, зараз НПП “Синевир” відвідує щорічно до 40 тис. туристів (у 2000 році парк відвідало 39 тис. туристів, в 2001 році - 37 тис.). При видатках із державного бюджету на утримання парку в середньому 950 тис. грн. грошові надходження від рекреації за рік становлять трохи більше 30 тис. грн., тобто в середньому на одного туриста припадає менше 7 грн. доходів.
Для порівняння зазначимо, що прибутки від туризму в національних парках США у 5 разів більші ніж видатки на їх утримання. За словами відомого американського економіста Ернста Свансона (університет Північної Кароліни), вони не лежать каменем на шиї держави. На поїздки в ці музеї природи американці щорічно витрачають близько семи мільярдів доларів США. З цієї суми більше мільярда доларів у формі податків з доходу йде державі. До цього доходу слід добавити збір грошей за відвідування парків (2 долари за вхід).
На прискорення розвитку рекреаційної діяльності установ ПЗФ України, поліпшення їх фінансового стану направлені постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 р. № 1913 “Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду” та від 02.06.2003 р. № 827 “Про внесення змін до переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду”. Серед видів платних послуг, які можуть надаватися установами ПЗФ - екскурсії маркованими екологічними стежками, любительське (спортивне) рибальство, полювання, подорож на конях, велосипедом, спуск гірською річкою на надувних плотах, човнах, подорож на яхті, катання на водних лижах, віндсерфінг, рекламно-видавнича діяльність, надання в оренду будинків та інших приміщень, розташованих у межах територій установ ПЗФ, та інші види послуг.
З метою поліпшення економічних умов, сприятливих, зокрема, для інвестицій у розвиток рекреації на території установ ПЗФ України, зазначена постанова КМУ звільняє суб’єкти рекреаційної діяльності від податків за надані платні послуги. В структурі механізму надання послуг пріоритетне місце надається таким економічним важелям ринкового типу як ліміти рекреаційного використання, нормативи і коефіцієнти плати за послуги.
Платні рекреаційні послуги, що не пов’язані з виконанням функцій держави, пропонується здійснювати спеціальними госпрозрахунковими підрозділами у складі установ ПЗФ України. Такі госпрозрахункові структури організовують свою діяльність на принципових засадах самозабезпечення, самофінансування, самоокупності (і, можливо, самоуправління), а також матеріальної зацікавленості, економічної свободи та відповідальності.
Контрольні запитання і завдання:
1. Які категорії ПЗФ України можуть здійснювати рекреаційну діяльність?
2. У чому полягає стратегічна мета екотуризму?
3. Назвіть основні принципи планування та функції ландшафтних стежок.
5.5. Збереження та відновлення етнічних традицій природокористування
Формування сучасних ландшафтів відбувалося під постійним впливом природокористування, що вносило суттєві корективи в їх природну еволюцію, а з появою відтворюючих форм господарювання стало одним із головних чинників ландшафтогенезу. Протягом багатьох тисяч років на теренах України головними компонентами природокористування були традиційні землеробство, тваринництво та промисли. Традиції цих форм природокористування формувалися шляхом накопичення позитивного й негативного досвіду взаємодії людини з ландшафтом. Однак на стадії формування етносу, за незначної густини населення, спорадичні негативні результати природокористування не могли призвести до катастрофічних наслідків, але збагачували суспільство досвідом, який з часом виливався в систему усталених традицій, правил і регламентацій. Внаслідок цих адаптивних процесів традиційне (етнічне) природокористування набуло ознак, що цілком відповідають сучасним науковим принципам охорони довкілля. Цими ознаками є: оптимальне співвідношення угідь, узгодженість структури природокористування з ландшафтною структурою території, контурна організація сільськогосподарських угідь, оптимальні параметри ротаційних циклів і усталеність строків сільськогосподарського виробництва, застосування органічних добрив тощо.
Отже, на відміну від загального поняття природокористування, традиційне, або етнічне природокористування – це процес взаємодії етносу з етнічною територією і є результатом їх багатовікової коеволюції та взаємоадаптації. Традиційне природокористування відрізняється від сучасного еволюційністю походження й адаптованістю до конкретної ландшафтної структури етнічної території.
Отож, традиційне етнічне природокористування, окрім того що є вагомими чинником збереження національної ідентичності та звичного стилю життя місцевого населення, також суттєво сприяє збереженню біологічного та ландшафтного різноманіття, збалансованому використанню природних ресурсів й охороні природи взагалі. Це його значення було визнано на Конференції ООН з довкілля та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) й закріплено в Принципі 22 Декларації Ріо та у Конвенції про біологічне різноманіття. Так, Стаття 8j Конвенції зобов’язує її Сторони згідно з національним законодавством “поважати, зберігати та підтримувати знання, інновації та практики корінного населення й місцевих громад, які є носіями традиційного способу життя, що має значення для збереження та сталого використання біологічного різноманіття.”. Україна як країна-учасниця Конвенції про біологічне різноманіття та низки європейських ініціатив також взяла на себе зобов’язання поважати та зберігати ці знання й досвід, сприяти їх ширшому використанню.
Бокс 5.8. Організаційне забезпечення збереження етнічних традицій природокористування: зарубіжний досвід.
Національні підходи до збереження етнічних традицій природокористування та використання досвіду місцевих громад в охороні природи різноманітний. Однак, практично всюди провідну роль у цій справі відіграють міністерства, відповідальні за охорону довкілля та національні комітети або комісії по збереженню біорізноманіття.
У деяких країнах, наприклад Перу, створені спеціальні підкомісії щодо впровадження Статті 8j Конвенції про біологічне різноманіття. В Індії під егідою Міністерства навколишнього природного середовища та лісів запроваджено “Народний Реєстр біорізноманіття” (англ. – Peoples’ Biodiversity Register). У ньому акумулюється досвід місцевих громад зі збереження та сталого використання природних ресурсів, знання місцевого населення про біорізноманіття. Ця програма розглядається також як важливий засіб залучення місцевих громад до збереження та контролю використання природних ресурсів. У Російській Федерації проведення досліджень, пов’язаних із виявленням, збереженням і розвитком етнічних традицій природокористування, покладено на державні музеї-заповідники. Правові засади їх функціонування встановлено відповідним законом.
Національні програми щодо збереження етнічних традицій природокористування фінансуються здебільшого з національного бюджету. До фінансування можуть також залучатися грантові кошти та кошти цільових фондів. Ці кошти використовуються на утримання відповідних структур, відповідальних за здійснення, моніторинг чи впровадження програм, консультації різних рівнів, проведення конференцій, інформаційне забезпечення.
Процес адаптації природокористування етносу до етнічної території (її ландшафтів) є постійним процесом починаючи від формування ландшафтно-етногосподарської структури даної території. Формування сучасних ландшафтів на терені України до новітніх часів відбувалося під постійним впливом традиційного природокористування, що вносило суттєві корективи в природну еволюцію ландшафтів, а з появою відтворюючих форм господарювання стало одним з головних чинників ландшафтогенезу.
Можна стверджувати, що від доби неоліту майже до кінця ХVІІІ ст. на терені України зростав ступінь різноманітності ландшафтів. Спорадичний характер ареалу природокористування при переході до відтворюючих форм господарювання і їх вибірковість до певних ландшафтних структур обумовили високу мозаїчність і незначні розміри окремих ділянок сільськогосподарських угідь. При пануванні підсічної та перелогової систем землеробства поля мали тимчасовий характер, вторинні ділянки лісу і перелоги створювали особливе екологічне середовище для диких тварин і птахів. На вторинних луках і освітлених ділянках лісів підсилювався дерновий процес, що, безумовно, урізноманітнювало ландшафт. Так само в більш пізні часи белігеративні, осельні, поховальні споруди, що займали дуже малу площу, урізноманітнювали ландшафт без руйнування його внутрішніх зв’язків, надавали йому індивідуальних етнічних рис, притаманних для конкретної традиційної культури, сакральне і етноконсолідуюче значення. Стабілізація угідь за парових систем землеробства, розвиток міст у першому тисячолітті та першій половині другого після Р.Х. збагатили ландшафт новим змістом у сприйнятті (комфортність, естетичність тощо), залишаючи між сільгоспугіддями, поселеннями і їх скупченнями значні простори маловідвідуваних, майже природних аналогів залюднених ландшафтів.
Характерними ознаками культурного ландшафту, сформованого українським етносом протягом багатьох століть, є вписаність у природну основу ландшафту сіл і міст, ланів, шляхів, монастирів, соборів, городищ, степових могил, вітряків, ставків, млинів тощо. Ландшафт, що був своєрідним і неповторним для кожного природно-етногосподарського регіону, відбивав природну і етнічну структурованість України, її історію і здобутки традиційної культури і містив у собі елементи культурного ландшафту минулих епох. Ці елементи були візуалізовані як кургани, змійові вали, городища, монументальні споруди, або ж законсервовані у структурі природокористування, археологічних пам’ятках, топоніміці.
Однак, наприкінці ХVIII ст. в Україні починають одночасно діяти три головних чинники, що призвели до кризового стану традиційного природокористування. По-перше, швидке зростання населення, щільність якого локально наблизилась до межі демографічної ємності, призвело до спотворень у співвідношенні сільськогосподарських угідь. По-друге, розвиток товарних відносин почав вимагати додаткових посівних площ, а розвиток промисловості – прискореного використання деревини. По-третє, до різких змін у традиційній структурі природокористування також призвело утворення великих землеволодінь і закріпачення значної частини землеробського населення України. Крім того, традиції природокористування зазнають трансформацій у зв’язку з розповсюдженням інновацій у знаряддях сільськогосподарського виробництва, інтродукцією нетрадиційних технічних та харчових культур. Така ситуація викликала нестачу в тягловій силі, в добривах, зниження продуктивності тваринництва, появу ерозійних процесів і, як наслідок, зниження родючості ґрунтів.
Таким чином, наприкінці ХVIIIст. у лісостеповій зоні України, а в ХІХ ст. – у степовій зоні та на Поліссі починають домінувати ландшафти з інтенсивними господарськими функціями. Натомість ландшафти, що зберегли природний тип рослинності, стали фрагментарними і спорадичними. Змінюється їх структура і динамічні властивості. Багато видів флори і фауни випадають з біоценозів, зникають або скорочують свої ареали.
Відтоді і до нашого часу ландшафтна структура ускладнюється швидкими темпами у зв’язку з розвитком природокористування (виникненням все нових і нових функцій ландшафту) та супутніми йому прискореними природними і антропогенними процесами. Постійно виникають нові антропогенні форми рельєфу, ерозія змінює і рельєф, і структуру ґрунтового покриву. Містобудівництво, техногенні перетворення створюють колосальну контрастність і структурованість у ландшафті, руйнуючи його природну й історико-культурну структуру і позбавляючи його біотичної, етнічної та історичної вартості.
У цьому контексті традиційне природокористування повинно стати в Україні провідним чинником стабілізації і збереження унікальних природних та історико-культурних територій і об’єктів.
У наш час ознаки та риси традиційності в природокористуванні (переважно тільки деякі з них) зберігаються у регіонах із складною ландшафтною структурою відносно слабо населених і урбанізованих, з промисловістю місцевого значення (на руральних територіях). Для України це - гірські території, деякі слабонаселені райони Полісся, немеліоровані долини великих річок, екотони лісових масивів тощо.
Найбільше традиційних рис зберегло природокористування Карпат. Біорізноманіття гірських ландшафтів у значній мірі підтримується традиційною структурою угідь, пов’язаних із відгінно-пасовищним тваринництвом. Однак, надмірна пасторальна навантаженість призводить до дигресивних явищ у біоценозах субальпійського поясу. Тобто можна констатувати, що сама по собі традиційність господарства не забезпечує автоматично вирішення проблем різноманіття і стабільності біоценозів. Крім того, традиційні риси природокористування зберігаються лише там, де вони доцільні, а іноді й єдино можливі. Здебільшого традиційне господарювання не залишає вільного часу для саморозвитку населення, а продуктивність його порівняно низька (особливо у хліборобстві). Тому воно може зберігатися й розвиватися в випадку дотаційної політики держави, а територіально – в межах національних природних парків, буферних зон заповідних об’єктів, рекреаційних ландшафтів.
При цьому слід зауважити, що збереження традиційних форм господарювання не повинно передбачати його як основного джерела життєзабезпечення місцевого населення. Потенційно традиційні форми природокористування у сільському і лісовому господарстві можуть бути джерелом екологічно чистої, значно більш цінної за пересічну, продукції, але й це можливо лише у чистих щодо техногенних забруднень регіонах.
Відновлення давніх традицій природокористування в сучасних умовах не повинно перетворюватись на палеоекономічний експеримент і полягає не у відновленні давніх технологій сільськогосподарського виробництва, що базуються тільки на традиціях. Необхідна певна фахова освіта та наукова розробка регіональних ландшафтно-екологічних основ близьких до традиційних форм господарювання.
При визначенні елементів традиційного природокористування, які зараз варто й реально відновити заради збереження та відтворення біологічного та ландшафтного різноманіття слід враховувати дві принципові обставини, які накладають доволі суттєві обмеження на відновлення цих традицій.
По-перше, традиційне природокористування було адаптовано до демографічної та ландшафтної ситуації кількасотрічної давнини. Його релікти збереглися переважно в глухих, “мало цивілізованих” кутках сучасного довкілля. “Реінтродукція” таких реліктових елементів традиційного природокористування в агро-індустріальні сучасні ландшафти з вже виробленим стилем поведінки людини в них виглядає примарною.
По-друге, в сучасних пересічних умовах класичне традиційне природокористування було б занадто трудомістким, збитковим та екологічно незбалансованим. Отож перехід до нього в цілому і навіть примусове відродження його певних елементів не буде прийняте місцевим населенням, не зважаючи на всі ностальгічні чи інші почуття до давніх традицій.
Отож, у сучасному природокористуванні, орієнтованому на збереження біорізноманіття, можуть бути використані лише окремі елементи традиційного природокористування або його штучно підтримувані моделі. Ці елементи можуть бути успішно введені в сучасне природокористування, якщо вони приносять не лише екологічні, а передусім економічні дивіденди місцевому населенню.
Запровадження ж регіональних чи локальних штучно підтримуваних моделей традиційного (насправді – псевдотрадиційного) природокористування можливе лише через використання механізмів державних дотацій, надання пільг, особливого статусу тощо тим регіонам чи місцевостям, у яких такі моделі мали б запроваджуватися. Це надто складні механізми, на запровадження яких держава йде неохоче. Як на сьогодні, в якості таких регіонів в Україні можна розглядати території національних парків та біосферних заповідників. Згідно з переліком функцій цих природоохоронних територій, які затверджені законодавчо, одне з їх головних призначень є збереження та відновлення форм традиційного природокористування визначається як одне з головних призначень біосферних заповідників та національних природних парків.
У зв’язку з цим, необхідно з’ясувати, які з елементів традиційного природокористування існували або ще існують у безпосередній близькості від заповідних об’єктів або на території національних парків у різних ландшафтних регіонах. Слід оцінити роль господарських традицій у формуванні сучасного стану заповідних об`єктів та їх буферних зон, за чим визначити, які з традиційних систем природокористування та за яких умов можуть бути рекомендовані для застосування в національних парках, біосферних заповідниках, охоронних зонах природних заповідників тощо. Наприклад, відгінне тваринництво в гірських районах (на полонинах Карпат та яйлах Криму), безперечно, є традиційним і протягом віків створювало, стабілізувало й зберігало біорізноманіття гірських районів, однак, на сучасному етапі пасторальна перевантаженість призводить до деградації субальпійських та вторинних лук, а також лісу біля його верхньої межі. Тому можна рекомендувати збереження цього традиційного типу природокористування при умові зниження поголів`я худоби на пасовищах до екологічно-обгрунтованих норм.
Збереженню і збагаченню біорізноманіття сприяє збільшення строкатості угідь, відроджуються традиційні форми тваринництва в приватному секторі, що теж ускладнює структуру природокористування. Однак, традиційні форми господарювання є екстенсивними і трудомісткими. Крім того, втрачено навички самостійної організації індивідуального виробництва (нормування добрив, пасторальних навантажень, визначення строків сільськогосподарських робіт). Як антитеза традиційному природокористуванню простежується вузька спеціалізація виробництва і інновації, викликані ринковою кон`юнктурою.
З урахуванням ландшафтних регіональних особливостей, необхідно визначити ті елементи традиційних систем землеробства і тваринництва та знань, які вирішували проблему збереження структури і родючості ґрунтів, збереження вологи, снігозатримання шляхом використання властивостей природної рослинності (тобто, розглянути варіанти перелогових і парових систем традиційного природокористування). Сучасна тенденція скорочення посівних площ (ріллі) дає перспективи для відновлення й впровадження традицій. У даному разі необхідно обґрунтувати доцільні розміри фермерського господарства з традиційним природокористуванням для різних регіонів. Необхідно звернути увагу на традиційні системи зрошення та осушення. Необхідно також підтримати застосування традиційних добрив, які можуть забезпечити екологічно чисту продукцію, не завдаючи значної шкоди фауні і флорі ґрунтів.
Дуже важливим напрямком і метою впровадження традиційного природокористування є відновлення і збереження етнічного ландшафту як туристсько-рекреаційного ресурсу, який в той же час є гарантом збереження довкілля і розвитку екологічного туризму, який визначений Державною програмою розвитку туризму в Україні на 2002-2010рр. як пріоритетний напрямок внутрішнього та міжнародного туризму.
Пейзажно-естетичні властивості довкілля поліпшуються при збільшенні різноманіття природно-антропогенних комплексів, властивих традиційному господарюванню і традиційній забудові. Використання традиційних форм господарювання є екологічно доцільним і поліпшує туристичний «імідж» місцевості, дозволяючи розвивати сільський «зелений» туризм.
Розвиток та інтенсифікація сільського «зеленого» туризму, тобто організація відпочинку в сільській місцевості з використанням продукції традиційного господарювання, яка надає гарантії якості і в той же час потребує розробки нормативів граничних навантажень умісцях концентрації рекреантів. У деяких випадках в умовах «перенаселення» мисливських тварин і риб за дуже обмеженою кількістю ліцензій можливо влаштовувати «ретрополювання» й «ретрорибальство» як своєрідне туристичне шоу.
Одним із напрямків відновлення традицій на більш високому, сучасному рівні повинна стати наукова розробка регіональних ландшафтно-екологічних основ природокористування. Вона повинна базуватись на досконалому вивченні досвіду використання ландшафтів у минулому, узагальненні кращих прикладів світового досвіду.
Контрольні запитання:
- У чому полягає принципова відмінність між традиційним (етнічним) та сучасним природокористуванням?
- Наведіть ознаки традиційного природокористування.
- У яких регіонах України ознаки традиційного природокористування збереглися найбільше?
5.6. Наукові дослідження територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Літопис природи.
Природні заповідники та національні природні парки є науковими установами, де проводяться регулярні наукові дослідження. Традиції їх сягають ще початку ХІХ сторіччя, коли московський професор-зоолог Г.О.Кожевніков сформулював наукові завдання заповідників. Він вважав, що заповідники – це наукові установи, покликані при невтручанні людини в природу досліджувати фундаментальні закономірності функціонування живої природи, такі як природний добір, боротьба за існування, спадковість тощо. Із самої суті еволюційного процесу витікає необхідність проведення досліджень, які були б спадковими, тривали десятиріччя. Згодом такий підхід був застосований у світі при створенні біосферних заповідників (резерватів).
1928 року Г.О.Кожевніков у журналі “Охорона природи” опублікував роботу “Как вести научную работу в заповедниках”. Вона значною мірою лягла в подальшому в основу програми наукової роботи в заповідниках, яка отримала назву “Літопис природи”. Погляди Г.О.Кожевнікова підтримували інші видатні біологи того часу, серед яких слід згадати Й.К.Пачоського, А.А.Янату та В.В.Станчинського. До початку 30-х років еколого-еволюційний підхід до проведення наукових робіт в заповідниках був сформований і втілений в життя в ряді заповідників, зокрема в “Асканії-Новій” та Кримському. Розвиток цього напрямку в 1930-х роках був припинений „лисенківщиною”. Наступні десятиріччя характеризувалися численними реорганізаціями заповідників і спадом наукових досліджень у них.
У 1970-80-х роках поступово відбувалося відновлення принципів заповідної справи. Значну роль в цьому зіграли відомі вчені-біологи Є.М.Лавренко, А.М Семенова-Тян-Шанська, В.Є.Соколов. Була опублікована низка наукових збірок, де висвітлювалися результати наукової роботи в заповідниках, опубліковані переліки флори та фауни заповідників, проведено декілька наукових нарад. Особливо слід відзначити вихід в світ методичного посібника К.П.Філонова та Ю.Д.Нухімовської «Летопись природы в заповедниках СССР» (1985). Він вже близько двох десятиріч є тим методичним зведенням, за яким працювали і нині працюють науковці заповідників, в тому числі і в Україні. Однак, суттєві зміни у державному ладі України, формування нової системи її природно-заповідних територій із переважанням в ній не лише заповідників, але й національних природних парків, викликали необхідність написання вітчизняного методичного посібника по веденню Літопису природи. Робота над ним була завершена 2002 року.
Законом України “Про природно-заповідний фонд України” (1994) передбачено, що Літопис природи є основною формою узагальнення наукових досліджень в заповідниках та національних природних парках. Літопис природи є головною науковою темою, яка ведеться постійно, результати досліджень щорічно оформлюються у вигляді окремих томів. Центральний орган виконавчої влади в галузі навколишнього природного середовища здійснює методичне забезпечення ведення Літопису природи в заповідниках та національних природних парках.
Методична програма ведення сучасного Літопису природи передбачає викладення в ньому як традиційних розділів, які були наявні у вищезгаданому Літопису Філонова та Нухімовської (1985), так і нових розділів, пов’язаних із розвитком сучасного періоду заповідної справи, розвитком міжнародних і європейських підходів до неї.
Для проведення наукових досліджень в заповідниках та національних природних парках обладнуються наукові полігони. До них належать пробні площі, які закладаються в різних типах екосистем, а також профілі і трансекти, що перетинають територію і відбивають зміни на ній рельєфу, ґрунтів, водного режиму, рослинного покриву та тваринного населення. Є також фенологічні маршрути, на яких на визначених об’єктах вивчають фенологію рослин та тварин. В заповідниках та національних природних парках повинна також бути метеостанція або метеомайданчик. Саме на цих наукових полігонах згідно програми Літопису і проводиться наукова робота в згаданих категоріях ПЗФ.
Щорічно протягом всього року проводиться вивчення абіотичного середовища території заповідника або національного природного парку. При вивченні клімату досліджуються основні метеорологічні показники, які складають метеорологічну характеристику сезонів року. Проводяться гідрологічні дослідження, особливо на територіях, де добре представлені водойми, болота, зволожені екотопи. Основна увага приділяється вивченню рівня ґрунтових вод та його динаміки, дослідженню хімічного складу вод. Проводиться вивчення рельєфу території, насамперед, на профілях та трансектах.
При вивченні рослинного світу досліджуються флора та рослинність території. Протягом всього періоду існування заповідників та національних природних парків вивчається їх флора, проводиться її інвентаризація. Наявний перелік видів весь час доповнюється. Особлива увага приділяється раритетній компоненті флори – рідкісним видам. Фіксуються їх місцезростання, складається картосхема їх поширення. В заповідниках, а останнім часом і в національних природних парках все більша увага приділяється популяційним дослідженням, насамперед рідкісних видів флори. Базуючись на результатах багаторічних досліджень, вивчається динаміка флори, фіксується поява синантропних та адвентивних видів.
При вивченні рослинності території проводиться дослідження складу та будови ценозів, визначаються едифікатори та домінанти, складається класифікаційна схема рослинності. Тривалий час при геоботанічних дослідженнях в Україні використовувалася домінантна класифікація. Останнім десятиріччям все більшого поширення набуває флористична класифікація рослинності на засадах школи Браун-Бланке, яка широко використовується в країнах Західної та Середньої Європи. Це дасть в перспективі можливість порівняти рослинність природно-заповідних територій України, насамперед національних природних парків з рослинністю європейських країн та інших регіонів світу.
Для національних природних парків важливе значення має вивчення рекреаційних змін рослинного покриву, оскільки в них є функціональні зони регульованої та стаціонарної рекреації.
При вивченні тваринного світу ведеться інвентаризація фауни, результати її щороку фіксуються. Ведеться облік чисельності тварин за окремими їх групами – ссавців, птахів, плазунів, земноводних, риб та комах. У Літопису наводяться форми таблиць, в які вміщуються отримані результати, рекомендуються методики обліку для кожної групи тварин.
Традиційним для Літопису природи є ведення календаря природи. Це – періодизація річного циклу природи, яка дає можливість відобразити характерні біокліматичні риси поточного року та сезонів. Об’єктами спостережень є насамперед широкоареальні та місцеві масові види, які виконують роль фенологічних індикаторів. Проводиться фенокліматична періодизація року.
До нових розділів, вміщених у сучасному Літопису, належить розділ про функціональне зонування національних природних парків та біосферних заповідників, оскільки реальне збереження видів в них залежить від того, в якій функціональній зоні з певним режимом вони знаходяться.
Звертається увага також на збереження видів рослин і тварин, природних середовищ, занесених до чинних для України міжнародних переліків. У Літопису фіксується також участь заповідників та національних природних парків у виконанні чинних для України міжнародних конвенцій. Тексти конвенцій, як і інший потрібний довідковий матеріал, наведені у додатку до Літопису (на магнітному носієві).
Крім Літопису природи, заповідники та національні природні парки можуть виконувати спеціальні, в тому числі госпдоговірні теми, пов’язані з природоохоронною тематикою, особливо – охороною біорізноманіття та цінних природних комплексів.
У заповідниках та національних природних парках можуть проводити дослідження інші науково-дослідні та науково-освітні установи й організації. Вони зобов’язані передавати дирекції заповідників і національних природних парків інформацію про результати досліджень у вигляді звітів. У заповідниках та національних природних парках фіксується кількість експедицій, що працювали на їх територіях, список друкованих праць, в яких використані матеріали, що були отримані в результаті наукових досліджень на природно-заповідній території.
Заповідники та національні природні парки зобов’язані мати наукові фонди та забезпечувати постійне їх поповнення. Ці фонди складаються із інформаційного блоку (комп’ютерних програм та баз даних), картотек із різних напрямків досліджень, гербарію, фітоценотеки, зоологічних колекцій, тематичної фототеки, зразків ґрунтових монолітів тощо. Первинною науковою інформацією є картки спостережень – флористичні, фенологічні, зоологічні, геоботанічні описи, виконані за відповідною формою, а також гербарні аркуші, зоологічні колекції. Важливими інформаційними матеріалами є слайди та фотографії.
На основі отриманих наукових матеріалів співробітники заповідників та національних природних парків готують наукові публікації, науково-популярні видання, тексти лекцій для населення, в національних природних парках також путівники по екологічних стежках. Ними також розробляються природоохоронні рекомендації для органів влади із планами заходів та пропозиціями.
На наукових установах в природі - заповідниках та національних природних парках – лежить складне і важливе завдання збирання та аналізу інформації, отриманої безпосередньо в природних умовах. Нині актуальним є питання про більш широке використання цієї інформації.
Контрольні запитання:
Поиск по сайту: