Діяльність інтерактивного центру народних майстрів

Народні майстри с.Крупове

Насиченим і цікавим видалось творче життя наших мисткинь. Це і щорічні фестивалі народної творчості республіканського і всесоюзного значення, і участь у ВДНГ СРСР, ВДНГ УРСР, республіканські виставки „Народне мистецтво і сучасний побут” а також чисельні обласні і зональні виставки декоративно-прикладного мистецтва, так звані „Музейні гостини”. І звідусіль надходили нагороди: медалі лауреатів фестивалів, дипломи, грамоти, інші відзнаки. Частими гостями були народні майстрині села на різноманітних мистецьких акціях і святах фольклору і етнографії у Києві, Львові, Рівному.

Детально напишемо лише про окремі важливі віхи у творчому житті мисткинь-односельчанок.

Особливої уваги потребує неординарна подія, яка сталася в житті рукомесниць села в травні 1990 року – виїзне засідання Спілки художників України, яке очолював Прядка Володимир Михайлович, народний художник України, лауреат державної премії ім. Т.Г. Шевченка, Член-кореспондент Академії мистецтв України, голова Спілки майстрів народного мистецтва України.

Виїзне засідання було підготовлене працівниками Рівненського обласного Будинку творчості Шевчуком Степаном Івановичем та Молодиченко Нелею Петрівною.

Ретельно готувалися до цієї події і народні майстрині. Дійство відбувалося в сільському Будинку культури.

Це була виставка-звіт ткаль. І всі 4 мисткині демонстрували свої кращі доробки. Враження від побаченого і у Прядки В.М., і у інших поважних гостей були дуже сильними. Спочатку вони подовгу оглядали витвори кожної майстрині, звертали особливу увагу на те чи своєрідність цих виробів є ознакою місцевого стилю, як він втілений в орнаментальних формах і принципах композиційного вирішення, на ритміку мотивів узору, кольорову гаму, а також особливості заповнення візерунком площини виробу.

Ніхто з гостей не залишився байдужим до витворів рук крупівських ткаль.

В підсумковому слові Володимир Михайлович відзначив високу художню цінність доробку мисткинь і їх унікальність, зокрема вдало підібрані і поєднані орнаментальні комплекси, їх вишуканий композиційний лад, кольорову гаму, охайність робіт і досконалість технічного виконання, тонке чуття і своєрідність смаків кожної майстрині.

Не приховували свого захоплення і замилування крупівськими ткалями і інші члени делегації. Слова похвали і вдячності довго лунали у тій залі. Але головне – це висновок, який зробили поважні гості з Києва: „Вам треба створити свій крупівський осередок Спілки майстрів народного мистецтва України. Ви цього заслуговуєте своєю багаторічною неповторною творчістю”.

Цікавою була виставка творчого набутку майстринь, організована в приміщенні школи села. Ця подія відбулась у вересні 1999 року. Вона проходила в рамках виїзного засідання колегії Рівненської обласної держадміністрації. Голова адміністрації М.Сорока і ще понад 40 керівників обласного рівня вважали за потрібне на власні очі побачити це унікальне село, познайомитися з народними майстрами і їх доробком, простежити, яку роль відіграє школа у пропагуванні ручного ткацтва, як давнього поліського промислу, у його збереженні і розвитку.

Виставка була вражаюча за кількістю представлених експонатів і різноманітністю асортименту. Цікавим було і саме її оформлення. Над цим попрацювали як майстрині, так і вчителі. Звучало багато запитань і відповідей на них.

Знаковоюу житті громади села була участь народних майстрів у культурно-мистецькій акції „Мистецтво одного села”, яка щорічно проводилась у Києві в Українському домі. Це виставка народних майстрів декоративно-прикладного мистецтва під назвою „Барви Полісся”. З усієї Рівненщини саме наше село було вибране представляти область у столиці в третій декаді травня 2003 року.

Крупове й справді не осоромило честі області й підтвердило, що вибір саме цього села не був випадковим, хоча ще задовго до початку виставки в області точилися дискусії кому їхати до Києва – гідних майстрів і самобутніх фольклорних колективів на Поліссі вистачає. І все ж наше Крупове, чи як то кажуть, зберігаючи неповторну крупівську говірку – Крупов‘є – село свого роду унікальне. Чи, вірніше було б сказати, оскільки село Крупове – унікальне, то вибір був зупинений саме на ньому.

Рукомесниці привезли до Києва надзвичайно багату виставку. Кожна майстриня виставила найкраще з власного доробку.

А ще тут можна було побачити і багато інших цікавих, майже раритетних речей: сільський дерев’яний реманент, лави, ткацький верстат, (до речі, в дії), прядку, чекало, потесь, сукало, веретена, цівки. На відкритті виставки можна було навіть подивитися на власні очі, як лляна куделя прядеться в тонісіньку нитку, а з ниток народжується рушник. Там за кроснами, так би мовити „в прямому ефірі”, працювали народні майстри, ткалі Дем’янець Ніна Мусіївна і Рабчевська Ніна Михайлівна. І не відриваючись від роботи давали інтерв’ю чисельним журналістам, які висвітлювали потім цю мистецьку акцію у ЗМІ.

Ось як про це у виданні Міжнародного громадського об’єднання „Рівненське земляцтво” пише Наталка Позняк: „На відкритті виставки було так багато гостей, відомих особистостей у мистецьких колах, що виставкова зала ледь-ледь вмістила бажаючих.

Серед гостей – Леопольд Ященко, Ніна Матвієнко, Едуард Драч, Дмитро Чередниченко, Кирило Стеценко, Олексій Доля, Катерина Божко і ще багато інших, не байдужих до прадавньої культури нашого народу.

Прикметно, що виставка „Барви Полісся” відкрилась якраз у Шевченківські дні. „Ваше мистецтво – найкраща пелюстка у вінок пам’яті Кобзаря”, - сказав дякуючи майстрам директор музею Сергій Гальченко.

Усі десять днів, що тривала виставка, інтерес до неї був величезним. Були репортажі по телебаченню, радіо, в пресі, приходили екскурсії. А це дає підстави сподіватися, що рано ще записувати народну творчість в музейні експонати. Принаймні, допоки ще живі такі майстри”.

З виставки крупівські рукомесниці привезли грамоти, цінні подарунки. Але найдорожчими для них були і залишаються спогади про цю подію в їхньому житті, теплі слова подяки і захоплення висловлені киянами. А ще – кольорові світлини, відеозаписи.

Надовго запам’яталисьрукомесницям і відкриті уроки ткацтва, що проводились у Крупівській ЗОШ І-ІІ ступенів. Це були уроки трудового навчання. Вони проходили в рамках районних, міжрайонних і обласних семінарів з використання елементів народознавства в навчально-виховному процесі. На одному з таких уроків були присутні понад 100 гостей.

О.М. Придюк і Н.М. Рабчевська були запрошеними на шістьох таких уроках. До уроків завжди готувалась масштабна виставка зразків тканих виробів минулого століття і сучасного ткацтва. Зокрема тої майстрині, яка була запрошена на урок.

Окрім запитань, що їх ставили на протязі уроку школярі, багато запитань було до ткаль і від учасників семінарів. Були і замовлення на виготовлення виробів.

Уроки проводились в період з квітня 2000 року по листопад 2003 року. Про них майстриням нагадують замітки в газетах і чисельні фото, що були зроблені під час уроків.

Діючий ткацький верстат-кросна – стоїть у кабінеті народознавства в школі і зараз. Це вже майже 20 років. В середині 90-х років в школі проводились заняття гуртка „Ткацтво”. Вели ці заняття у свій час Рабчевська Н.М. і Бернацька Т.Я.

Востаннє всіх майстринь разом зібрала „Мистецька світлиця”. Це назва телепередачі РТБ, яка була відзнята 5 жовтня 2007 року у шкільному кабінеті народознавства. Тут є постійно діюча виставка набутку майстринь села. До цього вони принесли ще багато інших взірців своїх виробів. Метою передачі було не лише познайомити глядачів з самими майстринями і їх доробком, але й показати весь процес ткацтва: від обробітку льону до пошиття виробів із узорних тканин ручного виробництва. Вправно і професійно майстрині терли льон на терниці, вичісували його на гребені, а потім щіткою, пряли льоноволокно і ткали полотно. По черзі сідали за кросна і перебирали орнаменти.

„Впевнені, що в Круповому ткацьке ремесло житиме вічно” – з такими словами закінчується телепередача.

Щороку на день села (27 жовтня) у сільському Будинку культури проводиться виставка доробку майстринь під назвою „Святе як хліб моє село”.

Цікавою і плідною виявилася діяльність кожної із ткаль.

Дем‘янець Ніна Мусіївна,майстриня художнього ткацтва, народний майстер декоративно-прикладного мистецтва, член Спілки художників України (1983-1991), член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, нагороджена бронзовою медаллю ВДНГ СРСР (1984), народилася 27 листопада 1937 року у селі Крупове і проживає в ньому по цей час.

Виховувалася лише матір’ю. Батька навіть не пам’ятає. У 1938 році він був призваний служити до польського війська, а після початку другої світової у вересні 1939 року попав у полон.

У школі навчалася дуже добре. Але школу не закінчила, бо треба було працювати. З тринадцяти років працювала лісокультурницею у лісгоспі, а з п’ятнадцяти років – на різних роботах у колгоспі.

Ткати Ніна Мусіївна навчилася ще в ранньому дитинстві. А в 16 років вже виготовила свій перший рушник, повністю оволодівши поліською технікою цього ремесла. Понад 40 років займалася улюбленою справою; втілюючи в життя принцип „Корінням в народ, а віттям – у світову цивілізацію”, Ніна Мусіївна не лише відтворювала мистецтво предків, але й працювала над створенням нових форм одягу, орнаментів, фактури тканини. Її роботи неповторні, оригінальні, бо увібрали в себе не лише місцеві народні традиції, а й власні розробки. Саме Ніна Мусіївна перша в с. Крупове перейшла в ткацтві від створення звичайного ужиткового полотна до виготовлення виробів декоративно-прикладного мистецтва. Вона – перший майстер-надомник по ткацтву у Рівненській художньо-виробничій майстерні Художнього фонду Української РСР, із с. Крупове, починаючи з 1978 року. Ніна Мусіївна навчила ткацького ремесла і Заслуженого майстра народної творчості Казначеєву Раїсу Олександрівну, даючи їй уроки ткацтва вдома, на власному ткацькому верстаті-кроснах.

У творчому доробку Ніни Мусіївни – декоративні рушники, серветки, скатертини, наволочки, чоловічі та жіночі сорочки, сукні, сценічні костюми. Сценічні костюми для фольклорно-етнографічного ансамблю „Берегиня” майстриня виготовляла двічі: у 1981 і в 1990 роках. Це тонке біле серпанкове полотно з вкрапленням лляних ниток, використанням червоної гами, стилізованих квіткових орнаментів, поліських народних традицій. В останні роки творчості Ніна Мусіївна часто заміняла червону гаму кольорів на синьо-голубу. Ці вироби мають особливий святковий вигляд, чистий, прозорий.

За всі роки творчості майстриня виготовила стільки рушників, що ними, як писалося в одній замітці, можна було б простелити дорогу від Крупового до Києва. Добрі відгуки про них надходять звідусіль. Розійшлися вони по світу, окремі прикрашають експозиції музеїв в Москві, Києві, Львові інших містах країни. Побували вони і в США.

Ніна Мусіївна – учасниця багатьох всесоюзних, республіканських, зональних, обласних виставок:

1. 1982 рік, всесоюзної виставки ВДНГ СРСР „60 років СРСР”

2. 1982 рік, республіканської виставки „60 років СРСР”. (Диплом Президії правління Спілки художників УРСР).

3. 1983 рік, республіканської виставки на ВДНГ УРСР в павільйоні „Народні художні промисли”. (Почесна грамота).

4. 1983 рік, всесоюзної виставки „Народні музичні інструменти, традиційний і сценічний костюм для художньої самодіяльності” на ВДНГ СРСР в павільйоні „Соціалістична культура”. („Бронзова медаль ВДНГ СРСР”. Постанова №954-Н Головного комітету виставки досягнень народного господарства СРСР від 20.12.84 року. Посвідчення № 66736).

5. 1984 рік, зональної виставки „Народне мистецтво і сучасний побут”, м. Львів. (Почесна грамота).

6. 1985 рік, республіканської виставки присвяченої 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. (Диплом).

7. 1986 рік, республіканської виставки „В сім’ї вольній, новій” присвяченої Т.Г. Шевченку. (Диплом ІІ ступеня).

8. 1987 рік, всесоюзної виставки присвяченої 70-річчю Великої Жовтневої Соціалістичної революції. (Медаль лауреата).

9.1987 рік, республіканської виставки присвяченої 70-річчю Великої Жовтневої Соціалістичної революції. (Диплом І ступеня).

10. 1988 рік, республіканської виставки „Народне мистецтво УРСР” (Почесна грамота Спілки художників України за кращий твір).

11. 1989 рік, республіканської виставки „У вінок Кобзарю” (м. Канів Черкаської області, музей-заповідник Т.Г. Шевченка) (Почесна грамота)

12. 1990 рік – Почесна грамота „За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність”.

12. 1991 рік, Всесоюзний фестиваль народної творчості. (Медаль лауреата).

13. 2003 рік — культурно – мистецька акція «Мистецтво одного села» (Почесна грамота).

На даний час Дем‘янець Н. М. приймає участь в поодиноких виставках чи мистецьких акціях, хоча запрошення отримує систематично.

Навчила ткаля свого ремесла двох дочок, Уляну і Зіну, невістку Ларису. Зважаючи на вік, тче майстриня уже рідко, проте радо йде на зустріч всім односельчанам, які потребують її допомоги в оволодінні мистецтвом ткання. З великим задоволенням навчає тих, хто мріє продовжити справу крупівських рукомесниць.

Рабчевська Ніна Михайлівна, майстриня художнього ткацтва, Заслужений майстер народної творчості України (2005), член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, народилася 8 листопада 1947 року у селі Крупове і проживає в ньому по цей час.

Нелегке було дитинство. Коли їй виповнилося 11 місяців, загинув батько. Виховувала дочку одна мама. Їй приходилося важко працювати в колгоспі, а вечорами довго сидіти за кроснами.

Після закінчення восьмого класу працювала листоношею, пішки з Дубровиці до села носила пошту. Згодом поступила вчитися на агронома. Але так і не вчилася в сільськогосподарському технікумі, бо зрозуміла, що це не її. Більше вабило народне мистецтво: пісня, вишивка, ткацтво. Тому вирішила здобути освіту культпрацівника і жодного разу не пошкодувала.

Улюбленим заняттям Ніни Рабчевської є ткацтво. Маминої науки не загубила. Починала з найпростішого. Спочатку ткала доріжки, серветки а потім свою роботу вдосконалювала, працюючи над відродженням та розвитком славних традицій ручного узорного та серпанкового ткацтва. Серед робіт є рушники, скатертини, серветки, народні дитячі костюми чоловічі і жіночі сорочки.

Роботи Ніни Михайлівни не лежать у скрині. Вони знаходяться у Рівненському краєзнавчому музеї, в музеї народної архітектури та побуту, в Пирогово, у музеї Т.Г. Шевченка в Києві, в різних куточках планети - США, Голландії, Польщі, Німеччині.

Ніна Михайлівна учасниця обласних, республіканських, міжнародних виставок декоративно-ужиткового мистецтва „Пісні над Горинню”, „Музейні гостини”, Першого й Другого міжнародних фестивалів українського фольклору „Берегиня”.

Двічі побувала рукомесниця з виставками своїх виробів у Польщі. Там проходили Дні української культури. В рамках цієї акції відбувалися фольклорно-етнографічні фестивалі „Купальські ярмарки”. Першій проходив у місті Ольштин, другий – у Дубичах Церковних.

1991 року майстриня стала членом Національної Спілки майстрів народного мистецтва України. 2005 року Указом Президента України мисткині присвоєно почесне звання „Заслужений майстер народної творчості України”.

Ніна Михайлівна – учасниця багатьох всесоюзних, республіканських, зональних обласних виставок:

1985 рік – виставка до 40-річчя Перемоги у Великій вітчизняній війні (Диплом ІІ ступеня)

1986 рік – обласна виставка декоративно-прикладного мистецтва, присвячена ХХУІІ з’їзду КПРС та ХХУІІ з’їзду КП України (Диплом І ступеня).

1987 рік - виставка присвячена 70-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції (Почесна грамота).

1988 рік – виставка самодіяльного декоративного прикладного мистецтва в м. Києві „Мій край, моя Вітчизна”. (Почесна грамота).

1990 рік – виставка ІІ Міжнародного фестивалю фольклору (Почесна грамота).

1990 рік - виставка декоративно-прикладного мистецтва „Святе як хліб моє село”.

1990 рік – Почесна грамота Міністерства культури України „За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність”.

2003 рік - Культурно-мистецька акція „Мистецтво одного села” (Почесна грамота).

І в даний час Ніна Михайлівна активна у багатьох виставках і мистецьких акціях, що проходять в Україні. В листопаді – грудні виставляла свої набутки на виставках «Український сувенір 2010» в Києві і «Творче жниво» в місті Рівне.

Зараз ткаля працює також працює за кроснами, створюючи нові зразки орнаментальних комплексів для рушників і серпанкових тканин.

Ніна Михайлівна навчає ткацтву дочку Марію та онучок Зіну та Ірину.

Кот Уляна Петрівна, майстриня художнього ткацтва, Заслужений майстер народної творчості України (1981), член Спілки художників України (1983-1991), член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, нагороджена золотою медаллю ВДНГ СРСР (1984), народилася 27 жовтня 1936 року у с. Крупове і проживає в ньому по цей час.

Як і всі сільські дівчата в усьому допомагала мамі. Починала з найпростішого і найдоступнішого, але дуже хотілося їй до кросен, щоб бодай кілька разів перекинути сюди-туди човником, бо була дуже залюблена в ткацьку роботу.

Пропрацювала майже все життя в колгоспі. Але не забувала про ткацьке ремесло. Вечорами сідала за кросна і ткала, щоб не втратити навички виготовлення серпанку. Згодом її запросили до Рівненського комбінату народних промислів. Почалися авторські виставки. У 1981 році їй було присвоєно звання „Заслужений майстер народної творчості УРСР”. Її вироби об’їздили увесь світ. Нині вони зберігаються в музеях та приватних колекціях Києва, Львова, Росії, Білорусії, Чехії, Канади, США.

Розповідає Уляна Петрівна: «Побувала я і в Америці. У 1988 році на запрошення Смітсонівського інституту, де представляла ткацтво та пісні України на фольклорному фестивалі національних меншин Америки. Ставлення американців до нашої культури мене вразило. Люди підходили до рушників, розкладених на столах, оглядали на розвішених на манекенах одяг, довго придивлялися, брали в руки, прикладали до обличчя. З Америки я привезла найтепліші спогади та фотографії, а там залишила чимало своїх виробів та записів пісень, зроблених у редакції „Української хвилі”, на радіо „Свобода”.

Уляна Петрівна – учасниця багатьох всесоюзних, республіканських, зональних, обласних виставок:

1982 рік - всесоюзної виставки ВДНГ СРСР „60 років СРСР” (Диплом Президії правління Спілки художників УРСР”).

1983 рік – республіканської виставки ВДНГ УРСР в павільйоні „Народні художні промисли” (Почесна грамота).

1983 рік – всесоюзної виставки „Народні музичні інструменти, традиційний і сценічний костюм для художньої самодіяльності” на ВДНГ СРСР в павільйоні „Соціалістична культура” (Золота медаль).

1985 рік - республіканської виставки присвяченої 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні (Диплом).

1986 рік – республіканської виставки „В сім’ї вольній, новій” присвяченої Т.Г. Шевченку (Диплом ІІ ступеня).

1987 рік – всесоюзної виставки присвяченої 70-річчю Великої Жовтневої Соціалістичної революції (Медаль лауреата).

1987 рік - республіканської виставки присвяченої 70-річчю Великої Жовтневої Соціалістичної революції (Почесна грамота)

1989 рік – республіканської виставки „У вінок Кобзарю” м. Канів Черкаської області, музей-заповідник Т.Г. Шевченка (Почесна грамота).

1990 рік – республіканської виставки організованої фірмою „Українське мистецтво” створеною при Українському фонді культури (у виставочному залі Республіканського музею В.І. Леніна) (Почесна грамота).

2003 рік — культурно – мистецька акція «Мистецтво одного села» (Почесна грамота).

Хоч ставить кросна Уляна Петрівна останнім часом рідше, але приймає активну участь у найрізноманітніших виставках. Щойно її роботи експонувалися у Рівненському обласному краєзнавчому музеї на виставці «Творче жниво».

Навчила Уляна Петрівна ткацького ремесла дочку Оксану, внучку Ірину, навчить і правнуків.

Придюк Ольга Миколаївна, майстриня художнього ткацтва,народний майстер декоративно-прикладного мистецтва, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, народилася 7 січня 1947 року у с. Крупове і проживає в ньому по цей час.

Після закінчення 8 класу місцевої школи працювала на різних роботах у колгоспі. Але душа завжди тягнулася до творчості. І хоч починала рукодільниця з вишивки, однак гени взяли своє. Бо як здається Ользі Миколаївні в дитинстві і прокидалась і засинала під звуки роботи кросен. То працювала її мама. Ткала багато, бо мала шістьох дітей. Оля, хоч була найменшою, часто сідала за верстат, вправно повторювала рухи матері. І це їй знадобилося. Бо вже у 1980 році була прийнята ткалею в цех народного мистецтва при художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР.

За виробами Ольги Миколаївни поціновувачі приїжджають звідусіль. 4 рушники недавно придбав англієць, який прибув до господи мисткині аж зі Львова. Там він милувався експонатами одного з музеїв. Запали рушники ткалі йому в душу. Хтозна чому саме такий сувенір захотів повезти з України цей англієць? Можливо, у ньому тече якась частинка української крові? А можливо його привабив саме льон? В усякому випадку майстрині приємна така оцінка її роботи. Її вироби також закуплялися як подарунки для видатних особистостей і нашої держави, і зарубіжних.

Але не це є предметом особистої гордості Ольги Миколаївни. А те, що навчила вона ткати і дочку Валентину, і невістку Марію.

Мисткиня дуже енергійна людина, непосидюча. „Як би хотілося поставити кросна. Бо в уяві різні-різні вироби. А орнаменти! Так багато ще хочеться зробити, передати прийдешнім поколінням допоки є сила”.

Ольга Миколаївна Придюк приймала участь у виставках:

1985 рік – виставка до 40-річчя Перемоги у Великій вітчизняній війні (Диплом ІІ ступеня)

1986 рік – обласна виставка декоративно-прикладного мистецтва, присвячена ХХУІІ з’їзду КПРС та ХХУІІ з’їзду Компартії України. (Диплом І ступеня)

1986 рік – за досягнуті успіхи у розвитку народної творчості, створення високохудожніх зразків декоративно-прикладного мистецтва та активну участь у республіканській традиційній виставці „В сім’ї вольній, новій”. (Диплом ІІ ступеня).

1987 рік – виставка досягнень народного господарства ВДНГ УРСР. (Почесна грамота).

1987 рік – виставка, присвячена 70-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції. (Почесна грамота)

1988 рік – виставка самодіяльного, декоративно-прикладного мистецтва, в м. Києві „Мій край, моя Вітчизна”. (Почесна грамота).

1990 рік – виставка ІІ Міжнародного фестивалю фольклору. (Почесна грамота).

1990 рік – за активну участь в розробці і створенні зразків та виробів декоративно-прикладного мистецтва, що випускаються підприємствами художнього фонду Української РСР. (Диплом І ступеня).

1990 рік – виставка декоративно-прикладного мистецтва „Святе як хліб моє село”. (Почесна грамота).

1990 рік – Почесна грамота Міністерства культури України „За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність”.

2003 рік — культурно – мистецька акція «Мистецтво одного села» (Почесна грамота).

Тче Ольга Миколаївна тепер також дуже рідко, оскільки нема де придбати ниток хорошої якості. Льон на Поліссі не вирощують з часів аварії на ЧАЕС. Але майстриня має вдома багато взірців попередніх своїх виробів. Інколи приймає з ними участь на виставках у Рівному та Києві.

Своє уміння ткаля передала дочці Валентині, невістці Марії та онучці Олі. Не відмовляє у допомозі і іншим жінкам села, які по таку допомогу до неї звертаються.

У Круповому підростає гідна зміна знаним рукомесницям. Це Бернацька Тетяна і Бернацька Ірина. Мати і дочка. Зі своїми тканими виробами вони беруть участь у виставках на День села і День міста. Вироби цих двох наймолодших ткаль мають бездоганне виконання, як технічне так і художнє. Ірина свої орнаменти спочатку створює на папері, полічивши перед цим нитки основи. Це дає їй можливість дуже точно розрахувати заповнення візерунком орнаментальної смуги, тобто вмістити в неї потрібну кількість елементів. Окрім іншого, її роботи вирізняються особливою охайністю.

Великий інтерес і шкільної молоді до мистецтва ткання. Більшість дівчаток висловлюють бажання відвідувати гурток ткацтва.

Зі слів Шеремети Дарини, учениці шостого класу: «Я дуже хотіла б навчитися ткати. Було б дуже добре щоб у школі систематично проводили заняття такого гуртка. Я часто виступаю на сцені як член гурту «Серпанок» і окремо беру участь у різних конкурсах, як солістка. Ми з мамою до дрібниць продумуємо мій сценічний костюм. Можна було б виготовити його власноруч, як би навчитися ткати.

Поиск по сайту: