Поняття, предмет і методи цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов’язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах

Предметом цивільного процесуального права є процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя – тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантіями їх реалізації.

Під методом цивільного процесуального права розуміють сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цією галуззю права та поведінку суб'єктів цих відносин. Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним.

Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання становить обов'язок вчинення конкретної активної поведінки суб’єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона проявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус - у впливі, який спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права.

Диспозитивний характер визначається дозволом. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, які визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, діяльність яких характеризується принципом диспозитивності

2 Зміни у позовному спорі

У процесі розгляду та вирішення справи сторони наділяються широкими процесуальними правами і можуть вільно ними розпоряджатися.

Позивач протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть укласти мирову угоду Такі дії сторін є проявом принципу диспозитивності цивільного судочинства.

Зміна предмету та підстави позову є важливим правом позивача, оскільки дозволяє оперативно змінювати конструкцію позовного спору (вимогу до позивача та суду) у зв’язку, наприклад, із збором доказів, дослідженими обставинами справи, очевидністю неправильного визначення матеріально-правової вимоги та обставин, які її обґрунтовують тощо. Обмеження щодо зміни предмету та підстави позову законом не встановлені, однак ці зміни не повинні виходити за межі матеріально-правової вимоги. В протилежному випадку особа не позбавляється права на звернення до суду у загальному порядку.

Збільшення чи зменшення обсягу позовних вимог також дозволяє керувати процесом по справі, зважаючи на ті ж причини. При чому особливість такої розпорядчої дії є те, що при збільшенні обсягу позовних вимог повинні бути дотримані вимоги щодо змісту та форми такого звернення до суду, а також оплата судового збору, обчисленому виходячи із збільшеного обсягу позовних вимог. У випадку ж зменшення обсягу позовних вимог, зверхсплачений судовий збір не повертається, оскільки у даному випадку наявна часткова відмова від позову, тобто особа у певній частині відмовляється від судового захисту заявленої вимоги.

Відмова від позову – це одностороннє усне або письмове волевиявлення позивача у суді, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги. Така дія може бути вчинена протягом провадження у справі (ст.ст. 174, 306, 334, 372 ЦПК). Будучи проявом принципу диспозитивності, така дія позивача здійснюється під контролем суду. Суд відмовляє у прийнятті відмови позивача від позову, якщо така розпорядча дія суперечить закону, інтересам інших осіб чи з інших причин не може бути прийнята судом. Також не приймається відмова від позову, якщо вона вчинена представником всупереч інтересам позивача.

Прийняття судом відмови позивача від позову тягне за собою закриття провадження у справі і виключає можливість у майбутньому звернення до суду з тотожнім позовом. Тому наслідки вчинення такої дії позивачем повинні бути роз’яснені судом.

Від відмови від позову слід відрізняти можливість відмови від поданої заяви чи скарги. Так, у випадку повернення заяви за клопотанням позивача до відкриття провадження у справі не перешкоджає повторному зверненню до суду. У порядку, встановленому ст. 109 СК, подружжя, яке подало спільну заяву про розірвання шлюбу можуть її відкликати до ухвалення рішення у справі. Особи, які подати апеляційну чи касаційну скаргу також можуть від неї відмовитися (ст.ст. 300, 330 ЦПК), що тягне за собою закриття відповідно апеляційного й касаційного провадження. Але така дія не свідчить про відмову від позову (судового захисту), оскільки носить не матеріально-правовий, а процесуальний характер.

Визнання позову відповідачем – одностороннє усне або письмове волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем (ст. 174 ЦПК). Суд може вважати позов визнаним, коли у нього не викликає сумніву у тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав та законних інтересів і не зроблено під впливом протиправної поведінки щодо нього інших осіб або з метою приховати інші обставини, необхідні для вирішення справи.

Таким правом наділений відповідач протягом усього часу розгляду справи у суді першої інстанції. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суперечить інтересам відповідача (якщо визнання позову вчинено представником), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд справи.

Мирова угода – це укладена між сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору між сторонами шляхом взаємних уступок, яка стосується їхніх прав і обов’язків та предмета позову (ст. 175 ЦПК). Сторони можуть укласти мирову угоду протягом усього часу провадження у справі (ст.ст. 306, 334 ЦПК), в тому числі у процесі виконання рішення суду (ст. 372 ЦПК).

Сторони, які уклали мирову угоду, у спільній заяві повинні повідомити суд, який зобов’язаний роз’яснити наслідки вчинення такої дії. На підставі цієї заяви суд вирішує питання про закриття провадження у справі у зв’язку з укладенням мирової угоди.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо така угода суперечить закону, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена представником сторони поза межами своїх повноважень чи всупереч інтересам особи, яку представляє, суд відмовляє у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Ухвала щодо про визнання мирової угоди за клопотанням сторін може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Визнана судом мирова угода є підставою для виконання, тому ухвала про її визнання повинна відповідати вимогам, встановленим ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”.

Поиск по сайту: