Консерватизм. Назва доктрини консерватизмпоходить від латинського слова conservare, що означає «охороняти», «зберігати»

Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова conservare, що означає «охороняти», «зберігати». Щоправда, з´явилась вона дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 p., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768—1848) почав видавати журнал «Консерватор».

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов´язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729—1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відповідно до природного ходу явиш, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, шоб ця рівновага в подальшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові.-Так повільна, поступова еволюція поєднується з принципом збереження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, шо вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи: якщо перші змінюють сутність об´єктів, то другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на превеликий жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка у тогочасній Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 —1840), Жозе де Местр (1753—1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773—1859), а в США — «батьки-засновники» цієї держави Джон Адамс (1735—1826), Александер Гамільтон (1757-1804).

Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, шо повернутись у дореволюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували республіку, як форму державного правління; зразком «конституційова-ного суспільства» вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка, котрий припускав реформи, але поєднував їх з традицією, вони протиставляли традиції і авторитет реформам. На їхню думку, новації завжди вносять велику смуту в суспільне життя.

К. Меттерніх виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи європейських держав, заснованої на дотриманні балансу між наймогут-нішими державами. Таку систему він вбачав у Священному союзі, створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і Пруссії. Зовнішньополітичний еквілібріум найтіснішим чином пов´язаний із внутрішньополітичним пануванням консервативних сил.

Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони, передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдосконалішими теоретичними схемами.

Якщо лібералізм відразу виник як буржуазна політична ідеологія, то консерватизм спочатку відбивав інтереси феодально-аристократичних кіл у їхній боротьбі проти буржуазії і лише згодом став щоразу більше використовуватись буржуазією для захисту власних інтересів. Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій

1848—1849 pp. і чітко проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка (1815—1898), прем´єр-міністра Великобританії, лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін.

О. фон Бісмарк соціальну базу своєї консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень — селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, шо великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею «однієї нації», яка об´єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ і стояли біля їх витоків. Особливо наочно ця необхідність виявилась з переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух. За цих умов, відстоюючи єдину мету — зміцнення економічного й політичного панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення. Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласницької аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців, які зазнавали утисків від монополістичних конкурентів, відстоювали старі цінності.

За всіх відмінностей між різними напрямами консерватизму аксіомою консервативної ідеології й політики було і є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи, j Через те вони, як і представники класичного лібералізму, виступають проти втручання держави в економіку й 1 соціальні відносини. Але якщо для лібералів держава — це т «нічний сторож», надкласовий арбітр-примирювач, то для І консерваторів — це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав´язує його волю трудящим, у разі необхідності — жорсткими, репресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики були < запозичені фашистами. Тому Друга світова війна, що завершилась розгромом фашизму, істотно послабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обстановки у світі. Після війни центр міжнародного консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу.

Соціально-економічна політика консервативно-ліберального консенсусу спиралась на методи державно-монополістичного регулювання, запропоновані Дж. Кейнсом. Згоду між консерваторами й лібералами США на грунті буржуазного реформізму відкидали правоконсервативні сили, які заперечували будь-яке втручання держави в економіку й соціальні відносини, всіляко підносили вільне підприємництво. Подібне розмежування було і в Європі, де склався своєрідний консенсус між консерваторами, лібералами й соціал-демократами. Економічна криза середини 70-х років, яка ослабила позиції соціальних лібералів і соціал-демократів, сприяла піднесенню впливу правоконсервативних сил. Вони прийшли до влади у Великобританії, Франції, ФРН, США.

Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі. Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на принципах класичного лібералізму, а саме — поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.

Неоднорідність консерватизму як ідейно-політичної течії проявляється в наявності декількох його різновидів. Найчастіше виокремлюються три: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм. Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму (від франц. etat — держава), необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме. Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В цілому в основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв´язку з цим — на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До таких засад належать, зокрема, приватна власність як гарант особистої свободи, наявність соціального розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії в державному управлінні тощо.

Поиск по сайту: