Анархізм

Анархізм (від - грецьк. anarchia — безвладдя) — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

У зародковій формі ідеї анархізму містилися ще в працях деяких античних і середньовічних мислителів. Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі.

Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов´язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ідея вільного обміну знайшла своє обгрунтування і в працях французького філософа П´єра Жозефа Прудона (1809—1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного безгрошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, робила б останню непотрібною.

Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-елізмом» (від франц. mutuel —взаємний), означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) і Петро Олександрович Кропоткін (1842-1921).

М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про

диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об´єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз´єднує людей, насамперед приватної власності й держави.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економічна — профспілки.

Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об´єднань управлятиме суспільством.

У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і з´їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анархістських об´єднань у Києві, Харкові. Донецьку, деяких інших містах України.

Поиск по сайту: