В РОБІТНИЧОМУ РУСІ

сновними ідейно-політичними док-
тринами, що відображають інтереси
робітників і в цілому осіб найманої праці, є комунізм і
соціал-демократизм як різновид соціалізму. Якщо головною
ідеєю буржуазних ідейно-політичних доктрин — лібералізму
й консерватизму — є ідея свободи, то головною ідеєю
комунізму й соціалізму є ідея соціальної рівності, тобто
рівності людей за їх становищем у суспільстві.

Комунізм Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть
рівноправними трудівниками і власниками

суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до
соціалізму й комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в
докапіталістичну епоху. Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної
течії належить до епохи зародження капіталізму, періоду першопочат-
кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась експропріація дрібних
виробників, унаслідок чого створювались великі сільськогосподарські
підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з перших
стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в
Англії уперше з'явились систематизовані комуністичні ідеї як
відображення протесту мас проти капіталістичного гніту. Виник

утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний англійський
гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга,
настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про
новий острів Утопія», відома під скороченою назвою «Утопія» (1516), і
дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. У ній
розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає ні
багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені мате-
ріальними благами. Громадяни республіки, керівники якої обираються
демократичним шляхом, усім володіють спільно, у них немає ніякої
особистої власності.

Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники
раннього утопічного соціалізму — Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі,
Ж. Мельє, Г. Маблі.

Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму був критичний
утопічний соціалізм, представлений трьома великими критиками капі-
талізму — А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є і Р. Оуеном.

Вони фактично виражали інтереси робітничого класу, але не
усвідомлювали класового змісту свого вчення. Більше того, критичні
соціалісти-утопісти заперечували будь-яку свою партійність, стверджу-
ючи, що виступають від імені розуму, всього людства, яке в їх особах
уперше усвідомило свої завдання.

Завдяки критичному утопічному соціалізму з'явився сам термін
«соціалізм» (від лат. зосіаііз — суспільний, зосіиз — товариш, восіеіаз —
суспільство). Уперше цей термін було використано 1827 р. у США в
журналі «Кооператив мегезін» для позначення поглядів послідовників
Р. Оуена. Вчення про соціалізм як суспільний устрій, заснований на
колективістських, товариських засадах, було реакцією на ліберальний
індивідуалізм.

На відміну від соціалістів-утопістів К. Маркс і Ф. Енгельс
відкрито й чітко заявили про свою позицію захисту інтересів
робітничого класу. Спираючись на вчення А. Сен-Сімона,
Ш. Фур'є та Р. Оуена, вони створили цілісну теорію соціа-
лізму й комунізму, яка дістала назву «науковий соціалізм»,
або «науковий комунізм».

Принципове значення для розвитку наукового комунізму
має «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Ен-
гельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового
комунізму — про історичну роль робітничого класу як
могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну
революцію й диктатуру пролетаріату, комуністичну партію
як політичний авангард робітничого класу.

Ці основні ідеї К. Маркс і Ф. Енгельс розвинули в на-
ступних працях. Особливо важливе значення для історичної
долі соціалізму і комунізму має праця К. Маркса «Критика
Готської програми» (1875), написана у формі критичних

зауважень на Проект програми Німецької робітничої партії.
В ній висунуто положення про перехідний період від
капіталізму до соціалізму, дві фази комуністичного
суспільства — нижчу (соціалізм) і вищу (комунізм). Ці
положення конкретизовані Ф. Енгельсом у працях «Анти-
Дюринг» і «Розвиток соціалізму від утопії до науки».

За вченням К. Маркса і Ф. Енгельса, комунізм — це
безкласове суспільство, засноване на засадах колективізму
(звідси походить і його назва: латинське слово сотітшпія
означає «спільний»), суспільній власності на засоби вироб-
ництва, планомірному розвиткові, розподілі за потребами.
За соціалізму внаслідок недостатньо високого рівня розвитку
продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава
у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій
фазі комунізму, а на вищій — відмирає.

Сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні
положення про соціалізм і комунізм лягли в основу уявлень
В. Леніна про нове суспільство. Грунтуючись саме на цих
положеннях, він керував Російською соціал-демократичною
робітничою партією у здійсненні Жовтневої революції і
побудові соціалізму. Про це наочно свідчить написана ним
напередодні революції — в серпні—вересні 1917 р. — праця
«Держава і революція», в якій на основі детального аналізу,
зокрема положень про перехідний період і дві фази
комуністичного суспільства з праці К. Маркса «Критика
Готської програми», робляться висновки щодо революції і
будівництва соціалізму.

Отже, Жовтнева революція і будівництво соціалізму
здійснювались відповідно до розробленої К. Марксом і
Ф. Енгельсом загальної теоретичної схеми. Однак при цьому
ні В. І. Ленін, ні очолювана ним партія більшовиків в цілому
не мали більш-менш чітких уявлень про конкретні шляхи,
методи й засоби побудови соціалізму. Твердження про те,
що після перемоги Жовтневої революції В. І. Ленін розробив
чіткий план побудови соціалізму в Росії, який передбачав
проведення індустріалізації, колективізації і культурної
революції, є виданням бажаного за дійсне, бо в жодній його
праці про такий план не йдеться, якщо, звісно, не
враховувати окремих тез, висловлювань чи гасел. Цим
пояснюється експериментування в ході соціалістичного
будівництва, дія за методом спроб і помилок.

У перші роки після перемоги Жовтневої революції реалі-
зація марксистських теоретичних положень про соціалізм
здійснювалася в Росії у формі політики «воєнного кому-
нізму». Суть її полягає в тому, що за допомогою продроз-
верстки у селян примусово забирались так звані надлишки
продовольства. Захисники цієї політики обґрунтовують її
необхідність умовами громадянської війни та економічної
розрухи. Та насправді це була практична реалізація поглядів
багатьох революціонерів, які вважали, що за допомогою
командно-адміністративних методів можна вирішувати не
лише воєнні, а й господарські завдання, забезпечивши
високі темпи побудови нового суспільного ладу. На їхнє
переконання, держава повинна взяти на себе повністю всі
функції, пов'язані з організацією виробництва й розподілу.

У межах політики «воєнного комунізму» були націона-
лізовані не лише всі великі й середні промислові підприєм-
ства, а й більша частина дрібних підприємств. Були також
здійснені централізація промислового виробництва й розпо-
ділу, повна заборона приватної торгівлі, постачання насе-
лення через карткову систему, введено загальну трудову
повинність і зрівняльність в оплаті праці.

Згубність цих перетворень не забарилася дати про себе
знати: різко скоротились обсяги виробництва, особливо
сільськогосподарської продукції, закрились багато заводів і
фабрик, населення Росії, особливо великих міст, жило впро-
голодь, у багатьох регіонах відбулися збройні виступи селян,
незадоволених реквізицією хліба.

В. І. Ленін прийшов до висновку про необхідність зміни
політики на селі, деяких поглядів на проблеми соціалістич-
ного будівництва взагалі. Розроблена ним нова економічна
політика, прийнята в 1921 р. X з'їздом РКП (б), замінила
продрозверстку продовольчим податком, дозволяла приватну
торгівлю і дрібні капіталістичні підприємства, припускала
державний капіталізм у вигляді концесій, оренди дрібних
промислових підприємств і землі під контролем держави.
Натуральна оплата праці була замінена грошовою за кіль-
кістю і якістю праці. Селянство отримало можливість
продавати хліб і купувати промислову продукцію.

По суті, нова економічна політика означала деяке повер-
нення до капіталізму, але її позитивні економічні результати
далися взнаки відразу. Проте з кінця 20-х років партія

»_——„______——* 553

більшовиків під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна

Соціал- Шляхи й методи боротьби за соціалізм були
демократизм предметом гострих дискусій від самого по-
чатку виникнення організованого робітничого

руху. Як зазначалось вище, К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з
необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у
праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій
соціал-демократії революційний шлях до соціалізму через завоювання
політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату. В ході гострих
дискусій, які точились між соціал-демократами навколо цих
пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна концепція
революції, яка передбачала: завоювання державної влади робітничим
класом, представленим соціал-демократією, як у мирній, парла-
ментській, так і в немирній формі; утворення пролетарської держави у
формі демократичної парламентської республіки; усуспільнення засобів
виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності; добро-
вільне усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих
колективних господарств тощо. Концепція стала так званою справою
марксистів другого покоління, особливо одного з лідерів і теоретиків
німецької соціал-демократії Карла Каутського (1854—1938).

Наприкінці 90-х років у соціал-демократії виникли інші погляди на
революцію і соціалізм, опозиційні щодо марксистської концепції.
Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької
соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850—1932) висунув та обгрун-
тував ідею про те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде
довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства
в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляхові переходу до
соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий

Г- £- Л

^^;Ж^^Й.^^-::№^^™^:.^_;^^й-_№^>^^:^_; О О О

час має ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власності
повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змішаної
економіки.

Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами,
особливо з К. Каутським і В. І. Леніним. Останній назвав ці погляди
ревізіонізмом і продовжував обґрунтовувати неминучість соціалістичної
революції. Ленінська концепція революції, сформульована з ураху-
ванням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку імперіаліс-
тичної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на
чолі з революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення
диктатури пролетаріату і швидке усуспільнення економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демо-
кратами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція
німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів
на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику.
Слідом за цим уряди своїх країн підтримали інші соціал-демократичні
партії. II Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціалістичних
партій припинив своє існування. Під час війни соціал-демократи
проголошували гасла «класового миру» й «захисту Вітчизни». Російські
ж більшовики вели боротьбу спочатку за припинення війни, мир без
анексій і контрибуцій, а згодом — за поразку у війні царизму і проле-
тарську революцію.

Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення
розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.

В цілому перед Другою світовою війною соціал-демокра-
тія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії
або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи
здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Велико-
британії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії,
Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р.
соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного
фронту, який підтримати комуністи. У Західній Європі лише
італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не
мати своїх представників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму
ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона
зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні
партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-
демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демокра-
тичних партій, в країнах Західної Європи їх представники
увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З
початком «холодної війни» більшість соціал-демократичних
партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним
обгрунтуванням цього переходу стала концепція «третього

_::_,„„„,,,™ 557

шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у
концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був від-
новлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв
декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму» —
програмний документ соціал-демократичного руху. Деклара-
ція означала відмову від розуміння соціалізму як ладу,
заснованого на суспільній власності на засоби виробництва,
офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою
соціал-демократичного руху і проголошувала демократію
найвищою цінністю, одночасно метою й засобом ЇЇ досяг-
нення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізо-
вані в боротьбі за демократичний соціалізм, проголошувались
політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія.

Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму,
соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в
економічному та особливо соціальному розвиткові своїх
країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або
є правлячими. Незаперечні, наприклад, соціальні досягнен-
ня у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою вже
декілька десятиліть.

Однак незаперечне й те, що наслідками здійснюваного
соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл
доходів через високі податки на прибуток, створення
широкої системи соціальних виплат були уповільнення
темпів економічного розвитку, зниження підприємницької
активності, відплив капіталів за кордон, поширення спожи-
вацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів
вносити корективи у свою політику, шукати найоптималь-
ніші варіанти практичного поєднання соціальної захище-
ності та економічної ефективності. Про це свідчать і
рішення XVIII конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу,
який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі була
прийнята нова програма Соцінтерну — «Декларація прин-
ципів», в якій переглянуто попередні погляди на деякі
методи економічної діяльності, котрі раніше вважались
незаперечними. Зокрема, в ній зазначається, що націоналі-
зація не є панацеєю від соціальних хвороб; ні приватна, ні
державна власність не є гарантією економічної ефективності
або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати

економічне піднесення, оскільки воно завдає соціальної та
екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як
міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і
солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися
такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде
зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість
розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських
і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпли-
вовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років
XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних
партій, з яких більш як ЗО партій були правлячими або
входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і най-
впливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічу-
ється близько 17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний
Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Євро-
пи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави
соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в
соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.

®т ідейні засади

—— ПОЛІТИЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ

кстремізм — складне соціально-політичне
та ідейно-психологічне явище. Найчастіше

він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних
і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають
загрозу своєму соціальному статусові. Так, розвиток капіталізму при-
зводить до витіснення дрібнотоварного виробництва з багатьох галузей,
робить нестійким становище дрібного товаровиробника. Науково-
технічний прогрес викликає зниження ролі в суспільному виробництві
не лише некваліфікованої фізичної праці робітників, а й ручної
майстерності ремісників. Зростання чисельності інтелігенції призвело
до позбавлення багатьох її представників, особливо масових професій
(учителів, інженерно-технічних працівників тощо), колишнього
привілейованого становища в суспільстві. Такі зміни соціально-еконо-
мічного становища можуть спричинити поширення переконань, які
заперечують увесь наявний суспільний порядок, домінуючу систему
цінностей, породжувати настрої радикалізму і спрямованої проти всіх
групової агресії.

В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму харак-
терне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в
доктринах основних класів. Ідеологічна і класова орієнтація є
критерієм поділу політичного екстремізму. Ті рухи, які апелюють до
цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної
рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові, визначаються
як «ліві». Рухи, що адресують свою ідеологію класам власників засобів
виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерів-
ність, визначаються як «праві». Основними різновидами лівого екстре-
мізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого
екстремізму — фашизм. Ознайомлення з їх ідейними засадами має
важливе значення для розуміння політичних процесів, особливо в
перехідних суспільствах, нестабільність яких є сприятливим грунтом
для появи політичного екстремізму в різноманітних формах.

Фашизм Фашизм (від лат. гакіо, італ. ґазсізто —
пучок, зв'язка, об'єднання) — це
правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах
Західної Європи після Першої світової війни й перемоги
Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й
рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську
організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз
боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів
Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і
пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому
світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії,
Німеччині, деяких інших країнах.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й
соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспіль-
ства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх
прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селян-
ства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув
найбільшого впливу, він спекулював також на уражених
Версальським мирним договором національних почуттях
мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістич-
ним капіталом, який, прагнучи використати його для
придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг
фашистам прийти до влади.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і
антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї
соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в
ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної
реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає

завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському
суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У
сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності
слугувала обгрунтуванням політики імперіалістичних загар-
бань і поневолення інших народів. Здійснення імперських
планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити
тотальне знищення противника й колонізацію захоплених
земель.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм.
Держава проголошується відповідальною за індивідуальні
долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно
класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм
проповідував необхідність сильної влади, заснованої на
політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує
тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необ-
хідною умовою політичного панування визнається культ
вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка супере-
чить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове
або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади,
фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші
форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм
знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась
мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над
суспільством здійснювався не лише з допомогою державних
структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне
й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось
у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в
роки Другої світової війни — у створенні гітлерівських
таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти люд-
ськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої
світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-
політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фа-
шизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних
державах — ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції —
він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм
проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й
фашизм, спирається на ту ж соціальну базу — верстви,
витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя,

36 — 2-1330

маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські
заклики неофашистів і поповнюють лави їхніх організацій.

Анархізм Анархізм (від грецьк. апагсіїіа — без-
владдя) — це ідейно-політична течія,
яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-
яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією
громадян.

Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті
широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу
свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологіч-
ний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне
прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На
основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде
створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до
федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах
виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише
через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насам-
перед приватної власності й держави.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції,
Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом
агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею.
Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана
була за допомогою терору до представників пануючого класу
спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на
цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії,
яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у
боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію
в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм (від франц. зупйісаі — профспілка) ставить за
мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної
боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією бур-
жуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства,
анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову
процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має
бути не політична організація робітничого класу — партія, а економіч-
на — профспілки.

Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину
XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії.
В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже
в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-
синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять
державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками,
конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та
об'єднань управлятиме суспільством.

У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких
країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема
в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і
з'їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анар-

хістських об'єднань у Києві, Харкові, Донецьку, деяких
інших містах України.

Троцькізм Поряд з анархізмом певного поширення в
робітничому русі набув Інроцькізм — ідейно-
політична доктрина, названа іменем її головного теоретика Льва
Давидовича Троцького (Бронштейна) (1879—1940). Троцькізм виник на
початку XX ст. в російському робітничому русі як критика ленінської
концепції революції і пролетарської держави. Основу його ідеології і
політичної практики складає теорія так званої перманентної (не-
перервної) революції. Сутність цієї революції полягала не в завоюванні
влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в
окремій країні, а в постійному поглибленні революційних змін аж до
здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок
революції в окремій країні має бути початком її перенесення в інші
країни. Експорт революції приведе до початку світової революції.
Перемога революції в окремій країні неможлива, бо революція
спричинить інтервенцію капіталістичних країн.

Теорія перманентної революції Л. Д. Троцького суперечила теорії
революції В. І. Леніна, який обґрунтовував можливість перемоги її
спочатку в одній окремо взятій країні. Це викликало гостру ідейну й
політичну боротьбу між ними. Відрізнялись погляди троцькістів і
ленінців також на роль політичної партії в побудові соціалізму,
принципи його організації. Партійне керівництво Л. Д. Троцький
розумів як диктатуру побудованого за зразком військового керівництва
партійного апарату, який підкоряє собі все суспільство на казармових
принципах. Економіка є повністю одержавленою, управляється
державою на командних засадах. Робітничий клас, інші класи і верстви
трудящих виступають суб'єктами виробництва, а не володіння й
господарюван ня.

Після смерті Л. Д. Троцького настав новий — неотроцькістський
етап в еволюції троцькізму. Діяльність неотроцькістських об'єднань
також грунтується на теорії перманентної революції. Проте наголос при
цьому робиться вже не на одномоментному характері революції, а на її
багатоетапності.

Неотроцькізм активізувався в 90-ті роки у зв'язку з розпадом
світової системи соціалізму і СРСР. Неотроцькісти вважають, що цей
розпад підтверджує головну тезу теорії перманентної революції про
можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, їхні
ідеологи стверджують, що в СРСР і країнах Східної Європи зазнав
краху не соціалізм, а «державно-бюрократичний капіталізм». Більш
реалістичними стали погляди неотроцькістів на проблеми війни і миру.
Проте, як і раніше, вони рішуче виступають проти капіталізму і
«міжнародного імперіалізму».

Взаємовплив Різні ідейно-політичні доктрини не
політичних ідеологій існують у, так би мовити, чистому
вигляді. Вони взаємодіють у реальних
ідеологічних і політичних процесах, впливають одна на одну,
нерідко запозичуючи одна в одної ті чи інші ідеї або
практичні політичні настанови. Розгляд еволюції основних
ідейно-політичних доктрин дає можливість зробити
висновок про їх взаємозближення щодо розуміння законо-
мірностей суспільного розвитку, принципів і форм органі-
зації суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві,
відносин між особою, суспільством і державою.

Так, у XX ст. відбулось істотне зближення лібералізму й
соціал-демократизму. Ліберали, врешті-решт, визнали необ-
хідність втручання держави в економіку й соціальні відно-
сини. Саме завдяки державному втручанню вдається уникати
гострих кризових явищ в економіці західних країн. В ідео-
логію лібералізму увійшли соціал-демократичні ідеї соціальної
захищеності і справедливості, які передбачають перерозподіл
доходів від багатих на користь малоімущих. Ліберали
визнали, що держава повинна бути не лише правовою, а й
соціальною — дбати про добробут усіх громадян.

Водночас із соціалістичної ідеології соціал-демократів
поступово зникали твердження про неприйнятність приват-
ної власності і ринкової конкуренції, що зближує її з лібе-
ралізмом і консерватизмом.

Відбулося також зближення консерватизму й лібералізму.
Сучасних консерваторів не без підстав називають неолібе-
ралами. Неоконсерватизм виник як реакція на надмірне, на
думку консерваторів, зміщення лібералізму в бік соціалізму,
як прагнення зберегти в економіці позиції класичного
лібералізму.

Виступаючи проти соціалізму й комунізму, консерватори
все ж таки вимушені зважати на об'єктивну тенденцію до
соціалізації, вносити корективи у здійснювану ними соціаль-
ну політику. Зрештою, й комуністи не лише відмовились від
ідеї насильницького захоплення влади, а й визнали допус-
тимість у суспільстві приватної власності, ринкових відносин.

Задля об'єктивності потрібно визнати, що комунізм,
незважаючи на його нинішню ідейну кризу та крах головних
носіїв — комуністичних режимів колишніх соціалістичних
країн, залишається впливовою політичною течією, у тому
числі в цих же країнах. Привабливість комуністичного

вчення полягає передусім у його головній ідеї — ідеї соціаль-
ної рівності, яка була, є і залишається актуальною протягом
усієї історії людства.

Не можна не визнати і, так би мовити, цивілізаторської
місії комунізму й реального соціалізму стосовно капіталізму.
За своєю природою капіталізм, особливо періоду первинного
нагромадження капіталу і вільної конкуренції, є жорстоким
суспільством, яке ставить людей в умови боротьби за вижи-
вання, і своїми соціальними надбаннями він значною мірою
завдячує прикладові реального соціалізму. Саме цю, жорсто-
ку, природу капіталізму абсолютизує непримиренний борець
із ним — троцькізм, який не враховує його трансформації і
реальних соціальних досягнень.

Нарешті, не випадковими ідейно-політичними доктрина-
ми є фашизм та анархізм. За своєю сутністю держава є
органом примусу, який постійно проявляє тенденцію до
підпорядкування собі всіх сфер і сторін суспільного життя, а
нерідко, особливо за тоталітарних та авторитарних політич-
них режимів, відверто зловживає своєю примусовою функ-
цією. Анархізм є крайньою формою протесту проти приму-
сової сутності держави. Концепції правової держави і
громадянського суспільства, як відомо, також спрямовані на
обмеження свавілля держави. Що стосується фашизму, то
він є породженням глибокої і затяжної суспільної кризи,
результатом приниження національної гідності народу.
Сумні уроки, які дав людству фашизм, постійно потрібно
враховувати всім політикам.

Об'єктивною основою зближення політичних ідеологій є
закономірності суспільного розвитку, дія яких зумовлює
формування суспільства з певними, найбільш оптимальними
для конкретного етапу історичного розвитку, економічними,
соціальними й політичними засадами. На сучасному етапі
суспільного розвитку характерними для цього суспільства є:
багатоукладна економіка, яка включає приватну, державну і
змішану форми власності; поєднання планових і ринкових
механізмів регулювання суспільного виробництва; плюраліс-
тична політична система; парламентська демократія; забез-
печення основних соціально-економічних і політичних прав
громадян. Найповніше ці засади втілені в державі, яка
дістала назву соціальної, і на яку, зрештою, мають бути
зорієнтовані всі ідейно-політичні доктрини і течії.

Аваков А. В.

СудьбьІ либерализма. М, 2000.

Бакунин М. А.

Анархия й порядок // Сочинения. М., 2000.

Берк 9.

Размьішления о революции во Франции. М., 1993.

Возможности либерализма в осмислений современного мира
(обзор коллоквиума) // Полит. исследования. 1994. № 3.

Галкин А. А.

О фашизме — его сущности, корнях, признаках й формах // Полит.
исследования. 1995. № 2.

Галкин А. А., Рахшмир П. Ю.

Консерватизм в прошлом й настоящем: О социальньїх корнях
консервативной волньї. М., 1987.

Гарбузов В. Н.

Консерватизм: понятие й типология (историографический обзор) //
Полит. исследования. 1995. № 4.

Голобуцький О., Кулик В.

Консерватизм — ідеологія порядку, стабільності і добробуту К.,
1995.

Григоров С. Г.

Преодоление заданости (размьІшления о консерватизме) // Полит.
исследования. 2000. № 3.

Капустин Б. Г.

Три рассуждения о либерализме й либерализмах // Полит. иссле-
дования. 1994. № 3.

Консерватизм: Антологія / Упорядники О. Проценко, В. Лісовий.
К., 1998.

Консерватизм как течение общественной мисли й фактор
общественного развития (материальї «круглого стола») // Полит.
исследования. 1995. № 4.

Кропоткин П. А.

Записки революционера. М., 1990.

Кропоткин П. А.

Хлеб й воля: Современная наука й анархия. М., 1990.

Липсет С. М.

Третьего пуги не существует (перспективи левьіх движений) //
Полит. исследования. 1991. № 5—6.

Маркс К., Енгельс Ф.

Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4.

Маркс К.

Критика Готської програми // Там само. Т. 19.

Масленников Н.

Международная социал-демократия: Политика и ценности //
Свободная мьісль. 1992. № 6.

Матц У,

Идеология как детерминанта политики в зпоху модернизма //
Полит. исследования. 1992. № 1—2.

Местр Жозеф де.

Рассуждения о Франции. М., 1997.

Милза П.

Что такое фашизм? // Полит. исследования. 1995. № 2.

Пантин И. К.

К логике теоретического становлення современного социализма //

Полит. исследования. 1996. № 4.

Програма принципів Соціал-демократичної партії Німеччини. Сток-
гольмська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу. К., 1997.

Пронякин Д. И.

Анархизм: исторические претензии и уроки истории. Л., 1990.

Соболь О. Н., Ермоленко А. Н.

«Неоконсервативная революция»: лозунги и реальность. К.,1990.

Современная социал-демократия: Словарь-справочник / Под общ.
ред. А. А. Галкина. М., 1990.

Современное общественное развитие: консервативнеє видение. М.,
1995.

Троцкий Л. Д.

К истории русской революции. М., 1990.

Шапиро И.

Введение в типологию либерализма // Полит. исследования. 1994.

№ 3.

Якушик В. М.

Социал-реформизм в современном мире: идеология и политика. К.,
1990.

Ястржембовский С. В.

Социал-демократия в современном мире. М., 1991.

««•••• зо о

ЗМІСТ

Поиск по сайту: