ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Міжнародна Відмінності між зовнішньою і між-

і зовнішня політика народною політикою є не лише

термінологічними, а й змістовними.

Пов'язані вони передусім із відмінностями між суб'єктами

цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику,

яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі

діяльність держави за межами своїх національних кордонів.

При цьому держава може виступати і як територіальне

організоване й політичне незалежне суспільство, і як

——— 502

політичний інститут — система організацій та установ. У
першому випадку суб'єктами зовнішньополітичної діяль-
ності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть
також інші політичні інститути — політичні партії, гро-
мадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи
місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У
другому випадку суб'єктом зовнішньої політики є лише
держава як політичний інститут.

Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки
закордонну діяльність держави як політичного інституту.
Пов'язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціо-
нальним політичним інститутом, уповноваженим здійснюва-
ти зовнішню політику, тільки вона наділена правом
офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах,
брати участь від його імені у відносинах з іншими державами
й міжнародними організаціями, укладати договори, оголо-
шувати війну тощо.

Крім держави та інших національних політичних інсти-
тутів, суб'єктами політики виступають також різноманітні
організації міжнародного характеру. Для позначення багато-
манітної діяльності всіх суб'єктів зовнішньополітичної
діяльності і міжнародного політичного життя використову-
ється термін «міжнародна політика», тоді як термін
«зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну
діяльність держави.

| Іншими словами, міжнародна політика — це вся сукуп-
| пість дій політичних суб'єктів у відносинах між державами
| та на міжнародній арені в цілому.

Цілі і функції В основі будь-якої людської діяльності

зовнішньої політики лежать ті чи інші інтереси й потреби.

Не є винятком і зовнішня політика: в її

основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження

інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через

політичну систему.

У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й
протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспіль-
ство може лише за умови узгодження наявних у ньому
інтересів, досягнення загальнонаціонального компромісу і
злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім
таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія,

добробут тощо. Виражати національні інтереси, тобто
інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана дер-
жава як головний елемент політичної системи суспільства.
Забезпечення національних інтересів і є основним завдан-
ням зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в
діяльності держави, національні інтереси виступають як
державні. Можливі певні розходження між національними
інтересами й державними як інтересами правлячих у даний
момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в
зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси.

Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних
інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних
інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополі-
тичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки й
цілісності держави як певної соціально-економічної, полі-
тичної, національно-історичної і культурної спільності,
захистом економічної і політичної незалежності держави,
утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжна-
родних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого
існування держави, а тому забезпечуються й захищаються
нею на світовій арені всіма наявними засобами — дипло-
матичними, економічними, ідеологічними, воєнними.

Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові
інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, на-
приклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи
інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні
регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки з
іншими державами тощо.

Між головними і специфічними інтересами існує тісний
зв'язок. Головні інтереси держави протягом усього часу її
існування залишаються практично незмінними. Змінюються
лише форма їх вираження і засоби реалізації. З приводу своїх
головних інтересів держава найменш схильна йти на ком-
проміси й поступки в міжнародних відносинах. Саме
зовнішня загроза цим інтересам штовхає державу на шлях
використання воєнної сили як останнього аргументу в
міжнародних відносинах.

Специфічні інтереси є більш динамічними; вони зміню-
ються під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. В
різних історичних умовах одні інтереси зникають, інші —
з'являються. За певних обставин специфічний інтерес при-

носиться в жертву головному, але буває й так, що специфіч-
ний інтерес переростає у головний, стає визначальним у всій
зовнішній політиці держави.

На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються
цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-
політичним ладом, формою державного правління, типом
політичного режиму, історичними особливостями, геополі-
тичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманіт-
них цілей зовнішньої політики можна виокремити найго-
ловніші: забезпечення національної безпеки держави;
збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення
міжнародних позицій держави.

У широкому розумінні національна безпека — це такий
стан держави, який дає їй можливість зберігати свою
цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжна-
родних відносин. Конкретніше національна безпека означає
захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й
суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності,
суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від
внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутріш-
ній і зовнішній аспекти.

Національна безпека проявляється на трьох рівнях:
особи, суспільства й держави. Безпека особи полягає у
формуванні комплексу таких правових і моральних норм та
суспільних інститутів, які б надавали їй можливість розви-
вати й реалізовувати соціальне значущі здібності й потреби,
не зазнаючи протидії з боку суспільства і держави.

Найреальніше безпека особи проявляється в забезпеченні
її прав і свобод. Безпека суспільства передбачає наявність
суспільних інститутів, норм і відносин, які дають можливість
реалізувати права і свободи всіх соціальних груп і проти-
стояти діям, що ведуть до розколу суспільства. Безпека
держави досягається наявністю ефективного механізму
управління суспільством, координації діяльності соціальних
груп і політичних сил, а також дійових інститутів їх захисту.

У демократичних країнах пріоритетною є безпека особи.
Безпека держави й суспільства тут не самоціль, а умова
забезпечення безпеки особи. У критичні для країни періоди
може домінувати безпека суспільства або держави. Автори-
тарні й тоталітарні політичні режими постійно створюють
такі критичні умови (наприклад, вишукуючи внутрішніх і

зовнішніх «ворогів»), завдяки яким висувають на передній
план безпеку держави за рахунок безпеки особи.

У змістовному плані розрізняються політична, еконо-
мічна, воєнна, екологічна, інформаційна безпека і безпека у
сфері культури як складові національної безпеки. Сутність
політичної безпеки полягає у здатності й можливості нації і
створюваних нею державних інститутів самостійно вирішу-
вати питання державного устрою, незалежно проводити
внутрішню і зовнішню політику в інтересах особи й суспіль-
ства.

У межах системи міждержавних відносин політична
безпека передбачає наявність стійкого політичного сувере-
нітету. Економічна безпека характеризується рівнем розвитку
продуктивних сил і економічних відносин, наявністю розви-
неної інфраструктури й корисних копалин, кваліфікованої
робочої сили та системи її підготовки, а також характером
інтеграції в систему міжнародних економічних відносин.
Воєнна безпека полягає у можливості забезпечення інтересів
національної безпеки збройними засобами, її зовнішній
аспект відображає здатність нації протидіяти або стримувати
вплив воєнної сили ззовні. Це передбачає наявність
сучасних збройних сил, формування систем колективної або
загальної безпеки, входження до складу тих чи інших
воєнно-політичних союзів. Важливими складовими націо-
нальної безпеки є екологічна, інформаційна безпека й
безпека культурного розвитку нації, безпосередньо пов'язані
з потребами суспільства та особи.

З огляду на надзвичайну значущість національної
безпеки у багатьох країнах розробляється її концепція, яка
схвалюється законодавчим органом і знаходить відбиток у
всіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики. На основі
цієї концепції формується система національної безпеки як
сукупність законодавчих і виконавчих органів, правових
норм, котрі забезпечують оптимальні і стабільні умови для
життєдіяльності й розвитку особи і суспільства. Для реалі-
зації концепції національної безпеки створюється спеціаль-
ний орган з найвищих посадових осіб держави і керівників
силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави
чи виконавчої влади.

Забезпечення національної безпеки відповідає життєвим
потребам держави. Без цього неможливі реалізація інших

цілей і взагалі саме проведення зовнішньої політики. Тому
інші цілі зовнішньої політики підпорядковуються забезпе-
ченню національної безпеки. У періоди загрози політичному
існуванню держави вона використовує всі доступні їй засоби
для досягнення цієї основної мети.

Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики
держави є збільшення її сили. Коли йдеться про силу держави,
то мається на увазі її економічний, політичний, воєнний,
інтелектуальний і моральний потенціал. Одним із вирішаль-
них чинників, які визначають силу держави, є її міжнародна
вага, або авторитет. Міжнародний авторитет держави у
кінцевому підсумку визначається її сукупним національним
продуктом. У західній політології досить поширена точка
зору, згідно з якою міжнародний авторитет держави трима-
ється на її воєнній силі.

Для міжнародного авторитету держави дуже важливим є
професіоналізм зовнішньої політики. Правильна оцінка
співвідношення сил, уміння точно визначити позицію у
складних ситуаціях, розпізнати друзів і противників можуть
частково компенсувати нестачу сили. Велике значення має
моральний потенціал держави, який у міжнародних відно-
синах виступає і як чинник реальної політики. Високий
моральний престиж визначає високий рівень довіри з боку
союзників і можливих партнерів, допомагає зміцнювати
безпеку, забезпечує в критичні моменти не тільки моральну,
а й матеріальну підтримку. Через зовнішню політику держава
може свідомо примножувати свою силу, наприклад через
економічне співробітництво з іншими державами, прина-
лежність до міжнародних економічних, політичних і воєнних
об'єднань, отримання економічної допомоги від інших
держав тощо.

Важливою ціллю зовнішньої політики держави є зростан-
ня її престижу і зміцнення міжнародних позицій. Умовою
реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших
важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно
взаємопов'язані. Так, престиж і міжнародні позиції держа-
ви безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека
держави значною мірою визначаються її міжнародними
позиціями.

Зовнішня політика держави виконує три основних функ-
ції: охоронну, представницько-інформаційну і переговорно-

організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій
держави: оборонної, дипломатичної і співробітництва.

Головний зміст охоронної функції складає захист сувере-
нітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх
посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за
кордоном. Ця функція спрямована на відвернення різних
загроз для держави, її суспільно-політичного ладу, кордонів,
територіальної цілісності тощо. Такими загрозами можуть
бути, наприклад, висування територіальних претензій до
держави, підтримка у ній сепаратистських рухів, спадання її
міжнародного престижу та ін. Ефективно реалізована охо-
ронна функція полягає у найраннішому виявленні загроз та
їх запобіганні чи ліквідації.

Представницько-інформацішш функція зовнішньої політи-
ки полягає у представництві держави в зовнішніх зносинах
через її відповідні органи, а також в інформуванні через ці
органи керівних органів держави про політику, прагнення й
наміри інших держав. Ця функція спрямована на формуван-
ня уявлень керівників інших держав і міжнародної громад-
ської думки в цілому про дану державу. Успішна реалізація
цієї функції зменшує можливість помилок у зовнішній
політиці держави.

Переговорно-організаторська функція зовнішньої політики
полягає в організації і використанні міжнародних контактів.
Вона спрямована на реалізацію через ці контакти політичних
концепцій і програм держави в обсязі зовнішньої політики.
В реалізації цієї функції важливу роль відіграє діяльність
центральних органів зовнішньої політики.

Найважливішим способом здійснення зазначених функцій
зовнішньої політики держави є дипломатія, під якою
звичайно розуміють контакти між державами і засоби їх
реалізації. Вона здійснюється у формі офіційної діяльності
глав держав, урядів, органів зовнішніх зносин держави і
безпосередньо дипломатів, які сприяють досягненню цілей і
завдань зовнішньої політики й захисту інтересів своєї
держави та її громадян за кордоном. Загальне керівництво
дипломатичною діяльністю здійснює глава держави або
уряду, а безпосереднє — спеціальне відомство (міністерство,
департамент) закордонних справ. До основних форм дипло-
матичної діяльності належать: зустрічі глав держав та урядів;
постійне представництво, здійснюване послами й місіями;

участь представників держав у роботі міжнародних організа-
цій; дипломатичні конгреси, наради, конференції; підготов-
ка та укладання міжнародних угод; дипломатичне листуван-
ня у формі послань, заяв, нот, меморандумів та ін.

Засоби Важливе значення для досягнення ці-
зовнішньої політики _Лей зовнішньої політики мають засоби
її здійснення. Залежно від сфер сус-
пільного життя вони поділяються на політичні, економічні
та ідеологічні. Політичні засоби є найбагатоманітнішими.
Вони охоплюють передусім сферу дипломатичних відно-
син — від традиційних форм дипломатії (посольства,
консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби
можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей,
участі в міжнародних організаціях тощо.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики
складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний
тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, нав-
чання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї,
концентрація військ у прикордонних районах, провокації на
кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою між-
народних організацій та ін.

Тривалий час найважливішим засобом досягнення
державою зовнішньополітичних цілей вважалась війна. Під
війною у міжнародному праві розуміють воєнні дії між
державами, а також між державами й національно-визволь-
ними рухами, які супроводжуються повним розривом між
ними мирних відносин. До середини XX ст. застосування
воєнної сили розглядалось як законний засіб розв'язання
спорів між державами. Анексії і контрибуції вважались
прийнятними способами розширення територій і держав-
ного збагачення. Тільки під впливом згубних наслідків
Другої світової війни та у зв'язку з появою ядерної зброї
величезної руйнівної сили в середовищі політиків провідних
країн світу утвердилася думка про неприпустимість
використання війни як засобу розв'язання міждержавних
суперечностей. (Що, однак, не привело ні до виключення
воєн з міждержавних відносин, ні до відмови від ядерної
зброї.) Війни з використанням звичайних видів зброї в
сучасному світі стали чи не повсякденною реальністю, а
сама наявність ядерної зброї з її величезним руйнівним
потенціалом вважається найважливішим чинником відвер-

нення як нової світової війни, так і воєнних конфліктів між
ядерними державами.

Розрізняються війни справедливі, або правомірні, і не-
справедливі, неправомірні. До перших належать індивідуаль-
на або колективна самооборона проти агресії і національно-
визвольні війни за здійснення права на самовизначення, до
других — агресія і колоніальні війни. Статутом ООН
визнається правомірність використання воєнної сили у двох
випадках: з метою самооборони від збройного нападу на
державу і за рішенням Ради Безпеки ООН як примусові
збройні санкції проти агресора. Несправедливі, неправомірні
війни визнаються міжнародним злочином, який тягне за
собою міжнародну відповідальність держави-агресора і кри-
мінальну відповідальність осіб, визнаних воєнними злочин-
цями.

Розрізнення правомірних і неправомірних війн, крім
міжнародно-правового, містить також політичний і мораль-
ний аспекти, які завжди є не настільки очевидними, як між-
народно-правовий. Навіть затятий агресор завжди знайде
політичне й моральне виправдання своїм діям і матиме
спільників. Водночас рішення міжнародних організацій
щодо застосування збройних санкцій не завжди є виваже-
ними й позбавленими політичних пристрастей.

За будь-яких умов кожна, навіть наймиролюбніша, держа-
ва прагне «тримати порох сухим», тобто підтримувати на
належному рівні свою обороноздатність, всемірно зміцню-
вати її, у тому числі шляхом укладання воєнних союзів чи
відверненням загроз проголошенням позаблоковості або
нейтралітету. Сила армії, її чисельність, озброєння, підго-
товленість особового складу, його морально-психологічний
стан та інші показники воєнного потенціалу держави були й
залишаються вагомим чинником її зовнішньої політики і
міжнародного престижу. Держави, неспроможні захиститися
від агресії, ставлять під загрозу свій суверенітет, а значить, і
саме існування.

Економічні засоби зовнішньої політики означають вико-
ристання економічного потенціалу держави для впливу на
економіку й політику інших держав. Економічний потенціал
є особливо важливим засобом зовнішньої політику, оскільки
в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в
Міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним

потенціалом займає впливові позиції у світі. До еконо-
мічного потенціалу держави належать її промисловість,
сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливим
економічним засобом зовнішньої політики є зовнішня
торгівля, яка, з одного боку, сприяє збільшенню економіч-
ного потенціалу держави, а з другого — дає змогу впливати
на політику інших держав через світові ціни, встановлення
режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо.

До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських
засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й
засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які
використовуються державою у відносинах з іншими держа-
вами передусім з метою формування позитивного зовніш-
нього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією
метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри,
влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

Зовнішня політика, використання різних засобів її здій-
снення навіть у демократичних країнах є однією з найменш
контрольованих рядовими громадянами сфер діяльності
держави. І не тільки через закритість діяльності деяких її
складових, наприклад збройних сил і спецслужб. Прийняття
більшості зовнішньополітичних рішень, найважливіші кад-
рові призначення у цій сфері в державі зосереджуються в
руках однієї особи — глави держави або прем'єр-міністра.
Це підвищує ризик прийняття невиважених рішень аж до
втягування держави в затяжні кровопролитні війни, як це
сталося з США у В'єтнамі або з СРСР в Афганістані.

МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИЧНІ
ВІДНОСИНИ

Міжнародні відносини є об'єктом зов-
нішньої політики, міжнародної політи-
ки в цілому. Втім, звичний для нас
термін «міжнародні відносини» не
зовсім точний, оскільки відповідні від-
носини ніколи не складаються безпосередньо між народами.
Як демократія не буває безпосередньо владою народу, так і
міжнародні відносини не бувають відносинами безпосе-

514 -

редньо між народами. Вони опосередковуються держава-
ми — через охорону кордонів, митний контроль, візові
режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення
зовнішньої політики тощо. Франкомовний еквівалент терміна
«міжнародні відносини» — геїаїіопк іпїегааїіопаїез, що
дослівно означає «міжнаціональні відносини», чи відповід-
ний англомовний термін дещо точніші, оскільки в західно-
європейській традиції нація ототожнюється з державою.
Визначення «народу» як головного суб'єкта міжнародних
відносин передбачає саме державні народи-нації, а по суті —
держави.

| Звичайно міжнародні відносини визначаються як система
| політичних, економічних, соціальних, культурних, воєнних,
| правових та інших зв'язків між державами й народами.

Структура Основними елементами структури між-
міжнародних народних політичних відносин є їх
політичних відносин суб'єкти. В сучасній науковій літературі
є різні підходи до визначення таких
суб'єктів, у тому числі два крайніх — вузький і широкий. У
вузькому розумінні головним суб'єктом міжнародних
відносин вважається держава. Один із найвідоміших при-
хильників цього підходу, французький соціолог і політолог
Р. Арон, зазначає, що головний зміст міжнародних відносин
складають взаємовідносини між державами, які символізу-
ються постатями дипломата й воїна.

Прихильник широкого підходу, відомий американський
фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау, гадає,
що структурні зміни, які відбулися в міжнародній політиці в
останні десятиліття, викликали докорінні зміни в структурі
міжнародних відносин, їхньою головною дійовою особою
стає вже не держава, а конкретна особистість. Результатом
змін у сфері міжнародних відносин є досягнення так званого
міжнародного континууму, символічними постатями якого
виступають турист і терорист.

Проміжним є підхід, прихильники якого основним
суб'єктом міжнародних політичних відносин пропонують
розглядати національну політичну систему в цілому. Такий
підхід дає можливість включити в систему міжнародних
політичних відносин не тільки власне державу, а й низку
інших національних політичних інститутів — політичні
партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого
самоврядування та ін.

Під формально-юридичним кутом зору питання про
суб'єкти міжнародних відносин вирішується через визна-
чення суб'єктів міжнародного права. Міжнародне право — це
«система договірних і звичайних норм та принципів, які
виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють
відносини між державами, створеними ними міжнародними
оранізаціями та деякими іншими суб'єктами міжнародного
спілкування (державоподібними утвореннями, національно-
визвольними рухами)»². За цим визначенням є три основних

² Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Д. Зорь-
кина, В. Е. Кругских. М., 1998. С. 360.

групи суб'єктів міжнародного права й міжнародних відносин
у їх формально-правовому розумінні. Це держави,
міжнародні організації і міжнародні рухи.

Держави були й залишаються головними суб'єктами
міжнародних відносин. Нині у світі налічується близько
двохсот держав. У їх розмежуванні для марксистського сус-
пільствознавства тривалий час характерним був формацій-
ний підхід, який передбачав поділ держав на соціалістичні,
капіталістичні й ті, що розвиваються. Капіталістичні держа-
ви, у свою чергу, поділялись на індустріально розвинені
(держави Західної Європи, Ізраїль, США і Канада, Японія,
Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур,
Південно-Африканська Республіка) і держави середнього
рівня розвитку капіталізму (в основному країни Латинської
Америки). Державами, що розвиваються, вважалися країни
які звільнилися від колоніальної залежності і стали на шлях
самостійного розвитку (головним чином Азії та Африки), їх
називали ще «країнами третього світу» («першим» світом був
соціалістичний, «другим» — капіталістичний). Країни, що
розвиваються, у свою чергу, поділялись на ті, що обрали
капіталістичний шлях розвитку, і країни соціалістичної
орієнтації.

Тепер такий поділ значною мірою застарів. Від соціаліс-
тичного світу, в якому нараховувалось 14 держав, залишили-
ся тільки чотири — Китай, Північна Корея, В'єтнам і Куба,
причому Китай і В'єтнам еволюціонують у бік ринкової
економіки. Припинила своє існування найбільша і наймо-
гутніша у світі соціалістична країна — СРСР, на теренах
якого утворилося 15 незалежних держав. Втратила перспек-
тиву орієнтація на соціалізм країн, що розвиваються. До
індустріально розвинених країн впритул наблизилася низка
ще недавно економічно відсталих країн — Таїланд,
Філіппіни, деякі арабські держави та ін.

У сучасному світі провідну роль відіграють держави так
званої Великої сімки — США, Канада, Німеччина, Велико-
британія, Франція, Італія, Японія, глави яких на регулярних
зустрічах визначають основні параметри зовнішньої політи-
ки своїх держав. Останнім часом Велика сімка стала
перетворюватися на Велику вісімку — до її роботи дедалі
активніше долучається Росія.

Другу групу суб'єктів міжнародних відносин складають багатома-
нітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації
глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові
організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки.

Міжнародні організації як об'єднання держав характеризуються
такими загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність
певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов'язки;
утворення згідно з міжнародним правом. Міжнародні організації
виникли ще в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією
з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз,
створений 1874 р. Першою постійно діючою міжнародною політичною
організацією була створена 1919 р. для розвитку співробітництва між
народами, сприяння запобіганню воєнних конфліктів, підтримання
міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1946 р.

Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на
01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною
організацією глобального масштабу є Організація Об'єднаних Націй
(ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерів-
ської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як
універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй,
вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки;
вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення
загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру;
розв'язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх
відносин між народами; здійснення міжнародного співробітництва у
розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культур-
ного й гуманітарного характеру; заохочення і розвиток поваги до прав
людини.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, до складу якої
входять 15 держав-членів, з них 5 — постійних (США, Росія, Китай,
Великобританія, Франція) і 10 — непостійних, що обираються
Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки
є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати
використання як економічних санкцій, так і військової сили проти
країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних
органів ООН, складається з усіх держав-членів і наділена широкими
повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому
числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів
ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає
Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує
питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів,
виключення їх з ООН.

Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних
органів ООН належать також Економічна і соціальна рада. Рада з
опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.

Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку
міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони
здоров'я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають

характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже
20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація об'єднаних
націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня орга-
нізація охорони здоров'я: Світовий банк, який включає Міжнародний
банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і
Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародний валютний фонд;
Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ); Продовольча й
сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільсько-
господарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня
організація інтелектуальної власності та ін.

Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масшта-
бу є: Організація американських держав; Організація африканської
єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських
держав, Асоціація держав південно-східної Азії, Центральноєвропейська
ініціатива; Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.

Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи — утворена ще
1949 р. перша європейська міжурядова організація, яка об'єднує більш
як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших
зв'язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і
принципів; сприяння перетворенню Європи в демократичний і
безпечний простір; захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав
людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для
формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради
Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея;
Наради галузевих міністрів; Секретаріат.

В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних
відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в
результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного
життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський
союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія,
Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург,
Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претен-
дентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних
країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному
й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Його
вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд.

Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991 р. Спів-
дружність незалежних держав (СНД), яка нині об'єднує 12 колишніх
республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан,
Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан,
Україну. Щоправда, Україна не ратифікувала угоду про утворення СНД
і формально не стала учасником її статуту. Відповідно до угоди про
утворення СНД та її статуту цілями об'єднання є розвиток рівно-
правного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі
політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони
навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння
широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й
координуючими органами СНД є: Рада глав держав, Рада глав урядів,

Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет, Між-
парламентська асамблея держав-учасників СНД.

Важливими суб'єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні
блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-
членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної
стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найвпливо-
вішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлан-
тичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки
Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору
Швденно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору
з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в
1949 р. блоку НАТО входять: Бельгія, Великобританія, Греція, Данія,
Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди,
Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція,
ФРН, Чехія. Франція у 1966 р. вийшла з воєнної організації НАТО,
залишаючись учасником договору про його утворення. До розпуску
Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як
воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному
координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У
Європі діяла також воєнно-політична організація Західноєвропейський
союз у складі Бельгії, Великобританії, Італії, Люксембургу, Нідер-
ландів, Франції і ФРН, який був тісно пов'язаний з НАТО і не
відігравав відчутної самостійної ролі в політичному житті Європи. У
листопаді 2000 р. державами-учасницями було прийнято рішення про
його розпуск.

Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у
розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто
ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить
дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким
великим організаціям, їм притаманна тенденція до олігархізації
структури й діяльності, про яку говорив ще Р. Міхельс. Апарат
міжнародних організацій, який складається з численних високооплачу-
ваних представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною
мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом
із представників наближених до влади елітарних груп населення і не
контролюється громадськістю.

Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також
міжнародні неурядові організації, до яких належить будь-яка міжнародна
організація, не, створена на основі міждержавної угоди, їхніми
ознаками є: неприбутковий характер; визнання щонайменше однією
державою; наявність консультативного статусу в міжнародних
міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних
неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, проф-
спілкові та інші організації.

Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є
частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів — анти-
воєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового,

національно-визвольного тощо, які також є суб'єктами міжнародних
• відносин.

У структурі міжнародних відносин розрізняють три
основних рівні: глобальний, регіональний і двосторонній.
Вони відрізняються за масштабами, обсягом розв'язуваних
питань, ступенем складності.

У міжнародних відносинах є проблеми, які зачіпають
інтересу й потреби всіх держав і народів. Це так звані
глобальні проблеми сучасності, до яких, зокрема, належать
проблеми: запобігання ядерної війни, роззброєння, мирного
розв'язання збройних конфліктів; подолання економічної і
культурної відсталості народів; пошук шляхів розв'язання
світової енергетичної, сировинної та продовольчої криз;
оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що
розвиваються; соціально-екологічні проблеми, зумовлені
подальшим погіршенням природного середовища прожи-
вання людей; проблеми людини, в тому числі забезпечення
її прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних та важких
захворювань тощо. Для визначення таких проблем, розробки
стратегії і тактики їх розв'язання необхідні об'єднання
зусиль усіх держав і народів та створення відповідних міжна-
родних інститутів. Провідними міжнародними організа-
ціями, здатними розв'язувати проблеми на глобальному
рівні, є насамперед ООН та її спеціалізовані установи.

Глобальний рівень міжнародних відносин, за всієї його
значущості, не в змозі врахувати всю багатоманітність і
складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіо-
нальний рівень міжнародних відносин, який враховує полі-
тичні, економічні, соціальні, культурні та інші особливості
того чи іншого регіону. Суб'єктами відносин на цьому рівні
є держави та різноманітні міжнародні організації регіональ-
ного масштабу, про які йшлося вище.

Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних
відносин, який характеризується наявністю двосторонніх
зв'язків між державами. Пріоритет у міжнародних відно-
синах на цьому рівні мають інтереси окремих конкретних
держав. Політика у сфері двосторонніх відносин грунтується
на принципах, розроблених ООН.

Поиск по сайту: