ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ 7 страница

Важливим для теорії соціалістичної революції був сфор-
мульований В. І. Леніним закон нерівномірності економіч-
ного і політичного розвитку капіталізму в період імперіаліз-
му, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених
Штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської
революції» (1916) він зробив висновок про можливість пере-
моги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні.

Країною, в якій, за твердженням В. І. Леніна, визріли
об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної рево-
люції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він
вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три
ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в
незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від
звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) знач-
не підвищення в силу зазначених причин активності мас.
Суб'єктивний чинник революції — це «здатність революцій-
ного класу на революційні масові дії». Ця здатність значною
мірою залежить від наявності у робітничого класу власної
революційної політичної партії.

Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін при-
діляв першорядну увагу. Він створив учення про так звану
партію нового типу. «Нрвого» — на відміну від більшості
соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції
реформізму. Всебічного розвитку це вчення набуло в таких
працях, як «Завдання російських соціал-демократів» (1897),
«Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904)
та ін.

Партія, за В. І. Леніним, — це передовий загін робітни-
чого класу, вища форма його класової організації. Свою
діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу
до здійснення революції, завоювання політичної влади.
Революційність є основною ознакою партії нового типу.
Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за
умови, що вона озброєна революційною теорією, забезпечує
ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. І. Ленін створив
таку партію — Російську соціал-демократичну робітничу
партію (більшовиків) і керував нею у процесі здійснення
соціалістичної революції та в перші роки будівництва
соціалізму в Росії.

Дух непримиренної класової боротьби, революційності
проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі його вчення
про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і
революція. Вчення марксизму про державу і завдання
пролетаріату в революції» (1917). Як і К. Маркс та Ф. Ен-
гельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від
економіки («концентрований вираз економіки»), а держа-
ва — це «продукт і вияв непримиренності класових супереч-
ностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

політику, яка відповідає корінним економічним, політичним
та ідеологічним інтересам пануючого класу.

Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Лені-
ним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який
оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній рево-
люції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює
свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ле-
нін, також є владою, яка спирається безпосередньо на
насильство і не пов'язана ніякими законами. Та вона на-
багато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держа-
ви, бо насильство здійснює не меншість над більшістю
(буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники
і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством
В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури
пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою
буржуазією. «Буржуазну демократію» В. І. Ленін вважав
«вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для
багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних».
На його думку, в капіталістичному суспільстві демократія є
демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фак-
тичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній
позбавлений матеріальних можливостей практично користу-
ватися свободою слова і зборів, правом брати участь в
управлінні державою тощо. У зв'язку з цим він скептично
ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і
свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за
В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси
державної і громадської організації, елементи представниць-
кої і безпосередньої демократії і покликана сприяти залу-
ченню мас до управління державою. У Радах поєднуються
законодавча й виконавча функції державної влади — вони
одночасно приймають і виконують закони, а також контро-
люють їх виконання. В. І. Ленін, таким чином, як і К. Маркс
та Ф. Енгельс, заперечував фундаментальний принцип
демократичної організації політичного життя суспільства —
принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури
пролетаріату в цілому, за В. І. Леніним, має бути комуніс-
тична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці
це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка

спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана
ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому
підсумку — її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не
може бути й мови про правову державу, політичний та
ідейний плюралізм у суспільстві, без якого немає демократії.
Органічною складовою політики держави диктатури проле-
таріату стає насильство у його крайніх, терористичних
формах.

Загальні уявлення В. І. Леніна про соціалістичне і кому-
ністичне суспільство принципово не відрізнялися від відпо-
відних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних
шляхів і методів будівництва соціалізму В. І. Ленін неодно-
разово змінював свою думку.

Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтерна-
тивою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і
природного права як найважливіші теоретичні засади
лібералізму, відкидає принципи поділу влади і верховенства
права як головні підвалини демократичної організації
політичного життя суспільства. Якщо в лібералізмі централь-
ною є ідея індивідуальної свободи, то в марксизмі — ідея
соціальної рівності. А соціальна рівність та індивідуальна
свобода, як відомо, є альтернативними явищами суспільного
життя. Зрештою, такі відмінності між лібералізмом і
марксизмом закономірні, оскільки виникли вони й розви-
валися як ідеології різних суспільних класів — буржуазії і
пролетаріату, інтереси яких, за марксизмом, є протилеж-
ними. Й допоки зберігатиметься такий поділ суспільства на
класи, хоч би як їх називали, існуватимуть ліберальні й
комуністичні ідеї.

Елітизм Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії
політичної думки склався ще один важливий

напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму
як критична переоцінка досвіду представницького правління й
ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації
і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення
марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насиль-
ницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством
завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми
творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано
Моска (1858— 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої
погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи полі-

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

тичної науки» (1896), яка була перекладена англійською
мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939).
Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспіль-
ствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким
управляють. Перший клас завжди складає незначну мен-
шість суспільства. Він здійснює всі політичні функції,
монополізує владу й користується притаманними їй приві-
леями, тоді як другий клас — значно численніший —
управляється й регулюється першим.

Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й по-
винна перебувати в руках меншості — політичного класу.
Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди
переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від
меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості
формування політичного класу і його специфічні власти-
вості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність
цього класу до управління іншими людьми, а також мате-
ріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного
класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й
демократичну. Перша з них проявляється у прагненні полі-
тичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то
фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть
другої тенденції полягає в оновленні складу політичного
класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних
представників нижчих верств суспільства. Переважання
аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації»
політичного класу, його виродження, що, в свою чергу,
призводить до суспільного застою та активізує боротьбу
нових соціальних сил за здобуття панівних позицій У
суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки,
упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здат-
ним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш
бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і
демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступ-
ництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне
оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію
політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього
питання він виклав головним чином у праці «Трактат із
загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето
виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна

ос

правити вибрана, наділена особливими соціальними та
психологічними властивостями меншість — еліта, її склада-
ють індивіди, які вирізняються високими показниками в тій
чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на
шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи
знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу —
контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи
опосередковано бере участь в управлінні суспільством.
Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти
психологічними властивостями, але внаслідок свого
соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу
до управління. Соціальна рівновага потребує постійного
оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї
індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств
суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має.
Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне
зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з
неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті
погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вирод-
жується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до
боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встанов-
лює власне панування. Так відбувається зміна правлячих
еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які
послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта
«лисів». Першу характеризують крайній консерватизм,
силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її
складають майстри обману й політичних комбінацій. Ста-
більна політична система характеризується переважанням
еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих,
енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому
етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають
відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта
вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт
поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілі-
зованих нею невдоволених мас установлює своє політичне
панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і
залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси
^- Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно
демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього
відомого творця класичної теорії політичних еліт —
німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погод-
жуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин
елітарності, він особливо виокремлював організаційні струк-
тури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують
керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація
суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці «До соціології партійності в
сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької
соціал-демократії доводив, що суспільство не може
функціонувати без великих організацій. Керівництво такими
організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, біль-
шість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як
до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в
цілому. Ефективність функціонування великих організацій
потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи
спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює про-
грами, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість
поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових
членів, відривається від них і підпорядковує політику
власним інтересам, піклуючись передусім про збереження
свого привілейованого становища. Так з необхідністю зако-
ну, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних
тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлю-
ється керівна меншість — еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверд-
жував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна
елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас не-
можлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпе-
тентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето,
вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо
різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого
панівного становища. Хоча між представниками еліти й
точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою.
А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й
неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну
привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».

............ О О

v.::'.:::...... V..,.-....,,...............................,..,....>,.,,..................v...... О О

Елітистський підхід до вивчення політики на початку
XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих
заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії
(М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії
(Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.).

Таким чином, політична думка від свого зародження й до
становлення науки про політику у нинішньому її вигляді
пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї
виникали й розвивались під вирішальним впливом об'єк-
тивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як
соціально-економічні умови життя суспільства, характер
взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його
державно-правова система.

Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображен-
ням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома
основними напрямами суспільно-політичної думки, які
склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його
головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм,
центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри
класово-апологетичний характер ліберального й комуніс-
тичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й
зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в
історії політичних ідей відбувається процес осягнення
об'єктивної природи держави, поглиблення уявлень про
свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний
і державний устрій, права і свободи людини, форми і прин-
ципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до
політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим
засобом розв'язання складних проблем, які постають перед
сучасною наукою про політику.

Августин А.

Исповедь. М., 1992.

Антология мировой политической мьісли: В 5 т. М., 1997.

Аристотель.

Политика // Сочинения: В 4 т. М., 1983. Т. 4.

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

Бенталі Й.

Введение в основания нравственности и законодательства. М.,
1998.

Вебер М.

Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М.,
1990.

Гегель Г. В. Ф.

Политические произведения. М., 1979.
Гегель Г. В. Ф.

Философия права. М., 1990.
Гоббс Т.

Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и
гражданского // Избр. произведения: В 2 т. М., 1965. Т. 2.
Граций Г.

О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естест-
венное право и право народов, а также принципы публичного
права. М., 1957.

Енгельс Ф.

Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К.,
Енгельс Ф. Твори. Т. 21.

История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста.
М., 2000.

История политических и правовых учений / Под общ. ред.
В. С. Нерсесянца. М., 1996.

История политических учений / Под общ. ред. О. В. Мартышина.
М., 1996.

История политических учений / Под ред. К. А. Мокичева: В 2 ч.
М., 1971. Ч. 1; 1972. Ч. 2.

Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. К., 1996.
Кант И.

К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном граждан-
ском плане // Сочинения: В 6 т. М., 1966. Т. 6.

Кант И.

Метафизика нравов. В двух частях. Часть первая. Метафизические
начала учения о праве // Там же. М., 1965. Т. 4. Ч. 2.

Классический французский либерализм. М., 2000.
Констан Б.

О свободе у древних в ее сравнении со свободой у современных
людей // Полит, исследования. 1993. № 2.

Ленін В. І.

Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33.

Локк Дж.

О государственном правлении // Избр. филос. произведения: В 2 т.

М., 1960. Т. 2.

Макиавелли Н.

Государь. М., 1990.

Маркс К., Енгельс Ф.

Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4.

Маркс К.

Критика Готської програми // Там само. Т. 19.

Мир политической мысли: Хрестоматия: В 2 т. М., 1994.

Михелъс Р.

Социология политических партий в условиях демократии //

Диалог. 1990. № 3, 5, 7, 9, 11.

Монтескье Ш.-Л.

О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.

Мор Т.

Утопія. К., 1988.

Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної

думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів,

1996.

Платон.

Государство // Сочинения: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1.

Платон.

Законы // Там же. М., 1972. Т. 3. Ч. 2.

Политические учения: История и современность: Домарксистская

политическая мысль / Отв. ред. В. Е. Гулиев. М., 1976.

Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем-

шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.

Руссо Ж.-Ж.

Об общественном договоре, или Принципы политического права //

Трактаты. М., 1969.

Руссо Ж.-Ж.

Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства между

людьми // Там же.

Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л.

Історія політичної думки. К., 1997.

Становлення та розвиток політичних ідей

Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В.

Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки

/ За ред. В. Й. Скиби. К., 1998.

Токвиль А. де.

Демократия в Америке. М., 1992.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий
політологічний словник / За ред. Б. Кухти. Вид. 2-ге, перероб. і доп.
Львів, 1997.

Цицерон М. Т.

О государстве. О законах. Диалоги. М., 1994.

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК
УКРАЇНСЬКОЇ
ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

країнська політична думка зародилась і
розвивалась у контексті європейської
політичної думки,яка справляла на неї
визначальний вплив. Одним із важливих
чинників розвитку української політичної
думки були об'єктивні соціально-політичні
процеси, що відбувалися в самій Україні. У
центрі них постійно перебувала проблема
державності, яка по-різному вирішувалась
політичними мислителями. З'ясування
ідейно-світоглядних і соціально-політичних
передумов, основних ідей і концепцій
політичної думки України та їхньої ролі у
становленні національної державності є
важливою умовою розуміння сучасної
української політичної дійсності, тих дер-
жавотворчих процесів, які складають її
основний зміст.

У розгляді проблем розвитку політичної
думки України важливим є питання про її
початок. Одні дослідники пов'язують його з
існуванням окремішньої української дер-
жавності (козацько-гетьманською добою),
інші — з періодом Київської Русі, ще інші
відносять витоки української політичної
думки до ще раніших часів. Для вирішення
цього питання доцільно виходити з джерел
політичних і правових ідей, які дійшли до
наших часів у писаній формі. Такими
джерелами є створені в період Київської
Русі літописи, «слова», «повчання», «житія»,
різні збірники законів та ін.

Зародження і розвиток української політичної думки

ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ
У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

ЛЛХ—X ст. відбувся процес об'єднання
У східнослов'янських племен навколо Києва

і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною
віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло
розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської
держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської
цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім
впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були
погляди на походження держави, князівської влади, правове регулю-
вання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, пробле-
ми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених
удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й
незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки
цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами,
передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для
збереження держави перед зовнішньою загрозою.

«Слово про закон Найдавнішою працею, що дійшла до

нас у письмовому вигляді від часів

Київської Русі, є «Слово про закон і
благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до
князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої
церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київ-
ським митрополитом руського походження. «Слово про закон
і благодать» написане й виголошене ним з нагоди закінчення
будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про
співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях
релігійної літератури під законом автор розумів Старий
Заповіт, а під істиною — Новий. Закон Іларіон трактує як
певну зовнішню настанову, що регулює примусовими мето-
дами діяльність людей на час до осягнення ними
істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером
людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону
неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається
Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом
закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство зміню-
ється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його
дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з
нею — свободи.

Важливим для Іларіона є також питання богообраності
народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї.
Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після
спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які
прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж,
хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення
істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники,
сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не
можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських
народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри
слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.
Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між
імператором Констянтином і великим київським князем
Володимиром: якщо перший зробив християнство офіцій-
ною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство
на Русі.

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко вислов-
лює свої симпатії до монархії як форми державного правлін-
ня. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в
руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою тери-
торіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб
влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який
задовольняв би певні умови: пам'ятав, що несе відпо-
відальність за підданих перед Богом; здійснював владу
на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милос-
тивим до підданих.

«Повість Важливою пам'яткою політичної думки
врем'яних літ» Київської Русі є літопис «Повість
врем'яних літ» монаха Києво-Печер-
ської лаври Несшора, першу редакцію якого датують 1113 р.
У написанні літопису автор користувався як історичними
джерелами інших європейських країн, так і руськими літо-
писами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому
твір доповнювався матеріалами інших авторів.

У літописі подаються звістки про діяльність руських
князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні
постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і
благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань полі-
тичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської
Русі з іншими європейськими державами. Для обгрунту-
вання цієї проблеми автор використовує низку аргументів,

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

пов язаних з Історією походження І розвитку слов'янських
племен.

Особлива увага в «Повісті...» приділяється обгрунтуванню
законності й необхідності князівської влади. Для посилення
ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання
про закликання варягів. Таке походження влади ставить
княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси
населення й санкціонує передання влади лише всередині
княжого роду. Однак на відміну від «Слова...» Іларіона, в
якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор
«Повісті...» подає схему колективного володіння Київською
Руссю князівським родом Рюриковичів. При цьому шляхом
включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі
синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується
феодальна роздрібненість руської держави.

У «Повісті...» не заперечується ідея єдності руських
земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру
забезпечує християнська церква. Що стосується політичної
єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як
спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад
київського князя як старшого серед рівних. Причиною кня-
жих міжусобиць у «Повісті...» вважається «спокушування»
дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є
неправедними і гріховними.

Поиск по сайту: