ТИПОЛОГІЯ

^""^ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ
ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

Типологія Політична еліта не є соціальне одно-
політичних еліт рідним утворенням. Вона внутрішньо
диференційована і має складну струк-
туру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право
говорити про неї у множині. Виокремлення елементів
структури політичної еліти, ЇЇ поділ на типи й види можуть
здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з
них є місце в політичній системі та обсяг владних повно-
важень.

Як уже зазначалось, ще В. Парето за місцем у політичній
системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу, або контр-
еліту. До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи
опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до
контреліти — такі особи, які наділені характерними для
еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи
різних перешкод не мають доступу до управління. Контр-
елітою може виступати політична опозиція, що прагне
послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її
повноважень. Однак В. Парето розумів під контрелітою не
просто політичну опозицію, а таку наділену елітарними
якостями соціальну групу, яка не входить і не прагне увійти
до складу правлячої еліти, а ставить собі за мету взагалі
позбавити правлячу еліту влади й натомість створити нову
систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням він
пов'язував виникнення соціальних революцій і дію закону
циркуляції еліт.

За часом і засобами утвердження панування політичні
еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада традицій-
них еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції,
знатність походження, власність на землю, військова доб-
лесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей
виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова
знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи
тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях,
до яких належать, зокрема, промисловий (особливо фінан-
совий) капітал, освіченість, професійні досягнення та ін.
Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, освічені
політичні лідери, представники науково-технічної інтеліген-

ції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо
чи опосередковано займає владні позиції або має можливість
істотно впливати на прийняття політичних рішень.

Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від
основи їх формування на еліту крові, еліту власності та
еліту інтелектуальної продуктивності. На основі крові
формується еліта доіндустріального суспільства, на основі
приватної власності, багатства — еліта індустріального, а на
основі інтелектуальної продуктивності — постіндустріального
суспільства.

Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділя-
ються на вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв
такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать
ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства
політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава
держави, голова парламенту, прем'єр-міністр, голова Вер-
ховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законо-
давчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє
оточення глави держави, голови парламенту, прем'єр-
міністра, керівники центральних органів виконавчої влади,
провідних політичних партій, політичних фракцій у парла-
менті). У кількісному відношенні вища еліта складає в країні
100—200 осіб. Опосередкованим показником належності до
неї є відомість. Це особи, які відомі як ті, хто приймає
рішення.

Середня політична еліта формується з великої кількості
виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губерна-
тори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і
провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить
значна диференціація. Об'єднує представників середньої
політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не
призначуваними особами.

Адміністративну еліту складає вищий прошарок держав-
них службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в
міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах
державного управління. На посади вони не обираються, а
призначаються.

За змістом діяльності і функцій політична еліта поділя-
ється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а
за способом формування — на закриту й відкриту Еліти
закритого типу відтворюються на власній основі. Вони
максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових

членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти
відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу
представників нижчих верств населення, наділених елітар-
ними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж
закриті, вміло використовують свіжі сили у своїх цілях,
гнучко пристосовуються до політичних змін.

Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поді-
ляються на загальнонаціональну та регіональні. Регіональні
політичні еліти відіграють особливо важливу роль у федера-
тивних державах, де організація влади в суб'єктах федерації,
як правило, повторює організацію влади в державі в цілому.
За таких умов політична еліта суб'єктів федерації має таку ж
структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних
державах до регіональних політичних еліт належать керівний
склад органів державного управління вищих адміністративно-
територіальних одиниць, депутати органів місцевого само-
врядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в
автономних утвореннях.

Оригінальну типологію політичних еліт запропонував
В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти),
залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів»
та еліту «лисів». До першої належать консервативно
налаштовані прихильники силових методів правління, які
виступають проти радикальних суспільних змін. До другої —
люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій,
прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які
під час їх здійснення спираються не на силу, а на
переконання. В умовах політичної стабільності переважають
керівники-«леви». Нестабільність політичної системи
вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в суспільстві
дотримується за умови пропорційного притоку до еліти
представників обох типів еліт.

Еліта і бюрократія Посередником між елітою і масами виступає
бюрократія. У прямому значенні термін

«бюрократія» (франц. Ьигеаисгаїіе, від франц. Ьигеаи — канцелярія,
контора, бюро і грецьк. кгаіоз — сила, влада, панування) означає
«панування канцелярії», «влада контори». Як соціальна верства бюро-
кратія виступає «групою осіб (у сучасному суспільстві — спеціалістів),
які професійно виконують адміністративні функції в межах політичних
структур та організацій»⁷. Під бюрократією розуміють також систему

управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокрем-
лений від суспільства, стоїть над ним, наділений специфічними функ-
ціями і привілеями". Бюрократами звичайно називають службовців
середніх ланок державного апарату, чиновників. Іноді бюрократія тлу-
мачиться дещо ширше: до неї залучають також працівників виконавчих
комітетів органів місцевого самоврядування, апарату політичних партій
і громадських організацій.

Похідним від бюрократії є бюрократизм, під яким розуміють
вивищення державних службовців над суспільством і громадянами,
абсолютизацію ними власних інтересів під виглядом державних,
невиправдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих
чи інших важливих для громадян питань.

Бюрократія утворює апарат політичних організацій, ядро державних
структур, її роль у політиці полягає у виконанні функцій посередника
між елітою і рештою суспільства: вона є виконавцем волі еліти й
безпосереднім керівником населення. Верхній прошарок бюрократії —
це адміністративна еліта. Оскільки феномен бюрократії, з одного боку,
зумовлений об'єктивно, а з іншого — є джерелом бюрократизму, то в
політології він оцінюється неоднозначне. Розглянемо два протилежні
підходи до оцінки бюрократії.

М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу
державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші й найра-
ціональніші способи управління організаціями, її позитивними рисами
є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чинов-
ників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії,
розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної
драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню
управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права
та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та
інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер
виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до
закону. Просування чиновника службовими сходинкам грунтується на
його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті,
його фіксований посадовий оклад, а також те, що він не володіє тими
ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера,
звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства
й держави, а не окремих привілейованих осіб.

Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не
піддавалась сумнівам, тим більше, що вона була сконструйована в руслі
методології «ідеального типу», яка не передбачає прямого перенесення
теоретичної моделі на реальність. Але в 40-ві роки американський
соціолог Роберт Мертон та його група піддали цю концепцію різкій
критиці. Вони показали, що ті формальні зв'язки й відносини,
принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді
розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних
відносин породжують панування командних, адміністративних методів

⁷ Мясников О. Г. СубьектьІ политики // Социально-полит. журн. 1993.
№ 5-6. С. 33.

- 444

'Див.: Политология: Знциклопедический словарь. С. 34.
™——«——_——«,445

управління, тяганину й консерватизм, безініціативність і безвідпові-
дальність. Насправді бюрократія слугує не державі й суспільству, а собі.
Орієнтацію на загальні інтереси вона підмінює орієнтацією на власні
корпоративні інтереси. Замість раціональності бюрократичного
управління діє чинник її ірраціональної поведінки, замість доцільної
ієрархії управління існує культ начальства, а замість деперсоніфікації
відносин — неформальні зв'язки й корпоративізм.

Очевидно, що концепції М. Вебера і Р. Мертона описують крайні з
можливих станів бюрократії. Реальний стан бюрократії залежить від
багатьох чинників, у тому числі від якісного стану самої еліти та шляхів
її формування.

Шляхи формування Якісний стан політичної еліти значною
політичних еліт мірою залежить від особливостей її
формування і відтворення. Всі дослід-
ники еліт так чи інакше заторкували це питання. Так,
Г. Моска виокремив дві тенденції в розвитку політичного
класу — аристократичну й демократичну і три способи його
оновлення — наслідування, вибори й кооптацію. Перша
тенденція пов'язана з наслідуванням і виявляється у праг-
ненні еліти стати спадковою якщо не юридичне, то
фактично — шляхом відтворення на власній основі. Друга
тенденція пов'язана з виборами й кооптацією і полягає в
оновленні складу еліти за рахунок найздатніших до управ-
ління та найактивніших представників нижчих верств
суспільства.

У розвитку суспільства одночасно діють обидві тенденції
з переважанням якоїсь однієї. Домінування аристократичної
тенденції веде до виродження еліти, наслідком чого є
суспільний застій та активізація боротьби нових соціальних
сил за зайняття пануючих позицій у суспільстві. Перева-
жання демократичної тенденції упереджує дегенерацію
еліти, робить її більш здатною до ефективного керівництва
суспільством, однак може порушувати наступництво в
політиці, викликати небажані соціальні зміни. Оптимальною
для суспільства є рівновага між аристократичною й демо-
кратичною тенденціями, що забезпечує як наступництво і
стабільність в керівництві суспільством, так і якісне
оновлення самого керівництва.

В. Парето доводив, що рівновага в суспільстві вимагає,
щоб до правлячої еліти постійно кооптувались особи з
елітарними якостями, але неелітарного походження з одно-
часним виведенням із неї осіб з неелітарними якостями.

Проте цього не відбувається, оскільки правляча еліта прагне
зберегти свої привілеї і передати їх у спадок. Цим вона
погіршує свій якісний склад і сприяє кількісному зростанню
контреліти.

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето
називає війну і диференційовану здатність до відтворення
потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину
еліти, порівняно з населенням у цілому. Елітарні сім'ї
виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше
дітей, ніж у решти населення. Однак закон циркуляції еліт
не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду
все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й
кількісного зростання контреліти набувають широких
масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту
і стає правлячою. Цей процес В. Парето називає «масовою
циркуляцією еліти, або просто революцією». У процесі рево-
люції багатьох представників старої еліти знищують, ув'яз-
нюють, висилають або опускають до найнижчого соціального
рівня. Інші представники старої еліти рятуються, зраджуючи
свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в револю-
ційному русі. В. Парето доходить висновку, що головним
результатом революційних змін стає поява нової еліти з
деяким домішком старої. Маси від такої зміни еліт нічого не
виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації.

Р. Міхельс головним шляхом формування еліт вважав
олігархізацію великих організацій, передусім політичних
партій. Керівництво такими організаціями не може здійсню-
ватись всіма їхніми членами через некомпетентність,
пасивність і байдужість останніх. Ефективність функціону-
вання великих організацій потребує виокремлення керівної
меншості, яка поступово виходить з-під контролю рядових
членів, відривається від них і підпорядковує політику
організації власним інтересам. Так у великих організаціях і в
суспільстві в цілому вирізняється керівна меншість, яка і є
елітою.

У сучасній політології виокремлюються дві основних
системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система
гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого
здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскіль-
ки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та
якими мотивами він керується під час відбору.

...... ..,-..-.-.-..-.-..-,,,.....-. v. -..;..№,,..,..-. •.-і-.»;... Л Л *7

Антрепренерська система (від франц. епїгергепеиг —
підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю,
широкими можливостями для представників будь-яких
суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір
здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості
формальних вимог широким колом селекторату, яким
можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення
у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо
його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку
широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропози-
ціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в
антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій (від нім. ОіИе — корпорація, об'єднан-
ня) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона харак-
теризується закритістю, відбором претендентів на більш
високі посади головним чином із нижчих прошарків самої
еліти, поступовим і повільним просуванням по службі.
Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог
невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого
входять, як правило, лише члени вищого керівного органу
чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог,
таких, як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при
призначенні на посаду звертається на партійність та
особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом
відбору до еліти в системі гільдій є призначення.

Обидві системи відбору еліт у чистому вигляді трапля-
ються досить рідко. В цілому антрепренерська система
переважає в демократичних державах, а система гільдій — за
авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з
них має свої переваги й недоліки. Так, антрепренерська
система добре пристосована до динамізму сучасного життя,
вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для
нововведень. Водночас із нею пов'язані велика ймовірність
ризику в політиці, відносно слабка передбачуваність, схиль-
ність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім
ефектом, впливом на виборців.

Система гільдій характеризується виваженістю політич-
них рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує
наступництво в політиці, консенсус її суб'єктів. Однак ця
система породжує бюрократизм та масовий конформізм і за
відсутності конкурентних механізмів веде до поступової

дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення
у вузьку привілейовану групу.

Наочним підтвердженням цього є притаманна соціаліс-
тичним країнам номенклатурна система відбору політичної
еліти — один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У
контексті теорії еліт номенклатурою (від лат. потепсіаіига —
перелік, список) називають перелік посад, кадри яких
затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри. В
самому переліку як такому нічого недемократичного немає.
Антидемократичним є порядок обіймання відповідних
посад, який характеризується всеосяжністю, відсутністю
конкурентних механізмів, повною ідеологізацією і політиза-
цією, домінуванням товариських і родинних зв'язків,
особистою відданістю керівництву.

У теорії еліт є чимало опонентів. Справді, маючи бодай
найменше реальне уявлення про політику і тих, хто її
здійснює, важко назвати представників політичної еліти
«кращими» людьми, наділяти їх якимись особливими
позитивними соціальними, психологічними чи моральними
якостями. Наївно вважати, що ще вчора простий грома-
дянин, потрапивши до парламенту за партійним списком,
раптом стає кращим від інших. До того ж, як тільки політик
сходить із політичної сцени, про нього, а значить, і про
його «особливі» якості одразу ж забувають (насамперед
засоби масової інформації, які до цього його всіляко
підносили).

Очевидно, що ціннісний підхід до політичної еліти видає
бажане за дійсне, ідеалізуючи політиків як особистостей.
Більш реалістичним є функціональний підхід, який робить
наголос не на якихось особливих якостях політичної
еліти, а на її особливому місці в системі суспільного поділу
праці, завдяки якому вона виступає як окрема соціальна
група.

Відповідно, політичну еліту доцільно визначати як со-
ціальну групу, яка займає провідне становище в системі
політичного керівництва та управління суспільством.