ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ 2 страница

Політична система містить також «політичну культуру», а
значить, такі її складові, як «політична свідомість», «полі-
тична поведінка», «політичні цінності», «політичні норми»,
«політична соціалізація» тощо, котрі також є категоріями
політології. «Політична культура», як і «політична система»,
також є інтегративною категорією політології, яка поєднує в
собі багато інших понять цієї науки.

Формою функціонування політичної системи суспільства,
яка еволюціонує у просторі й часі, є «політичний процес» —
одна з основних категорій політології. Політичними про-
цесами називаються відносно однорідні серії політичних
явищ, пов'язаних між собою причиновими або структурно-
функш'ональними залежностями. «Політичне явище» як
одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю
усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики.
Конкретні визначення основних категорій політології
наводяться у наступних главах.

Поряд з категоріями важливими інстру-
ментами пізнання політичних явищ і
процесів є методи політологічних до-
сліджень. Метод — це сукупність
прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння
дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність
методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта,
предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети
дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх
застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією.
Існує багато різних класифікацій методів пізнання.
Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи
обробки емпіричних даних, методи побудови наукових
теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на
філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є
найбільш загальними. Основними з них матеріалістична
філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна
роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує
надприродність у явищах природи, суспільства і людської
свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єк-
тивних зв'язків. Діалектика є науковим методом матеріалїс-
тичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона
формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу
кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей;
заперечення заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є:
порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сход-
ження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція
тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні
методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання
інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні

Становлення та розвиток політичних ідей

опитування, обробка документів тощо. Політологія також
користується певними дослідницькими методами, виокрем-
лення яких значною мірою залежить від розуміння предмета
цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність
наукових знань про політику, то її методами доведеться
вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія,
історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в
дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчаль-
ній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються
десятки різних методів, які об'єднуються в групи.

Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою,
самостійною наукою про політику з притаманним лише їй
предметом, яким є політична система суспільства чи
політична влада, то коло основних методів політологічних
досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи
зумовлюються передусім предметом політології. До них
належать насамперед системний, структурно-функціональ-
ний, порівняльний і біхевіористський методи. Звичайно,
політологія використовує багато інших методів — соціоло-
гічних, логічних, емпіричних тощо, однак перелічені
випливають зі змісту її предмета, який має системний,
структурний і функціональний аспекти, а тому є в ній
основними.

Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є
узагальненою характеристикою методу) суспільство та його
складові можна розглядати як більш чи менш постійні
утворення, що функціонують у межах дещо ширшого
середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні
системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'я-
заних елементів, які можна виокремити з системи та
аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені
межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища.
Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного
життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють
цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного
життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки
використанню у політології системного методу стало можли-
вим саме поняття «політична система суспільства».

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття
цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на
виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта і

зведення їх у єдину теоретичну конструкцію. Водночас
системний метод аналізу політики, політичної системи
вимагає детального вивчення її складових, структури та
функціонування. Це досягається застосуванням поряд із
системним підходом структурно-функціонального методу.

Структурно-функціональшй метод є однією з найважли-
віших форм застосування системного підходу в дослідженні
політичних явищ і процесів. Його можна визначити як
дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні
складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й
визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні
об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності
у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування струк-
турно-функціонального методу в дослідженні політичної
системи суспільства передбачає виокремлення елементів її
структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясу-
вання особливостей їхнього функціонування та зв'язку між
ними.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в
сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на
теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх
порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняль-
них моделей, які б групували і класифікували політичні
явища за певними ознаками. Це досягається використанням
порівняльного методу. Порівняльний аналіз орієнтує дослід-
ження на розкриття спільних і відмінних рис політичних
систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох.
При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спіль-
ного, оскільки відмінності між різнотипними політичними
системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у
них певних спільних, системних ознак. Головна проблема
використання порівняльного методу пов'язана з необхід-
ністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки
порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої
політичної структури. На використанні у першу чергу порів-
няльного методу грунтується особлива галузь політологічних
знань — порівняльна політологія.

Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних
явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і
соціальних груп (звідси і його назва: англ. Ьепауіоиг означає
«поведінка»). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей

підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої
світової війни) утвердився в політології (причому спершу в
США, а потім і в європейських країнах). Якщо раніше
політологи акцентували свою увагу на формально-правовому
аналізі політичних інститутів, формальній структурі політич-
ної організації суспільства, то об'єктом аналізу біхевіорист-
ського методу в політології стали різні аспекти поведінки
людей як суб'єктів політики.

Використання біхевіористського методу в політології
передбачає визнання того, що політика як суспільне явище
має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій
виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють
групові зв'язки. Домінуючими мотивами політичної поведін-
ки індивідів є їхні психологічні орієнтації, а політичні явища
так само, як і природні, можуть і повинні вимірюватися
кількісно. Грунтуючись на цих засадах, біхевіористський
підхід передбачає широке використання в політологічних
дослідженнях статистичних даних, кількісних методів,
анкетних опитувань, моделювання політичних процесів
тощо. За допомогою таких методів досліджуються політичні
орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час
виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію
в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі
методи дають можливість отримувати достовірні знання про
політику, які визнаються істинними і в межах позитивіст-
ської методології. Здобуті за біхевіористською методологією
знання дають політології підстави претендувати на статус
точної науки. Однак, наголошуючи на вивченні поведінки
індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм залишає поза
увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних
класів чи націй, як суб'єктів політики. У цьому виявляється
обмеженість біхевіористського підходу.

Функції політології У суспільствознавстві під функцією (від
лат. Іипсііо — виконання, здійснення)
розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або
процес стосовно цілого. Оскільки така роль реалізується за
багатьма напрямами, то звичайно виокремлюються декілька
функцій того чи іншого інституту або процесу. Відповідно,
функціями політології є основні напрями її впливу на
суспільство. В літературі іноді виокремлюються цілі групи

функцій політології з включенням до них і конкретних
дослідницьких прийомів¹¹. Слід мати на увазі, що в
навчальній літературі з політології не знайдеться бодай двох
підручників чи посібників, у яких виокремлювалися б
однакові групи функцій того чи іншого політичного інсти-
туту чи процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо
функцій головного політичного інституту — держави. Такі
розбіжності пов'язані, з одного боку, з багатоманітністю
напрямів впливу політичних інститутів і процесів на суспіль-
ство, а з іншого — з відсутністю єдиного підходу до виокрем-
лення функцій, методологічних принципів і методичних
прийомів їх визначення.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити
п'ять основних функцій політології: теоретичну, методоло-
гічну, практичну, виховну і прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна,
пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею
різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять,
формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють
багатоманітні явища і процеси політичного життя суспіль-
ства.

З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її
методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й
поняття цієї науки, а також формульовані нею законо-
мірності використовуються іншими науками як теоретичний
інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів.'
Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «полі-
тична система суспільства», «політичний процес», «політич-
ний режим», «політична партія» тощо розробляються саме
політологією, однак широко використовуються й іншими
науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми,
прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у
її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних
політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею
теоретичних положень політологія формулює рекомендації
Щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів
і кампаній. Найповніше практична функція політології про-

¹¹ Див., напр.: Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й
сост. Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 269.

являється у прикладній політології, основний зміст якої
складає розроблення різних політичних технологій.

Політологія впливає на формування світогляду індивіда,
даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя,
про політичні інститути, права, свободи та обов'язки гро-
мадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну
роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння інди-
відом певної системи політичних знань, норм і цінностей,
впливає на формування навиків політичної поведінки. У
формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації
полягає виховна функція політології.

Важливою є також прогностична функція політології, яка
полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспек-
тиви розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені
наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалі-
зація цієї функції передбачає моделювання політичних
процесів і відносин, завчасне проведення наукових експер-
тиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності
очікуваного від них ефекту.

Становлення Політологія є одночасно і молодою, і однією з
політології найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї
як науки існують з того часу, як суспільство набуло
І навчальної державно-організованої форми. Проте якщо
дисципліни вони у тій чи іншій формі з'явилися з виник-
ненням держави, то наука про політику

формувалася в міру виокремлення політики як самостійної сфери
суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-
міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення
про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. З
середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес
раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-
етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а
згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні
дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості
Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля. Політичну науку вони розу-
міли як науку про загальне благо, втіленням якого має бути держава.
Так, Сократ започаткував перехід політичної свідомості з дотеоретич-
ного на теоретичний рівень. Поглядам на державу і право, на закони та
їх співвідношення з мораллю він надав форми понять. Платон став
творцем політичної філософії, в центр якої поставив державу та форми
організації державної влади. Арістотель призначення політики і науки
про неї вбачав у тому, щоб наділяти людей позитивними рисами,
забезпечувати їх справедливе спільне проживання в суспільстві. Для

реалізації цього призначення політики необхідно шукати найкращі
форми державного правління.

Арістотель багато в чому заклав основи політології як окремої
самостійної науки, тому іноді його називають батьком цієї науки.
Однак у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою,
етикою і філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку
звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні,
що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних
закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив
державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню прак-
тичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки
Нового часу, та це ще не була політологія в сучасному її розумінні.

Крім Н. Макіавеллі, великий внесок у звільнення політики й
політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс,
Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони
аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми
держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного
суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного
ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і
становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період
Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці
XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій
половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали
основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій
сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної сис-
теми соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на
кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-
різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і
розвитком так званої правової школи. У Франції політологія виникає
на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Велико-
британії значний поштовх формуванню політології надало заснування
Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському
університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології
зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер,
Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін. У США інтенсивне оформлення
політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створен-
ням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у
Колумбійський університет) школи політичної науки. Ще 1903 р. у
США була створена Американська асоціація політичних наук, яка
започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному
масштабі. У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна
асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість
відповідних національних асоціацій.

Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. в центрі уваги західної
політології перебувала держава, її інститути і форми, то в ЗО—50-ті роки
Центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну

Становлення та розвиток політичних ідей

поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У
післявоєнний період розвиток політології був особливо успішним у
США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська
революція в соціальних науках, у тому числі й політології. Американ-
ським ученим належить також заслуга розробки системного і
структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного
підходу, порівняльної політології.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки
відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона
вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні
громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної
науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння
формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до демо-
кратичних цінностей. У європейській вищій школі політологію почали
викладати лише з середини XX ст.

СРСР, як й інші соціалістичні країни, стояв осторонь загального
процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної
дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в
основні постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської
ідеології. Залучення науковців і громадян до розроблення й вивчення
проблем політології, до осягнення демократичного світового надбання
суперечило інтересам панівної комуністичної верхівки. Тому аж до
другої половини 80-х років в СРСР політологія не визнавалась за науку,
а окремі дослідження політики здійснювались у межах історичного
матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, політичної економії,
теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін.

Ставлення до політології почало змінюватися лише в період пере-
будови. 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно
затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під
загальною назвою «Політичні науки». В ній уперше передбачалася
спеціалізація з політичних наук, що створило можливості для захисту
кандидатських і докторських дисертацій, присвоєння вчених ступенів
кандидата політичних наук і доктора політичних наук. У цей же час
політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.

Відповідні процеси відбувались і в Україні. З 1990 р. політологія
почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних
закладах. Однак негативна реакція керівників багатьох вузів, особливо
технічних, на надмірну ідеологізацію навчального процесу за часів
комуністичного панування призвела до вилучення з навчальних планів
ряду соціально-гуманітарних дисциплін, у тому числі політології.

Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних
закладах збільшено до 108 годин. Крім того, ця дисципліна введена до
переліку спеціальностей підготовки фахівців.

Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київ-
ському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх
почали готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїн-
ському (Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському
університетах, Національному педагогічному університеті ім. М. П. Дра-
гоманова (Київ), Національному університеті «Києво-Могилянська

академія». У недержавної форми власності Таврійському екологічному
інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політологічний
факультет.

Політологічні знання, на перший погляд, здаються
простими й доступними. Напевне, цим пояснюється та
легкість, з якою іноді розпочинають підготовку політологів,
пишуть словники, підручники й навчальні посібники з цієї
дисципліни, захищають кандидатські і навіть докторські
дисертації. Та видима простота політологічних знань є
оманливою, і ми поки що перебуваємо лише на самому
початку тривалого процесу опанування цієї науки на рівні її
світових досягнень.

Александров Н. Д., Сулимов В. Е.

О некоторьіх методологических основах политологии // Социально-

полит. науки. 1991. №3.

Алексеева Т. А.

Предмет политической философии // Полит. исследования. 1992.

№3.

Бодуен Ж.

Вступ до політології. К., 1995.

Бойме К.

Сравнение в политической науке // Социально-полит. науки. 1992.

№2.

Бутенко А. П.

Политология как наука й как учебная дисциплина в современной

России // Социально-полит. журн. 1993. № 9—10.

Гаджиев К. С.

Опьіт введення в политологию. Концептуальньїй й политический

аспект // Полит. исследования. 1992. № 1—2.

Гареев 3. С., Дорожкин Ю. Н., Штейнгарт Р. 3.

О политологии й ее преподавании в вузе // Социально-полит.

науки. 1991. № 7.

Ильин М. В., Коваль Б. Й.

Что єсть политика й что — наука о политике (опьіт нетради-

Ционного обзора) // Полит. исследования. 1991. № 4.

ї Становлення та розвиток політичних ідей

Ильин М. В., Мельвиль А. Ю., Федоров Ю. Е.

Основньїе категории политической науки (раздел учебного

пособия) // Полит. исследования. 1996. № 4.

Истон Д.

Новая революция в политической науке // Социально-полит. журн.
1993. № 8.

Краснов Б. Й.

Политология как наука й учебная дисциплина // Социально-полит.

журн. 1995. № 1.

Мальїхин А., Черньїшев В.

Наука о политике // Социально-полит. науки. 1991. № 1.
Марченко М. Н.

На пуги становлення политической науки в СССР // Социально-
полит. науки. 1991. № 3.

Панарин А. С.

Философия политики. М., 1996.

Политика как научиая дисциплина по Д. Хелду // Полит. иссле-
дования. 1991. № 5.
Рогачев С. Я.

Предмет политологии й ее место в системе социальньїх наук //
Государство й право. 1993. № 5.

Рудич Ф. М.

Политология: теоретический й прикладной контекст // Социально-
полит. журн. 1996. № 5.

Федун Л. А.

О предмете й методе политологии // Социально-полит. науки. 1991.

№ 3.

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ВІХИ
ПІЗНАННЯ ПОЛІТИЧНИХ
ЯВНІ

ивчення будь-якої науки передбачає
опанування насамперед історії її
виникнення, становлення і розвитку.
Стосовно політології це особливо важливо з
огляду на те, що вона має тривалу історію і
як наука про один із найважливіших видів
людської діяльності — політику — відіграє
велику роль у житті суспільства. Знання
історії політичної думки сприяє кращому
розумінню як минулих і сучасних політичних
ідей і теорій,так і реального змісту сучасних
політичних процесів, закономірностей і
тенденцій їх розвитку.

Звичайно, спроба повно викласти в
одній главі більш ніж двотисячолітню багато-
манітну історію світової політичної думки
була б намаганням осягнути неосяжне. Тож
доводиться зупинитися лише на основних
віхах цієї історії, основних її ідеях і постатях.

ЗАРОДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ
ІДЕЙ ТА ЇХ РОЗВИТОК
У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

ародження політичної думки пов'я-
зується з тим ступенем суспільного

розвитку, коли виникає приватна власність на засоби вироб-
ництва, відбувається соціальне розшарування суспільства,
Утворюється державність. Саме проблеми держави і права,
владних відносин у суспільстві були й залишаються в центрі
політичної думки.

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про
різні форми організованого державного існу-
вання і розвитку суспільства з'явились у
країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячо-
літті до н. е. Політичні ідеї і погляди у
стародавніх китайців, індусів, вавилонян,

персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI—
VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-
міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціональ-
ного їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфу-
ція і Мо Цзи в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії,
проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю,
всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція
(551—479 рр. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі
«Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями.
Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив
на світогляд і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську кон-
цепцію держави, відповідно до якої держава виступає як
велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада
батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують
сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Прави-
тель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне
походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада
залишається божественною доти, доки він править «розум-
но», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфу-
цій висував важливу вимогу дотримання в державному
управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правлін-
ня, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих
будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності.
Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирі-
шальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці
підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відда-
ності правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим
самим заперечуються не лише насильницькі методи правлін-
ня, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був
противником будь-якого насильства і вважав, що забезпе-
чення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом
насильства, а через удосконалення самої людини, дотриман-
ня доброчесності.

Поиск по сайту: