ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ 3 страница

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широ-
кий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого
входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про
людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість прави-
телю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотри-
мання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й
чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства.
Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так
позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель
був правителем, чиновник — чиновником, підданий —
підданим, батько — батьком, син — сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог
доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється
управлінню на основі законів. Негативне ставлення мисли-
теля до законів зумовлено їх традиційно каральним значен-
ням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда,
Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства,
однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на перед-
ній план у регулюванні суспільних відносин вимоги добро-
чесності.

Невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало
найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї,
зберігає своє значення й понині.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій
аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність
поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і
«молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи
(479—400 рр. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею
природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну
концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея
належності верховної влади народу.

Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи
по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка
виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної
любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба»,
Що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських
стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість
як основу управління, а важливим моментом такого мудрого
Управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо
Цзи вважав, що влада має використовувати не лише

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

насильство й покарання, а й моральні форми впливу на
людей.

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та
управління. У давнину, вважав він, не було управління й
покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й
тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозу-
мівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсут-
ність старшинства та управління, люди обрали найбільш
доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином
неба», який покликаний створювати єдиний зразок справед-
ливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої
влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників,
які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й
жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає
вимога врахування інтересів простого народу в управлінні
державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспіль-
ства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав
джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні
державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке
дістало назву «легізм» (від лат. 1е§із — закон). Найвідомішим
теоретиком легізму та одним із засновників школи
«законників» був китайський мислитель Шан Ян (390—
338 рр. до н. е.) — правитель області Шан. Він виступив з
обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й
суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той
час конфуціанські уявлення про управління на основі старих
звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверд-
жував, що організація державного управління має грунтува-
тися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко
визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї
школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання.
Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять
лежати в основі державного управління.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб
управління тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між
державною владою і населенням як антагоністичних за
своєю природою. Концепція державного управління Шан
Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцін-
кою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допо-

могою жорстоких законів народ можна тримати в покорі.
Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче
встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон
лише як засіб державного управління в інтересах правителів.
Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали
багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх
об'єднує обгрунтування необхідності жорстоких законів як
засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. е. офіцій-
на державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в
собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло
значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій
країні.

Політичні вчення У Стародавній Греції державність виникла на
у Стародавній Греції початку І тисячоліття до н. е. у формі полі-
сів — окремих міст-держав, до складу яких,
крім міської території, входили також прилеглі

сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до
ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя
супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диферен-
ціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і
бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У
центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми
державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих,
«кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади
народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли
своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці
Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів
був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього
світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є
вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Сократ (469—399 рр. до н. е.) не залишив по собі писем-
них творів; свої погляди він викладав в усних бесідах,
письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа
пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретич-
ного на теоретичний рівень і створення політичної етики.
Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрун-
тування об'єктивного характеру етичних норм, моральної
природи держави і права. Розробку морально-політичної
проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень,
поклавши тим самим початок власне теоретичних політич-
них досліджень.

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

Мислитель прагнув обгрунтувати раціональну, розумну
природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи
розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і
справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не
повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно
дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічни-
ком законності. Основу нормального функціонування
держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів,
підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних
законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під
яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і
підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим
реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він
намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави.
Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ
вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і
спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто
дотримується законів, він називав аристократією, правління
найбагатших — плутократією, а правління всіх — демокра-
тією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в
управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих
і некомпетентних людей).

Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу,
стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не
поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво
державного управління дається людині саме по собі, тоді як
навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успі-
ху лише після відповідного теоретичного навчання і
практичної підготовки. Сократівський ідеал правління
заперечував принципи не лише демократії, а й родової
аристократії, олігархії, а особливо тиранії.

Вчення Сократа справило значний вплив на всю подаль-
шу історію філософської і політичної думки, особливо на
політичну філософію Платона й політичну науку Арістотеля.

Платон (427—347 рр. до н. е.) — учень Сократа — є
одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і
політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним
чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

Вчення Платона про державу грунтується на його філо-
софських поглядах. Будучи представником ідеалістичного

напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей,
явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які
осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є
істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу
ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповід-
но, наявні форми держави є лише спотвореними відобра-
женнями деякої ідеальної справедливої держави.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за
аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі
(розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три
схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім
відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і
виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне
начало робило лише свою справу відповідно до встановленої
ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому
філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати,
покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне
начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкоря-
тися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала
управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами),
яке за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване
на законах, правління кращих. Таке правління може бути
або царською владою (якщо серед правителів вирізняється
хтось один — найдостойніший), або аристократією —
владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення
такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів
у реальності її існування. Через недосконалість людської
натури така держава не може бути вічною і зміниться
іншими, гіршими формами правління — тимократією, олі-
гархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих
форм є гіршою за попередні.

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи
приватної власності, поділу людей на багатих і бідних,
вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає
панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де
панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на
Увазі критсько-спартанський тип державності) постійно
воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окре-
мих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадіб-
них і багатих. Подальше зростання майнової нерівності,
обурення бідних проти багатих призводять до повстання.
Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують
або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу —
демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж
олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різно-
манітний, але такий, що не має належного управління.
Справді, основною формою демократії в ті часи були
народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На
таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було
належної організованості, компетентності й виваженості у
прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньо-
грецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як
владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається
в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в
олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демо-
кратії виростає ЇЇ продовження і протилежність — тиранія,
встановлення якої означає перетворення надмірної свободи
в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного
правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насиль-
ство.

У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики
в житті суспільства. Він вважає політику царським
мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми.
Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має
значення, правлять вони за законами чи без них. У тих
державах, де немає істинних правителів, правління повинно
здійснюватися через закони.

Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним
знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще
три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу
більшості, кожен з яких може виступати в законній і
незаконній формах. Законна влада одного — це царство,
монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох —
це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також
може бути владою з законами і без них. Серед законних
форм правління вона є найгіршою формою, серед незакон-
них — найкращою.

Вчення Платона справило значний вплив на формування
поглядів Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) — найвидатні-
шого представника філософської і політичної думки
античності. Його політичні погляди викладені головним
чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив
вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як
окремої, самостійної галузі знань.

У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають
проблеми походження, сутності та форми держави. Він
вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між
людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним
шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдос-
коналіша форма спілкування людей. Зумовлюється цей
процес тим, що людина за своєю природою є політичною
істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв
саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну
систему, що визначається верховною владою в державі.
Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості
правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За
першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного,
правління небагатьох і правління більшості, а за другою
поділяє форми правління на правильні і неправильні. У
правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а
в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома пра-
вильними формами держави виступають монархія, аристо-
кратія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія
і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої
види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління.
Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де
влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній
особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним
особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за
монархію, але можлива лише там, де є шановані народом
благородні й достойні. Найкращою формою правління, за
Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і
здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних
форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотич-
ними методами однією особою в особистих інтересах.

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна
влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову
демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і
пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтри-
мує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демокра-
тії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна
від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є
середньою формою держави, в якій у всьому переважає
середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні —
середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей
середній прошарок є найціннішим стосовно політики,
оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і
завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між
бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів.
Розумне управління і стабільність держави будуть там, де
середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох
соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або
хоча б однієї з них.

Політична думка Історія давньоримської політичної думки
у Стародавньому охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е. У
Римі загальнотеоретичному плані ця думка пере-
бувала під значним впливом відповідних учень
давньогрецьких мислителів, передусім Сокра-

та, Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки
є політичне вчення Цицерона.

Марк Туллш Цицерон (106—43 рр. до н. е.) був знаменитим
римським оратором, юристом і державним діячем. Серед
його численних праць основною з проблем держави є праця
«Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу
сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких
політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної
римської дійсності і політичної думки.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. ге§)
народу (лат. рориіі). Звідси походить і її назва — республіка
(лат. гезриЬІіса). Основну причину походження держави він
вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон
погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з
первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і при-
родним шляхом. Ще однією причиною утворення держави
є необхідність охорони як приватної, так і державної
власності.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки,
Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм
державного правління та їх перетворень. Залежно від числа
правлячих він розрізняв три простих форми правління:
царську владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і
владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої
переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у
влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але
кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і
влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його
від участі в управлінні державою, а демократія означає
зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що
внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони
неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так,
царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного
правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів
із влади наймудріших і доблесних перетворюється на пану-
вання кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призво-
дить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади.
Такі перероджені види владарювання вже не є формами
держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і
надбання народу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих
форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а
демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою
формою держави є змішана форма, утворювана шляхом
рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм
правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є
її міцність і правова рівність громадян.

Свою концепцію найкращої форми державності, на
відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цице-
рон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у
практиці римської республіканської державності у кращі
часи її існування. Творча спадщина давньоримського
мислителя, особливо його вчення про державу, справила
значний вплив на подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження в Римській імперії панування
християнства значного поширення набуло вчення одного з
найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія

Августшш (354—430), за заслуги перед церквою прозваного
Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним
чином у праці «Про град Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю
історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й
настанови подає як наслідок гріховності людини, започатко-
ваної ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його
існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за
плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за
духовними Божими настановами. Перший тип спілкування
людей Августин називає «градом земним», а другий —
«градом Божим».

Гріховність земного державно-правового життя виявля-
ється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у
відносинах управління й підкорення, панування і рабства.
Такий стан він називає «природним порядком» людського
життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій
божественного порядку та його земного прообразу у вигляді
християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимча-
совий характер і триватиме до другого пришестя Христа й
судного дня, коли встановиться «царство небесне». В очіку-
ванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-
політичні порядки, але лише тією мірою, якою вони не
суперечать християнській релігії і церкві.

Спільність людей, за Августином, може бути народом і
державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному
з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники,
на його думку, не були народом і державою у справжньому
розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали
істинної справедливості.

Форми державного правління Августин розрізняє залеж-
но від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними
з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема
повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як
і несправедливий народ, він називає тираном, а несправед-
ливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі
форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються
втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу.
Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських
концепцій держави, політики і права.

'о*"-'"»' 44

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА
ПОЛІТИЧНА ДУМКА
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Нсторїі Західної Європи Середні віки
^-) охопили більш ніж тисячолітню епоху —

V—XVI ст. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні
вчення цієї епохи постійно змінювались. Сильний вплив на них
справляли християнська релігія і римо-католицька церква, яка прак-
тично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя. У центрі
ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між
римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими
феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно,
однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те,
яка влада — духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати
пріоритет у суспільстві.

На розвиток політичної думки Середньовіччя значний вплив мали
і вчення античних мислителів, особливо їхні ідеї про походження
і сутність держави, про правильні і неправильні форми правління
та їх взаємозв'язок.

Вчення Фоми Вершини своєї могутності і впливу
аквінського римо-католицька церква, папство до-
про державу сягли у XIII ст. Тоді ж завершилось
створення системи схоластики — релі-
гійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання
постулатів віри раціональними, формально-логічними засо-
бами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв доміні-
канський монах, учений-богослов Фома Атінський (Аквінат)
(1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля
для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні
погляди викладені головним чином у працях «Про пануван-
ня владик» (1265—1266) і «Сумма теології» (1266—1274).

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що
людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці
люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від
природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі.
З цієї _природної причини й виникає держава як політична
спільність людей. Метою державності є спільне благо, забез-
печення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на
думку мислителя, передбачає збереження феодально-стано-
вої ієрархії, привілейованого становища можновладців і
багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку
підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

Питання походження, сутності і форми держави Фома
Аквінський розглядає з позицій і в інтересах католицької
церкви. За його тлумаченням, сутністю влади є такий поря-
док відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з
верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами
суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то
влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог
тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від
Бога».

Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквін-
ський, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її
походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими,
несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади,
тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя
відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та
інтересам церкви, настільки, на його думку, піддані мають
право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується
лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і
справедливість, народ може повстати проти нього. Проте
остаточне судження про законність походження й викори-
стання влади і припустимість боротьби з нею належить
церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на
втручання у світські, державні справи.

Серед форм державного правління Фома Аквінський
розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом
якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її
влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створе-
ного і керованого одним Богом, так і людський організм,
різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним
розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свід-
чить про стабільність та успіхи саме тих держав, де
владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв
два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії
його були на боці другої, в якій влада правителів залежить
від закону і не виходить за його межі.

Поиск по сайту: