ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

будь-якій, навіть найдемократичнішій,
державі владу безпосередньо завжди
здійснює не весь народ, а його не-
значна меншість. Безпосереднє й постійне
здійснення всім народом державної влади
неможливе суто технічно,організаційно,та й
недоцільне під кутом зору її ефективності. У
всіх країнах є групи населення, які беруть
найактивнішу участь у політичному житті,
відіграють ключову роль у здійсненні влади.
Такі групи в політології називають полі-
тичними елітами.

Оскільки політика є одним із найголов-
ніших видів людської діяльності, від якого
залежать не тільки благополуччя членів
суспільства, а й саме існування останнього
як цілісного утворення, то для науки про
політику надзвичайно важливе вивчення
політичних еліт, шляхів і засобів їх форму-
вання та функціонування.

ПОНЯТТЯ І СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ
ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

Як уже зазначалось, елітизм як напрям
політичної думки склався наприкінці
XIX — на початку XX ст. Творцями
теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та
німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у
визнанні того, що суспільством завжди править вибрана
меншість, наділена особливими соціальними, психологіч-
ними й політичними якостями, — еліта (від франц. еііїе —

₍ краще, добірне, вибране). Починаючи з XVII ст. цей термін
вживається спочатку для позначення товарів найвищої
якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства
«обраних людей», передусім вищої знаті. У своєму
першопочатковому значенні термін «еліта» не містить нічого
антидемократичного й широко використовується у повсяк-
денній мові, наприклад, коли йдеться про елітне насіння,
елітну худобу тощо. Однак вживання цього терміна стосовно
людей надає йому недемократичного відтінку, оскільки
передбачає переважання одних людей над іншими завдяки
наявності у них якихось особливих позитивних рис. Вже
сама наявність таких рис не може вважатися безумовним
фактом, до того ж людям взагалі важко дається визнання
переважання над собою когось іншого. Тому теорія еліт має
немало опонентів, причому не тільки з числа послідовних
демократів, а й узагалі серед людей із почуттям власної
гідності.

Та хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на
тих, хто править, і тих, ким управляють, є незаперечним
фактом. Причому стосовно політичних еліт ідеться не про
управління взагалі, а саме про політичне керівництво та
управління, яке здійснюється особливою, більш-менш
сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з
опорою на політичні норми й силу державного примусу.
Називати цю групу можна по-різному: політичною елітою,
політичним класом (Г. Моска), панівним класом тощо.

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену
політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.
Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існу-
вання політичної еліти наявністю у належних до неї осіб
особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психоло-
гічних, моральних, організаторських та інших рис, які забез-
печують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким
чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне
становище якої відповідає його інтересам.

Як стверджують прихильники ціннісного підходу,
формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби
за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством
найцінніших представників. Елітарність закономірно випли-
ває з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній
представницькій демократії. Соціальну рівність треба

розуміти як рівність можливостей людей, а не їхнього
соціального статусу. Оскільки люди нерівні за фізичними та
інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та
активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб
добирати для керівництва найкращих. Сама ж еліта має бути
моральним взірцем для інших і викликати до себе повагу.
Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровіль-
ної згоди, яка виражається на вільних виборах.

Найпоширеніші в політології визначення політичної
еліти грунтуються на ціннісному підході. Так, в українському
політологічному енциклопедичному словнику політична
еліта визначається як «меншість суспільства, що становить
собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно
привілейовану групу, наділену особливими психологічними,
соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню
участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з
використанням державної влади або впливом на неї»¹.

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт
критикують за перебільшення значення психологічних
чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку
ролі керівників і недооцінку активності мас, цинічне став-
лення до боротьби за владу. Опоненти цього підходу
наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і
вищих чиновників найкращою частиною суспільства;
«дослідження політичної еліти показують, що це — часто
цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких
засобів... елітаристи, посилаючись на етимологію терміна,
відносять до політичної еліти «кращих», «обраних», припи-
сують їй всі досягнення цивілізації, принижують роль
народних мас в історичному процесі»². Справді, якщо
вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття
цією справою формувати кращих людей?

Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт,
започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — функціональ-
ний, або організаційний. Він пояснює існування політичної
еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють
особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього

¹ Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу-
ченка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 117.

² Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост.
Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 288.

підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професій-
ного заняття управлінською працею як необхідної умови її
ефективності. Широкі маси населення політичне пасивні,
їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою
політики. Висока суспільна значущість управлінської праці
зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує.
Характерним для цього статусу є високий рівень матеріаль-
ного стимулювання, у тому числі пов'язаного з наданням
управлінцям різних соціальних привілеїв.

Прихильникам функціонального підходу докоряють за
абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від
аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є
політична еліта позакласовою соціальною групою, яка
виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це — верхівка
економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво
суспільством в ім'я підтримки соціальної системи, що
ставить цей клас у привілейоване становище, є об'єктом
гострої наукової полеміки. Прихильники класового підходу
вважають належними до політичної еліти найвпливовіших і
політичне активних членів пануючого класу, в тому числі
лідерів і функціонерів його політичних організацій та
інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію класу,
тобто людей, котрі безпосередньо приймають політичні
рішення, що відображають сукупну волю класу. Вони
виходять з того, що поняття «політична еліта» не збігається
за обсягом з поняттям «правлячий клас»: перше виявляється
функціонально ніби управлінським «виконавчим комітетом»
другого. Ці поняття не збігаються цілком і за змістом. До
управлінської діяльності правлячий клас звичайно залучає і
найздібніших представників інших класів і верств населен-
ня, передусім тих, які близькі до правлячого класу³.

Сучасні концепції Знання про політичну еліту істотно
політичних еліт поглиблює ознайомлення з її різнома-
нітними концепціями, так чи інакше
пов'язаними з двома зазначеними підходами. Концепції еліти
Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої
макіавеллістської школи в розумінні політичних еліт, основні
теоретичні положення якої полягають у такому. Йдеться
передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства,

'Див.: Политология: Знциклопедический словарь. С. 288—289.

28 — 2-1330

його поділу на привілейовану владарюючу творчу меншість 1
пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно
випливає з природи людини й суспільства. Еліта наділена
особливими соціальними, психологічними, інтелектуаль-
ними, моральними та іншими рисами. Приналежність до неї
пов'язана передусім з природними задатками, освітою і
вихованням.

Еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною
не тільки спільністю професійного статусу й соціального
становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе
особливою верствою, покликаною керувати суспільством.
Маси більш чи менш широко визнають право еліти на
політичне керівництво, що означає ЇЇ легітимність.

За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться
постійна боротьба між різними ЇЇ типами: старою і новою
елітою, елітою і контрелітою, «левами» і «лисами» тощо.
Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за
владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою
суспільства, як відносини панування й підкорення, залиша-
ються незмінними.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу
серед них становлять засновані на ціннісному підході кон-
цепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії
демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія
демократії як правління народу і теорія еліт як правління
незначної меншості суперечать одна одній. Основополож-
ники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз-
в'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи
під сумнів можливість демократії. Водночас у політології
склався цілий напрям, представники якого намагаються
довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму
належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шум-
петера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боб-
біо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демо-
кратії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правлін-
ня народу неможлива й недоцільна, американський еконо-
міст Йозеф Шумпетер (1883—1950) запропонував створити
нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б грунтува-
лася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий
інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого

індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної
боротьби за голоси виборців»⁴. Суть демократії, на його
думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції.
Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому
числі й для демократичного, характерна риса якого —
конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти
для оновлення талановитими, здібними, високоморальними
представниками народу. Значення електорату обмежується
участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за
елітами проявляється лише у формі відмови під час
переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера
заміняє формулу демократії «правління народу» на більш
реалістичну — «правління, схвалене народом».

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує
еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизон-
тальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі
вона грунтується на принципі рівності і означає правління
народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність
як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й
означає владу множинних конкуруючих меншин, або
поліархію (від грецьк. роїу — багато і агспе — влада).

Існують численні критерії для виокремлення контролю-
ючих у системі вертикальної демократії меншин (два з
них — першорядної ваги). Перший критерій — альтимет-
ричний (від лат. аІШз — висота і грецьк. теїгео — вимірюю;
альтиметр — висотомір): контролююча група є такою тому,
що розташовується (за вертикальним розрізом будови
суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює той, хто
перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там
опинився. Другий критерій — мерітократичний (від лат. те-
гіШ8 — гідний і грецьк. кгаіоз — влада; мерітократія — влада
найбільш гідних, заслужених): критерій заслуги. Згідно з
ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою,
а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що
заслуговує на це.

Критерій заслуги, пов'язуваний з ціннісними параметрами
еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для
представницької демократії. Потрібно відновити паретівське
розуміння еліт як кращих, тому що в антиелітистів слово
«еліта» набуло негативного відтінку. З цією метою Дж. Сар-

' Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм, демократія. К., 1995. С. 355.

торі запропонував референтну теорію еліт і два стислих
взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія
повинна являти собою (а) селективну (засновану на вибор-
ності, відборі, підборі. — П.Ш.) поліархію і (б) поліархію за
основою достоїнств (заслуг)»⁵.

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції
множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій запе-
речують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно
згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт:
політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та
ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для
неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в
усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визна-
чається суспільним поділом праці та багатоманітністю
соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних
соціальних груп — етнічних, демографічних, професійних,
регіональних та інших — формує свою власну еліту, яка
відображає її інтереси, захищає ЇЇ цінності й водночас
активно впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів
(виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо)
базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується
або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом
«залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується
утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і
масою досить умовні. Вони грунтуються головним чином на
неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демо-
кратичній державі громадяни вільно можуть входити до
складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки
багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті
здібності, знання, активність тощо.

У сучасному демократичному суспільстві, стверджують
прихильники концепції множинності еліт, влада розпоро-
шена між багатоманітними суспільними групами та
інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть
впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах.
За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а
групи інтересів. До того ж існує конкуренція еліт, яка
відображає економічну й політичну конкуренцію в суспіль-

⁵ Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полит. исследования. 1993.
№ 2. С. 89.

стві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність
еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітар-
ної групи.

Очевидно, що концепції множинності еліт мають за мету
гпом'якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на
еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в
чому ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто
ж є, так би мовити, господарем у державі. Існує принципова
відмінність між впливом у суспільстві політичної еліти, який
грунтується на правових нормах і силі державного примусу
й пов'язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо,
інтелектуальної еліти, яка користується засобами ідейного
впливу й залежить від політичної еліти. Крім того, й
різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта,
бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає
представникам інших еліт, зокрема економічній та інтелек-
туальній, які матеріально та ідейно забезпечують її пану-
вання.

Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і
особливо індивідуальній свідомості. Пов'язано це з тим, що
людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але
імпонує усвідомлення власної належності до еліти. Цим
пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти
суспільства нерідко заявляють функціонери численних
молодіжних і жіночих громадських організацій, керівники та
активісти невеликих політичних партій, журналісти, викла-
дачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть
«еліта робітничого класу», «хліборобська еліта», «студентська
еліта» й ін. Однак ці претензії на елітарність перебувають
поза межами теорії політичних еліт і політології в
цілому.

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм
характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти
американського соціолога Чарлза Райта Міллса (1916—
1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на
основі функціонального підходу до еліти він доводив, що
вона є не результатом інтелектуального, психологічного й
морального переважання, а наслідком зайняття командних
позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових пози-
цій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах
забезпечує людям владу і таким чином конституює влада-

рюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспіль-
ствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції,
фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції
феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна
рівність економічних і соціальних умов життя громадян,
панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів
до безпосереднього посилення влади еліти.

Систему політичної влади у США Р. Міллс подавав як
піраміду, Ідо складається з трьох рівнів. Нижній рівень
складає маса пасивного, фактично безправного населення.
Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні
приймаються найважливіші політичні рішення. Саме
верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не
допускає решту населення до визначення реальної політики.
Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та
інших демократичних інститутів досить обмежені.

Стрижневими інститутами сучасного американського
суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну
виконавчу владу та армію. Відповідно владарюючу еліту він
не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо прий-
має найважливіші державні рішення, а включав до неї також
керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелек-
туалів, які їх підтримують.

Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча
еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована
група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересо-
ваністю її представників у збереженні свого привілейованого
становища, стабільності наявної суспільної системи, а також
близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного
рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя,
особистими й родинними зв'язками. Між елітою і масами
існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до
еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії.
Однак на це у них дуже мало реальних шансів.

Неважко здогадатися, що в західній політології ліволібе-
ральна концепція еліти піддається гострій критиці, особливо
стосовно тверджень про закритість владарюючої еліти, наяв-
ність у її середовищі особистих і родинних зв'язків, безпо-
середнє входження до неї керівників великих корпорацій
тощо. Однак саме тут зазначена концепція чи не
найбільшою мірою відповідає дійсності, бо навіть у найдемо-

кратичнішому суспільстві політична еліта залишається
відносно замкнутою і найбільш привілейованою панівною
групою, підтримуваною бізнесом.

Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття
політичної еліти, стверджуючи про політичне панування
економічно домінуючого класу, опосередковано він містить
своєрідну концепцію політичної ^еліти, яка в політології
дістала назву шртократпичної. Йдеться про авангардну
партію робітничого класу. Згідно з ленінським вченням про
партію нового типу ця партія покликана очолити робітничий
клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і
побудову соціалізму й комунізму.

Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль
політичної партії, є те, що вона виступає носієм революцій-
ної — комуністичної ідеології. Саме озброєність цією «єдино
вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та
слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством.
Ще однією ознакою партії нового типу є походження її
членів із неімущих верств суспільства, передусім із середо-
вища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-
селянське походження виступає найважливішою умовою
здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

Політичне керівництво суспільством з боку авангардної
партії робітничого класу має всеосяжний характер — охоп-
лює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових
питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого
керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати
жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада
концентрується в руках вищого керівництва.

Партократична концепція еліти була реально втілена в
соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами
заперечення соціальної нерівності й будь-якої елітарності,
всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення
партійного і державного апарату на практиці призвели до
формування в цих країнах комуністичної партійно-держав-
ної еліти, яка монопольне зосередила в своїх руках усю
повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські,
ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціаль-
них пільг і привілеїв.

Одним із перших на це звернув увагу югославський
політичний діяч і політолог Мілован Джілас (1911 — 1995). У

своїй праці «Новий клас» (1957) він обгрунтував концепцію
правлячої партійної бюрократії як нового класу, який
сформувався в СРСР та інших країнах соціалізму. Цей клас
складається з тих, хто наділений монополією адміністратив-
ної влади і користується особливими привілеями та
економічними перевагами. Витоки нового класу кореняться
у партії особливого, більшовицького типу. Його могутність
спирається на феномен колективної власності, що полягає в
монополії партійної бюрократії на розподіл національного
доходу, регламентування доходів населення, визначення
напрямів господарського розвитку та розпорядження націо-
налізованим майном. У зв'язку з цим М. Джілас увів поняття
«партійна держава», суть якої полягає в особливому виді полі-
тичного панування, коли влада фактично незаконно скон-
центрована в руках партійних комітетів і таємної поліції.

Пізніше, вже в роки так званої перебудови феномен
політбюрократії або номенклатури в СРСР був описаний
російським дослідником М. Вселенським⁶.

Функції Соціальне призначення політичної еліти
політичної еліти виявляється передусім у функціях,
які вона виконує в суспільстві. Ці
функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими,
які виконують політична система суспільства в цілому, її
підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося,
головними функціями політичної системи є політичне
цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і
регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На
персоналізованому рівні ці функції виконує політична
еліта.

Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають
стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку
суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція
повною мірою може бути реалізованою лише на вищому
рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями,
міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових
досліджень.

Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в
забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його
політичної та економічної систем, уникненні соціально-

політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів
їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими
елементами цієї функції є згуртування різних верств
населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення
суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і
співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної
еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом
суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і
політичних сил аж до громадянської війни.

Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття
політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних
відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань,
здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових,
людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна
функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою
залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні
поставлених завдань.

Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна,
або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації
мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань,
практичного здійснення визначеного політичного курсу.

Важливою функцією політичної еліти є вираження і пред-
ставництво в політичній системі суспільства соціальних інте-
ресів. На інституціональному рівні ця функція найповніше
проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів,
а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через
політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними
соціальними й політичними спільностями, відбувається їх
спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досяг-
нення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією
ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в
суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між
владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція.
Політична еліта виконує також інші функції у політичній
системі та в суспільстві в цілому.

''Див.: Восленский М. Номенклатура // Новьій мир. 1990. № 6.

Ят^^-.жт^ж^п,*,.,.*:*»™*™ 440

Поиск по сайту: