СВІТОВИЙ

^^вв^ політичний процес

Поняття світового Функціональний аспект міжнародних
політичного процесу політичних відносин розкриває поняття
світового політичного процесу. У полі-
тологічній літературі це поняття використовується досить
широко, проте чіткого, більш-менш однозначного його
визначення поки що немає. Здебільшого поняттям «полі-
тичний процес» позначають сукупну діяльність усіх суб'єктів
політичних відносин, що пов'язана з функціонуванням
політичної системи суспільства. Таким чином зміст цього
поняття найчастіше пов'язують з внутрішньодержавними
політичними відносинами. Однак зовнішні чинники,
міжнародна обстановка також мають значний, а іноді й
вирішальний вплив на політичне життя тієї чи іншої
держави. У зв'язку з цим постає потреба в такому понятті,
яке в узагальненому вигляді позначало б політичні явища і
процеси, що відбуваються на міжнародній арені, у відносинах
між державами та їхніми різноманітними об'єднаннями і
впливають на внутрішньодержавне політичне життя. Таким
поняттям у політології є «світовий політичний процес».

І Світовий політичний процес можна визначити як сукуп-
I ність дій та взаємовідносин суб'єктів політики на міжна-
| радній арені.

Марксистська Марксистська концепція світового політич-

концепція світового ного процесу грунтується на формаційному

політичного процесу підході до розуміння суспільно-історичного

розвитку. Відповідно до цього підходу процес

суспільно-історичного розвитку є послідовною

зміною п'яти суспільно-економічних формацій: первіснообщинної,
рабовласницької, феодальної, капіталістичної і комуністичної. Засобом
переходу від однієї формації до іншої є соціальна революція.

Згідно з ленінською теорією імперіалізму, на межі XIX—XX ст.
капіталізм переріс у вищу й останню стадію свого розвитку —
імперіалізм. На цій стадії надзвичайно загострюються як соціальні
суперечності всередині імперіалістичних держав, так і суперечності між
самими державами та їхніми групами. В результаті складаються
внутрішні передумови для соціалістичних революцій як засобу переходу
від капіталізму до соціалізму (нижчої фази комуністичної суспільно-

економічної формації). Загострення суперечностей між імперіалістич-
ними державами внаслідок їх боротьби за ринки збуту, джерела
сировини, сфери впливу, переділ уже поділеного між ними світу
призводить до виникнення світових війн. Як наслідок розпочинається
нова історична епоха, що постає як епоха імперіалізму, війн і
пролетарських революцій. Основний зміст цієї епохи складає револю-
ційний перехід від капіталізму до соціалізму.

Відповідно до ленінського вчення про імперіалізм і соціалістичну
революцію світовий політичний процес постає як світовий
революційний процес — процес революційного переходу від капіта-
лізму до соціалізму у всесвітньому масштабі. Головними рушійними
силами цього процесу визнавались світова система соціалізму,
робітничий клас капіталістичних країн і національно-визвольний рух, а
головною суперечністю епохи — суперечність між капіталізмом і
соціалізмом як світовими системами. Ця суперечність стала визна-
чальною і в міжнародних відносинах, основним змістом яких мало бути
протиборство двох суспільних систем у всіх сферах — економічній,
політичній, воєнній, ідеологічній.

Концепція світового революційного процесу виступала теоретич-
ною основою зовнішньої політики СРСР та його союзників, насам-
перед по Організації варшавського договору. Ставка у ній робилася на
протиборство з капіталістичними державами, передусім США та їх
союзниками по НАТО. Надавалася всебічна, у тому числі й воєнна,
підтримка національно-визвольній боротьбі, як одній з «революційних
сил» сучасності. Наявність у СРСР і США величезних арсеналів
ядерної зброї робила протиборство двох світових систем особливо
небезпечним. Світ балансував на грані термоядерної війни. Величезні
матеріальні засоби відволікались СРСР для підтримки соціалістичних
держав та країн «соціалістичної орієнтації».

Небезпека пової світової, тепер уже термоядерної, війни примусила
керівників СРСР висунути ідею мирного співіснування двох світових
соціально-економічних систем, переходу від воєнного протистояння і
конфронтації до мирного суперництва в економічній сфері. Однак
мирне співіснування не поширювалося на національно-визвольний рух
і боротьбу робітничого класу в капіталістичних країнах, що створювало
можливість СРСР продовжувати надавати підтримку цим «револю-
ційним силам» сучасності, у тому числі через комуністичні партії.

Завершенням еволюції теорії світового революційного процесу було
висунення М. С. Гобрачовим ідеї нового політичного мислення, яка,
виходячи з існування реальної загрози знищення людства у світовій
ракетно-ядерній війні, передбачала спільну для всіх держав відмову від
застосування сили чи погрози силою у сфері міжнародних відносин,
перехід до правових, договірних стосунків між усіма державами світу.

Марксистська концепція світового революційного процесу певною
мірою відображала реальні процеси розвитку міжнародних відносин у
XX ст., хоча відбувалось це у вкрай ідеологізованій формі. Ознайом-
лення з нею допомагає зрозуміти зовнішню політику СРСР та його
союзників. Розпад світової системи соціалізму й самого СРСР позбави-
ли цю концепцію сенсу і зробили її надбанням історії.

Геополітичні Значний вплив на зовнішню політику
концепції держав і розвиток міжнародних від-
носин у першій половині XX ст.
справили їхні геополітичні концепції. Термін «геополітика»
(від грецьк. §е — земля + політика) до наукового й
політичного вжитку ввів шведський соціолог і політичний
діяч Рудольф Челлен (1864—1922). Головна ідея різних
геополітичних концепцій — зв'язок політики держав, особ-
ливо зовнішньої, з особливостями їх територіально-просто-
рового розташування.

Історично становлення геополітики пов'язано з дослід-
женням ролі географічного чинника в житті суспільства в
започаткованих іще Ш.-Л. Монтеск'є концепціях географіч-
ного детермінізму, що базувалися на ідеї обумовленості
людської діяльності станом та характером навколишнього
природного середовища. У цих концепціях розглядались
особливості впливу просторового розташування країни,
розміру її території, клімату, рельєфу земної поверхні,
грунту, корисних копалин, флори, фауни та інших природ-
них чинників на диференціацію господарської діяльності,
темпи зростання продуктивних сил, тенденції розвитку
культурного життя, типи соціальної організації та особли-
вості політичного ладу.

Спираючись на концепції географічного детермінізму,
німецько-американський вчений-географ Хелфорд Маккіндер
(1861 — 1941) у статті з характерною назвою «Географічна вісь
історії» (1904) висунув ідею про фіксований поділ світу на
окремі зони, кожна з яких відіграє в історії певну роль.
Стрижневою тезою його концепції було твердження про
існування так званого хартленду (від англ. Ьеагї — серце і
Іапсі — земля) — «серединної землі», яка має особливе
значення в історії.

X. Маккіндер дійшов висновку, що глибинна суть міжна-
родних відносин протягом усієї світової історії полягає у
протистоянні хартленду й навколишніх земель. Неперервний
тиск «серединної землі» на зовнішні кордони призводить до
залежності долі Європи і світу від процесів, що відбуваються
в Євразії. Цей тиск породжує загрозу світовій демократії і
свободі країн, представлених прикордонними землями,
насамперед англосаксонського світу, у разі поєднання без-
межних ресурсів Євразії з інтелектуальними та організацій-
ними ресурсами країн оточення. Найбільш вірогідним і

катастрофічним, за X. Маккіндером, міг би бути союз Росії
та Німеччини.

Дещо пізніше, у 1919 р., X. Маккіндер дійшов висновку,
що майбутня доля світу вирішуватиметься у Східній Європі,
яка і є «хартлендом» Євразії. Той, хто володітиме Східною
Європою як «серединною землею» Євразії, керуватиме і
«світовим островом» Європи, Азії та Африки. А той, хто
управлятиме «світовим островом», керуватиме усім світом.
X. Маккіндер стверджував, що зіткнення Росії й Німеччини
в цьому регіоні планети у боротьбі за світову гегемонію є
неминучим і матиме катастрофічні наслідки для людства.

«Світовому острову», за X. Маккіндером, протистоїть
«острівний комплекс» (Великобританія, Америка, Австралія
та Океанія), що веде постійну облогу «серединної землі».
Найкращим способом розв'язання цієї проблеми глобаль-
ного протистояння було б створення комплексу незалежних
держав між Німеччиною та Росією, які, спираючись на
підтримку держав «острівного комплексу», не допускали б ні
союзу, ні зіткнення між цими державами.

Концепція X. Маккіндера у своєрідній формі відображала
реальні процеси розвитку світового політичного процесу,
міжнародних відносин у перші десятиліття XX ст. У період
між двома світовими війнами геополітика переживає пік
своєї популярності. Оперуючи такими чинниками, як
територія, народ, господарство, суспільство, держава, геопо-
літика у цей час намагається знайти таку оптимальну
формулу, яка могла б орієнтувати держави й народи в
багатоманітності світової політики. Дослідження з проблем
геополітики особливо активізувались у Німеччині, де група
вчених під керівництвом К. Хаусхофера висунула ідею
«життєвого простору», яка була використана німецьким
фашизмом для виправдання агресії в 30-ті роки і розв'язання
Другої світової війни.

Після Другої світової війни теорія геополітики
поширюється в СІЛА, Японії, скандинавських країнах, а в
50-ті роки знову стає популярною в Німеччині. Геополітику
стали розуміти у двох значеннях: як територіально-про-
сторово обумовлену стратегію у вирішенні конкретних
зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань і як
політичну географію, що досліджує районування політичних
процесів регіонального і глобального рівнів.

Теорія геополітики є своєрідним інструментом аналізу
взаємодії держав на міжнародній арені. Досліджуючи роль
географічного чинника в політиці держав, геополітичні
концепції сприяють науковому пізнанню світового політич-
ного процесу, міжнародних відносин. Однак вони абсолюти-
зують роль цього чинника. Більшість сучасних політологів
визнають значну роль географічного чинника в політиці
держав, хоча не вважають його вирішальним і пов'язують з
дією інших чинників, таких, як рівень розвитку суспільства,
характер державно-політичного устрою, національні інтере-
си, політичні та економічні пріоритети тощо.

У період після Другої світової війни,
коли протистояння двох світових со-
ціально-економічних систем досягло
стану «холодної війни», вивчення між-
народних відносин відбувалось під значним безпосереднім
впливом практичних завдань зовнішньополітичної діяль-
ності провідних держав світу. Науковою думкою було
запропоновано значну кількість відповідних аналітичних
підходів і теоретичних моделей, зокрема: теорія політичного
реалізму Г. Моргентау, теорія миру і війни Р. Арона, теорія
факторів К. Райта, теорія міжнародного еквілібріуму
(рівноваги) Дж. Ліскі, теорія світових систем Й. Галтунга.
Найвідомішою і найвпливовішою серед них стала концепція,
або школа, політичного реалізму, що виникла в США у
другій половині 40-х років як реакція на реалії «холодної
війни». На тривалий період ця концепція стала домінуючою
за впливом на зовнішньополітичні структури індустріальне
розвинених країн Заходу. Серед її прихильників були не
лише вчені, а й провідні політики, у тому числі 3. Бже-
зінський і Г. Кіссінджер. Загальновизнаним засновником
школи політичного реалізму вважається Г. Моргентау.

Вихідною в концепції політичного реалізму є теза про те,
що недосконалість становища у світі — це результат дії сил,
закладених у недосконалій природі самої людини. Тому
потрібно бути реалістом: не протистояти цим силам, а
враховувати їх у політиці. Згідно з концепцією політичного
реалізму найважливішим орієнтиром, який допомагає знайти
раціональний шлях у сфері міжнародної політики, є інтерес.
Причому якщо у сфері внутрішньої політики залежно від
характеру і співвідношення політичних сил загальний інте-

рес може бути різним, то в міжнародній політиці він
виступає передусім і головним чином як національний
інтерес. Будь-яка зовнішня політика має будуватися, спира-
ючись на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є
нація. У світі, розділеному конкуренцією і боротьбою за
владу різних суверенних націй, зовнішня політика будь-якої
нації має забезпечувати задоволення ЇЇ першочергової
потреби, яка полягає в тому, щоб вижити. Всі нації відпо-
відно до наявних у них можливостей прагнуть до одного —
захисту своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності
перед загрозою зовнішнього нападу. '

За Г. Моргентау, національний інтерес у міжнародних
політичних відносинах містить постійну і змінну складові.
Постійна складова національного інтересу визначається
трьома чинниками: природою інтересу, який має бути
захищеним; політичним оточенням, в якому діє інтерес;
раціональною необхідністю, що обмежує вибір цілей і
засобів для всіх суб'єктів, задіяних на міжнародній арені.
Змінна складова визначається обставинами. Раціональною
зовнішня політика є тоді, коли вона мінімізує ризик і
максимізує вигоду. Через орієнтацію зовнішньої політики на
отримання вигоди концепцію політичного реалізму
називають ще теорією прагматизму і політичного реалізму.

Особлива увага в концепції політичного реалізму приді-
ляється співвідношенню моральності й доцільності у
зовнішній політиці. Прихильники прагматизму і політичного
реалізму усвідомлюють моральне значення політичних дій,
неминучість зіткнень між вимогами ефективної зовнішньо-
політичної діяльності й моральними нормами. Однак при
цьому вони наголошують, що в оцінці дій держав і націй
моральні принципи мають застосовуватись не абстрактно, а
лише відповідно до конкретних обставин місця і часу. У
зв'язку з цим політичний реалізм відкидає прагнення
окремих націй ідентифікувати себе з моральними законами
всього світу.

Усі нації прагнуть пов'язати свої часткові прагнення з
загальнолюдськими моральними нормами, та це не означає,
що всі вони мають рацію. Істина не завжди збігається з
громадською думкою. Інтерес, який сприймається в катего-
ріях реалістичної міжнародної політики, створює шанси
справедливої поведінки для всіх народів, оскільки застерігає

—2-ІЗЗО

від моральних претензій і політичного тиску з боку будь-якої
нації. Як зазначає Г. Моргентау, «безтурботне припущення,
що носієм і виразником морального блага є якась одна
нація, а така, що сповідує зло, — інша, неспроможне не
тільки морально, а й інтелектуально»³.

Якщо теза про визначальну роль національного інтересу
в зовнішній політиці держави в концепції політичного
реалізму слугувала обгрунтуванням експансіоністської зов-
нішньої політики США, то твердження про неприпустимість
ідентифікації будь-якої держави із загальнолюдськими
моральними цінностями було спрямоване проти СРСР, який
проголосив себе авангардом суспільного прогресу, захисни-
ком усіх пригноблених, носієм загальнолюдської моралі.
Пройде кілька десятиліть, і ролі цих держав американські
політики поміняють місцями: Президент США Р. Рейган
проголосить СРСР «імперією зла», а США — носієм вищих
моральних цінностей, проти чого саме й застерігав
Г. Моргентау.

Згідно з концепцією політичного реалізму суттю міжна-
родних відносин є боротьба за владу між суверенними
державами, що прагнуть до глобального чи регіонального
домінування. Саме ця боротьба є основним детермінуючим
чинником міжнародної політики. У процесі боротьби за
реалізацію національних інтересів у сфері міжнародних
відносин кожна держава посідає місце, що відповідає її силі.
При цьому сила держави визначається як її економічним та
воєнним потенціалом, так і союзницькими відносинами з
іншими державами, авторитетом на міжнародній арені.

Основним механізмом, що регулює відносини між дер-
жавами на міжнародній арені, за допомогою якого різнома-
нітні елементи їх могутності приводяться до єдиного знамен-
ника, є «баланс сил» між блоками та союзами на чолі з
наймогутнішими державами світу. Центри сили підтримують
баланс у певній рівновазі, яка має динамічний характер.
Війна або активна підготовка до неї є наслідком порушення
рівноваги.

Ідеї політичного реалізму, балансу сил були відображен-
ням реального протистояння між головними воєнно-
політичними блоками на чолі з США та СРСР, боротьби за

³ Цит. за: Вдасть й демократия: зарубежнне ученьїе о политической
науке / Под ред. П. А. Цьіганкова. М., 1982. С. 165.

досягнення воєнної переваги чи рівноваги та стратегічного
паритету між двома суспільними системами. Концепція
політичного реалізму, захисту національних інтересів і досі
залишається визначальною у зовнішній політиці США, хоча
протистояння двох систем уже немає.

Модерністські Модерністські концепції міжнародних відно-
концепції син і світового політичного процесу є багато-
манітними не тільки за своїм змістом, а й за

характером і спрямуванням. Термін «модерністські концепції» уданому
відношенні є значною мірою збірним поняттям, яке позначає цілу
сукупність відповідних концепцій різних напрямів.

Один із таких напрямів пов'язаний зі спробами узгодити теорію
міжнародних відносин з реаліями науково-технічної революції.
Представники цього напряму намагаються на основі фактичних даних
створити моделі міжнародного розвитку, придатні для строго наукового
аналізу з використанням електронно-обчислювальної техніки. Спира-
ючись на досягнення кібернетики, соціології, соціальної психології,
антропології, вони розглядають міжнародний конфлікт як різновид
соціального конфлікту. Його вивчення проводиться на основі біхевіо-
ристського та структурно-функціонального методів.

Модерністські концепції виходять із необхідності зміни підходів в
аналізі зовнішньої політики держав. Якщо раніше держави
розглядались як цілісні явища, що мають чітко визначену позицію у
міжнародних відносинах, яка базується на національному інтересі, то
тепер їх почали розглядати як системи, що зазнають зовнішніх впливів
і нерозривно пов'язані з існуючими міжнародними структурами.
Суб'єктами міжнародних відносин вважають різноманітні міжнародні
організації, транснаціональні корпорації та інші інституції, що не є
державами; їх діяльності приділяється значна увага. В результаті
склався напрям, пов'язаний з конструюванням спеціальних концепцій,
присвячених аналізу конкретних проблем функціонування міжнарод-
них політичних відносин. Прикладом такого роду концепцій можуть
бути теорії: міжнародних систем, міжнародних організацій, міжнарод-
них ролей, міжнародного конфлікту, національного інтересу, загальної
безпеки та ін.

У межах зазначеного напряму активно розроблялась ідея «взаємо-
залежності» як вихідного принципу міжнародних відносин на
противагу теорії протистояння та «балансу сил». Ця ідея знайшла своє
втілення, зокрема, в концепції загальної безпеки.

Головна ідея концепції загальної безпеки полягає в необхідності
відходу від базування міжнародної безпеки на принципі «балансу сил»,
на протистоянні й конфронтації великих ядерних держав. Найваж-
ливішими принципами, які сприятимуть реалізації ідеї загальної
безпеки, вважаються: визнання неможливості виживання у загальній
ядерній війні, а також неможливості перемоги в ній; у сучасному світі,
перенасиченому ядерною зброєю, великі держави не можуть дозволити
собі вдаватися до воєнних засобів розв'язання політичних або

ідеологічних конфліктів; забезпечення паритету, дотримання принципу
рівності та однакової безпеки за високого рівня протистояння не
гарантує безпеки, єдиним шляхом її досягнення може бути тільки
негайне кардинальне зниження рівня воєнного протистояння;
найнадійнішим способом стримування та обмеження гонки озброєнь
може слугувати модель «розумної достатності»; повна міжнародна
безпека не може бути досягнута в односторонньому порядку, шляхом
радикального скорочення озброєнь однією або двома країнами; тут
необхідні паралельні і спільні дії багатьох країн⁴. Події, що відбулись у
світі у 80—90-ті роки, досить переконливо підтвердили багато із цих
принципів.

Україна в системі Місце України в системі міжнародних
міжнародних відносин визначається її геополітичним
політичних відносин положенням, економічним потенціалом
і зовнішньою політикою. Україна є
найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто європей-
ською державою. За чисельністю населення вона посідає
п'яте місце в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Велико-
британії та Італії. Розташована у центральній частині
Європи. Межує з Молдовою, Румунією, Угорщиною,
Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до
Чорного моря. Від СРСР Україна успадкувала значний
економічний потенціал, більшу частину якого, щоправда, з
різних об'єктивних і суб'єктивних причин — розрив
господарських зв'язків з колишніми радянськими республі-
ками, конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним
наставникам, розтягування загальнонаціонального надбання
через недолугу приватизацію і навіть відверте його розкра-
дання високими посадовими особами держави, несприятли-
вий інвестиційний клімат тощо — вже втрачено. В цілому
географічне розташування, розміри території, чисельність
населення, потенційні економічні можливості України дають
їй змогу мати статус великої європейської держави з
власною геостратегічною орієнтацією.

У складі СРСР Україна не була самостійним суб'єктом
зовнішньої політики. Хоча формально вона була членом
ООН, навіть однією з держав-засновниць цієї організації,
мала власне зовнішньополітичне відомство, її дії на міжна-
родній арені визначались союзними органами. Зі здобуттям
Україною незалежності перед нею постала нагальна пробле-

ма розбудови власної зовнішньої політики, знаходження
свого місця в системі міжнародних відносин як їх повно-
правного суб'єкта.

Виходячи з геополітичного положення України, можна
виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополі-
тичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський
простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та
євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання само-
бутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн
Заходу на визначення політики України; 4) балансування
між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва
на євразійському і західному просторах⁵.

Кожен із цих варіантів має свої переваги й недоліки,
своїх прихильників та опонентів як серед провідних політи-
ків, так і серед рядових громадян. І жоден з них не може
бути застосований у, так би мовити, чистому вигляді вже з
об'єктивних причин. Орієнтація на розвиток відносин з
Росією не може не бути одним із пріоритетних напрямів
зовнішньої політики України. Ця пріоритетність визначається
географічними, історичними, економічними, соціальними,
культурними та іншими чинниками. Росія є найближчим
північно-східним і найбільшим сусідом України, основним
джерелом енергоносіїв і головним ринком збуту товарів.
Український і російський народи протягом століть співісну-
вали в межах однієї держави, між ними історично склалися
тісні соціально-психологічні та культурні зв'язки. Громадя-
нами України є мільйони етнічних росіян, а мільйони
етнічних українців проживають у Росії. Тому не лише
добросусідські, а й усебічні, насамперед економічні, зв'язки
з Росією є для України об'єктивною реальністю і необхід-
ністю. Однак надмірна залежність від Росії обмежує для
України можливості на інших геостратегічних напрямах,
робить її заручницею політики Росії, розкладу в останній
політичних сил.

Досить привабливою для України є орієнтація на
інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС
дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливос-
ті міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економіч-
ного, соціального й демократичного розвитку передових
європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміц-

⁴ Див.: Демидое А. Й., Федосеев А. А. Основи политологии. М., 1995.
С. 261.

'Див.: Гелей С. Д., Рутир С. М. Основи політології. К., 1999. С. 358.
533

ненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабіль-
ності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм
територіальну цілісність, що особливо важливо для України
з огляду на наявність певних територіальних претензій до
неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів.
Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в
ці організації в економічному, соціальному, політичному і
воєнному відношенні. Близької перспективи такого вступу
немає. Можливі лише партнерські відносини. Крім того,
зближення України з НАТО наштовхується на рішучий
спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.

За таких умов найвірогіднішим варіантом зовнішньополі-
тичної стратегії України є її балансування між Заходом і
Росією, використання переваг співробітництва на євразій-
ському й західному просторі. Та щоб це балансування не
мало вигляду намагання сидіти одночасно на двох стільцях,
воно має здійснюватись з орієнтацією на поступову — в міру
нагромадження відповідних передумов — інтеграцію до
європейських і євроатлантичних структур для того, щоб не
залишитися на задвірках Європи й не виступати в ролі
заручниці політики Росії. Саме такою, на нашу думку, за своїм
основним змістом є зовнішня політика незалежної України.

Вихідними засадами зовнішньої політики є національні
інтереси України, до яких належать: гарантування суверені-
тету, державної незалежності, самостійності; підтримання
територіальної цілісності й непорушності кордонів; досяг-
нення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-полі-
тичному, економічному, гуманітарному тощо; подолання
економічної кризи та інтенсивний розвиток народного
господарства, досягнення високого стабільного життєвого
рівня населення; створення правової демократичної держа-
ви, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноти;
забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної
стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і
націй; налагодження нормальних добросусідських відносин з
країнами близького й далекого зарубіжжя, дотримання
правил міжнародного співіснування, проведення політики
миру і співробітництва, активна участь у боротьбі за реаліза-
цію вселюдських інтересів⁶.

'Див.: Зовнішня політика — спільний пріоритет: За «круглим столом»
// Політика і час. 1993. № 7. С. 13.

~'^і! 534

Концептуальні засади зовнішньої політики України як
незалежної держави було закладено ще в Декларації про
державний суверенітет України, прийнятій Верховною
Радою 16 липня 1990 р. У розділі «Міжнародні відносини»
Декларації наголошується: «Українська РСР як суб'єкт
міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими
державами, укладає з ними договори, обмінюється диплома-
тичними, консульськими, торговельними представництвами,
бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі,
необхідному для ефективного забезпечення національних
інтересів республіки у політичній, економічній, екологічній,
інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній
сферах.

Українська РСР виступає рівноправним учасником між-
народного спілкування, активно сприяє зміцненню загаль-
ного миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь
у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цін-
ностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм
міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного
права».

У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція
незалежної Української держави була сформульована у
прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993 р. «Основних
напрямах зовнішньої політики України». У цьому документі
зазначається, що зовнішня політика України спрямовується
на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і
розвиток України як незалежної демократичної держави;
забезпечення стабільності її міжнародного становища; збере-
ження територіальної цілісності держави і недоторканності її
кордонів; включення національного господарства в світову
економічну систему для його повноцінного розвитку, під-
вищення добробуту народу; захист прав та інтересів грома-
дян України за кордоном; поширення у світі образу України
як надійного й обачливого партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності
України документ визначає: двосторонні міждержавні відно-
сини, розширення участі в європейському регіональному
співробітництві, співробітництво в межах Співдружності
незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних
організаціях. Прийнята Верховною Радою концепція зов-

нішньої політики України стала основою діяльності держави
на міжнародній арені. З моменту схвалення Верховною
Радою 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності
України і створення самостійної Української держави вона
визнана більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна
підтримує дипломатичні відносини.

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її
спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою
виходу з економічної кризи і реформування економіки вона
активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-
фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний
фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки
незалежності Україна стала повноправним членом низки
впливових європейських міжнародних організацій — Ради
Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі,
Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об'єд-
нання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною
метою України є вступ до Європейського союзу.

Відносини України, як і низки інших центральне- і
східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі
програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією
організацією і підписаної відповідними державами. У межах
програми відносини з Україною мають характер «особливого
партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її
безперечний потенціал у європейській безпеці. У 1997 р. в
Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, призна-
чення якого полягає в тому, щоб оперативно надавати
достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж році
було підписано «Хартію про особливе партнерство між
НАТО й Україною», в якій, зокрема, задекларовані гарантії
безпеки України в новій системі європейського порядку.
Однією з форм партнерства є проведення спільних військо-
вих навчань, у тому числі на території України.

У розділі «Зовнішня і внутрішня безпека» Декларації про
державний суверенітет України зазначається, що «Україн-
ська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в
майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере
участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних
принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної
зброї». Відповідно до цієї настанови Україна стала першою у
світі державою, яка відмовилася від ядерної зброї, наявної на

її території. Згідно з московською Заявою президентів США,
Росії та України від 14 січня 1994 р. Україна взяла на себе
зобов'язання протягом семи років ліквідувати всю розта-
шовану на ЇЇ території ядерну зброю, одержавши відповідне
матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку
від США і Росії, а потім і Китаю. Відмова від ядерної зброї
неоднозначне сприймається в Україні, однак вона залиша-
ється фактом.

Теза про нейтралітет у подальшому не знайшла розробки
ні в Конституції України, ні в інших законах. Засади зовніш-
ньополітичної діяльності України Конституція визначає
таким чином: «Зовнішньополітична діяльність України
спрямована на забезпечення її національних інтересів і
безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного
співробітництва з членами міжнародного співтовариства за
загальновизнаними принципами і нормами міжнародного
права» (ст. 18).

Україна підтримує дружні стосунки, намагається роз-
вивати взаємовигідне співробітництво з усіма державами, що
утворилися на теренах колишнього СРСР, державами-
сусідами. Вона стала одним із засновників у 1993 р. Парла-
ментської асамблеї чорноморського економічного співробіт-
ництва, до складу якої входять одинадцять країн цього
регіону.

Суперечливим є становище України у Співдружності не-
залежних держав. З одного боку, існує об'єктивна необхід-
ність економічної інтеграції держав, які в минулому були
тісно пов'язані між собою як радянські республіки. З іншого
боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне утво-
рення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може
погодитися Україна. Тому вона не приєдналася до низки
укладених в межах СНД угод, виступає проти надання їй
статусу суб'єкта міжнародного права. Загалом ступінь інте-
грації держав-членів СНД залишається низьким. За визнан-
ням самих керівників цих держав, СНД скоріше нагадує
клуб за інтересами, ніж міждержавне об'єднання.

Зовнішня політика незалежної України, залишаючись
незмінною у її принципових аспектах, водночас є динаміч-
ною, змінюється залежно від змін міжнародної обстановки.
Успіхи цієї політики, роль України в системі міжнародних
відносин значною мірою залежатимуть від ефективності

Борковский М. М.

Лестер Браун: Глобальные проблемы и политика // Социально-
полит, науки. 1991. № 4.

Барсукова С. Ю.

Принадлежит ли Россия к третьему миру? // Полит, исследования.
2000. № 4.

Блищенко И. П., Солнцева М. Ш.

Мировая политика и международное право. М., 1991.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи-
тализма. М., 1985.

Василенко В. А.

Основы теории международного права. К., 1988.
Василенко И. А.

Политическая глобалистика. М., 2000.
Дергачов О.

Міжнародне становище України // Політ, думка. 2000. № 2.
Дробот Г. А.

Куинси Райт о конфликтах и стабильности в международных отно-
шениях // Социально-полит, науки. 1991. № 7.

Дробот Г. А.

Противоречия и баланс сил в международных отношениях //
Социально-полит, науки. 1991. № 2.

Косое Ю. В.

В поисках стратегии выживания: Анализ концепций глобального
развития. СПб., 1991.

Кудряченко А.

Головні засади зовнішньої політики України // Віче. 1996. № 8.

Кукулка Ю.

Проблемы теории международных отношений. М., 1980.

Миголатьев А. А.

Актуальные проблемы мирового политического процесса //

Социально-полит, журн. 1993. № 4.

Мироненко А. Н.

Проблемы ядерного века и пути их решения. К., 1989.

Мурадян А. А.

Буржуазные теории международной политики. М., 1988.

Основні напрями зовнішньої політики України // Політика і час.

1993. № 11.

Проскурин С. А.

Баланс интересов государств — основа прогресса цивилизации //

Социально-полит, науки. 1991. № 4.

Рябов С. Г.

Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. 1995. № 1.

Страус А. Р.

Униполярность (концентрическая структура нового мирового по-
рядка и позиция России) // Полит, исследования. 1997. № 2.

Хантінгтон С.

Зіткнення цивілізацій? // Філос. і соціол. думка. 1996. № 1—2.

Хозин Г. С.

Джеймс Розенау: взгляд на внешнюю политику // Социально-
полит, науки. 1991. № 3.
Цыганков А. П.

Г. Моргентау: взгляд на внешнюю политику // Социально-полит,
науки. 1991. № 1.
Циганков П. А.

Міжнародні відносини як особливий різновид суспільних відносин
// Політологічні читання. 1992. № 2.

Цыганков П. А.

Мировой политический процесе: содержание и особенности //

Социально-полит, журн. 1995. № 4.

Цыганков П. А.

Политология и наука о международных отношениях: проблема раз-
граничения предметных областей // Социально-полит, журн. 1995.
№ 5.

Цыганков П. А.

Раймон Арон о политической науке и социологии международных
отношений // Социально-полит, науки. 1991. № 5.

Цымбурский В. Л.

Геополитика как мировидение и род занятий // Полит.

исследования. 1999. № 4.

СВІТОВІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ
ДОКТРИНИ

таких відмінностей можна виокремити чоти-
ри основних ідейно-політичних доктрини;
лібералізм, консерватизм, комунізм і со-
ціал-демократизм. Виникли вони не одно-
часно і чітко орієнтовані на обгрунтування
інтересів певних суспільних класів.

олітика як практична діяльність зі
здобуття, використання та утримання
влади завжди має ідеологічне об-
грунтування, тобто здійснюється під впли-
вом певної сукупності поглядів та ідей, що
виражають інтереси тих чи інших соціаль-
них спільностей людей, передусім суспіль-
них класів. Особливо наочно зв'язок
політики з ідеологією простежується з
переходом від феодалізму до капіталізму;
він проявляється в діяльності політичних
партій, які за своєю природою є не тільки
носіями влади, а й ідеологічними спіль-
ностями. За феодалізму, коли пануючою
формою державного правління була абсо-
лютна монархія і не існувало політичних
партій у сучасному їх розумінні, політика не
диференціювалась на різні типи за
ідеологічною ознакою. З появою політичних
партій, які виражають інтереси соціальних
спільностей, виникають різні типи ідео-
логічного обгрунтування політики. Певні ідеї
і погляди партій та інших політичних сил
щодо керівництва та управління сус-
пільством, здійснення влади стають ідейно-
політичними доктринами (від лат. сіосігіпа —
вчення) і реалізуються в державній політиці,
визначаючи той чи інший її тип.

Відмінності між різними типами ідео-
логічного обгрунтування політики й самої
політики стосуються організації економічної
та інших сфер суспільного життя, місця і
ролі держави в суспільстві, взаємодії
особи, суспільства й держави, шляхів та
засобів суспільних перетворень і досяг-
нення політичних цілей тощо. Відповідно до

КЛАСИЧНІ БУРЖУАЗНІ
ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ
І СУЧАСНІСТЬ

основними різновидами політичної
'ідеології, яка виражає, інтереси бур-
жуазії на різних етапах історичного розвитку, є лібералізм
і консерватизм.

Лібералізм Лібералізм (від лат. НЬегаІіз — вільний)
зародився як ідеологія буржуазії у
XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктри-
на до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталіс-
тичного способу виробництва вимагали ліквідації історично
віджилих феодальних суспільних відносин, усунення пере-
шкод вільному підприємництву, приведення у відповідність
з новими виробничими відносинами політичної надбудови.
В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування
назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних
мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт,
Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрун-
товував ідеї суспільного договору та природного права.
Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми.
За цією угодою люди передають державі частину своїх прав,
але є такі права, що належать їм від народження і не можуть
бути відчужені. До них належать насамперед право на життя,
свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є централь-
ною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів
досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все
те, що притаманне буржуазії.

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший
розвиток, зокрема, у працях Б. Констана. Він розрізняв

свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку,
народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну
свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню
участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте
людина за таких умов не знала особистої, громадянської
свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась
державою. Громадянська свобода, яка проявляється в
незалежності приватного життя індивіда від політичної
влади і наявності у нього низки особистих прав, з'являється
лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало
визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації
будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму дер-
жавної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує
поділ влади на три відносно самостійних гілки — законо-
давчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку
Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав
усунення цехової регламентації, позаекономічних форм
залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода
грунтується на приватній власності і проявляється у вільній
конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава
має керуватись принципом «Іаіззег іаіге» (франц. — «до-
звольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а
покликана виконувати лише роль «нічного сторожа»
(А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим
самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й
держава, яка розглядалась як неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму
були сформульовані у французькій Декларації прав людини
і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській
Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р.
Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники»
США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до
європейського суспільно-політичного лексикону. Як найме-
нування політичного угруповання воно вперше з'явилось
1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-
націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і
французької, а слідом за ними — до інших європейських
мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли

ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як
аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові
організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібе-
ралізму стала пануючою у європейській і північноамерикан-
ській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні
позиції в політичному житті західних країн.

Проголошення і конституційне закріплення права на
свободу, приватну власність і вільну економічну діяльність,
втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і
поділу влади забезпечили прискорений розвиток продуктив-
них сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, станов-
ленню правової держави, парламентаризму й демократії. В
цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

Однак давно помічено, що свобода — ворог рівності.
Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась
свободою лише для небагатьох — для власників, тобто для
буржуазії. Держава, яка дала рівні права всім громадянам і
усунулась від втручання в економіку, залишила слабких без
захисту і зробила їх здобиччю сильних. Замість цивілізо-
ваного індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли
кожен діяв лише у власних інтересах, не зважаючи на
інтереси інших людей і суспільства в цілому. Збагачення
одних здійснювалось за рахунок зубожіння інших. Загостри-
лась класова боротьба, про що свідчать численні виступи
робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції,
наприклад, через 82 роки після прийняття Декларації прав
людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання
робітників Парижа проти безправ'я і злиденного існування,
яке увійшло в історію під назвою Паризької Комуни.

Особливо наочно криза класичного лібералізму вияви-
лась на рубежі XIX—XX ст. з настанням монополістичного
етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання
стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які
не витримували конкуренції з ними і розорялись. Моно-
польні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств
призводили до зубожіння широких верств населення
капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення
класової боротьби між найманими працівниками і власни-
ками засобів виробництва.

У такій обстановці ідеологи буржуазії виступили з про-
позиціями про перегляд деяких найважливіших положень

класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних
обмежити свавілля монополій і полегшити становище
найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали
низку нових важливих принципів лібералізму, які в сукуп-
ності склали так званий соціальний лібералізм. Мова йде
насамперед не лише про формальне визнання права кожного
на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення
соціальних прав людей — на працю, відпочинок, добробут,
охорону здоров'я, освіту тощо. Для обмеження свавілля
власників капіталістичних монополій, приборкання стихій-
них сил економічного розвитку визнано за необхідне втру-
чання держави в економіку й соціальні відносини.

Визначним теоретиком соціального лібералізму був
англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946).
Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого
капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах
держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати
дійовим регулятором соціально-економічних відносин.
Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монопо-
лізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції,
підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати
громадські роботи з метою зменшення безробіття, допо-
магати незахишеним верствам населення.

Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням
історії й утвердив принцип державного втручання в еконо-
міку та ідею держави загального добробуту, стала велика
економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню
кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському
президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подо-
лати найважчу за всю історію США соціально-економічну
кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації
ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже
як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-
політичною течією.

На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних
країн значною мірою вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався
своєрідний консенсус між лібералами та представниками поміркова-
ного крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-
економічної політики, зокрема шодо державного втручання в еконо-
міку й соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу
ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-
консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів

існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування
окремих його сторін. Мова йшла про те, шо держава повинна захищати
інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну
нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість,
розвивати системи охорони здоров'я, освіти, культури, житлового
будівництва тощо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація
ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу
сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула
поширення концепція «держави загального благоденства». Та сталося
так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консенсусу
запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами — зліва.
Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й
ліберальних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони
опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами.

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним
ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосуван-
ня до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його
різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох
варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш
чітко виразних основних його напрями, які відрізняються за
принципами й підходами до розв'язання найважливіших
соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів,
особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від
франц. ІІЬегіе — свобода). Для нього характерні абсолюти-
зація індивідуальної свободи, заперечення втручання дер-
жави в економіку й соціальні відносини, прихильність до
вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських
країнах іноді називається неолібералізмом, у США відпо-
відає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В
центрі ЇЇ — ідея вільного ринку та опозиція вченню
Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американ-
ський економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрій-
сько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх
Август фон Хайєк (1899—1988), вважають, що грошовий обіг
і його закони складають центральний елемент економічної
системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при
розв'язанні економічних завдань основний наголос вони
роблять на монетаристських засобах, фінансовому регулю-
ванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи,
зазначений напрям лібералізму — це економічний консер-
ватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі
положення класичного лібералізму.

5 — 2-1330

Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш
загальними рисами займає проміжне становище між консер-
ватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з першим
справа, а з другим — зліва. Грунтуючись на таких цінностях
класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна еконо-
мічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність
втручання держави в економіку й соціальні відносини,
забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву
соціального лібералізму.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями
лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмін-
ність між ними полягає в тому, що перший визнає необ-
хідність державного регулювання соціально-економічних
процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження
втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості
сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напря-
мів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від
особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно
відгукнутися на назрілі суспільні потреби.

Консерватизм Назва доктрини консерватизм походить
від латинського слова сотегуаге, що
означає «охороняти», «зберігати». Щоправда, з'явилась вона
дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли
французький письменник, виразник ідеології дворянсько-
монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768—1848) почав
видавати журнал «Консерватор».

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії
пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою
революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху
феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став
своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на
загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звич-
ному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч,
філософ і публіцист Едмунд Берн (1729—1797), який у своїх численних
працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про
революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму.
Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю
традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє
традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відпо-
відно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в
традиціях.

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в
природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно
урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подаль-
шому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою
й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з
вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так
повільна, поступова еволюція поєднується з принципом збереження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав,
що вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував
зміни й реформи: якщо перші змінюють сутність об'єктів, то другі їх
сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на превеликий
жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентив-
ним реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка у
тогочасній Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і
філософи Луї де Бональд (1754 -1840), Жозе де Местр (1753-1821),
австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773—1859), а в США —
«батьки-засновники» цієї держави Джон Адамс (1735—1826), Александер
Гамільтон (1757—1804).

Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, що повернутись у доре-
волюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони
вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася.
Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у
духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували
республіку, як форму державного правління; зразком «конституційова-
ного суспільства» вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка, котрий
припускав реформи, але поєднував їх з традицією, вони протиставляли
традиції і авторитет реформам. На їхню думку, новації завжди вносять
велику смуту в суспільне життя.

К. Меттерніх виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи
європейських держав, заснованої на дотриманні балансу між наймогут-
нішими державами. Таку систему він вбачав у Священному союзі,
створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і Пруссії.
Зовнішньополітичний еквілібріум найтіснішим чином пов'язаний із
внутрішньополітичним пануванням консервативних сил.

Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висуну-
тим європейським Просвітництвом і Великою французькою револю-
цією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільство
як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони,
передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне
руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому
існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдо-
сконалішими теоретичними схемами.

Якщо лібералізм відразу виник як буржуазна політична ідеологія, то
консерватизм спочатку відбивав інтереси феодально-аристократичних
кіл у їхній боротьбі проти буржуазії і лише згодом став щоразу більше
використовуватись буржуазією для захисту власних інтересів. Напов-
нення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій

Поиск по сайту: