Походження і сутність політики

Через невизначеність поняття «політика» розкриття його змісту доцільно розпочати з етимології цього слова,тобто із пояснення його походження та спорідненості з іншими словами.

Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та роїіііка»), що буквально означає «те, що стосується держави». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — «роїіз», що означає «місто-держава». Стародавня Греція складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них сільською місцевістю були окремими державами — мали чітко визначену територію, населення, органи управління, законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що мало стосунок до такого міста-держави: державні й суспільні справи, мистецтво управління суспільством і державою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з´явилася значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статевовікової та сімейно-родинної.

Відсутнім було і протиставлення соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який полягав у тому, щоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів, організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тощо. Вони природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтримували цілісність наявної спільноти.

З часом поступове ускладнення матеріального виробництва, наростання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професійної, територіальної, релігійної диференціації суспільства. В результаті цих об´єктивних процесів сформувалися специфічні інтереси різноманітних соціальних спільностей, між якими стали виникати конфлікти.

За цих умов механізми обміну й розподілу продуктів виробництва, якими були звичаї і традиції, догмати релігійної віри та інші регулятори людських відносин, виявилися нездатними ефективно регулювати наявні суперечності, погоджувати інтереси, субординувати їх певним чином і знаходити спільний інтерес. У суспільстві виникла потреба в утворенні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні інтереси й забезпечити цілісність самого суспільства. Така потреба була реалізована у процесі становлення специфічних суспільних інститутів, які завдяки використанню засобів владного примусу забезпечували необхідні загальнообов´язкові форми поведінки в суспільстві та його цілісність. Головним таким інститутом стала держава — офіційний носій публічної влади, який узгоджує соціальні інтереси й за допомогою засобів примусу регулює суспільні відносини. З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких інститутів.

Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгодженні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільносте забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це соціальне призначення політики держава як офіційний носій публічної влади. Саме так розуміли політику античні філософи. Скажімо, Платон визначав ЇЇ як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в Державі.

Зазначене розуміння політики можна назвати консенсусним, оскільки воно ґрунтується на тому, що політика є засобом узгодження соціальних інтересів. Однак міркування Платона та Арістотеля, як й інших античних філософів, щодо політики і держави торкалися лише частини суспільства. Річ у тому, що поліс складали тільки повноправні громадяни, кожен з яких мав право на земельну власність і політичні права.

Значна частина населення міста в поліс не входила і не мала прав громадян. Це були, зокрема, вільновідпущеники та позбавлені будь-яких прав раби. Антична держава за своєю класовою природою була рабовласницькою і використовувалась для пригнічення та експлуатації рабів. Наочним підтвердженням цього є численні повстання рабів, якими наповнена вся історія стародавнього світу. Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і держава виникли як знаряддя не узгодження соціальних інтересів, а класового панування. «Держава, — наголошував В. І. Ленін. — є продукт і прояв непримиримості класових суперечностей»1. Таке розуміння сутності політики можна назвати конфліктологічним. Воно розкриває класовий аспект політики і має таке ж право на існування, як і консенсусне. Відповідно до започаткованої ще в античності традиції під політикою тривалий час розуміли діяльність держави. В англосаксонській і французькій політологічній літературі термін «політика» до цього часу однозначно пов´язується з діяльністю держави, особливо з її урядовими органами та особами, що здійснюють політичні функції.

Тут «політична наука» — це наука про характер і функції держави, а також її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу. Таке розуміння політики є виправданим з огляду на те, що держава виступає головним суб´єктом політики і тривалий час залишалася, по суті, єдиним власне політичним інститутом і носієм публічної влади. Однак ситуація істотно змінилася з появою у другій половині XIX ст.масових політичних партій і рухів, які почали справляти все відчутніший вплив на політику, здійснення державної влади. З урахуванням розширення кола політичних інститутів, процесу формування політичної системи суспільства політика стала трактуватись як функціонування політичної системи. За визначенням російського дослідника Г. В. Полуніної, «політика є функція політичної системи, а також засіб і механізм її функціонування». З формального боку визначення політики через політичну систему є тавтологічними, оскільки визначають політику через саму ж політику, але як систему.

Інший підхід до визначення політики ґрунтується на її органічному зв´язку з владою, на що вказував іще М. Вебер: «...„Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає».

Визначення політики через владу найбільш поширені в політологічній літературі. Типовим, наприклад, є твердження, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп, що спрямована на встановлення й утримування політичної влади». Іноді в подібних визначеннях політики наголошується на державній владі як найголовнішій формі публічної влади: «Політика — це особливий вид людської діяльності, пов´язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної».

Проте такі визначення не відображають сутності й соціального призначення політики. Влада, через яку визначається політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі.

Найбільш загальною із таких цілей є задоволення інтересів і потреб індивідів та соціальних спільностей. Тому точнішими є ті визначення політики, в яких указується на використання влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб».

На відміну від попередніх це визначення політики вказує на її певну соціальну спрямованість — вона є соціальною діяльністю «задля здійснення власних запитів і потреб». Проте таке визначення соціального призначення політики надто абстрактне, адже будь-яка людська діяльність спрямована на задоволення певних інтересів, запитів і потреб.

Головна ж особливість політики у цьому відношенні полягає в тому, що вона заторкує задоволення інтересів і потреб передусім стосовно керівництва та управління суспільством, забезпечення його існування як цілісності на основі узгодження тією чи іншою мірою — на засадах консенсусу чи панування — соціальних інтересів. М. Вебер писав, що поняття політики «має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостійного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоловіком».

3 урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому.

Вона є діяльністю з керівництва та управління як суспільством у цілому, так і його окремими ланками. Свої особливості має марксистське розуміння політики. Такими особливостями є, зокрема, наголошення на класовому характері політики й на державній владі як головному інструменті її здійснення. В. І. Ленін зазначав, що політика — це «галузь відносин усіх класів і верств до держави і уряду, галузь взаємовідносин між усіма класами», що «у політиці... найістотніше: устрій державної влади», «політика є участь у справах держави, напрям держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави». Слідом за В. І. Леніним сучасний російський марксист С. С. Андреєв визначає політику як «спосіб взаємовідносин класів через державну владу».

Класовий аспект політики, безперечно, є одним із визначальних. Вся людська історія наповнена класовою боротьбою як політичними зіткненнями великих груп людей, котрі по-різному ставляться до власності на засоби виробництва.

Проте класовий чинник у політиці не є єдино визначальним. Не менш важливу роль може відігравати, наприклад, етнічний чинник. Марксистський підхід зберігає свою цінність щодо дослідження походження й сутності політики в контексті історичних міжформаційних процесів, а також у ситуаціях соціальних зіткнень, коли політична боротьба має тенденцію до загострення, політичні позиції індивідів і соціальних спільностей діаметрально протиставляються в результаті різного усвідомлення класової приналежності та класового інтересу. В сучасному суспільстві в політиці все більше проявляється спільний інтерес, домінування загальнолюдських інтересів над класовими, а сама політика внаслідок реального співвідношення класових сил виступає засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не класового панування. Не можна заперечувати класову природу політики, однак не можна і зводити її зміст до відображення тільки класових інтересів і тим самим спрощувати розуміння сутності державної політики.

Отже, політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспільних відносин, передусім великих соціальних груп, пов´язаних із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціонуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Суб´єкти політики До числа суб´єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб´єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні Цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб´єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні.

Проте й у такій неучасті проявляється політична суб´єктність громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб´єктом. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави. В англійській політичній мові слово «суб´єкт» стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» (асtor), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути. Знання про суб´єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомішою в західній політології є класифікація суб´єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб´єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» —навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб´єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип — це суб´єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов´язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб´єктів — це учасник, або партисипант (від франц. рагїісірапї — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб´єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати. У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб´єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб´єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні. Соціальними суб´єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п´ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об´єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб´єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб´єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб´єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об´єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Армія є складовою держави і тому не повинна виступати окремим, самостійним суб´єктом політики. Проте в деяких країнах вона відіграє самостійну роль у політичному житті, а в окремих випадках, здійснюючи воєнний переворот, перебирає на себе всю повноту державної влади. За звичайних умов більшість громадських організацій не здійснюють політичну функцію. Але у разі взаємодії з політичними інститутами вони стають суб´єктами політики як групи інтересів. Ті засоби масової інформації, що виконують політичну функцію постійно, є інституціональними суб´єктами політики, а ті, які виявляють причетність до політики лише ситуативно виступають її функціональними суб´єктами.

Зазначене розмежування суб´єктів політики, особливо другої і третьої груп, звичайно, не є абсолютним. Функціональні суб´єкти політики можуть перетворюватися на інституціональні, і навпаки. Політична суб´єктність багатьох соціальних спільностей, наприклад класів чи націй, виявляється лише через політичні інститути.

Важливо також враховувати відмінності між суб´єктами політики залежно від їх ставлення до влади. Одні з них (держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання та управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політичному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси. Наближеність до центрів влади чи віддаленість від них багато в чому визначають лінію поведінки суб´єкта політики, як то активна підтримка, відкрита протидія, опозиція чи глибока апатія.

Різні суб´єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Одні з них е консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

Поиск по сайту: