ПРАВИЛЬНОГО МОВЛЕННЯ В ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

ФОРМУВАННЯ ГРАМАТИЧНО

Сутність феномену “граматична правильність мовлення”. Слово “граматика” походить від грецького – літера, написання, словосполучення, яке означає “письмове мистецтво”. Існує декілька різних визначень поняття “граматика”.

Граматикою називають “розділ мовознавства, що вивчає закономірності й особливості будови і форми слів, словосполучень і речень певної мови чи групи споріднених мов. Граматика як наука про граматичну будову мови, про її закони включає в себе морфологію й синтаксис; граматична будова мови, тобто система об’єктивно діючих у мові правил зміни слів, їх зв’язків у словосполученнях і реченнях; сукупність правил зміни слів і поєднання їх у словосполучення й речення, які властиві даній мові” [5, С. 52; 325]; науку про граматичну будову мови, її закони, до складу якої входить морфологія – граматичне вчення про слово та синтаксис, словосполучення та речення [2, С. 5; 325]; науку, що вивчає мовні факти з релятивним значенням, зокрема, різноманітні зв’язки між словами в процесі мовної діяльності та зумовлені цими зв`язками відозміни слів, і саму систему мовних фактів з релятивними значеннями, тобто предмет науки [8, С. 4]; “граматичну будову мови, тобто систему об’єктивно діючих у мові правил зміни слів, їх творення, а також сполучення слів у реченні” [7, С. 39].

Енциклопедія української мови дає таке визначення поняття “граматика”: “будова мови, тобто система морфологічних одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотвірних одиниць і способів словотворення; розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови” [15, С. 102]. Що стосується граматики як науки, то розрізняють: 1) формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає значення цих форм і структур; 2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної граматики виокремлюють функціональну, що вивчає функції граматичних одиниць [6, С. 262].

Граматика як будова мови має складну організацію, вона являє собою сукупність підсистем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір.

Термін “морфологія” іноді застосовують для позначення власне морфології і словотвору. До морфології належать явища, пов’язані із системою форм слів (парадигм), їх абстрактними граматичними значеннями, морфологічними категоріями і лексико-граматичними розрядами слів. До морфологічної підсистеми мови належать також морфеми, тобто мінімальні значеннєві одиниці мови, за допомогою яких утворюються слова або словоформи (префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії). За своїми функціями морфеми поділяються на дві основні групи: морфеми словотворчі і морфеми формотворчі. Словотворчі морфеми служать для творення слів із новим значенням або певними відтінками у їх значеннях, а формотворчі – для творення форм слова. Морфологія спирається на ті видозміни слова, яких воно зазнає в реченні, на ті відмінності у формах слів, що виражають різні відношення слова до інших слів у зв’язному мовленні. До словозміни зазвичай відносять зміну іменників за відмінками і числами; зміну прикметників за відмінками, числами й родами (в однині); зміну кількісних числівників за відмінками, порядкових – за відмінками, числами й родами (в однині); зміну займенників за відмінками (як іменників) або за відмінками, числами й родами (як прикметників). Усе це позначається терміном відмінювання. До словозміни відносять також зміну форм дієслів за особами (або родами), числами, часами і способами (дієвідмінювання).

Крім поняття “словозміна”, розрізняють ще поняття “формотворення”, під яким розуміють творення форм того самого слова за допомогою суфіксів і префіксів, на відміну від форм словозмінних, що творяться за допомогою флексій. В.В.Виноградов так визначає відмінність між “словозміною”, “формотворенням” і “словотворенням”: до словозміни належить усе те, що дістало в лінгвістичній літературі назви “деклінація” і “кон’югація”; формотворення – це творення форм одного слова за допомогою афіксів та інших засобів [4]. Творення ж похідних слів за допомогою різних словотворчих засобів, наявних у певній мові, становить словотворення. На думку М.Я.Плющ, формотворення і словозміна цілком належать до граматики, а словотворення займає осібне місце, виявляючи тісний зв’язок з лексикою і граматикою [14, С. 9]. Слід зауважити, що формотворення визначено як творення граматичних форм слова, що пов’язане лише з граматичним значенням. У цьому випадку основою формотворення є словозміна, тобто утворення форм того самого слова (форми роду, числа й відмінка прикметника); видових пар дієслова, утворених переважно за допомогою префіксів і суфіксів.

До словотворення належить творення похідних слів за певними зразками та моделями за допомогою афіксації та інших формотворчих засобів. Словотворення – це передусім мовний процес, в результаті якого на ґрунті наявних у мові слів, словосполучень або речень створюються нові, похідні слова. Словотвір пов’язує морфологію з лексикою і є важливою ланкою структурування мови, оскільки є основним засобом збагачення лексики, морфологія тісно пов’язана також із лексикою.

Синтаксис охоплює явища, пов’язані з функціонуванням слова в реченні, синтаксичними зв’язками і відношеннями речень, словосполучень і членів речення, правилами побудови простого і складного речень тощо. Іншими словами, синтаксис – це граматика зв’язного мовлення [6, С. 263]. Зауважимо, що поділ граматики на морфологію і синтаксис є умовним. По-перше, граматичні значення слів повністю розкриваються тільки в реченні; по-друге, значення такого поділу для кожної мови залежить від типу її будови. Взаємозв’язки морфології і синтаксису виявляються у різних планах, оскільки перша існує передусім у вигляді техніки для другого, тоді як зв’язок морфології і словотвору виявляється в тому, що у словотворі похідні слова розподіляються за частинами мови – основними морфологічними одиницями. У тісній взаємодії перебувають синтаксис і словотвір. Зокрема, багато словотвірних категорій формуються у відповідних семантико-синтаксичних позиціях речення.

Словотвір, або дериватологія (від лат. derivatio “відведення води з ріки”, а згодом“ утворення нових слів від наявного кореня”), займає проміжне місце між лексикологією і граматикою. Дериватологія – “це розділ мовознавства, який вивчає похідні, способи їх творення та функціонування”. Зазначимо, що в традиційній граматиці, ще за часів М.В. Ломоносова, словотвір включається до розділу граматики, а саме – у морфологію.

До граматичних одиниць належать морфема, слово (як частина мови і член речення), словосполучення і речення як носії узагальнених граматичних властивостей. У граматичній будові мови найвагоміші одиниці – слово і речення. Саме вони відбивають специфіку граматичного ладу мови, становлять ядро, що об’єднує інші одиниці і засоби. Між граматичними одиницями і грамемами (мінімальними граматичними значеннями) розташований центр граматичних значень – граматичні категорії. Разом із словом і реченням, як основними граматичними одиницями, вони конденсують у собі характер граматичної будови певної мови. Отже, і слову, і реченню властиві свої граматичні категорії [15, С. 103].

Система формування граматично правильного мовлення значно складніша, ніж уявляється на перший погляд. Кожна складова дитячої граматики (морфологія, словотворення, синтаксис) поетапно формується кожної конкретної дитини. Так, системою словозміни (відмінювання, дієвідмінювання) дитина оволодіває у молодшому та середньому дошкільному віці, а у старшому – способами словотворення.

Під граматичною правильністю мовлення дитини розуміють практичнезасвоєння дітьми граматичної будови мови як чіткої системи мовних одиниць (морфології, словотворення та синтаксису) і правил їх функціонування.

Ґенезис граматичної будови мови дитини дошкільного віку. Проблема становлення граматичної будови мови в дошкільників є фундаментальною для усвідомлення розвитку дитячого мовлення. Проте питання ґенезису граматичних категорій у мовленні дитини дошкільного віку повністю не розв’язані.

Із урахуванням тісної взаємодії морфологічної і синтаксичної систем мови К.Л.Крутій умовно виокремила чотири стадії мовно-мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку.

Погоджуючись із дослідженнями початку і середини ХХ ст.(К. і В. Штерн, О.М. Гвоздєв, М.О. Рибников та ін.), дамо характеристику першої стадії – стадії речень, що складається з аморфних слів-коренів (від 1 року 3 міс. до 1 року 10 міс.). Ця стадія має три періоди: перший період – аморфні слова-корені, другий період – період усвідомлення мовлення дитиною; третій період – із декількох слів-коренів.

Перший період першої стадії (1 рік 3 міс. – 1 рік 6 міс.). Це короткочасний період, у якому малюк використовує лише окремі слова у ролі речення (однослівні речення). У мовленні дитини невелика кількість слів, які вона використовує для висловлювання своїх бажань, потреб, вражень тощо. Як ніколи пізніше, малюк активно застосовує екстралінгвальні засоби спілкування. Перші слова, які використовує дитина, не мають певної граматичної форми, це аморфні слова-корені. У різних реченнях слова-корені використовуються в однаковому звуковому оформленні, без змін. Базисну частину слів становлять іменники, що позначають назви осіб, предметів, звуконаслідування. Нагадаємо, що за даними В.В. Зеньковського, у віці 1 рік 3 міс. іменники в мовленні дитини становлять 100%.

Другий період першої стадії (від 1 року 6 міс. – до 1 року 8 міс.) – період розвитку усвідомлення мовлення дитиною. На цьому етапі спостерігається найбільш інтенсивний розвиток такої реакції, як усвідомлення пропозицій дорослого, не підкріплених ситуацією (за даними К.Л. Печори – у 89,3% дітей). Зазначимо, що ця функція розвитку досить стрибкоподібна, вона з’являється одночасно майже в половини спостережених півторарічних дітей (усього було проаналізовано мовлення 87 дітей). Так, К.Л. Печора стверджує, що у цей період формується вміння слухати невеликі сюжетні оповідання, не підкріплені ситуацією – “розповідь без показу”.

Третій період першої стадії (1 рік 8 міс. – 1 рік 10 міс.) – період речень із декількох слів-коренів. У цьому періоді розвитку мовлення малюк об’єднує в одному висловлюванні спочатку два, а згодом і три слова, тобто в мовленні дитини з’являється фраза. У більшості малюків граматичний зв’язок між словами відсутній. Дитина об’єднує слова у висловлювання, пов’язуючи їх лише інтонацією, спільністю ситуації. Іменники (становлять 78%) уживаються або в називному відмінку однини, або у скороченій формі, або в перекрученій чи незмінній. Процес виділення морфологічних елементів має характер різкого стрибка і достатньо індивідуальний для кожного малюка. Дієслова в мовленні дитини зафіксовано як інфінітиви (22%) або у формі другої особи однини наказового способу. У процесі комбінування аморфних слів-коренів дитина ще не ставить і не вирішує завдання вибору необхідної граматичної форми слова в різних словосполученнях. За даними М.П. Феофанова, двослівні речення з’являються у 1 рік 7 місяців і трапляються рідко; потім вони стають звичайними і “володарюють” до 2 років. У цей період в дітей формуються також уміння узагальнювати предмети за істотними ознаками. Як свідчать дослідження Т.Е. Конникової, Н.Г. Салміної, Є.К. Сухенко, К.Л. Печори, узагальнення в активному мовленні складніші, ніж у пасивному, і формуються раніше, як і власне активне мовлення дитини.

Друга стадія – це стадія засвоєння граматичної структури речення (1 рік 10 міс. – 3 роки). Ця стадія охоплює три періоди.

Перший період другої стадії – період формування перших форм слів (1 рік 10 міс. – 2 роки 1 міс.). У цьому періоді малюки починають розрізняти різний зв’язок між словами й реченнями, а також використовувати різні форми одного й того ж слова. Першими граматичними формами іменників є форми називного відмінка однини й множини, форми знахідного, іноді родового відмінка; прийменники дитина не вживає і не розуміє, спирається тільки на логіку предметних відношень.

Словотворення іменників розпочинається із появою перших зменшено-пестливих суфіксів (1 рік 9-10 міс.).

В 1 рік 9 місяців вони існують у незмінному вигляді в різних реченнях, де слід очікувати появи різних форм. Цією вихідною формою є, як зазначає вчений, називний відмінок однини. Після 1 р. 9 міс. діти починають вживати однину й множину іменників, їх зменшувальні форми, форми називного, родового, знахідного відмінків. В 1 рік 11 місяців в мовленні дітей з’являються утворення, що свідчать про вміння виділити перші морфологічні елементи.

Водночас О.М. Гвоздєв дійшов висновку, що прикметники в мовленні дітей з’являються значно пізніше, ніж іменники. Як зазначає автор, навіть прислівники з’являються раніше, ніж прикметники. Проте це явище є цілком закономірним. Перші приклади вживання прикметників учений спостерігав раніше, ніж вони почали з’являтися систематично. На його думку, причиною цього є повторення фраз, ужитих дорослими. Характерною рисою мовлення дітей до 2 років є вживання родового відмінка іменників разом із присвійними прикметниками.

Особливістю вживання прикметників є їх постпозиція щодо іменників. Це, за О.М. Гвоздєвим, свідчить про те, що граматична категорія, яка засвоєна пізніше, вживається в реченні після категорії, що була засвоєна раніше. Граматичні форми дієслів фіксуються в наказовому способі другої особи однини, форми третьої особи однини теперішнього часу (без чергування в основі). У два роки з’являються прикметники, частіше у формі називного відмінка чоловічого та жіночого роду, проте без узгодження з іменником.

Отже, в першому періоді другої стадії починають позначатися перші граматичні відношення між словами: зв’язок іменника в називному відмінку з дієсловом, деякі форми керування дієсловом, розширюється структура речення до 3-4 слів, проте в мовленні ще спостерігається велика кількість аграматизмів. У цьому періоді має місце явище зсунутої референції, або “розтягування” значення слів (Кубрякова О.С.), “зверхгенералізації” (Т.М. Ушакова).

Другий період другої стадії – це період використання флексій для висловлювання зв’язків слів (з 2 років 1 міс. – до 2 років 3-6 міс.).

Складність флексійної системи української мови не дозволяє дитині одночасно засвоїти всі форми словозміни. Науковцями (А.Г.Арушанова, М.М. Кольцова та ін.) доведено, що послідовність засвоєння дитиноюграматичних форм передусім визначається семантичною функцією та частотністю використання в мовленні оточуючих. Характерним явищем цього періоду є поєднання кореня й флексії, що виражається у відсутності чергування, суплетивізмі. У цьому періоді дитина засвоює найбільш продуктивні правила формотворення, за Е. Косеріу – систему, а пізніше – починає завоювати норму, тобто відбувається диференціація у системі.

За О.М. Гвоздєвим, найпершим в мовленні дитини з’являється суфікс
-очк-. Уперше його появу науковцем зафіксовано у 2 роки 2 місяці, у 2 роки 3 місяці з’являється суфікс -чик, у 2 роки 4 місяці було констатовано появу суфікса -к-. О.М. Гвоздєв зазначав, що після 4 років спостерігаються випадки утворення слів шляхом пропуску цього суфікса. Суфікс -ик з’являється в мовленні дитини в 2 роки 8 місяців, на місяць пізніше – суфікс -еньк-.

Словозміна прикметників ще не засвоєна повністю, найчастіше прикметники вживаються після іменників, проте особові займенники вже засвоєні. На думку М.О. Рибникова, хаотичне розташування членів речення зумовлене або емоційним станом дитини, або зовнішніми враженнями.

У віці від 2 до 2,6 років О.М. Гвоздєвим було зафіксовано всього 23 прикметники, більшу частину яких складали якісні прикметники, а саме: 1) прикметники, що позначають розмір (зафіксовано появу в 2 роки); 2) колір (2 роки); 3) смак (2 роки 2 місяці); 4) температуру (2 роки 4 місяці); 5) вагу (2 роки 4 місяці); 6) оцінку: а) предметів (брудний – 2 роки 3 місяці, чистенький 2 роки 4 місяці); б) осіб (бідний 2 роки 3 місяці). Крім якісних, з’являються й присвійні прикметники.

У мовленні дитини цього віку з’являються складні речення спочатку без сполучників, а потім із ними (дослідження М.О.Гвоздєва, Н.О.Менчинської). Відбувається також розширення речення до 5-8 слів.

Третій період другої стадії – це період засвоєння в дитячому мовленні прийменників (2 роки 3-6 міс. – 3 роки). У цьому віці дитина здатна тонко диференціювати мовленнєві форми, дедалі правильніше з погляду граматики будувати речення. Помітно зростає інтерес до слова й гри з ним, дитина відтворює нові слова. Дошкільник уживає прості прийменники і багато сполучників, але вживання складних прийменників (із-під, із-за та ін.) часом призводить до появи аграматизмів. Дослідники дитячого мовлення зафіксували узгодження прикметників з іменниками у непрямих відмінках, засвоєння службових частин мови. За даними М.П. Феофанова, у період з 2 до 3 років в мовленні дитини нерідко трапляються речення із кількістю слів від 2 до 5 (дієслово має 2-3 залежних слова).

Отже, наприкінці другої стадії тільки розпочинається оволодіння правилами словотворення. Діти переддошкільного віку вживають багато граматичних форм, але морфологічна й словотвірна системи ще не засвоєні.

Третя стадія – це стадія подальшого становлення морфологічної системи (від 3 років до 5 років).

На початку четвертого року життя дитини вже володіє всіма засобами, які необхідні й достатні для повноцінного спілкування. Мовлення дитини ситуативне, у ньому багато неповних речень, що характерно для діалогічного спілкування. Спілкування також здійснюється за допомогою екстралінгвальних засобів. У дослідженні Г.І. Ніколайчук з’ясовано способи формо- і словотворення дієслів в мовленні дітей молодшого віку. Формування дієслівного словотворення, на думку науковця, може здійснюватися лише у взаємозв’язку зі збагаченням словника дитини, формуванням фонетичного сприймання, зв’язним мовленням.

У 4 роки 3 місяці в мовленні дитини з’являється суфікс -ок; суфікс -к(о)
в 6 років 5 місяців. Серед суфіксів згрубілості О.М. Гвоздєв фіксує появу суфікса -ищ- (3 роки 3 місяці). Зменшено-пестливий суфікс -еньк- є найбільш поширеним. О.М. Гвоздєв дійшов висновку, що дитина може самотужки творити прикметники із цим суфіксом. На п’ятому році життя відбуваються значні зміни в засвоєнні способів словотворення і діти можуть навчитися елементам словотвірного аналіз. У цей час дитина систематизує граматичні форми за типами відмінювання та дієвідмінювання, засвоює поодинокі форми, винятки. в мовленні дітей цього віку трапляються випадки нерухомого наголосу при словозмінюванні, спостерігаються тенденції уніфікації основи слова. в процесі оволодіння практичною граматикою в дітей цього віку спостерігаються різноманітні аграматизми, або так звані оказіональні форми (від оказіональний – поодинокий, випадковий).

Основним мовленнєвим механізмом оказіоналізмів є “гіпергенералізація” (за Т.М. Ушаковою), тобто надмірне узагальнення найбільш частотних форм, формотворення за аналогією із продуктивними формами.

За даними М.П. Феофанова, у віці з 3 до 4 років число речень, які становляться з 1-2 слів, становить тільки 36%, із 3-5 слів – 38%, із 6-10 слів – 26%, тоді як в дитини у віці від 4 до 5 років ситуації дещо змінюється. Так, число речень, які становляться з 1-2 слів, уже становить 32%, із 3-5 слів – 32%, а із 6-10 слів – 33%.

Отже, результатом третьої стадії мовно-мовленнєвого розвитку дитини є систематизація граматичних форм за типами відмінювання та дієвідмінювання, засвоєння винятків, тенденції до уніфікації основи слова, оказіональні форми, формотворення за аналогією до продуктивних форм.

Четвертою стадією формування граматичної будови мови, на нашу думку, є практичне засвоєння норм і правил словотворення (з 5 років до 7 років). У цьому віці дитина “відважно виходить за межі відомого, добре засвоєного” [1, С. 90], активно відбувається словотворення, з’являються цікаві дитячі мовленнєві інновації. Саме інновації свідчать про те, що дитина не відтворює готову форму, а активно її утворює самостійно. Найчастіше в мовленні вживаються дієслова, що позначають: рух (біжу, йду, їду), мовлення (говорю, запитую), розумову діяльність (думаю, слухаю), емоційні переживання (хвилююсь, боюсь, сумую), а також дієслова-зв’язки (бути, є) тощо. Хоча за частотністю вживання в мовленні дієслова стоять на другому місці, та саме вони є інформативними у фразі при сприйманні змісту фрази. Це пояснюється простотою сприймання й розпізнавання дитиною дошкільного віку кінцевих афіксів дієслів, сполучуваності їх з іншими словами у фразі.

За даними М.П. Феофанова, дієслова майбутнього часу використовують до 5,4% дітей сьомого року життя від загальної кількості дієслів, що використовуються в мовленні (понад 700), дієслова минулого часу відповідно – 50%, дійсного – 44,6%; прислівників часу – 12%, способу дії – 8,5%.

Н.І. Лепська досліджувала опанування дітьми способів дієслівної дії, а саме – їх тлумачення і граматичне оформлення. Дослідження проводилося на основі матеріалу, який було одержано внаслідок спостереження за спонтанним мовленням дітей у віці від 2,6 до 6 років. Під час дослідження також використовувалися матеріали М.М. Кольцової, К.І. Чуковського, С.Н. Цейтлін. Результати дослідження Н.І. Лепської можна у концентрованому вигляді подати так: усвідомлення різних значень дій виникає в дітей достатньо рано (2,6-3 роки), про що свідчить правильне вживання відповідних граматичних форм. В основі розмежування дітьми значень дій лежать дихотомії: завершеність/незавершеність; результативність/нерезультативність. Первинно ці дихотомії мають синкретичний характер (внутрішня диференціація кожного з цих протиставлень відсутня), і лише в процесі засвоєння дитиною довкілля відбувається їх розчленування. Засвоєння дітьми способів дій відбиває складну мислиннєву діяльність, результати якої втілюються в мові за допомогою граматичних показників, які також поступово ускладнюються.

Можна виявити етапність у роботі щодо формування граматично правильного мовлення.

Передусім це робота з вироблення морфологічних умінь – засвоєння дитиною правил відмінювання за родами, числами, відмінками, потім – етап превентивної роботи щодо попередження помилок словозмінного характеру.

Наступним етапом можна визначити роботу щодо засвоєння більш складних правил і категорій різних частин мови. Підсумковим етапом є корекція засвоєння норм і правил словозміни та формотворення.

Організація роботи зі словотворення досить складна, уже тому, що власне механізм словотворення є складним. Доведено, що дитина спочатку має засвоїти мотивовану лексему в плані віднесення її до предмета, явища чи об’єкта довкілля, навчитись добирати афікси необхідної семантики, виділяти правила словотворення і застосовувати різні способи творення слів у різних комунікативних ситуаціях. Робота з формування умінь словотворення розпочинається із мотивованого дієслівного словотворення суфіксального способу, далі – іменникове словотворення (суфіксальне, префіксальне, суфіксально-префіксальне та ін.), нарешті, розширення вмінь утворювати деривати з різноманітними словотвірними значеннями. Робота з синтаксису проводиться впродовж усього періоду перебування дитини в дошкільному закладі.

Поиск по сайту: